Смак заліза

Завдяки тому, що рюкзаки лишилися в барлозі, ми досить швидко добираємося до місця призначення. Кілька разів наштовхувалися на драгагеймський патруль. Але тепер ризиковано їх вбивати - заблизько до табора. Тепер ми буквально в стані ворога. Вже достатньо трупів за нашими спинами. І це диво, що на гори досі немає облави.

Четверта стоянка лишилася далеко позаду. З речей у нас - лише мапа, яку я сховала до внутрішньої кишені під плащ. Коли почався ривкий вітер, відсутність рюкзака на спині все-таки дала про себе знати. Тому маємо скоріше закінчити й бігти назад.

На другий день після виходу з барлогу ми по обіді обходимо гору через ліс. Як тільки я бачу долину внизу, стає зрозуміло - Вейн мав рацію. Мій план дійсно занадто амбітний.

Щонайменше півтори сотні біло-сірих наметів. Яскраво помітні сліди коліс губляться між горами на півночі. Посеред табору - наче страшні смертоносні їжаки, застигли гармати. Наша ціль. Але… Відстань значна. Близько п’ятисот метрів чистої гірської поверхні між нами й табором. Вийдемо з лісу - спіймаємо стільки куль, що і не снилося.

- Ого…

- Непогано підготувалися, - констатує Вейн.

- Підлітатимуть ще краще.

- Ти ж розумієш, що непомітно ми не підійдемо.

- Тут справи на п’ять хвилин!

- Твоїй впевненості можна лише позаздрити. Невиправна оптимістка Джульєт Сендклоу. Хто би міг подумати, що таке диво ховається аж у Штальварті.

- Ну ми ж Майстри Ентропії. Це вже гарантія успіху.

- Я - Майстер Ентропії, а ти… - тут він бачить мій погляд і одразу здає назад: - Тобі треба інше прізвисько. Я щось придумаю.

Неначе я колись скористаюся його прізвиськом після сьогодні… І хто тут оптиміст?

Поки він думає над якоюсь дурнею, я намагаюся прикинути, що робити зараз. Не можна стояти тут до ночі - обов’язково помітять. Потужності мого скрипта не вистачить на стільки зброї за раз. Повторити фокус, як із першою гарматою - вистачить лише на одну. А якщо відправити Вейна самого - він-то встигне підірвати щось. Не більше п’яти. Перед тим, як його пристрелять. Мені доведеться його кинути й тікати. Завдання провалене, напарник загинув. Прикрити його - доречно. Встигнемо підірвати ще дві, поки нас не вб’ють обох.

Так, я звикла до ймовірної швидкої смерті. У Штальварті вона ходить поряд, чатує за стінами фортеці й ховається за кожним кущем. Але чомусь тепер я не готова до неї. Неначе почати дихати - і знову пірнати під воду, вже назавжди.

Є дещо. Величезний удар і єдиний шанс зробити все швидко і безпечно для нас обох.

Тварюка всередині починає воркотати в приємно-злісному передчутті. Напевне, зараз вона порадіє як ніколи в житті.

- Ти вмієш “гасити” чужі реакції своїм руйнуванням зв’язків? - я повертаюся до нього, не вірячи, що наважуюся на найстрашніше. - Скажи, що так!

- Задаєш цікаві питання. Невже я зараз побачу справжню Джульєт?

- Скоріше тупу. Бо я не додумалася зробити собі окремі гліфи, як у тебе.

Я скидаю обидві рукавички. Гліф для універсальних трансформацій і вибуховий гліф. За всі роки я задіювала їх разом лише колись - із цікавості. Матерія землі, каменів, дерев розривалася, відновлювалася, знову розривалася - і так по нескінченному колу, бо реакції підживлювали одна одну. На щастя, в мене було чорнило-ліквідатор. І поки я малювала новий гліф на руці, встигла посивіти на кілька років уперед.

Зараз це єдине, що спрацює. Цю потужність не стримає навіть кобальтове чорнило. А отже, я втрачу контроль повністю.

- Хвиля реакції піде і на нас, - я роблю крок нижче. - Нейтралізуй її, щоб нас не вбило.

- Нащо нейтралізувати?

Повертаюся до нього. В його блакитних очах немов зосередилася вся жорсткість Штальварта. У світлі, що проникає крізь лапаті гілки ялин, він здається особливо симпатичним. Варто було помітити це раніше.

- Бо я зараз рознесу це збіговисько одним ударом. Нас накриє гарантовано. Ти вже передумав їхати до Ашхейму? Сельма не пробачить тобі цього.

Мороз гризе шкіру на оголених долонях. Напевне, саме так зараз моя фраза гризе Вейна. Тільки вогонь всередині дозволить подолати цього ворога. Хай я зробила йому боляче - тепер це не має значення. Він має зробити те, що від нього залежить.

Я роблю кілька кроків вперед. Не слухаючи панічне стукотіння серця, розводжу руки. Більше енергії, ще більше… Всю енергію телуричних струмів - сюди. Нехай вона загориться в кожній молекулі промерзлого Драгагейма. Нехай спопелить кожен нерв у моєму тілі.

Б’ю двома долонями по замерзлому снілу. Шалений потік енергії тече з землі крізь мої долоні і повертається в землю. Активізуються дві реакції, об’єднані одним мозковим імпульсом. Я тримаю руки, хоча кожна клітина починає тремтіти від концентрованої енергії.

У сіро-блакитних спалахах виростають стовпи землі й тут же вибухають. А на їхньому місці з’являються нові. Згустки енергії виникають у просторі, розриваються з тріском, поглинаючи табір. Серед цього гуркоту чітко лунають вибухи пороху - їдкий запах чутно аж сюди. Але цього мало. Мало! Тварюка гарчить так гучно, що я вже давно не чую власних думок. Лише скажена ейфорія й тремтіння від енергетичних мас.

Повторно б’ю долонями. Чергова хвиля йде поверх першої. Від вибухів дрижить увесь світ, горять нутрощі. Мені не вистачає повітря. Шкіра палає й от-от відвалиться від м’язів. Брудний сизий дим застилає небо. Крізь нього я бачу, що хвиля перетворення розповзається, підриваючи й відновлюючи землю знову і знову.

Треба ще!!!

Мої руки самі б’ють по землі. Енергія тече крізь мене як через сито. Забирає залишки життя з виснажених клітин. М’язи вже волають від знесилення. По підборіддю тече гаряча густа рідина, а запах іржі забиває рецептори. Перед очима - суцільна темрява. Чорт забирай…

Не відчуваю ніг. Я встигаю повернутися до Вейна - чи до нього взагалі?.. Лише тоді звалююся без сил. Крізь чорну пелену перед очима пробиваються спалахи. Все - запах пороху, тремтіння землі, блакитні іскри - злилося в одну страшну суміш.

Постріли артилерії. Ні, не може бути. Я ж знищила їх…

Вибухи десь далеко вгорі. Через вічність я відчуваю легке двигтіння. Поривчастий вітерець.

Лавина. Нам кінець.

Нарешті бачу спину Вейна. Він опускає дві долоні на сніг.

- Каелан…

Звуки вибухів б’ють по вухах. Земля дрижить, немов от-от розверзнеться піді мною. Який же умиротворюючий звук… Він говорить про невідворотне - і від цього стає спокійно.

Зелені спалахи на мить засліплюють мене. Я хочу піднятися, проте не можу навіть поворухнутися. Різкий вітер рве повітря. Іскра тваринного інстинкту виживання дає слабкі сигнали: Встань! Біжи!

Та цього недостатньо. Сигнали кричать, але не догукуються до знесилених клітин. Я не рухаюся. Блакитне небо зникає в пітьмі.

Щось величезне й важке падає на мене. Збивається дихання. Двигтіння землі стає нестерпним, а сплеск тваринного страху запалює кожну виснажену клітину тіла.

Від цього спалаху я лише глибше падаю в слабкість. Останнє, що я бачу - сніжинки, що танцюють у повітрі з зеленими іскрами.

***

Чую своє дихання в глухій тиші. Не можу поворушитися - щось давить зверху, як каменюка, міцно скувало з ніг до голови. Піднімаю замерзлу руку, щоб прибрати, аж раптом…

Це не каменюка. Це Вейн. Його частково засипало снігом, тож на мене майже не потрапило. Та я все одно ледве дихаю. Він такий важкий… Невже мертвий?!

- Вейн?..

Не можу повернутися, бо його голова прямо біля моєї. Чую слабке сопіння.

- Тихіше, - шепоче він біля самого вуха. - Вони десь поряд.

Я завмираю. Крізь товщу снігу з лівого боку пробивається світло. З правого, майже перед моїм обличчям - неповний покатий льодовий бар’єр із чіткими слідами перетворення.

Неймовірно. Він устиг це зробити, щоб нас не засипало остаточно…

Десь далеко лунають голоси. Хтось віддає команди. Кроки по снігу. Серце починає стукотіти швидше. На подив, Вейн на мені повністю спокійний. Відчуття, що якщо нас і знайдуть - він підніметься рівненько, мов струна, і розтрощить усіх. Абсолютно спокійно, холоднокровно і без метушні, як зараз.

Нарешті звуки по той бік снігу стихають. Я видихаю.

- Ти все-таки… зупинив мої реакції… Дякую.

- Я й уявити не міг, що ти на таке здатна, - шепоче Вейн. - Прекрасний смертоносний нестримний хаос. Найчистіший прояв руйнівного скрипта. Ти… приголомшила мене.

Від його слів стає тепліше - на мить я забуваю про холод і задуху. Вміє ж він сказати щось таке…

- Я чула постріли… Щось вціліло?

- Була ще одна гармата. Окремо від інших. Вони обстріляли гору, пішла лавина.

- Ми маємо знищити її…

- Я вже зробив це.

Знову піднімаю руку, щоб зсунути його, та він стримує мене.

- Зачекай, - його пальці стискають мій зап’ясток, але в мене і немає сил для заперечень. - Маємо переконатися, що вони точно пішли.

- Як?

- Просто зачекаємо.

Все-таки я ще заслабка. Після такого скрипта сили відновлюються довго. Ще Вейн тисне своєю вагою… Це вкупі з загальною слабкістю знесилює остаточно.

Мороз гризе за ноги до болю. Занадто довго лежу без руху.

- Ти міг лягти якось інакше?

- Як устиг. Щось не влаштовує?

- Та ні…

Що ще сказати в цій ситуації? Дорікнути йому нічим. Він зробив більше, ніж міг. Та тільки я зараз задихнуся під його вагою!..

- Каелане?

- Що?

- Розкажи щось… Відволікай мене чимось. Я зараз знову… вирублюся…

Відчуваю, як він напружується й ледь піднімається - майже непомітно, та мені легшає.

- Ти казала, що смерть для скриптора - як друга мати. Хіба не так?

- Припустимо…

- Вона зовсім поряд, - його гарячий шепіт лоскоче мені вухо. - Дихає біля тебе, біля мене. Вона сліпа, бо не може знайти нас під снігом. Як же… сполошиться твоє тіло, коли… її гаряча кривава рука схопить тебе за шию…

У мене немає сил на злість. Треба запам’ятати, щоб, якщо виживемо, знову врізати йому..

- Знаєш, краще мовчи, Каел…

Нарешті починає темнішати. Чи це темніє в мене перед очима?.. Зникає все. Ні, тримайся! Ти ще…

На мені стає порожньо й холодно, неначе хтось облив водою. Сніг потрапляє в горлянку. Морозне повітря стрімко проникає в легені, та сил не дає. Моє тіло смикається, кудись здіймається. Руки й ноги стали безвільними шматками плоті.

Ніколи… Більше ніколи не з’єднуватиму обидва скрипти.

***

Щось свистить. Лунають постріли. Нав’язливий біль у зап’ястках. Зелені спалахи пробиваються крізь темряву. Вибухова хвиля б’є по ниючих барабанних перетинках. Крики, що змішуються з гуркотом лавини й виттям вітру.

Ритмічно б’юся всім тілом об щось тверде й рухоме. Ніби мене закинули на спину, як мішок із картоплею… Я ж лежала під снігом…

Мороз кусає за шкіру, впивається дрібними голочками в кожну клітину. В повільній агонії вони б’ються й от-от помруть.

Чому мене так трясе?.. Так добре лежалося під снігом і ще краще - під Вейном. Хоч я і задихалася, та це було так спокійно… Насилу відкриваю очі - невідомо коли і де. Перед очима маячить коротка прядка чорного волосся. Все інше застилає стіна снігу.

Десь там, на краю світу. Вдалині від Штальварту, посеред снігової пустелі… Після виконаного завдання… Хіба це не найчистіша смерть, яка може тільки спіткати звичайного солдата?