Смак заліза

- Сержанте Сендклоу!..

- Джульєт!..

- Джулі, отямся…

- Сержанте Сендклоу, я забороняю помирати в моїй фортеці!..

Пані Міріам. Ви така гучна, що і будильника не треба.

Я хочу це сказати - і начебто кажу, та не чую себе. Це усвідомлення вириває мене назовні. До холодного й відчутного світу з чіткими обрисами.

Відкриваю очі - і одразу бачу довге чорне волосся.

- Генерале…

- Навіть нашатир не допоміг, - чую вражений голос Саллі.

- Джульєт, ти вдома, - генерал зсунула брови, та в її очах я бачу неприховану радість.

Позаду неї стоять зосереджені Закаріс, Саллі та лейтенант Стоун. Невже це дійсно Штальварт і я не сконала посеред заметілі?

Рухатися все ще важко, м’язи скам’яніли. Ниючий біль у кожній клітині. Я намагаюся стиснути пальці - вдається. Вже непогано.

Оце мене виснажило.

- Ви зробили? - нетерпляче питає пані Міріам.

Намагаюся згадати. Перед очима випливають спогади. Страшне вибухове чудовисько з каміння й снігу. Долина, що перетворилася на пекло. Сили полишили мене. Вибухи, постріли. Зелені іскри.

- Так, - кажу. - Рапорт буде… коли я встану.

- Відпочивай, - вуста генерал-лейтенантки Айзенштайн ледь торкає посмішка. - Про рапорт поговоримо потім. Саллі, подбай як слід.

- Слухаюся.

Генерал-лейтенантка і Закаріс пішли. Лейтенант Стоун наостанок помахав мені рукою й пішов слідом.

- Саллі…

- Так? - лікарка схиляється наді мною, нагадуючи допитливе пташеня.

- А де… ну… мій…

- Твій хлопець? Та он же, поверни голову.

Він дійсно лежить на сусідньому ліжку. Його обличчя обвітрене, місцями шкіра потріскана, як і в мене на руках. Диво, що він тут. Що ми обидва тут! Який же шлях довелося пройти, щоб повернутися…

- Живий хоч?

- Живий, тільки виснажений, - Саллі зсовує брови. - Та все одно встане швидше за тебе. Як же файно мати такого сильного хлопця!..

- Він не мій хлопець…

- Якби ти бачила, як він тягнув тебе на собі, - її очі блиснули. - Я сама не знаю, мені хлопці розповіли. Три дні ніс! А тепер глянь на нього… Якщо це не кохання, я відмовляюся вірити в будь-що!

Кохання? Незвичне слово для Штальварта. Воно тут або втрачає вагу, або змінює форму й значення. Зате воно дуже “своє” для Саллі, яка вечорами зачитується любовними романами і за нагоди підгодовує офіцерів.

Намагаюся щось сказати, та через пекучу сухість у горлі лише кашляю. Саллі тицяє мені кружку з водою. Ковтати важко, але якимось чином мені це вдається.

- То як ми тут опинилися? - нарешті питаю я.

- Хлопці, що повернулися з п’ятого маршруту, казали про вибухи й лавину. Такий гуркіт ні з чим не сплутати. Лейтенант Стоун зібрав загін, генерал дала добро і хлопці пішли вам на підмогу. Ну ти ж знаєш цю гірську логістику… Доки те, доки се - а ви вже й дійшли. Ну як “ви”... Коротше, вас забрали з другої стоянки. Диво, що обоє цілі! Кінцівки не відморозили. Тільки сильне виснаження. А, ну і ще…

Вона бере мене за ниючий зап’ясток і піднімає до моїх очей. Я бачу яскравий лілово-синій слід від стискання. Шкіра на тильному боці долоні червона й потріскана. Я ж викинула рукавички...

- Це пройде, - повідомила Саллі.

- Що за сліди?

- У нього спитаєш. А, ще твоє плече трохи підгнило. Вейн, звісно, обробив як м’ясник, але без цього ти би вже приміряла протез! У Белхарда є гарний каталог, придбали би тобі стильну руку з гаком…

Дивлюся на своє плече. Тепер поранення ширше й неначе вишкрябане. Саллі певно отримала велике задоволення, провчаючи “дурного скриптора, що себе не береже”.

Не вкладається в голові. Вейн врятував мені руку, витягнув звідти... Спочатку - з лавини. Потім дотягнув до схованки. Зробив те, що більшості могло не вдатися…

Раптом згадую про рюкзаки з припасами, які ми кинули в барлозі. То він… ніс мене всі ці дні - і нічого не їв?

Звучить як щось надприродне. Я знову повертаюся до Вейна. Виникає бажання зірватися з ліжка й обійняти його. Та до таких сміливих рухів мені ще далеко. Зараз я можу лише дивитися на його потріскане обличчя й відчайдушно бажати, щоб він розплющив очі.

Самуїл мене приб’є за рюкзаки… Ще й в рапорті про це писати.

- Також у тебе легкі забої тіла, - каже Саллі. - Тому наступні кілька днів буде боляче рухатися.

- Які ще забої? Мене хтось лупцював чи що?..

- Припускаю, що… Вейн не йшов як на прогулянці, а біг звідти як скажений. То і тобі дісталося. Та яка різниця? - вона кладе мені прохолодний компрес на лоба. - Хто-хто, а він виживе за будь-що. А от ти - не факт.

Досі не вкладається. Все ще не уявляю, що він міг зробити таке заради мене.

Чи заради чорнила?

Так, варто було згадати за це, доки я не розтанула від ілюзорних почуттів. Реальність навколо стає чіткішою. Голову огортує прохолода. Сум’яття, викликане розповіддю Саллі, неймовірно швидко осідає. Як мій скрипт, який Вейн погасив у тій долині.

Лишилися лише прохолода і залізний присмак крові в роті.

***

Я лежала у медпункті ще днів десять. Майже весь час спала, бо не було сил навіть на те, щоб сісти. Саллі тримала мене на крапельницях, поїла ліками і змушувала їсти по чотири рази на день - все заради відновлення пошкоджених клітин.

Вейн зник раніше - в якийсь із днів я прокинулася і побачила, що його немає. Як з’ясувалося, він прийшов до тями згодом після мене. Швидко оговтався й вирушив у рейд із наступним загоном.

Не знаю, що там станеться. Чергова лавина?

Але ж… Та, яка ледь не поховала нас, почалася не через нього. Він все-таки не підвів мене. Отже, і інших не посміє.

Ще ніколи скрипти так не виснажували мене. Та й це була моя помилка. Я тричі запустила ту страшну ланцюгову реакцію. Достатньо було однієї. Але… не могла зупинитися. Ту силу ні з чим не порівняти. Я знову випустила кровожерливу тварюку, яка впивалася тою могутністю, наче найсолодшим нектаром у світі. І знову поплатилася своїм здоров’ям.

Хоча з медпункту я вийшла на своїх ногах, максимум, куди мене допустили - збивати бурульки в зовнішніх коридорах. І постріляти в тирі. Коли випала нагода застосувати найменший скрипт - щоби полагодити чобота для Самуїла - я втратила свідомість. Прийшла до тями під голосіння Саллі, що “дурні скриптори себе не бережуть”. Не можу не погодитись.

Ще через кілька днів я ризикую знову застосувати скрипти. Цього разу лише трохи закрутилася голова. Для мене це знак. Нарешті! Я знову на коні!

Відносно швидко я повертаюся до звичної роботи в фортеці. Лейтенант Стоун повідомив, що мене не допустять до рейдів у найближчий місяць. Слухати моїх заперечень він не став і одразу відправив до генерал-лейтенанта. Пані Міріам підтвердила - я не ходитиму в рейди, доки не перестану паморочитися після кожного ремонту взуття.

***

У чергуванні на даху інколи є свої переваги. Залежно від настрою, одноманіття цього завдання може розслабити й перетворити роботу на відпочинок. Дві години походити на вулиці, півгодини - грітися в сторожці. Зазвичай тут усе доволі спокійно.

На даху пунктів спостереження кілька. Зазвичай на кожному чергують по троє людей. Поки хтось гріється, інший на вулиці. А потім змінюємо один одного.

Сьогодні я чергую на крайньому східному. Очі направлені на широку рівнину між горами на півночі та хребет. Хто сьогодні мої напарники, я ще не знаю. Судячи з цівки диму, що йде з труби буржуйки у сторожці, там уже хтось є.

Біля сусідньої сторожки прогулюються двійко рядових - Марк і Персі з мого загону. Я махаю їм рукою, вони махають у відповідь.

Ближче до вечора небо стає непривітно темним, посилюється вітер. З південного боку даху запалюються ліхтарі. Снігопад посилюється. От-от пориви вітру знесуть чергових на вулиці. Я чекаю ще трохи і нарешті заходжу до своєї сторожки.

Тут біля буржуйки сидить мій напарник - білявий офіцер, зараз він дрімає. Тьмяного світла від лампи на стіні достатньо, щоб я впізнала його й застигла з тремтінням всередині.

- Люк?

Він здригається і відкриває очі. Так, це все-таки Люк. Лейтенант Люк Старлінг. Недозвільно найприємніша людина Штальварту.

- Джульєт, який я радий тебе бачити! - він одразу згрібає мене в обійми і я притискаюся до нього у відповідь.

- Я не знала, що ти повернувся.

Я піднімаю голову й одразу отримую ніжний поцілунок у лоба.

Люкові трошки за сорок. Ми познайомилися згодом після мого прибуття до фортеці. Його загін зазвичай займався найтривалішими рейдами, а бійці захоплювали по кілька маршрутів за одну вилазку. На відміну від інших командирів, які надавали перевагу швидким походам. У Штальварті він славився хоробрістю й холоднокров’ям. А коли не було рейдів, Люк багато вільного часу проводив за книжками, наставництвом новачків і допомогою всюди, де потрібно. Багатьом молодим бійцям він замінив батька. Його спокійний характер і кришталево тверезий погляд на життя лише підсилювали його авторитет.

Звісно, велика частина турботи від лейтенанта Старлінга дісталася мені. Він підтримував мене в моїх експериментах, допомагав із книжками - навіть замовляв для мене деяку літературу й компоненти зі столиці. Також висловлював свою думку, коли я збиралася завести інтрижку з тим чи іншим побратимом.

Це не виключало того, що інколи я прокидалася біля нього. Навіть у ліжку Люк був турботливим і підходив до справи з усією відданістю й увагою.

Рік тому він отримав серйозне поранення спини і поїхав на лікування. З того часу про нього не було жодної звістки.

- Чув, ти нещодавно підірвала гармати Драгагейма?

- Не тільки я… Ох, це… довга історія.

Ми сідаємо біля буржуйки. Тут я помічаю на краєчку грубки залізну кружку з узваром.

- Дозволиш?

- Звісно, - Люк передає мені кружку. - Обережно, гаряче…

На мить я забуваю, що я на посту. Присутність Люка завжди дає мені відчуття затишку - свого, армійського, особливого затишку, за яким всі так женуться вдалині від дому.

Частково завдяки підтримці Люка я й змогла втриматися у Штальварті й розробити власну стратегію перебування тут. Він розповів, як я маю себе поводити, говорити з іншими, виконувати вказівки, заводити тимчасових коханців. Генерал-лейтенант Айзенштайн - наш поводир і улюблений командир. А лейтенант Старлінг - як цей гарячий узвар у завірюху.

Згадала ж…

Двері до сторожки відчиняються і зі свистом завірюхи з’являється сама генерал-лейтенант.

- О, моя черга, - Люк бере рушницю, надягає балаклаву й виходить на вулицю.

Незвичайне ж у мене чергування… То Люка не бачила рік, то не працювала з пані Міріам вже хтозна скільки.

Вона сідає навпроти, скидає балаклаву й взмахує темним волоссям.

- Добрий вечір, Джулі.

- Вітаю, генерале.

Звісно, вона знає про мої особливі стосунки з лейтенантом. Проте їй немає потреби нагадувати мені за специфіку відносин у цьому місці. Пам’ятаю: “робіть що хочете, доки це не шкодить службі”.

Наші “особливі” стосунки з Люком не мали ні початку, ні кінця. Тому їх по суті немає і зараз. Тим паче, я не бачила його цілий рік. Теплі довірливі почуття до нього все ще є - але… неначе постаріли. Навіть один із принципів скриптографії говорить про те, що все віджите має йти у небуття, щоб звільнити місце для нового.

- Лейтенант Старлінг все такий небагатослівний, - говорить пані Міріам. - І турботливий.

- Дійсно.

- Як дивишся на те, щоб перейти в його загін?

Цікаве питання. Раніше у мене не питали моєї думки. Вочевидь, генерал-лейтенант хоче щось з’ясувати.

- Мене влаштовує моє нинішнє положення. Але якщо ви вважаєте, що це необхідно…

- Ні, я так не вважаю. Важливо, щоб і в тебе не було таких думок. Лейтенант Старлінг - відважний солдат і хороша людина. Багато хто мріє про службу біля нього. Свого часу ти теж просила, пам’ятаєш? Ми всі тут чудово знаємо і розуміємо таку річ, Джулі: в критичній або робочій ситуації ми - єдиний незламний організм. Кулак півночі. На першому місці - обов’язок, на другому і третьому теж він. Але після відбою ми всі стаємо простими живими людьми. Без зброї і без форми. Навіть я.

Губи пані Міріам торкає легка посмішка. Я колись підозрювала, що в неї теж є коханець. Проте не дозволяла собі навіть думати про це. То не моя справа і мене не стосується.

- Допоки я командую фортецею, я не дам волі своїм почуттям, - говорить вона далі. - Це та кувалда, яка легко розіб’є наш крижаний кулак. Одразу ж. Ми з тобою починали тут майже одночасно… І тому мені ще приємніше розуміти, що наші думки збігаються. Я недаремно дала тобі шанс.

- Вибачте, командирко, але… Ви навіщось завели цю розмову?

Звісно, вона знає, що часу в мене небагато. Що в мене не буде родини, доки я працюю скриптором. І навіть якщо Люк Старлінг запропонує - я не покину свою роботу.

- Каелан Вейн не схожий на лейтенанта Старлінга, - говорить Міріам. - Він тебе злить, він непередбачуваний, імпульсивний. Ви б’єтеся на тренуваннях як востаннє, в той час як Старлінг навіть не підвищує на тебе голос. Це все твоя справа, звісно. Але відносини мого єдиного скриптора напряму стосуються і мене - бо вони в моєму гарнізоні. За твої стосунки зі Старлінгом я була спокійна. Бо, крім усіх його принад, він належить до нас. Каелан Вейн - чужак. Як командир Штальварту я маю попросити тебе утриматися від зносин із ним. Розумій як хочеш - будь-який варіант буде правдою.

У буржуйці гуде вогонь. Зовні свистить завірюха. Наша розмова лишиться у сьогоднішньому вечорі, під снігом і вкрита димом від вогню.

- Краще би… - я дивлюся на генерал-лейтенантку й розумію, що можу бути повністю щирою. - Інколи мені здається, що краще би його тут не було.

Міріам усміхається. Я знову бачу в ній старшу сестру, яка колись прийняла мене в своє гніздо.

***

Поступово все повертається у своє русло. Хоча рейди мені поки не світять, є й інша робота. Тренування, чергування на даху чи десь всередині. Двічі відправили на залізничну станцію, щоб прийняти вантаж із вугіллям і спецодягом. Миття підлоги по коридорам, допомога на кухні, забрати вантаж медикаментів із Снеашлахта... Словом - тут завжди є робота.

Чомусь після того чергування на даху я більше не бачила Люка Старлінга. На сніданках і вечерях я дарма виглядала його в їдальні, серед солдатів у казармах і на технічних поверхах. Немає. Мені починає здаватися, що те чергування лише наснилося. Насправді мозок скрипторів пошкоджений більше, ніж у простих людей. Тому галюцинації не виключені.

Крізь робочу метушню зрідка все-таки пробиваються думки про Вейна. Де він там зараз? Що робить? Знайшов спільну мову зі своїм лейтенантом чи йому знову розбили носа?

Одразу за думками про нього тягнуться питання про минуле, що немов було не моїм. Невже саме я розірвала голову ворожого солдата? Невже моїми руками був знищений артилерійський дивізіон? Невже я дійсно отримувала від цього тваринне задоволення?

Навіть думати про це дивно й навіть трохи соромно. Тож, дивлячись на побратимів, я сповнююся бажанням десь сховатися. Вони не уявляють, яке чудовисько живе біля них.

То все через Вейна. Моя “тварюка” відчула споріднену душу. Побачила свободу, якої в неї не було, і захотіла теж. Хоча я дійсно зробила свою роботу і дорікнути нічим, існують межі. Руйнівному скриптору перейти їх - раз плюнути. Необережний рух, забагато реакцій, наслідків - і загинуть не лише вороги. Помреш ти сам, залишки свідомості, які ще стримували тебе. Тоді чим я краща за того ж Вейна?

Попри це, я все-таки переробила свої гліфи на долонях новим чорнилом. Втретє переживати це не хочу - все одно що різати між пальцями клятим папером. Тільки по долонях і дуже довго. Брудно, боляче, присмак крові у роті. Та я знаю, за що плачу таку ціну. Тож навіть коли машинка з голкою тремтіла в руці, я не спинялася й врізала її в шкіру. Варто пережити біль, якщо він зробить мене сильнішою.

Чорнило зробило свою справу. Як я й очікувала, трансформації стали хірургічно чіткими, швидшими й не такими енергозатратними. Напевне, якби я з ним була в рейді, то не відходила би цілий місяць. Чудова розробка. Ідеальна в моїх умовах. Та навіть у цьому випадку будь-якому скриптору є куди рости.

Робота дозволила відволіктися. А ще до їдальні привезли нові кобваски - з’явився якийсь фермер із заходу, син котрого служить тут. Тож його батько тепер годуватиме всю фортецю.

В один із таких безтурботних днів я крутилася в казармах - у хлопців накопичилися замовлення по ремонту. Хитається тумбочка, порвалася форма, тягне з он того кутка… Певно вже й не уявляють свого життя без скриптора під боком. А ну зберіться, хлопці! Я ж не вічно буду з вами!..

- Тобі ж видавали крем для взуття? - питаю я в рядового, сидячи на одному з ліжок.

- Видавали! - кирпатий солдат допитливо дивиться на свій чобіт у моїх руках.

- Ну, - я нахиляюся до нього й повільно гарчу: - Так дай же його сюди, чого витріщився?

Отакі справи. Деякі новобранці навіть не розуміють, нащо їм той крем.

- Дивися, - я показую, як першокласнику. - Ось щітка. Нагрібаєш. І треш! Тепер сам.

- О, виходить!

- Ну звісно… Я ж не стану ремонтувати ці тріщини кожного місяця. Тому вчися.

Звідки тільки взявся цей безглуздий новачок?..

Раптом серце падає вниз - повз проходить Вейн. У вологому білому плащі, з морозним рум’янцем і лишаючи мокрі сліди по підлозі. Я майже скручую шию, проводжаючи його поглядом. Він тим часом зупиняється за чотири ліжка від мене і скидає плаща.

- Пані, отак? - мене гукає рядовий.

- Га?.. - дивлюся, що у нього - зібрати думки докупи важче, ніж зазвичай. - Так. На тріщину не маж. Ось клей - лий його.

Знову повертаюся назад. Вейн уже лежить на ліжку, закинувши одну руку за голову й закривши очі. Що ж було в рейді? Виглядає втомленим. Хоча я завзичай повертаюся в іще гіршому стані.

- Пані?.. Пані!

- Так! - я різко повертаюся до рядового. - Ні, це забагато. Коли підсохне, вирівняєш наждачкою і кремом зверху.

- А де є наждачка?

Просто сміх. Як ця дитина взагалі сюди потрапила?

- Попросиш у когось, хлопці дадуть, - я з усіх сил намагаюся тримати спокійний тон.

Нарешті я покидаю бідолашне дитинча і йду до Вейна. Треба зробити це зараз, доки не передумала.

Його нога в чоботі звисає з ліжка і буквально напрошується на удар. Що я і роблю.Вейн повільно відкриває очі.

- Як рейд?

- Я нізащо не повірю, що тобі дійсно цікаво, - його погляд важкий і колючий. - Треба ж таке. Я навіть засумував без тебе в рейді.

Звісно, він не сунеться, тож я сідаю навпроти на чуже ліжко.

- А я не повірю в це.

- Отже, ми з тобою - двоє брехунів, Джульєт. Хоча… Було дійсно нудно без твоїх спроб верховодити. Маленька сержантка Сендклоу.

Не зрозуміло одразу, чи він насміхається, чи констатує. Але від цих слів уже не хочеться вишкрябати йому очі.

- Я маю подякувати за порятунок. І за те, що завершив місію.

Вейн знову закриває очі. Здається, він от-от засне від втоми. Я стишую голос і нахиляюся до нього ближче, щоб чув лише він.

- Перед відбоєм зустрінемось на четвертому поверсі. Спробуй так, щоб про це знали менше людей.

- Це там, де сидить пані генерал? - він не відкриває очей. - Ти ж не зібралася віддавати мене їй на розстріл?

- Ні, - я різко встаю. - Наполегливо раджу утриматися від тупих жартів.

- Фортечна Джульєт повернулася, - Вейн повільно сідає й дивиться на мене знизу вгору почервонілими очима. - Заради цього варто витягати тебе хоч із-під танка.

- Знову городиш якусь дурню, - я відвертаюся та наостанок кидаю через плече: - На четвертому.

- Слухаюся, сержанте Сендклоу! - вигукує він на всю казарму як глашатай.

Він дійсно з’явився за півгодини до відбою. Я забрала його від ліфта й повела до своєї комори. Все одно що оголитися. Та перед ким ще, як не перед ним?

Звісно, я воліла би зберегти все в таємниці. Але тут це просто неможливо. Жоден поверх не буває пустим повністю. То чергові, то техніки, хлопці з поверха розробок, котрі звітували перед генерал-лейтенантом, ще хтось… Нехай вже думають, що у двох скрипторів є свої таємниці, які не стосуються простих військових.

Вмикаю світло в коморі. Нещодавно я замінила лампочку в стелі, тож тепер тут яскравіше, ніж у коридорі.

- Сідай.

Я залізла на край стола. Вейн сів на єдиного стільця, зацікавлено оглядаючи захаращені полиці. Він не задає питань. Зрозуміло, що чекає, доки я почну. Поки що ситуація під моїм контролем - це заспокоює.

- Я тут працюю з тих пір як приїхала. Без вчителя важко, звісно. Багато невдач, експериментів… Але навіть невдалі записи краще тримати подалі від інших. Ну ти знаєш. Особливо коли мова йде про це.

Біля мене на столі лежить ампула з чорнилом. Моя рука одразу намацує її й показує Вейну. Якби в кімнаті з’явився ворожий шпигун - і то це не відволікло би його від скарбу в моїй руці.

- Я не збиралася давати тобі чорнило. В першу нашу зустріч ти взагалі не викликав великої довіри. Спочатку я думала, ти не знаєш простих правил. Але виявилося ще гірше. Ти знаєш їх, лише не слідуєш. Проте скриптор, який несе смерть…

- … або приймає правила, або світ відкидає його, - він завершує моїми ж словами, переводячи погляд на мене.

- Так, - після короткої паузи я продовжую: - Знаєш, Каелан…

- Так подобається, коли ти називаєш моє ім’я, - посміхається він у відповідь. - Звучить як “Каела-ан”.

- Дійсно?.. - я ніяковію. Оце так помітив. За мить я продовжую: - Я не закінчила… Тебе можна назвати щасливим скриптором. Ти завжди знайдеш нагоду порадувати себе хорошим вибухом. Особливо коли за твоїм плечем стоїть Перший Канцлер. Ти застосовуєш свою силу на повну і не озираєшся. Така свобода - я такого ніколи не відчувала. Але так хочеться. Бо як скриптор я довго не проживу. Шкода, що до п’ятидесяти я так і не дізнаюся, що таке справжня свобода скриптів. Сам розумієш, мені не поткнути носа звідси, а тут - не розгулятися. Та я і не наважуся. У чомусь ми з тобою - споріднені душі. Я теж не відмовлюся від руйнівних скриптів. Це ж так п’янить.

З кожним словом мені все легше зробити задумане.

- Це - вдосконалена формула. Я створила її близько року тому. Гадаю… як руйнівний скриптор, ти дійсно оціниш це чорнило. Реакції стануть потужнішими, енергія - максимально без втрат. Готовий?

- Ти зараз віддаєш мені свій найцінніший скарб, - Вейн говорить тихо, немов боїться порушити цей момент. - Для скриптора це як відірвати частину себе. Звісно, я приємно вражений твоєю жертвою… Ти не пошкодуєш?

- О ні, я підстрахувалася.

Розкриваю свою праву долоню. Оновлене татуювання досі болить, а шкіра все ще червона.

- Тому… Каелан… Якщо раптом я шкодуватиму - ти шкодуватимеш теж.

Не збиралася погрожувати, але щось у ньому постійно підштовхує до оборонної позиції. Воно насторожує, але і змушує серце тріпотіти.

- Тут не холодно, тож… Знімай кителя, бо буде брудно.

На столі під стіною у мене вже готова голка - як колись рекомендувала Саллі, я заздалегідь її простерилізувала в чашці зі старим кип’ятильником. Тут же поряд - машинка. Поки вона не увімкнена в розетку, я приєдную голку з одного боку, а ампулу з чорнилом з іншого. На завершення - трохи трансформуючого скрипта, щоб з’єднати все в одну систему.

- Ти ж не вчилася цьому, так? - Вейн підозріло дивиться на пристрій в моїй руці.

- Свої гліфи робила сама. Ще питання?

Питань уже немає. Він мовчки скидає кителя, лишаючись в одній майці, й сідає на стільця. Я одразу ставлю свою ногу йому на коліно.

- Це буде не простий малюнок. Ти ж розумієш. Я нанесу татуювання. Після цього ти не зможеш змінювати гліфи. Розумієш, так?

- Джульєт, я вже вісім років користуюся одним і тим самим скриптом. Ні секунди жалю.

- Це буде боляче, Каелане. Дуже боляче.

- А я ж такий весь крихкий, голок боюся…

- Ще один жарт - і!..

Тут я бачу його хитру посмішку. То він знущається з мене!

- Давай ліву, - кажу.

Вейн вже не сперечається. Я кладу його руку собі на стегно гліфами догори. Намальовано ідеально - рівні лінії та детальні дрібні елементи важко виконати на таких широких рельєфних долонях і пальцях.

У якусь мить починають відгукуватися сумніви. Чи дійсно я не зруйную його скрипт якоюсь кривою лінією? На його місці я би добре подумала, чи варто довіряти скриптору-самоуку подібне - переробляти гліфи так радикально. Одна лінія крива, коса, неповна - і реакція схибить або взагалі не спрацює. Ставки повністю зрозумілі.

- Вдихни глибше, Каелане.

Пальці Вейна смикаються від перших проколів. Я притримую їх іншою рукою. Майже одразу комору наповнює стійкий металічно-чорнильний запах. Є щось у ньому тепле, стійке і майже апетитне. Я майже відчуваю солонуватий присмак на язику.

Важко з долонями - забагато крові. От і зараз вона змішується з чорнилами, стікає вниз по передпліччю. Доводиться постійно витирати - ще не вистачало мені тут місива, як у м’ясницькій лавці. Така дрібниця, але відволікає. Вейн стійко все витримує - не видає ні звуку. Хоча я чую, як в особливо складних місцях він починає важче дихати й напружуватися. В такі моменти мені теж стає важче, неначе це мені боляче.

Спина починає затікати, рука на машинці тремтить і дерев’яніє. Нарешті через годину гидке гудіння пристрою стихає. Ліва готова. Виглядає ідеально, кожна лінія на місці. Хоча деінде все ще кровить. Я схиляюся над його долонею й дую, щоб полегшити біль. Його пальці при цьому знову смикаються. Обережно витираю, змащую маззю, що мені давала Саллі від морозних опіків, і перев’язую долоню й кожен палець.

- Щодня змінюй пов’язку, - мій голос хрипкий від напруженого мовчання. - Повністю прибереш через п’ять днів. До цього - ніяких скриптів, інакше неприжитий кобальт вилетить і доведеться перебивати. Ти чуєш?

- Чую тебе, Джульєт. Ти безпощадна.

Дивлюся на Вейна. Він сидить, відкинувши голову назад, а його шия покрита краплями поту.

Так, зараз йому нестерпно боляче. Але коли я завершу, у нього будуть беззаперечні шанси стати дійсно видатним і ще небезпечнішим. Віртуозом руйнівного скрипта. Заради цього він витримує навіть подібне катування. Така моторошна цілеспрямованість викликає лише тиху повагу.

Продовжую роботу з іншою долонею. Від постійної напруги починають боліти очі. Ниє рука на машинці. Мені вже спекотно й хочеться спати. Та через це працюю ще уважніше. Ще сильніше схиляюся, ще повільніше веду лінії. Голка невтомно пронизує шкіру і її кінчик одразу тоне в брудній суміші крові й чорнила.

Ще через годину висмикую провід з розетки. В голові досі гуде клятий моторчик - чи це просто відлуння. Дивлюся на свою роботу. Ідеальні лінії. Інакше й не могло бути. Тепер у цих руках - не просто вибухи, а справжній пороховий арсенал. Щось страшне, неймовірне, неспинне. Те, перед чим ніхто не встоїть.

Тепер все, що Вейн зробить, станеться через мене. Його скрипт відтепер пов’язаний із моїм - і з тою тварюкою, яку я душила останні сім років. Що ж тепер у цих руках? Нищівна свобода.

Я все-таки здаюся.

Цілую його гарячу запалену долоню - щоб доторкнутися до свіжих гліфів, чорнила і крові, що змішалася з ним. Металічно-солоний присмак викликає божевільне тріпотіння всередині.

В цю ж мить його вологі пальці торкаються моєї щоки й линуть до шиї. Вейн підводиться - повільно, неминуче - і опиняється між моїх ніг. Очі сяють у передчутті чергової руйнівної реакції. Він все такий же небезпечний, свавільний, невблаганний подібно лавині й підступно хижий, як морози півночі.

Там у горах ми були непереможні. Неймовірні. Споріднені. Його тваринна жорстока суть так пасує йому. Скриптор, який з насолодою несе смерть - прекрасне видовище.

Моя тварюка всередині гарчить від бажання накинутися на нього. Роздерти до ще більшої крові й поглинути в себе.

Його вологі пальці до болю стискають мою потилицю. Та я знаю, що він може зробити ще болючіше.

“Як же сполошиться твоє тіло, коли гаряча кривава рука смерті схопить тебе за шию”.

- Ти - геній, Джульєт, - його шепіт обпалює мені губи. - Тепер у кожному своєму вибуху я чутиму твоє ім’я.

Ми зіштовхуємося в лютому поцілунку. Мені не вистачає повітря, під шкірою гаряче. Мої руки хапаються за його плечі, наче лише він може дати мені це повітря. Його м’язи під моїми пальцями тверді й напружені.

Він повалює мене на стіл. Десь щось падає, та все одно. Його губи припадають до моєї шиї і в наступну мить за поцілунками слідує тугий біль. Нігтями впиваюся в його спину. Від цієї дикої брудної насолоди я от-от втрачу залишки розуму. Як же це приємно - горіти в цьому безумному вогні разом із ним…

Каелан знову припадає до моїх губ - і знову відчуваю присмак чорнила. Я притискаюся до нього всім тілом, щоб хоча би через цю кляту форму відчути його. Від його жару я тану і водночас спалахую, як від вибухової реакції. Межі от-от зітруться. Вже зараз я не знаю, де починаюся я, а де - він…

- Сержанте Сендклоу, прийом!

Я так різко підхоплююся, що б’ю Вейна головою по лобі. Попри дзвін у черепі, хапаюся за рацію.

- Сержант Сендклоу на зв’язку!

Чорт забирай… От і холодна реальність. Вона не зникла в полум’ї, а просто зачекала. Про останні дві хвилини все ще нагадує Вейна - він досі між моїх ніг, а його долоні ковзають по моїх стегнах. Права лишає брудні сліди на моїх штанах.

- Джулі, є робота для тебе, - чую голос рядового Ро з тиру. - Ну це не терміново… Але краще зараз, то я забуду.

- Так, що там?.. - я відмахуюся від Вейна, але бачу лише його м’яку посмішку.

- Зранку приходили випробувати гранатомет і одна стіна… Там тепер діра розміром з мою голову! Звісно, ремонтники зроблять все, але може ти зробиш швидше?..

- А чого так пізно? Вже ж ніч.

- Та я згадав тільки зараз!.. А завтра на стрільби прийде генерал, мені кінець… тут уже снігу намело!

- Дві хвилини. - Я дивлюся на Вейна й розумію, що прямо зараз звідси не встану. - Ні, десять.

Я вимикаю зв’язок. Відчуваю глибоку, майже холодну нестачу. Тому притягую Каелана до себе і знову цілую. Хоча би на кілька хвилин. Не хочу випускати його зі своїх рук, навіть якщо мало часу. Та якби я могла - не відпускала би ще більше. Аби лише вічно горіти в цьому вогні разом із ним. Тепер він цілує м’яко, повільно - немов хоче розтягнути момент. І все одно мені згодом не вистачає дихання, а жар під шкірою розпалюється знову. Присмак заліза стає найсолодшим у світі.

Зрештою доводиться відсунути Вейна й злізти зі столу. Робота є робота… Вперше за все життя я хочу послати її до біса. Але… Мене ж чекають.

- Не в цих стінах, - кидаю я нарешті й беру з шафи своє пальто з хутряним воротом.

- Розумію, - Вейн теж вдягається. - Зв’язок із чужинцем знищить твою репутацію. Недоторкана Джульєт Сендклоу віддає себе якомусь зайді зі столиці…

- Не така я вже й недоторкана. Зависокої ж ти думки про мене, Каелане.

Треба було додати, що він мене дратує. Але сенсу вже немає. Та й запізно - Вейн дивиться на мене так, ніби вже все вирішено. Ніби я вже належу йому.

- Чорнило ти вже отримав, - я відходжу до дверей. - Гадаю, тепер тобі буде неважко зобразити байдужість.

- І ти… - він підходить ближче, не зводячи очей, - дійсно хочеш, щоб я був байдужий?

Його пальці легенько ковзають по моїй щоці. Звісно, не хочу. Навпаки - зараз мої думки тільки про те, як він жадібно й гаряче бере мене прямо тут на столі.

Він міг би. О, я вже це бачу в своїй голові.

- Не в цих стінах, - знову кажу.

Тут згадую, що в мене на обличчі досі є чорнило. Беру зі столу заплямованого рушника й абияк витираюся.

- Бинти і мазь отут, руку сам перев’яжеш.

Я вилітаю з комори і швидко йду до ліфта. Щоб сьогодні туди вже не повертатися.

Лише коли опиняюся в ліфті, спокійно видихаю. Рука сама тягнеться до шиї, де ще саднить місце укусу. Пальці самі стискають потилицю. В голові лише одна думка - як же хочеться це все повторити.