Три кроки на шляху до пекла

3.1. Олександр Гейман

Кебі-Бекі, дівчинко… Якби не вона — я не отримав би чудової роботи в Міністерстві. Чесно кажучи, мене забрали туди з руками, коли дізналися, що 6 років тягнув убитого в дошку 309-го. Кіборги мені цікаві, насамперед — із технічного погляду. Я не сприймаю те, що можна підключити до комп'ютера, як людину, і можете засуджувати мене. Втім, поточний проект — не для людей зі слабкими нервами.

Ми вчимося пересаджувати мозок у новий корпус. Кіборгів привозять «на проби» — розбитих, дуже заюзаних і вбитих. Вони не люди, але їх шкода. Загалом, скажу я, до будь-якого механізму потрібно ставитися відповідно, дбайливо, лише тому, що це механізм, а не приписувати йому казна що із заявами, що буцімто кіборг — є людина. Це не так. По суті, береться виключно мозок як ідеальний механізм, але при цьому не існує жодного емоційного інституту. У кіборгів не виробляються гормони, вони не можуть радіти чи боятися, любити чи ненавидіти. Деякі з них в певному сенсі здатні на віддалений зовнішній прояв тих чи інших словесно-мімічних реакцій.

Якщо ваш робот так би мовити копіює щось на кшталт посмішки, це майже інстинкт — як бажання заплющити очі під час спалаху (який вже нічим не зашкодить кіберзору) або крик від удару, що проникає в лівий бік крізь грудну броню. Так що змушений вас засмутити. Кіборги — це механізми, позбавлені можливості боятися чи радіти. Бойові машини здатні проявляти лише агресію, це досягалося за допомогою збереження центрів, що подразнюються електродами. Основні ж центри мозкової діяльності, які відповідають за почуття, намертво заблоковані та закриті.

Втім, я не звинувачую людей, які прив'язуються до кіборгів. Чоловіки геть усі віки любили свої автомобілі більш за дружин — то про що мова, коли ці самі автівки здатні у відповідь сказати пару фраз? Так, то все полеміка. З кіборгами працюю давно, і більшість спогадів не досить приємні, але це… Навіть з алкоголем не вдавалося вибити зі своєї пам'яті мерзенну картинку, що геть-чисто в'їлася і катує мене час від часу…

У день експерименту ми в лабораторії з пів на п'яту ранку. Привозять першу партію, 9 машин. Я відразу пізнаю 309-го, спочатку мені навіть здається, що бачу привид Майка. Оригінал. Те саме тавро у вигляді п'ятилистника бузку, нанесене лазером.

Вдивляюсь — ні, не Майк. Майк був непоказний зовні, сіроокий, без видимих ​​вад зовнішності, але й нічим не вражаючий. Цей — реально що красивий. Темно-карі очі уважні, серйозні, куточки трохи підняті по діагоналі вгору, ніс дещо закороткий, вузькі губи, дуже чітко окреслені. Красивий — нічого не скажу.

Починаємо процес… Садизм, і я в ньому беру участь. Живу начинку, запаяну в капсулу, у першого кіборга буквально викручуємо з корпусу, ні, відчувати біль він не здатен… але… чому ж кричить так, що в мене закладає вуха. Болі не може бути ніяк, але як це пояснити інстинктам, закладеним століттями? Нерви не розуміють, що боліти нема чому, що немає м'язів та кісток, та мозок видає той самий первинний механізм, реагуючи на пошкодження. Вони наче горять в агонії, і від цього не легше.

Нарешті, позбавлене мозку тіло падає безсилою купою металу, а капсулу зі спинним та головним мозком ставлять у новий корпус. Чи почне ця вся чудосія працювати, не маю гадки. Я в цьому не беру участі, моя справа — синхронізувати кіборга з датчиками і стежити за тим, щоб мозок не помер під час процедури від больового шоку, який можливий за умови збереження деяких нервових закінчень.

І мені ну дуже некофмортно, коли у фіксатори ставлять 309-го. Спочатку чистка. Кіборг мовчки стає на щабель утримувача, залізні роз'єми тихо повищують, загвинчуючи в гнізда, настає тиша, і…

Команда «Струм».

Це жахливо. Кіборг звивається від нестерпного болю (бо імпульс саме чистить органічні спогади, які могли якимся чином заховатися серед санкціонованих та зафайлованих), губи посиніли, гарне обличчя спотворене, нарешті — не стримується, хрипить крізь стиснуті губи. До біса іх голосові синтезатори, я б волів зараз його вимкнути, аби це не чути.

40 секунд пекла.

Стоп. Тиша — зловісна, мерзенна.

Тихенько свистятть, повертаючись у первинний стан, роз'єми. Перегрів. Тримачі не випускають кіборга, інакше він безвольним кулем звалиться на підлогу. Нарешті, в очах з'являється осмислений вираз, ми його обережно витягаємо з фіксаторів, не давши оговтатися — ставимо в корсет. Десь у голові клює нав'язлива думка, що він би міг зараз перебити нас, наче курчат. Чому ж навіть не намагається?

З цією моделлю все складно. Креслення перших модифікацій згоріли, ми діємо навмання. Теоретично, спочатку треба розкрити блок черепної коробки. Я вмикаю електроніку, затискач під'їжджає до кіборгу, чіпляється, починає рух… І нічого. З тріском машина зривається з місця, гуркоче вхолосту. Ми підбігаємо, я встигаю вирубити агрегат.

Щоб його.

Кіборг стоїть перед нами, здригаючись, його черепна коробка зім'ята, затягнута вправо, а обличчя...

Кевларове дорогоцінне покриття, що чудово імітує шкіру, частково зірвано, повиснувши лахміттям на тримачі, а половина обличчя — наче натягнулося, риси зникли — таке собі рівне біле покриття, око, зрозуміло, теж закрите. Від красеня, що стояв переді мною годину тому, немає й сліду — понівечена, спотворена істота дивиться на людей холодно і байдуже.

Ми переконуємось, що розкрити коробку, не вбивши кіборга, неможливо. Надсилаємо запит. Відповідь не змушує себе чекати: знерухомити, увечері утилізувати, а поки що займайтеся рештою.

І ми займаємося, гарячково натискаючи кнопки і намагаючись не дивитися в кут, де купою мотлоху лежить живий кіборг, засуджений до смерті. Тримачі, що зірвалися, розбили йому частину шолома, під дією струму під час чищення місця зварювання розтеклися, оголивши на корпусі рвані рани — шрапнель. Таке почуття, що ми майструємо труну ще для живого ветерана.

Ілгар, працюючи праворуч від мене, ледь помітно киває.

— Не зможу. І так гидко.

— Я теж… не зможу.

— Сашко, Ілгар — розмови. Займайтеся своєю справою. До вечора ще треба дожити.

Ми згодні з Медісоном і не сперечаємося, настрій не можу передати. Напевно, так само почувалися загони сміттярів, які розстрілювали полонених.

Увечері Медісон викликає нас:

— Так, хлопці, начальство пищить від захвату, ось розрахунок за проект. Усе як домовлялися. Вами задоволені. Через місяць починаємо наступний, тож ви офіційно вже працюєте, я дуже сподіваюся, назад не відіграєте.

Ми мовчки йдемо до дверей, не прощаючись.

— А, ще. Просили вас завезти 309-го на звалище.

Швидко перекидуємося поглядами. Схоже, ми думаємо однаково. Є лише одна людина, яка погодиться забрати понівеченого 309-го, і є лише один кіборг, який зможе вивести нашого близького друга із затяжної депресії… Кебі. Не виходимо — вилітаємо у двір, Ілгар швидко знаходить кіборга. Він валяється в кутку, на купі порожніх корпусів відпрацьованих машин. Він живий. На обличчі (точніше тому, що від нього залишилося) жодних емоцій. Насилу витягуємо його, Ілгар біжить за моїм пікапчиком.

І тут мене веде. Я ніколи не доходив до того, аби пояснювати машинам своі діі. Ні, ну як воно? Сідаєте ви в автівку та такі: от, друже, я збираюся іхати до магазину по бухло. Ти у темі. Ага. Але тут чомусь перемкнуло. Чому?

— Слухай. Зараз я відвезу тебе до свого друга.

— Ще одного друга мені на сьогодні буде забагато.

У голосі звучить відверта іронія, але не ображаюся — він має рацію.

— Ні, ти не зрозумів. Тебе сказали закинути на звалище. Погодься — помирати доведеться довго. Тому є варіант.

— Я швидко деактивуюсь. Ви посунули капсулу.

Так, про це я знаю. Під час ривка капсула спинного мозку зрушила впритул до електроніки. Будь-яке замикання і його живі тканини просмажаться, як біфштекс. Але... Це може статися через день, може, через місяць чи навіть рік, і я роблю на це ставку. Почуття сорому? Так. Совість замучила? Так, і це теж… Це ж я… Своїми руками натиснув кнопку, яка понівечила гарного хлопця, перетворивши його на потвору та смертника.

— Ти ж знаєш, тут як повезе. Це може тривати ну дуже довго, і ти ніколи це не прискориш.

— Тож допоможіть мені! Кінська доза снодійного – і кінець.

— Добре. Давай, так. Я спробую відновити капсулу на місце. Не вийде — допоможу тобі померти. Іде?

— Маю вибір?

— Ні.

— Ну, тоді — точно йде. А до кого хоч їдемо?

— Її звуть Кебі. Півтора року тому загинув її 309-й, і вона досі злиться на всіх, хто залишився живим. І на себе також. Вона дешифрувальник, і насправді їй все одно потрібен кіборг. Вона заганяє себе як кінь — але іншого робота не бере. Ти допоможеш їй — вона тобі.

— Виглядає непереконливо. Витрати на моє утримання та ремонт перевищать її прибуток від роботи.

— Не думаю, у неї зараз третій рівень.

— Тоді тим більш незрозуміло. Фінансування програм забезпечення ніхто не відміняв. Взяти нового у салоні із пакетом документів та…

— Вона не візьме. Ти не розумієш. Вона… Та, сам все побачиш.

Він потискає плечима, наче погоджується.

— Але прошу. Якщо не вдасться підняти працездатність — снодійне.

— Згоден. — Шумить мотор, Ілгар вистрибує з кабіни і дивиться мені в очі:

— Успіхів вам обом. Привіт Кебі ... А це — тобі. — Він простягає кіборг тонку маску, ми зазвичай користувалися ними на підготовчому етапі роботи, щоб уникнути індивідуалізації роботів. Кіборг байдуже киває, кладе акуратну світло-бежеву рельєфну плівку на обличчя, дозволяє підвищитися температурі — і тонкі силіконові нитки закріплюють її на понівеченій поверхні... Так, так однозначно краще. Тепер можна їхати.