Три кроки на шляху до пекла

Того року я зламалася. Я не квашня, не рохля. Але у кожного настає своя межа. Я не хотіла бачити кіборгів, чути про кіборги. Теоретично, я вже мала право навіть на держдопомогу для придбання кіборга, з відповідним ПЗ — за статусом. Комерційні дешифрування стали справжньою знахідкою. Багато технологій було втрачено за час війни, тому багато доводилося напрацьовувати наново. Ціна інформації зросла в рази, а системи дешифрування розкушувалися надто швидко. Тому й перейшли використання асоціативного ряду. Ну не може машина уявити, що під вічним словом мається на увазі двигун, під словом рога слово ліворуч і так далі.

Додайте в цю суміш різноманітних мов, і ви отримаєте майже досконале шифрування.

Робот не міг би провести асоціацію, зате міг привести мови до спільного знаменника. Така собі серйозна частина роботи. І ні, така програма коштувала настільки дорого і так серйозно охоронялася, що купити та поставити на комп'ютер її було не те що проблематично, а нереально, звісно, якщо ви не потенційний самогубці. До того ж, після дешифрування вона вносила до файлу незворотну мітку, і за піратську копію по голівці не погладив би. Захист інтелектуальної власності був обов'язковою умовою легальної роботи. Так що або сиди з сотнею словників у комп'ютера, або ... У певних моделях роботів програма вибудовувалася на базовому рівні. Але уявити, що в будинку сидітиме консервна банка, що говорить, — бррр, від однієї думки нудить. А тим часом кіборги наче переслідували всюди. Вони з'являлися в новинах, я займалася дешифруванням виробничих повідомлень про інновації, я не могла створити вакуум. Не знаю, скільки це тривало, якби не випадок. Звісно, останні моделі не йшли у жодне порівняння із старими, та й від органічних речовин, що використовувалися, залишили хіба що назву, обмежені штучно створені ділянки мозку.

Пам'ятаю, як на автоматі я перебирала дешифрування про нововведення, що дозволяє змінювати механізм, зберігаючи живі тканини. Мене зацікавило це, і в наступні місяці довелося уважніше стежити за текстами, що перекладаються. У січні я дізналася, що пройшли перші експерименти, цілком вдалі. Вибірково пересадили живі тканини із чотирьох безнадійно пошкоджених кіборгів у нові механізми, і три з них дуже непогано увійшли до роботи.

Увечері тужливо. Хворіє Кора. Вона стара… 11 років для вівчарки — вік поважний, доводиться не дуже вже й сподіватися на краще. Остання думка змушує мене підійти до бару, дістати пляшку «Калуа». Стук у двері — настирливий, але тихий.

Кора навіть голови не підняла... Поганий знак.

Проте відкриваю. За дверима стоїть Ботанік.

— Кебі ...

— Заходь?

— Ні. Кебі… Тут така справа… Загалом, я маю перерву у роботі, на місяць, тож знову шабашитиму.

— Але ж ти начебто був завжди фрілансером крім основної роботи, ні?

— Так, на військовому об'єкті. Ми займалися ... Втім, не має значення. І справа ось яка. Нещодавно мені довелося працювати з одним проектом, де було задіяно чотири кіборги. — Пам'ять послужливо висвітлила в пам'яті дешифрування, зіставляючи факти. Дивно.

— Загалом проект пройшов успішно, якби не одне «але». На експеримент привезли п'ять кіборгів. Але в одному мозок був інтегрований так, що виділити його, не вбивши, виявилося неможливим. Після експерименту мені наказали його утилізувати, але... А втім, дивися сама. Не зміг. Згадав тебе, Майка — і не зміг.

Ботанік незграбно задкує назад, у темряву, озирається. Я накидаю куртку, прямо в шортах та футболці, у тапочках. Хлюпаю по снігу. Машина стоїть за 5 метрів від будинку — холодно ж! Він підходить до своєї вантажівки, ривком відчиняє двері... Мене трясе... Трясе, як давно не трясло. Але не від холоду. У кабіні, байдуже дивлячись в одну точку, сидить КР-309… Я підношу кулак до рота, стискаю зубами суглоби — щоб не закричати на всю горлянку, не закричати… Протираю очі. Ботанік посміхається. Він стає біля мене, трохи натискає кнопку пульта (зовнішнє керування — сволоти), робот піднімає голову, дивиться на нас. Ботанік мовчки віддає мені пульт, киваючи машині: «Виходь».

— Ні.

— Кебі.

— Ні. Будь ласка! Ні! — сльози течуть по обличчю разом із талим снігом. Я стискаю зуби, заганяю нігті в м'якоть долонь — аби тільки не розплакатися в голос.

— Не треба так жорстоко! Будь ласка! Я не хочу цього ще раз! Двоє… Третій — ні! Ні! Їдьте!

— Кебі, послухай. Я забрав цього хлопця зі звалища біля заводу. Він чекав на утилізації. Живий. Чекав. Вранці. Дай йому шанс.

— Шанс? Ще раз? Отримати кайф, спостерігаючи за повільною смертю? Вибач, у нас явно різні уподобання.

— Навіщо так? Тобі все одно потрібний кіборг, мало того — тобі доведеться його взяти, щоб підтвердити допуск (сволота — знає, куди бити!)

— І що ти пропонуєш? Привезти їм на візку труп?

— Ти можеш його витягти на рік, може, навіть два.

— Сенс? — тихий голос уриває наш дивний діалог. Кіборг дивиться на нас, байдуже та спокійно. — Сенс давати шанс? Який шанс? Протягнути не годину, а місяць?

— Стривай, він повністю активний? Ти дійшов до того, аби притягти його, навіть не вимкнувши частково інтерфейси?

Сашко відступає. Збирається із думками.

— Добре. Переконали. Обидва. Слухай… Я трохи порушив дещо, коли забрав його із заводу. Нехай у тебе день побуде, гаразд? Мені треба їхати, щоб сніг прибрав сліди перевантаженої машини.

Я мовчки киваю, встаю, озираюся, йду до хати. Знаю, що за моєю спиною кульгає по снігу два центнери металу та мікросхем.

Заходжу в будинок, відчуваю, що задубіла до краю. Накидаю на плечі светр, закриваю щільніше двері і вмикаю світло. Так. КР-309, власною персоною. Воронена сталь, гармонія, неймовірна краса корпусу, очі проти волі знаходять крихітний значок-клеймо п'ятилисткової квітки бузку. Начебто знаходять, бо броня на грудях немов понівечена дзьобом гігантського птаха. Зрозуміло. Військовий робот, так би мовити, ветеран конфлікту, який потрапив у розпорядження ескулапів міністерства оборони. Я пильно дивлюся на нього. Є ж якась причина, через яку його вирішили утилізувати. У свою чергу кіборг задумливо розглядає мене.

Його ліва рука — протез, кращий за наші, простіші, більш наворочений — але протез, не рідна частина механізму. Зважаючи на все, вона може згинатися в лікті, але пальці при цьому не діють. Лівий стегновий суглоб, мабуть, збирався по дрібних шматочках, принаймні залишилася купа синюватих шрамів від лазерного зварювання «на ходу», недбалих, грубих.

Немов у відповідь на мої думки, робот робить кілька кроків уперед коридором мені назустріч. Нога ніби на мить потопає в корпусній суглобовій сумці, заходячи на добрих 10 сантиметрів, перетворюючи ходу машини на якийсь страусиний танець, і, плюс до всього, не згинається в коліні. Придивляюся, таки не протез. Отже, суглоб був розбитий, його на ходу абияк заварили лазером, вбивши рухливість ... Але якщо все так очевидно — чому просто не замінили ногу? Я дуже нетактовно обходжу кіборга, і ... Мені стає ясно все.

Уся ліва сторона корпусу машини — така сама суміш шрамів, тріщин, загнутих оплавлених уламків, які не дозволяють не те, що змінити ногу на новий механізм — навіть дістатися електроніки і припинити подачу струму на час ремонту. Я уявляю, що треба було робити із надміцним корпусом, щоб довести його до такого стану. Кіборг повільно повертається до мене обличчям. Ледве нахилившись, піднімає руку, знімає тонку маску з волокон силікону. Половини обличчя немає. Іншого визначення я не знаходжу.

Стерта, зішкрябана білувата субстанція, натягнута, мов барабан. Можна припустити, що потужний удар розбив черепну коробку, деформував основу і впаяв штучну шкіру в корпус, стягнувши риси обличчя з одного боку до стану воскової свічки. Мовчки дивиться на мене, нічого не каже. Власне, тепер я розумію, чому він так тихо вимовляє слова — «рот» — виріб пластичних хірургів та бригади військових інженерів, що відкриває динамік звукового синтезатора, теж затиснутий, не дозволяючи повною мірою відобразити звук. Все б нічого, але… Алекс…

Останній кіборг змусив мене переглянути свій альтруїзм і готовність бути доброю матусею. Я не впевнена, що готова прийняти цього робота. Він розуміє мої сумніви.

— Пані, є сенс усе це припинити.

— Якщо є — навіщо була потрібна вся комедія? Ні. Привезли тебе — отже, так і буде.

— Я можу запропонувати оптимальні варіанти...

Я не маю бажання з ним сперечатися. Мовчки йду вперед, киваючи, щоб йшов за мною. У оглядовому залі він зупиняється біля крісла.

— Сідай...

— Ні, дякую.

— Чому? — Він байдуже підходить до крісла, намагається сісти. Дикий хрускіт, скрегіт і стогін, що зривається зі стиснутих губ.

— Ідіот! — Я ледве встигаю рукою перехопити його плече... Якби він сів — грубо заварені уламки металу тріснули б на дрібні шматочки. Польове зварювання скувало тіло кіборга так, що він не може вигнути його і перевести в сидяче положення.

Мило. Або стоячи, або лежачи — як дешевий манекен. Я згадую, що в машині кіборг напівлежав на сидінні. Мовчки йду до себе в кімнату, притягаю два пледи, стелю на низький залізний тапчан, укріплений ресорами, і допомагаю йому лягти.

Тапчан власне призначений для огляду кіборга, подібність стаціонарних горизонтальних оглядовиків, але мені шкребе думка, що він лежатиме на голому холодному залізі. Смішно.

Чи йому боляче? Не знаю. Чесно кажучи, мені байдуже. Я втомилася дивитися на напівмертвих кіборгів і чекати на смерть, яка настає немилосердно довго. Не хочу.

Вранці приїжджає Ботанік, я запускаю його до кіборга, сама йду до кабінету. Дешифрування йде непогано, і я просиджую до 17 години. Коли нарешті згадую про каву, вже досить темно. Похапцем заглядаю в оглядовий, Ботанік порається з кіборгом, який так і лежить на тахті. Електронщик залишається ночувати, я приношу йому вечерю.

Ніч проходить швидко і непомітно, я виспалася, настрій став кращим. Сідаю за роботу, залишивши гамбургер на столі у оглядовому. За годину чи щось близько до мене приходить Ботанік.

— Кебі, все погано.

— Ти ніби це знав з самого початку. То чого тепер робиш здивоване обличчя?

— Вибач мені. Я не мав права звалювати на тебе таку ношу.

— Пафосу зменш? Не мав права — отже, не звалюй.

— Не стану.

— Забереш його?

— Ні. Якщо можна… Ну, тобто якщо я можу тебе попросити… Я не бачу сенсу продовжувати його муки. Допомогти — не зможу, а сидіти і дивитись, як помиратиме — жорстоко. Вимкнути його неважко, але ж я не можу вимкнути мозок. Це… як залишити його паралізованим та сліпогрухонімим, поки не помре. Тож… Він згоден із моєю пропозицією.

Що від мене вимагається?

— Я введу у внутрішній клапан біля органічного заборника кінську дозу снодійного, аби не заблокувала система, поставлю як крапельницю, щоб подавалося потроху, мозок помре протягом години.

— Як знаєш.

— Я надто втомився, побудеш із ним трохи?

— Навіщо?

— Він розуміє, що вмирає. Нехай хоч не вмирає на самоті. — А це вже найдешевший понт. Ботанік, що б не казав, ставиться до кіборгів як механізмів. Ну, точніше, як багато мужиків ставляться до своїх тачок — з любов'ю, турботою возитися готові. Але не настільки, щоб через них вішатися.

— Добре. Я буду з ним. — А це вже улюблені граблі. Так.

— Так, і ще. У нього на обличчі була маска, що прикриває зім'яту половину, я кинув її біля компа, так що не лякайся. Схоже, вона йому вже не знадобиться.

Ботанік збирає скарб і прибирається додому, я закінчую роботу і входжу до кіборгу. Він так і лежить на тахті. Чує кроки, повільно піднімає голову, дивиться просто у вічі. Цієї секунди лунає відчайдушне виття собаки. Вибігаю в коридор. Вівчарка лежить на підлозі, важко дихає. Її трясе. Я розумію, що треба зробити. Набираю номер, двома словами називаю причину дзвінка. Приїжджає ветеринар (не вперше, як завжди за п'ятнадцять хвилин), швидко оглядає і чекає. Чекає, щоб я попрощалася.

У мене немає часу, нема сліз. Я обіймаю собаку, цілу теплі, оксамитові вуха, морду, очі. Вона дивиться на мене, розуміючи, що зараз станеться. Погляд прощаючий. Вона дивиться, як... Як кіборг, який зараз лежить у оглядовому.

Ветеринар акуратно вводить голку, собака глибоко зітхає і завмирає.

Усе.

Я даю гроші і мовчки зачиняю за ним двері. Як у маренні, йду до себе в кімнату, випадково піднімаю очі і ... Не пам'ятаю, як влітаю в зал і видираю голку з губчастого приймача. Сідаю біля безвольної купи брухту, кіборг не реагує. Дивлюся на колбу, викрапало менше половини. Ні, не має померти. Занадто маленька доза. Сідаю в крісло і чекаю, розглядаючи спідлоба свого несподіваного гостя. Без маски, нерухомий, він виглядає огидно — немов дитяча іграшка, викинута через непотрібність. Сині губи, некрасиво стягнуті з того боку, де обличчя спотворене, запалі щоки.

За великим рахунком, у минулому кіборгів робили, виходячи з промірів черепа — отже, саме так він виглядав людиною. Робот не рухається. Точніше, один раз намагається підвести голову, тихо стогне і опускається знову. Лежачи, він не такий уже й страшний, принаймні — не викликає в мене того побоювання, яке тривалий час зберігалося у присутності Алекса. Придивляюся до чорного корпусу і виразно помічаю дивні грифельні лінії. Підходжу ближче, спрямовую світло — мене відверто нудить. Сволоти — інших слів немає — намалювали на металі пародію на ознаки людського тіла.

Фізіологічний аспект у старих кіборгів — найуразливіший, особливо це стосується моделей, які управляються живим мозком і пам'ятають себе в людському бутті (хоч заслиньтеся мені доводити, що це не так і все начебто стерто), хай не суперменами, але створіннями з крові та плоті, з відчуттями та болем. Я уявляю, як викуйовджувалися якісь малолітки, виводячи на безпорадному тілі похабні картинки, ударяючи по найбільш наболілому. Встаю, беру флакон спирту, починаю відтирати схематичні зображення сосків, геніталій та волосся на грудях.

Рука ковзає по абсолютно гладкому тавру п'ятилистника бузку. Не допомогла квіточка на щастя, і так буває. Як же дехто намагався його принизити, і за що? Закінчивши, сідаю на місце. Нерви і втома даються, кімната пливе перед очима. Стає тепло та спокійно.

Вранці прокидаюся від слабкого промінчика, що б'є в очі. Кіборг напівлежить на оглядальнику із відкритими очіма. Його плече трохи тремтить.

— Ви прибрали маску? — він мимоволі піднімає руку, прикриваючи понівечені риси.

— Яку? А, так. Для чого вона?

— Не хочу створювати вам дискомфорт.

— Не створиш. Бачили й гірше. — Кіборг забирає руку від обличчя і дивиться впритул.

— Сумнівно... Снодійне не подіяло?

— Чому? Подіяло. Ти спав.

— Але ж я мав... — так, знаю, мав померти, і мені соромно за це, шалено соромно усвідомлювати, що я не спробувала завадити Ботаніку, який увів голку в розподільник. Соромно, що не одразу усвідомила те, що відбувається. Але це моє, особисте, тому й відповідаю досить сухо.

— Я витягла голку. Так, можеш озвучити вголос, що це було безглуздо. Подумки я собі це вже сказала.

— Навіщо?

— Ти мене питаєш? Та я взагалі гадки не маю.

— Про всяк випадок, нагадаю, все перевірено. Варіантів немає. Система вийде з ладу. Просто треба буде чекати. Тиждень чи два. Немає сенсу зволікати.

— Взагалі ні. Я... Ні, ти сам візьми код доставки — він є в ноуті, замов БІО. Не можу. Вибач.

Виходжу у коридор, там лежить тіло друга. Опускаюся біля неї навколішки. Мені байдуже. Це жахливо. Так боляче. За спиною лунають важкі кроки.

Кіборг підходить ззаду, я відчуваю тепло і навіть плакати не можу. Він відсуває мене вбік, піднімає тільце малину і несе його у двір. Через вікно я бачу, як робот загортає мою дівчинку у брезент, бере з вантажівки лопату і йде далі в сад. Я не маю ні сил, ні бажання вставати. Кіборг повертається, підходить до мене. Він наче посуворішав з того боку, де збереглося обличчя. Він так само мовчки піднімає мене з підлоги, веде до кімнати і влаштовує на ліжко, сам важко опускається на нього одним коліном, кладе руки мені на плечі, пригортаючи обличчям до себе.

Метал не такий гладкий, як був у Майка, але теплий, і я не пручаюсь. Мені легше, коли 309-й поряд. Він відчуває це і не йде. Я навіть не можу заплакати, взагалі нічого. Такої порожнечі не відчувала вже давно. Якщо зараз піде кіборг, я збожеволію.

Він явно читає мої думки, бо ще міцніше пригортає мене до себе і ледь чутно обіцяє.

— Я не піду.

— Мені погано зовсім. Без образ. Не до гостинності.

— Знаю, ти не спала вночі. Відпочинь.

— Не можу. Не хочу. Як твоє ім'я?

— РС 309.

— Ні, ім'я. І не бреши, що забав. Такі, як ти, забувають лише те, що самі хочуть забути.

— А якщо я хотів?

— Просто не бреши. Я не хочу до тебе… за вашими довбаними кодами.

— Ерік. — Я майже вирубаюся, не особливо розуміючи, чи це похідне від моделі, чи щось ще, але встигаю поставити питання, яке мучить мене вже добу.

— Що непоправного знайшов учора Ботанік?

Кіборг задумливо дивиться убік, ніби говорить про щось абстрактне.

— Розбитий сектор живлення біологічного матеріалу. Без варіантів.

— Ми так проходили.

— Залиш. Спи.

Я не пам'ятаю, що відбувається далі. Розплющую очі — темно, і знову засинаю. Так почуваються люди у стані важкого грипу, чи що. Спати, спати, спати.

Продерши очі, хапаю КПК і тупо дивлюся на дату, що висвітлилася. Виявилося, що пролежала в прострації я дві доби. Коли насилу встаю з ліжка — на автоматі опускаю руку вниз, не відчуваю звичного поштовху мокрого носа. Все спливає в мозку з огидною чіткістю, і я насилу йду в душ. За ці дні я не заплакала. Виходжу на кухню, ставлю на плиту турку, звідти повзу до оглядової зали. Кіборг стоїть біля столу, пальці руки спритно бігають клавіатурою. Ну да, лептоп є, а от синьозуб запаролений, так просто не підключитися. Робочий ж, всі заходи безпеки та всяке таке.

Побачивши мене, кіборг піднімає голову.

— Як?

— Піде. Ботанік приходив?

— Ботанік?

— Ну, Сашко. Чувак, який тебе привіз.

— А-а-а. Так, я попросив його перенести візит.

— Даремно. Я все одно оплатила б.

— Що? Збирання металобрухту?

— Ну, вибач, забула. Ні, правда, вибач. Так, все, кава — і негайно підганяти роботу. Якщо врахувати мій прогул, доведеться попрацювати з тиждень у 20-годинному режимі. Так що — без образ, я трохи «піду в себе».

— Нема потреби. Виведені дешифрування я зробив та відправив. Прийняття робіт підтверджено, я залишив копії повідомлень у робочій папці. Сьогоднішнє замовлення тільки почав, але через годину-другу зроблю і його.

— Навіщо?

— Не треба було? — Він трохи здивований.

— Гаразд. Дякую тобі.

Я йду до себе, по дорозі знімаю з плити каву, що вже почала кипіти, беру з полиці першу-ліпшу книжку. Не помічаю, як засинаю. Крізь сон я чую шум мотора.

Мозок оживає. Лежу, прислухаюся, але повік не розплющую.

Скрип дверей... Два голоси... До дверей моєї кімнати йде кіборг — я вже впізнаю звук його ходи, зупиняється, але не заходить усередину, стоїть хвилину — і йде. Шурхають вхідні двері.

Мотор... Мотор? О ні! Мене ніби підкидає пружина, я підскакую, босоніж вибігаю в коридор, відчиняю двері. Так і є. Ботанік уже завів машину (або навіть не глушив), а кіборг незграбно намагається розміститися в кабіні.

Акуратно розташовує розбиту ногу в ніші перед сидінням, згорбившись, зігнувшись, метал скрипить, намагаючись розсипатися на уламки. Жалюгідне видовище, якщо чесно. І за лічені хвилини він опиниться на звалищі техніки. Бульдозер відтягне його до гори якогось металевого мотлоху, ну, зрозуміло — Ботанік не звір, вколе якусь погань, щоб мозок помер одразу. Але ж помирати… буде сам. Ботанік казав, що це не буде дуже швидко. Тіло з вороненої сталі зімнуть, скуйовджать, вивозять у бруді, і перестане на землі існувати ще один 309-й.

Я бачу кіборга в машині, неспотворена частина обличчя повернута до мене. В очах — наче б і байдужість, але за нею… ну чи я вигадала чого собі, приписуючи кіборгам людську сутність, не має значення. Нижня губа машини закушена — напевно, звичка з життя. Цієї миті щось перемикає в мені. Я не хочу, щоб він поїхав. Ботанік зачиняє двері — і я просто по снігу підскакую до них, барабаню рукою по склу. Кіборг повертає голову в мій бік, ледве чіпає за руку Сашка, що зазівався, знову схиляється до вікна.

А я стою, мерзнучи мов курка, та вдивляюся в темні очі кіборга. Пусті, холодні, але живі.

Він не вірить, що може бути хоч у чомусь корисний, що знайдеться хоч одна можливість не вивезти його, немов брухт, на смітник. Він прийняв ситуацію.

Електронник бачить мене, глушить двигун. Мовчки виходить, дивиться на мої босі ноги, на притихлого робота, знову на мене вже запитливо. Я тільки безсило киваю головою, і він відчиняє двері.

Лісою лечу додому — холодно ж! Увірвавшись у кімнату, на ходу натягую пухову кофту, теплі шкарпетки. За спиною відчиняються двері, до будинку важко входить кіборг, за ним — Ботанік.

— Отже?

— Отже, яким є його стан?

— Я б оцінив як незадовільний, але робочий. Та не дивись на мене так, він цілком здатний до виконання програмних завдань офісного типу, хоч у сутичці з прототипом, звичайно, не зійдеться. Ушкодження близько 62% — багато, але не радикально. Найбільше мене непокоїть корпус. Наскільки мені відомо з супровідних, його свого часу… затиснули між двома машинами бронетехніки. Враховуючи, що тоді була нестача боємашин, на ходу так-сяк заварили, особливо не заморочуючись, і поставили в роботу. Але підсумок виявився значно гіршим, ніж очікували. Розбитий суглоб заварений косо, у щілини потрапили шлейфи, до електроніки не дістатись — вона як родзинки у запеченій булочці.

Тобто, з ногою його зробити нічого не можна. Розбитий сектор харчування біологічного матеріалу, і це найгірше, що могло бути.

Я задумливо дивлюся на нього і розумію, куди він хилить. Комісія, яка приймала Алекса, не могла пропустити сторонню електроніку, і ми повернули на місце його розбитий щиток. Частина Майка вперто залишалася зі мною, хоч би що я робила. Втім, і в моєму серці він теж був. Мабуть, безповоротно. Я знаю, що кіборг нас не чує — він відключений, Ботанік хоче провести повну перевірку.

Я йду з ним і вперше за весь час уважно розглядаю РС-309, який донедавна асоціювався у мене лише з Майком. Досі не можу прийняти, що з відкритого шолома на мене дивиться інше обличчя. Якщо говорити про вік, я б дала йому не більше 35–38 (а якщо врахувати, скільки часу в коробці — то вже цілком можливо реально старий), дещо смаглявий, дуже блідий, розріз очей трохи розкосий, видно, не чистокровний європеєць, губи вузькі, важке підборіддя, і мені чомусь страшенно хочеться побачити очі.

Ботанік мені показує стан корпусу там, де проводили зварювання нашвидкоруч. Уявіть консервну банку, що потрапила під колеса машини. Уявили? Плюснута шайба? Так, а тепер подумки надайте їй колишній об'єм і швидко ліквідуйте тріщини в металі. Саме так. Немов візерунок на карті гірської місцевості, тільки рельєфний, глибокий, рваний. Загалом ми нарахували 19 слідів від лазера. У трьох місцях зварювання проводилося без зачистки, поверхнево, шматки стороннього металу буквально наплавлялися, закриваючи потворні дірки та прогини в корпусі.

Сашко оглядає ногу. Видовище не для людей зі слабкими нервами. Як виявилося, вісь просто зламана, і нога тримається на товстих джгутах шлейфів ... Опадає ж вона тому, що при кожному кроці піднімається до верхньої межі суглобової сумки, при цьому уламок осі дряпає, рве електроніку, зачіпаючи центральний нервовий стовбур. Ботанік довго порається, намагаючись розкрити грудний щиток — метал ніяк не піддається. Нарешті, насилу відігнувши зазубрений край, він знімає пластини, перед нами — механізм кіборга, сотні та тисячі шлейфів, частина — розірвана, перебита, висить лахміттям, дехто нашвидкуруч скріплений якимись уривками ізоляційної стрічки.

Капсула ВБМ зім'ята, Ботанік дбайливо знімає верхній блок. Так і є, в одному місці нервові закінчення затиснуті металом. Можна тільки уявити, як це було. Зчепивши зуби, електронник ризикує — і обережно притискаючи боковушки, повертає увігнуту частину на місце, вивільняючи силіконову капсулу від дії ззовні. Після цих маніпуляцій відкриває розподільник. Обтічна коробка розміром з дитячий кубик, напхана дощенту силіконовими судинами, що поєднуються, електронікою і проводками. По суті, через тоненькі канали, прокладені в металі, і повинні проходити всі ці хитромудрі штуковини, але ні. Тепер усе це бовтається, наче купка дитячих скарбів у мішечку. І тримається лише на самих цих судинах, що й досі дивом не розірвані.

Деякі судини вже пошкоджені, вони підтікають. Сяк-так зібравши коробку до іі первинного вигляду, Ботанік гірко хитає головою і ставить її на місце. За годину він запускає кіборга. Той зводить голову, мовчки дивиться на нас, людей. Ботанік відмовляється від оплати за виключенням докупленого ПЗ та кількох деталей (сантименти до біса, нам більше дістанеться) і їде. Кіборг сяк-так піднімається, підходить до мене. Ловлю себе на тому, що 309-ті мають абсолютно людські манери та явні звички, які роблять їх майже індивідуальностями, зовсім несхожими один на одного.

Ерік любить у розмові трохи повернутись до вікна, опустити голову, посміхнутися краєчком губ і різко підняти очі на співрозмовника. Ось і зараз.

— Пані, — дивиться на мене впритул, ніби намагаючись застати зненацька, або, як мінімум, підловити на брехні.

— Кебі. Без офіціозу.

— Кебі… — погоджується він. - Чому?

— Чому повернула?

— Чому це все? — таки вдається йому поставити мене в глухий кут, ех, що ж ти за людина така, га? І як же тобі відповідати тепер?.. Нарешті, я формулюю те, що найближче до моїх справжніх відчуттів:

— Егоїстка я, ось чому. Егоїстка. Ну, помреш ти. Я залишусь.

І щодня до кінця століть думатиму, чому не зупинила тебе, не залишила, зрештою, чому не можу ввечері проторчати годинку з книжкою замість того, щоб займатися дешифруванням.

— Ви можете знайти сучаснішу модель.

— Ні. Хлопці, мабуть, просвітили. Не можу. Ну не люблю я їх, розумієш? Не люблю.

— Ви не маєте досвіду.

— Чому це? І ще який. (Брешу, егеж, і в жодному оці). Не хочу я цих експериментів із залізками. Намагалася — совість чиста, але не змогла.

— А якщо й зараз не зможете?

— Давай без офіціозу, га? Нам тепер доведеться разом довго кантуватися. І давай так, зможу, не зможу, але це буде краще і для тебе, і для мене. Ну добре, добре, для мене. Як я вже сказала, я егоїстка.

— Я згоден спробувати. А от без офіціозу — вибачте, доки не можу.

Кіборг робить кілька кроків по кімнаті, потім повільно, невпевнено тупає у бік двору, виходить на ґанок. Я бачу, що йому фігово — але не роблю жодних спроб підтримати чи просто підставити плече. Дика, огидна порожнеча досі тримає мене у своїх чіпких лапах. Примара Алекса надійно виморозила всі мрійні діснейленди з піску. Щоправда, кіборг і не чекає на допомогу. Росла чорна постать безсило спирається руками на цегляну колону ганку, повертає голову.

— Пані, ви вирішили мене залишити не через дешифрування. Поясніть, чому? Не хотіли, але вирішили.

— Знаєш… Я зараз знайду щось важкеньке, жбурну в тебе, а у тебе калібровка фігова, й ти кувиркнешся з ганку. Ну що ж ти за людина така вперта, га? Ну ненавиджу я субординацію. Чи тобі так прикипіло мене позлити?

Кіборг кидає здивований погляд. А потім, махнувши рукою і якось приречено погоджується.

— Добре, перемогла. Кебі? То чому?

Ледь вдається прикусити величеньку таку посмішку. Ну так, задоволена, є таке.

— Напевно, причина видасться надто банальною, і ти її з мене витягуєш кліщами. Мені краще з тобою, аніж без тебе.

— Хороший аргумент, але скоріше підходить для дитини — мені краще спати з ведмедиком, ніж самому.

— Не дуже ти тягнеш на ведмедика. Але як так то й так, чого сперечатися?

— У тебе був 309-й?

— Був, — ледве ковтаю тугу грудку в горлі.

— Загинув? — він повертає голову, допитливо дивлячись мені в очі.

— Так. Два з половиною роки тому.

— Він був тобі другом — кіборг не питає, а стверджує, задумливо хитає головою.

— Ти навіть не уявляєш, ким він був для мене.

— Чому ж, можу зрозуміти й уявити, хоч і машина.

— Не машина ти, в тому проблема. По суті, зараз мені доводиться жити поруч із незнайомою людиною — так само, як і тобі.

— Так, я бачу це, але сам не відчуваю дискомфорту. Тільки не питай, чому.

— Не стану. Ні ти, ні я ще довго не зможемо відповісти на це запитання. - Кивнувши кіборгу, йду до себе, відкриваю ноут. Третю роботу Еріка прийняли. Що ж, спритно. Сідаю за нове термінове дешифрування. Стиль виконання мені знайомий і зрозумілий, обсяг величенький, але справа рухається швидко, немов і немає короткої товстої і худої довгої стрілок. Нарешті йду на кухню, ставлю каву і знову валюсь на ліжко з книжкою. Книжкою…

Я випустила з уваги якусь деталь. Стоп! Пам'ятаю, що залишила кіборга у дворі, але за день його в хаті не бачила. Вилітаю кулею в коридор, ривком відчиняю важкі двері. Кіборг стоїть біля дерева, спираючись на нього всією вагою, кора там, де її стискає металева долоня, здерта під нуль. Почувши мої кроки, він піднімає голову. На обличчі якийсь винуватий вираз.

— Гей! Щось сталося?

— Ні, все гаразд.

— Зайди до хати.

— Не можу.

— Чому?

— Нерв вивільнився. — Каже буденно, але я здригаюся, усвідомлюючи, що ховається за цією показною байдужістю. Ах ти ж… Ось воно що. Довгий час нерв був здавлений і тепер повною мірою дав про себе знати.

Підходжу до робота, сідаю перед ним, розпрямляю ногу так, щоб звільнити нервову капсулу від навантаження, паралельно перевіряю суглоб. Мені три хвилини роботи, але без цих трьох хвилин він би ще довго стояв під дощем, спираючись рукою на обдертий стовбур дерева, не маючи можливості рушити з місця. Нарешті, кіборг знаходить найменш болісну позицію ноги, киває мені, що готовий почати рух. Заводжу робота в оглядовий, залишаю та зачиняю двері. Як же боляче і бридко бачити знайому чорну блискучу спину. Чую, як важке тіло опускається на застелену тахту... і тихий стогін, мабуть, біль таки його добив.

В мені бореться бажання підійти до нього і страх, незрозумілий мерзенний страх, ніби може статися щось болісне та незворотнє. Знов стогін. Не витримую, ривком відчиняю двері.

Громіздка махина майже лежить на кріслі, він бачить мене, якось випрямляється, намагаючись надати собі більш-менш презентабельний вигляд. Як же, ми горді, страждатимемо, зриватимемо кору з дерев, аби не здатися слабшими. Було, плавали. Принаймні я побачила те, що було. Беру пару ампул сильнодіючого знеболюючого і вганяю в розподільник, матюкаючи себе, на чому світ стоїть, обзиваючи боягузою і неврастенічкою. Губчаста речовина вмить вбирає хімікат, і кіборг безвольно звисає на кріпленнях. Дивиться на мене, намагаючись здаватися спокійним, але… Не знаю.

Я роблю помилку, дурну, необґрунтовану та болячу. Йду до себе в кімнату, забираю ноут, повертаюся до оглядової та тулюся біля кіборга. Працюю, відчуваючи спиною тепло. Дешифрування складне і відверто мерзенне. Потрійне. Тобто. до мене текст уже двічі перешифровували, геть-чисто приховавши сліди первинних даних. Ерік не рухається, не каже нічого — немов і немає його у великій темній кімнаті. Я сиджу поруч із махиною і дуже чітко усвідомлюю, як він кидається, побоюючись, що імпульсивний вчинок змусить мене шкодувати про те, що сталося. Я не пошкодую — нема чого.

Закінчивши із шифрами, захлопую кришку лептопа, повертаюся обличчям до кіборга. Він трохи знітився, мабуть, не розуміє моїх дій і гарячково шукає їм пояснення. Мене це не бентежить. А я… Я безсоромно роздивляюся його. Мабуть, свого часу прототип кіборга мав виключно яскраву зовнішність. Принаймні риси обличчя, що збереглися, відверто красиві. Він дивиться на мене, трохи схиливши голову.

— Дякую.

— За що?

— За те, що зараз лишилась. Мабуть, я відвик від суспільства — не знав, як поводитися.

Я потягуюся, відчуваючи, що кава зараз потрібна як повітря, але потім не засну, а завтра буду як ота дохла муха, тож пхаю лептоп у руки кіборга та мужньо йду повз кавоварку до себе. На душі легко та світло. Довго верчуся, не можу заснути. Вкотре відкриваю очі, дивлюся на якийсь час. Стрілки малюють кола, скорочуючи години, що залишився для відпочинку. Несподівано у тиші лунають важкі кроки. Я чую, як кіборг кульгає до дверей, трохи прочинивши повіки, бачу, як він зупиняється біля порога, мовчить. Я не рухаюся, вирівнюю дихання. Нарешті він відвертається і йде до себе. Хвилин 10 простояв. Навіщо? Може, треба що? Але тоді б він мене розбудив. А, гаразд. Вранці розберемося.