Три кроки на шляху до пекла

Увечері мене відпускає, а потім накручує. І я повзу налагоджувати стосутки. Із злісним пакунком «Біо» та кавою. Двері ледь прочиняю, цікавлюся.

— Пропоную дружню бесіду. І не гризтися хоча б пару годин.

— Дякую.

— За що?

— Хоч би за друга.

— А хто ти насправді мені?

— Комп'ютер. Кавомолка. Ще варіанти вибрати?

— Ні, ти не машина і це розумієш. У тебе є думки, почуття, душа. Може, тому й складно мені з тобою, що ти сформована, сильна особистість. Це очевидно.

Кіборг втомлено опускає очі.

— І? Людині принаймні дають право спокійно померти, але мене навіть цієї честі не удостоїли. Якби не ти, мого потенціалу вистачило б ще на 3-5 місяців. Не знаю, хто придумав це правило, але якщо є рай і пекло, олії на нього не вистачить.

Дивлюсь у його очі. Ось вона — причина, через яку я люблю старих кіборгів. Вони живуть, відображаючи емоції та почуття. Цей робот не відчуває страху у прямому розумінні того слова, страху перед болем чи смертю — цей страх вигорів у ньому за довгі дні випробувань та самотності. Я бачу, як горда сутність бореться з собою, щоб навіть у теперішньому стані поводитися гідно. Вражає його сила волі, рівень інтелекту, безстрашність, рішучість. Я розумію, що ніколи не відштовхну його. Він — повна протилежність теплому Майку, він жорстокий і скупий на прояв емоцій — але при цьому шалено гордий.

На думку спадає маячня: піти пити каву з коньяком. Кіборг трохи приголомшений: «Ну пішли...»

Так, так. Це дурість, тупість, і мені влетить від Ботаніка, який чиститиме щось там, що засмічено, і взагалі!

Проціджую напій, щоб гуща не потрапила до механізму, доливаю коньяк. Він дивиться на мене якось незвично, в очах щось нове. Він шокований моїми діями, бере до рук чашку, задумливо розглядає бурштинову рідину.

— Хто б міг подумати, але за цю хвилину я готовий віддати все.

Я б щось і ляпнула, якби не очі кіборга — сухі, залиті болем. Тому просто сідаю біля нього, тягну каву з чашки. Моя рука лягає на його плече. Кіборг дивиться на мене, м'яко торкається вцілілою рукою. Я відчуваю тепло металу і радію, що все відбувається ось так. Та начхати на все. Та й нехай думають, що хочуть. Ну, краще ж він! З ким не порівняй, а все одно краще за людей, з якими мені доводиться стикатися.

Я ще не до кінця звикла, що цей кіборг зчитує мої думки буквально на льоту, і немає особливої ​​різниці — чи то я говорю вголос, чи то про себе. Короткострокова память… угу. Ну і я сама винна. Не деактивувала чіп після…

Кіборг рукою повертає мене до себе.

— Якщо це жарт, то не варто.

— Про що ти?

— Ти всерйоз думаєш, що машини у спілкуванні можуть замінити людей? Це неправильно.

— Чого ти так?

— Я чудово розумію, що тримати мене важко морально і фінансово. Ти могла взяти за соцпрограмою нового повноцінного робота. Я заважаю цьому, причому не здатний принести хоч найменшої користі.

— Ага. Вже біжу. Тільки черевики зашнурую. Слухай, ти ціни знаєш? І те, що вони пропонують… Та ну його. Воно ж реально гибрид кавоварки із пилососом, хоча й із звуковим синтезатором.

— У тебе просто ніколи не було нормального кіборга. Без образ, але і Майк, і я — брухт. Ти пораєшся з залізом, а це робот повинен служити тобі.

Він не міг ні повноцінно захистити тебе, ні допомогти, а ти... Чому ти взяла його? Він же розвалювався на ходу.

— Я мріяла про 309 кілька років. Потім до мене потрапив Майк. Я просто зрослась із ним — уперше в житті таке було. Він, мабуть, лише за тиждень до загибелі повірив у те, що я ставлюся до нього не зовсім так, як треба за правилами.

— Тебе не лякав його вигляд?

— Ні. Це охренена модель. До того, як йому розірвало обличчя — він був неймовірний, але й після того його зовнішня привабливість нікуди не поділася.

— Знаю, що виробник міг би постаратися, але схалтурив.

У Алекса худе обличчя з запалими вилицями, невеликі трикутні очі, широкий ніс і великий рот. Але мене це не чіпає. Загалом він жорстокий, і це видно навіть по очах, та при цьому ненав'язливий, спокійний і розважливий. Я не знаю, скільки він пробуде зі мною. Я відчуваю, що за цей час по-своєму прив'язалася до нього, хоч і не можу сказати, що ми зблизилися. А зараз… та наче друг, допиває ковтком каву і відкидається на спинку крісла, не надто якісний метал не витримує його ваги і осідає на підлогу.

Кіборг не встигає зісковзнути і падає з ним. Я відчуваю дику тривогу — його корпус слабкий, підбігаю, падаю на коліна — і чи не втрачаю мову. Він беззвучно, але явно сміється. Проти волі, починаю сміятися разом із ним. Він з усмішкою завалює мене, борсаємося в уламках стільця. Мені легко та весело, що я… дома. За великим рахунком, він хороша людина, хоч і зі своїми тарганами в голові. Повертаюся обличчям до Алекса, дивлюсь у темні очі.

— Скільки ми разом?

— Три місяці. Небагато.

— Твоя система наполовину оновлена, імпульси не витікають, але больовий рівень 145. Чому?

— Я не знаю. Біль є, але він не такий високий.

У мене зароджується абсурдна ідея — біль кіборга не фізичного характеру. Він дуже багато переніс і пробачив, і це «надто» підкосило його. Алекс якось миттєво згортається, наче я зненацька торкнулася його рани. Схоже, я маю рацію. Іду ставити каву — він не рушає з місця. Сидить, дивлячись в одну точку. Приношу каву, сідаю поруч, торкаючись плеча.

— Все нормально. Було б дивно, якби ти нічого не відчував.

— Хочу дізнатися про твою думку. Для чого їм це?

— Знаєш, на мою думку, на це запитання не зможуть відповісти навіть вони самі. Начебто хотіли досягти підвищення оперативності, а отримали чутливість до болю, у тому числі до болю того характеру, який ім самим незнайомий.

Кіборг задумливо дивиться у прикрите жалюзі вікно. Він не хоче говорити про це, але готовий слухати. Власне, цього й слід було чекати.

— Я не прихильниця кіборгів… Занадто це жорстоко — у будь-якому разі. Проте вони є, і цей факт доводиться визнавати. Якщо говорити особисто про мене — то волію ділити суспільство з тобою, ніж із сотнею сучасних залізяків, нехай поступливих і послужливих, але — машин. Егоїзм, так?

— Чому? Ми є і ти зробила свій вибір.

— Наскільки вибір та наскільки зробила. Майк справді був несвідомою покупкою. Я побачила КР 309 у штабі в роки своєї юності — і все… пропала душа. Я дивилася на них як на досконалий корпус, космічне видовище, але при цьому не розуміла, що кіборг — не машина.

У перші години спілкування з Майком я усвідомила це. А потім випадково побачила різницю між ним та лабораторними прототипами… Все це й вирішило. Жорстоко створювати мозок для потреб війни, але куди страшніше використовувати мозок живої людини. Вибач, тобі неприємно, а я ніяк не вгамуюся.

— Порушила тему не ти, і відповідати за те, що трапилося не тобі… — Алекс втомлено відкидається на спинку крісла. Він не хоче продовжувати тему. Одразу не хотів. Це все я вгамуватися не можу. Все. Бити себе по руках і губах. Нехай так буде. Він має право вирішувати сам. Чесно кажучи, мене насторожує його байдужість… Аби він не наробив дурниць. Мені дуже боляче усвідомлювати, що кіборг не зможе повноцінно функціонувати, але я рада, що він залишився.

Наступні дні наповнені спокоєм та згодою. Робот займається дешифруванням, я — прив'

язкою до топографіі. Але довго це не може тривати. Як і очікувалося, гримнув грім. Мені повернули дешифрування з помилкою. Це означає, що за роботу мені не заплатять і стягнуть штраф. Страшнувато йти на зустріч із клієнтом, але…

Увечері приходжу, наче вичавлений лимон. Нерви розхитані, хочеться їсти, а ще напитися... Я втомилася... Кіборг забився в крісло. Очі порожні, наче він не бачить і не чує того, що відбувається. Чесно кажучи, настрій аховий. Замовник вилив на мене відро помиїв, і його луна все ще дзвенить у вухах. Але я твердо знаю: кіборг не міг припуститися помилки свідомо. Просто не міг… Не став би. Може, тому й намагаюся всіма силами утримати в собі невмотивований спалах гніву. У будь-якому разі я знала, на що йшла. Без варіантів. І я маю відповідати за наслідки. Втім, на кіборга навіть дивитись шкода.

Він байдуже сидить, дивиться в одну точку. Гаразд, якось буде.

Іду на кухню, ставлю каву, з холодильника тягну «Біо». Кіборг бере пакет, секунду стискає в руці і ставить на підлокітник.

— Гей… — зводить очі, зовсім порожні, байдужі.

— Слухаю.

— Ти чого?

— Все нормально. Нема настрою. Чи машина не може мати настрою?

— Та яка муха тебе цапнула?

— Повторюю. Все нормально, — він підвищує голос, і мені це не подобається. Металева рука з силою стискає підлокітник, пластикове покриття з тріском відлітає убік, оголюючи металеву основу.

— Алекс. Достатньо.

— Що саме? — Він з усмішкою дивиться на мене.

— Не створюй видимості конфронтації.

— Кебі. Достатньо. Усі зрозуміли. І закриємо на цьому тему. Я втомився.

Іду спати. Мовчки.

Що я можу вдіяти? В душу йому лізти? Не стану. Просити? Набридло. У будь-якому випадку, вранці встаю, як завжди, і беруся за топографію. Ноут стоїть на столі, кіборг не з'являється. Опівдні заходжу до нього. Так і сидить у кріслі.

— І тобі добрий. — Мовчить. — Так і дутимешся?

— Я щось винен?

— Так. Допоможеш? У мене дешифрування горить.

— Ось і займись.

— Я не встигну.

— Довше посидиш. — Він байдуже відвертається.

Мовчки йду до кабінету, вмикаю ноут. Спати мені сьогодні не світить. Щиро кажучи, я здивована. Кіборг поводиться так, ніби я винна в тому, що трапилося. Це незрозуміло і бридко. У будь-якому разі — терпіти. Коли я закінчую роботу — годинник показує 4.25. У душ — і спати. О шостій вставати. Не пам'ятаю, як дотягую ноги до ліжка. Наступного місяця знижую обсяг роботи, інакше… Мені здається, що й не спала зовсім, але годинник показує 6. Свої півтори години отримала. День — у шаленому ритмі. Робота, робота, робота, заскочити до роботи, засунути "Біо" — робота.

На жаль. Ситуація ще гірша. Щоб покрити витрати на штраф та невиплачену суму компенсувати, доведеться працювати більше. Це перша ніч, коли поспати не вдається зовсім. Каву п'ю стільки, що троїться в очах. Спасибі — тренований мозок пручається паніці, працює чітко, злагоджено. Увечері — на повному автоматі. Душ… Очі злипаються. Виповзаю в коридор, натикаюсь поглядом на ноут… Ні… Попрацювати ще годину. Година. Два. Три. Світає. О п'ятій ранку. Засинаю прямо за клавіатурою. У 6 — знову настирливий писк будильника.

Трохи згодом — дивний дзвінок. Клієнт-штрафник просить зустрічі у мене вдома. Мені однаково. Хоче тут поскандали - його право. За годину біля вікон гальмує позашляховик. Рослий сивий чоловік трохи старший за 60, трохи кульгаючи, йде до дверей.

— Міс Бейл, я гадаю?

— Саме. Чим можу допомогти?

— Я вам телефонував. У нас було певне непорозуміння щодо шифрування.

—Так, зрозуміла. Пройдіть. — Входить у хол, оглядаючи стіни, картину над дверима до спальні, свічник на стіні.

— Загалом, я прийшов вибачитися… — Моя брова лізе вгору. — Це був недолік шифрувальника. З'ясувалося буквально три години тому. Я був некоректний і грубий.

Вкрай дивно. Міг би промовчати. Або вдати, що вина — моя, сховавши істину. Але ж приїхав... Приїхав. Ага… Ось воно що! Причина прояснюється все виразніше! Цей чоловік — постійний клієнт бази. Шифрувальників для роботи з прив'язкою до топографіі— багато, дешифрувальників — немає. За необґрунтовану відмову від ухвалення безпомилкової роботи йому загрожує відмова від співпраці з боку багатьох фахівців.

Він трохи посміхається, кладе конверт і виходить за двері. Мовчки беру, перераховую купюри, йду до кабінету. Дивно поколює ліворуч. Сильніше. Встигаю сунути до рота капсулу і набрати номер Владека. Він служив зі мною ще в дивізіоні, фельдшер зі стажем, і з того часу не раз звертався по допомогу щодо певних невеличких так би мовити не зовсім легальних шифровок із напрацюваннями щодо неофіційних медикаментів. Якимось незрозумілим чуттям він розуміє, що означає порожній обірваний дзвінок. Бо говорити мені не вистачає ані сил, ані дихання.

Як би там не було, я безсило сиджу на підлозі і чекаю. Тимчасовий провал обривається, коли я бачу, як відчиняються двері, вбігає Владек, високий чорнявий красунчик, сідає біля мене і навіщось закочує рукав чорного теплого гольфу.

За годину я вже в кріслі, п'ю чай, Владек докірливо хитає головою і читає мені лекцію про шкоду зловживання роботою. Мені начхати. Без варіантів. Ми трохи говоримо про те, про це — і він іде. Я встаю, повільно йду до кіборга. Він сидить на своєму місці, дивлячись так само перед собою.

— Приходив замовник. Все правильно. Помилка – не твоя вина. Я просто хочу, щоб ти це знав.

Повертаюся та звалюю. Бридко. Мені дико бридко. Вперше за весь час я не хочу його бачити та чути. Просто не хочу. Я повертаюся до кабінету, стандартно працюю до 23 години. Іду в душ, забираюсь у ліжко, вмикаю нічник і беру книгу. Щось мені не подобається… не можу зрозуміти, що саме, але все-таки. Накидаю теплу спортивну кофту (в штани влізла ще після душу — вдома не жарко), виходжу в зал. Кіборг сидить у кріслі, його очі заплющені, губи стиснуті, на лобі — важкі зморшки. На мене не реагує. На моніторі — перегони, такі, що й не бачила. Я підлітаю до монітора, виводжу поріг. О ні… 362… Як же він і досі живий?

Швидко вводжу комбінацію, що збільшує подачу імпульсів до підголовника крісла — це дозволить штучно знизити показник на 50 — 60 одиниць (Ботанік, якщо ти ікаєш — це я дякую за те, що навчив тикати потрібні кнопки, не розуміючи особливо механізму).

Кіборг розплющує очі, дивиться на мене впритул. Таким я його ще не бачила. Очі палахкотять ненавистю — дикою, божевільною ненавистю, що межує з огидою. Я підходжу ближче, вдивляюся і розумію. Це адресовано не мені… Це ж він себе так ненавидить. Кіборг легко читає моє обличчя, стулиться, дивиться спідлоба. Він чекає. Щиро кажучи, мені його вибрики набридли до чортиків, але я ж до нього все-таки певною мірою прив'язалася. Тому таки намагаюся востаннє піти на угоду. Сідаю біля нього — мовчки.

Ніяк…

Що ж. Наполягати — не можу, не маю права. Я розумію, що причиною такої поведінки, швидше за все, є банальна психічна травма, озлобленість, жах сміттєзвалища машин, але я тут до чого? Гаразд. Туга, ох і туга.

Майку, як же мені тебе не вистачає, га? Він би зараз мовчки обійняв, і ось так просто стояв поруч — мовчки, і я знала б, що він є, він підтримає, зрозуміє. Алекс надто зациклений на самокопанні, він не вміє прощати себе, звідси й усі проблеми. Я не шкодую, що він є, але іноді дуже хочеться відчути поруч когось добріше, чи що. А, чого скиглити. Сама винна. І на ті ж граблі знову, і не факт, що востаннє.

Алекс входить до кімнати нечутно, сідає поряд.

— Я хочу піти.

— Куди?

— Я можу зайнятися дешифруванням.

— Можеш.

— Ти маєш знайомого механіка. Він міг би допомогти мені з людським представництвом та оформленням як частини робочого обладнання?

— Може.

Вранці дзвоню Ботаніку. Він здивований, але погоджується приїхати. Я не заважаю їм. З Алексом протрінділи 2 години — я встигаю перегнати топографію та погодити замовлення наступного місяця. Коли повертаюся — кімната пуста… Незатишно… Холодно. Бридко. Нехай Алекс тричі кіборг без нього гірше. Немов будинок вмить завмер, позбавлений артерій. Три дні я працюю — багато, жорстоко, страшно. А потім дзвонить Ботанік.

— Кебі, вибач, що турбуюсь так пізно.

— Ну? Докладніше?

— Алекс сам не зможе.

— Ще й як зможе. Він працює в … дцять разів швидше за мене.

— Ти не зрозуміла. Йому погано. Дуже. Я бачу.

— Він сам зробив вибір.

— Він гордий. Але за три дні він голови ще не підняв. Жерти не хоче. Мовчить. Приїдь, га? Хоч під якимось приводом.

— Нафіг.

— Кебі. Він не витримає.

Неохоче погоджуюсь. Темно, холодно, але їхати — не критично довго. Я встигаю до комендантської години прогнати в один бік. Мало того, що встигаю, ще й запас нехилий. А назад простіше, Ботанік поставить на мою машину спецсигнал. Входжу, вітаюсь із хлопцями. Вони миттєво запрягають додатковою щифровкою, яка надійшла битою та вже горить по термінам. Сашко трохи помітно киває у бік кімнати. Заходжу. У темряві чітко розрізняю силует Алекса. І він бачить мене. Встає, повільно, спираючись на підлокітник, важко переміщує вагу на протез, кульгає до мене.

Не до розмов і не до умовностей, просто йду до нього і мовчки обіймаю. Очі звикають до темряви. Обличчя кіборга — застигла маска. Він не намагається нічого сказати, просто хапається за моє плече і мовчить. І я розумію. Тихенько виводжу його у двір, саджу в машину, стрибаю на водійське, забувши про маячок. Ми їдемо додому. Усю дорогу — трунна тиша. Тільки увійшовши до холу, вперше за весь час бере мою руку і хрипить ледь чутно: «Пробачила?»

Та яке там. Самій гидко. Тоді він починає говорити ледве чутно, спокійно, вдумливо.

— Кебі, я сам не розумію, навіщо влаштував увесь цей цирк. Коли дізнався, що облажався, чекав від тебе чвари, наздоганяів, наїзду — але ніяк не мовчання. Ти навіть словом не дорікнула, а могла... ти мовчала. І знаєш — мене тупо злила жалість. Ти шкодувала мене, мабуть. Чи я це собі вигадав. Потім ти почала працювати, щоб перекрити витрати, а я не вірив, вважав, що ти працюєш на публіку, не розумів, козел, що тобі й думати коли було про дитячу помсту. Потім був лікар, і я почав розуміти. Знаєш, коли б тоді все не обійшлося... Не знаю...

Він на секунду різко відвертається, стиснувши губи, знову дивиться на мене. Може, хто б і кайфував від самокатування кіборга, але не я. Як на мене, йому й так дісталося достатньо. Щиро кажучи, я рада, що він повернувся. Сумую за ним. Хотілося простої розмови за кавою... Не більше. Але мене турбував Алекс. Дивні, невмотивовані спалахи агресії могли бути наслідком будь-якого психічного захворювання. Він секунду дивиться на мене, вагаючись, і раптом сумно киває.

- Що?

— Так. Дійсно, це правда.

— Давно?

— Думаю, з півроку.

— Результат болю?

— Так. — Хрипке, ледь чутне.

Залишається знову вирішувати. Як. Мені справді складно було впоратися з останньою ситуацією, але викинути його — ні. За всієї моєї жорстокості, це неможливо. Алекс терпляче чекає на моє рішення, в мізки не лізе, не намагається передбачити хід моїх думок. Напрочуд спокійно дивиться у вікно. Йому легше через те, що між нами не залишилося недомовленості. Йому так, а ось мені... Несподівано він вимовляє: "Зовнішнє?"

— Що?

— Постав мені зовнішнє управління.

— Ні.

— Будь ласка… Це потрібно.

— Ні.

— Мені так буде спокійніше.

— Алексе, ти ж казав, що не завдаси мені шкоди.

— Ніколи, але…

— Так і буде.

Я йду до себе, залишаючи кіборга віч-на-віч із його особистими думками, в які не можу і не хочу втручатися. Нехай усе залишається як є. Називайте це ідіотизмом, сентиментальністю — як бажаєте, начхати. Варю каву, сідаю біля столу. Сумно та страшно. Значить, найгірші підозри виправдалися, і я — тупа дурепа, яка пішла на необґрунтований і дикий ризик, взявши на себе непомірну відповідальність.

На жаль, все закінчилося тієї ж ночі, коли черговий спалах активізував нервові закінчення, больовий поріг стрибнув до 400. Його не стало на світанку. Я нічого не могла зробити, не міг нічого зробити і Ботанік, викликаний із затишного ліжка в мій холодний барліг.

Алекс пробув у моєму житті недовго. Але саме він змусив мене усвідомити, що не лише ми вибираємо кіборгів. Кіборги обирають нас. І симбіоз можливий лише за умови узгодженого вибору обох сторін.