Смак заліза

Очікування розвідників - звична справа. Тож наступними днями після отримання наказу від генерал-лейтенантки я продовжую займатися своїми буденними обов’язками. Роботу скриптора як завжди доводиться тулити між основним графіком. А в ньому - тренування, чергування на “мосту”, чистка від льоду й бурульок на проміжних зовнішніх прольотах. На перший погляд моє життя сильно не змінилося. Все помірно, чітко, як і роками до цього. Хіба що Вейн став якимось стихійним лихом, що виникає кілька разів за життя, але запам’ятовується так, наче без нього світ уже неможливий.

Судячи з усього, після повернення з рейду він влився в наш тісний колектив і не потребує няньки. Його кілька разів бачили в тренувальних залах, у сторожках на даху, навіть у виїздах за припасами до Снеашлахта. Тож я з ним майже не перетиналася. І чудово - не вистачало ще, щоб він сидів без діла, доки кожен у фортеці чимось зайнятий.

За тижні два до орієнтовного виходу в рейд я вимушено йду до медпункту. Саллі радісно зустрічає мене. Їй уже не терпиться розповісти, як лейтенант Джонс поділився з нею банкою м’ятного желе… А я чую це вже втретє за останні два дні.

- Ох, він такий галантний… - Саллі буквально літає по приміщенню, дивом уникаючи поличок із медикаментами. - І чому я раніше не помічала? Треба якось почастувати його вечерею.

- У їдальні поїсть, - кидаю я.

Вона дивиться на мене з виразом тотального розчарування.

- Немає в тобі романтики, Джулі… Щось сталося?

- Так… - я сідаю на кушетку і вдихаю. - Нудить уже третій тиждень. І висип на дупі.

- Це вже цікавіше, - Саллі надягає резинові рукавички і вказує на ширму. - І про нудоту, і про дупу. Скидай штани.

Мені не подобається її тон. І думки, які самі виникають у свідомості. Якщо мої страхи збудуться, я так швидко вилечу з фортеці - не встигну й оком кліпнути.

Під час огляду я лежу на кушетці за ширмою. Частково звідси бачу передпокій медпункту, але мене повністю не видно. Тож поки Саллі досліджує мою промежину, я зосереджуюся на роздивлянні поличок.

- На перший погляд усе нормально… - чую її глухий голос. Відчуваю доторки її холодних інструментів і мимоволі здригаюся. - Спокійно! Я нічого страшного не роблю.

- Давай швидше, тут такий дубак…

У двері стукають і в передпокої з’являється Вейн. Бачить мою голову з-за ширми. Моєму обличчю вмить стає спекотно.

- Саллі, можна скоріше?..

- О, а ти чого там? - цікавиться Вейн, не виходячи з передпокою.

- Це максимально не твоє діло!

Він не бачить крізь ширму, але точно не ідіот і знає, що я зараз без штанів. Тут у Штальварті подібні речі мало кого можуть знітити. Всі рівні і звикли один до одного. Але ж він не місцевий…

- Все в порядку. Висип на дупі - гадаю, це подразнення, у кількох таке ж було через нове мило для прання. Але для повної впевненості пораджу дещо зробити, - голова Саллі нарешті визирає між моїх ніг. - Можеш одягатися.

Полегшало. Чудово. Не вистачало ще вагітніти тут! Це ж одразу поставить хрест на моїй службі!

- Так а чому нудить?

- Звідки я знаю? Може, опромінилася від своїх металів. Ви, скриптори, взагалі не… ну хай, ти і так знаєш.

Знаю ще й як. Просто стараюся не думати за це.

Поки я застібаю штани, Саллі дає мені якусь маленьку білу смужку.

- Один із останніх винаходів медиків-скрипторів. Кажуть, працює на ранніх строках. Компоненти в ній реагують на хімічні елементи в твоїй сечі й показують надлишок тих, що мали би бути в випадку вагітності… Якось так, не знаю.

- Це доведено? Мені треба доказова база…

- Слухай, береш чи ні?

- Беру! Зараз повернуся!

Я вискакую з-за ширми й наштовхуюся на Вейна.

- Ти досі тут?

- Я не до тебе взагалі! Від шуму у вашій фортеці в мене болить голова.

Саллі фиркає.

- Ще один. Для початку пропоную чай.

- Підходить.

Тим часом я бігом залишаю медпункт і йду до туалету. Якась маячня - мочитися на папірчик і повірити тому, що він покаже. Але Саллі дурні не порадить. У нашому медпункті все найкраще. Тож якщо сюди потрапила навіть така річ - вона чогось варта. Жінки ж у нас є, всі ризикують.

Через кілька хвилин виходжу із туалета в коридор.

- І що там?

- Та бляха!!! - я підскакую на місці з переляку.

Вейн зіщулює хитрі очі.

- А висип у тебе точно через мило?

- От би і тебе десь обсипало.

- Без сумніву, в такому тісному колективі виникають стосунки… м-м-м… близького характеру, - він починає триндіти за моїм плечем, доки я крокую до медпункту. - Це природно. Згадати, як я служив на сході… Була у нас одна артилеристка. На тебе схожа. Сувора, колюча, дивилася на мене як на лайно…

- Не дивно.

- …У неї були стосунки з її командиром, а коли того вбили - з побратимом, який витягнув її з-під обстрілу. В цих умовах не думаєш про тривале майбутнє і живеш зараз…

- Слухай, я зараз менше за все хочу з тобою балакати!

Звісно, це була пуста спроба його заткнути. Вейн наче й не почув мене.

- Цікаво, хто ж достойний могутньої сержантки Сендклоу… Гадаю, лейтенант Зід. Ні? Командир суворий, тримає всіх у кулаці. Бачив його на шикуваннях, ледь у штани не наклав… Ні, це навряд чи він… Чи той вишколений Закаріс?.. Ви схожі, обоє такі ж зануди. О! Тобі треба різноманіття, контраст… Ти ж масштабна, а тут чоловіків, які були би веселіші за тебе, перерахувати на пальцях піратської руки. Капітан Белхард!

Я спотикаюся на рівному місці. Оце він тріпло. Ще не вистачало, щоб його зараз хтось почув! Подумають ще, що правда! Навіть якщо це сказав засланий столичний задавака, все-таки вирішать, що доля істини в цьому є.

Белхард же пришиє його на місці… Вже час заздалегідь попрощатися з Вейном?

Тим не менш, його слова мимоволі підбадьорюють. То он якої він високої думки про мене - зводить лише з офіцерами. Певно, сильно ж Вейн розчарується.

- Обережніше зі здогадами… А якщо тобі так сумно і самотньо… згадай свою артилеристку і порозважайся в душі.

На його блідих щоках раптом з’являється легкий рум’янець, а вуста розпливаються в посмішці.

- Дякую за дозвіл, Джульєт. Але мертві мене не збуджують… поки що.

- Навіть слухати далі не хочу!

Я заходжу до медпункту, віддаю смужку Саллі. Вона ствердно киває.

- Все добре. Ти знову вільна. Вейне, твій чай настоявся, забирай.

Так ми й виходимо з медпункту остаточно. Я - з легкою головою і пігулками від нудоти, він - із паруючою чашкою, з якої пахне міцними травами.

Вочевидь, діставати мене - тепер улюблене заняття Вейна. Якимось чином він знаходив час, щоб пастися біля моєї казарми. Чи не щодня виходжу - і він зустрічає мене замість чергового.

Наступного дня після медпункту я зустрічаю його на виході з жіночої казарми. Стоїть, розпливається в посмішці і протягує сухі ковбаски, які ймовірно поцупив із їдальні. Синець на носі уже поступово сходить, але навіть так не применшує його награного шарму.

- Джульєт, я такий радий тебе бачити!

- От взагалі не взаємно. Піди й поклади це де взяв.

- Це ж для тебе… Місцеве підношення, так би мовити.

- Та що тобі треба?!

Знаю я, що йому треба. Він ще тиждень тому просив про кобальтове чорнило для руйнувань. Без сумніву, така увага до моєї розробки дуже лестить. Та я не палаю бажанням ділитися нею аби з ким.

Ще й за три ковбаски!

- Можливо, хочеш стати імперським скриптором? Я проб’ю для тебе тепленьке місце серед Металевих Майстрів. Уяви - привілеї, оплачувані відпустки, власні лабораторії, безкінечний запас металів, гранти на дослідження… В тебе очевидний талант до досліджень! Ти ж не хочеш марнувати його у цих горах?

Я краще вдавлюся відром ковбасок, ніж поїду зі Штальварту. Вейн не перший мені це пропонує. Рік тому у нас уже гостював один імперський скриптор із агітаційної комісії. Шукав таланти, дістався до нас. Мене у той час якраз відправили в рейд.

- Ти зібрав припаси? - я нападаю на нього замість відповіді. - Ми можемо виступити будь-коли.

- Звісно. Я ж бо люблю цю роботу так само, як і ти, - він посміхається так, неначе йому дали погладити кошеня.

- Спецодяг? Зброя? Аптечка? Зв’язок? Сухпайок? Чи будеш білок ловити й жерти жовтий сніг?

- Усе є, склав ще позавчора. То як щодо чорнил?..

- Ні.

Я відбираю ковбаски. Все-таки вони смачні - певно, один із найкращих сухих перекусів тут. В’язнуть у зубах, але на смак - ідеально.

Я йду далі, жуючи гостинець. Вейн не відстає.

- О, здається, я зрозумів, - його обличчя розпливається в посмішці, очі хитро блищать. - Тобі просто хочеться знову потримати мене за руку.

Різко зупиняються. Вейн з розгону врізається мені в спину. Я з несподіванки падаю вперед, але він підхоплює мене за талію й вертає на місце.

- Ти щось сказав? - я не піднімаю голови.

- Невже я правий? - по голосу чую, що гівнюк всміхається. – Мені казали… - його голос стає на диво лагідним, - що я чудово бачу натури людей…

- Прибери від мене свої довбані руки!

Та він мене не слухає. Ховаю ковбаски у внутрішню кишеню, а потім - нахил вперед, хапаю його за передпліччя, різко повертаюся в протилежний бік, тягнучи Вейна за собою. Він явно цього не очікував. Мить - і вже розпластався на підлозі. Не такий і важкий, як здавалося.

- Щось ти слабкий, - я схиляюся над ним і - прокляття! - бачу задоволену посмішку. - Чи дурний, не знаю.

- Я просто піддався.

- Завтра ж ідеш тренуватися зі мною. Гляну, як ти стріляєш - а потім візьмемося за самозахист. Якщо ти ні на що не здатен, я краще сама піду.

- Агов, Джулі! - лунає голос десь позаду.

Повертаюся. Коридором ідуть двоє хлопців із мого загону. Здається, сьогодні їхня зміна на чергуванні цього поверха.

- Вітаємо, Вейне, - регоче один із них, проходячи повз. - Ти пройшов бойову посвяту. Ех, всі ми це пережили…

Вони зі сміхом ідуть далі. Вейн тим часом підводиться, чухає потилицю. Мені ж не доведеться рапортувати ще й за це? Не знайду коректного формулювання для “розпускав руки і отримав за це по бляшанці”.

- Цілий?

- А ти би певно хотіла мене прикінчити? - він наближається до мене, не зводячи холодних блакитних очей. - Все більше мені здається, що твоє місце не в цих застінках.

- Та що ти кажеш? - мені раптом стає ніяково від його колючого погляду, але я була і не в таких лютих перепалках. - А де ж моє місце, по-твоєму?

- Зі мною в Ашхеймі. Там ти би розійшлася на повну. Природа тих, хто несе смерть, вимагає простору. А не тісних фортець.

- Природа тих, хто несе смерть, вимагає правил! – заявляю я. - Інакше не можна. Особливо нам. Ми не просто скриптори руйнування, це - наша особливість, навіть не технічна, а… Якщо ми хочемо жити з такими схильностями, то маємо підлаштуватися. Або приймаєш правила, або світ тебе відкидає – і на цьому кінець. Наприклад… Ніщо не завадить мені зараз знову врізати тобі.

- То питання лише в тому, хто ці правила встановлює? – Вейн нарешті всміхається.

Не коридорна дискусія. Та судячи з його тону, він не знущається. Певно, чистий і щирий прояв сили для нього краща причина для поваги.

Але кобальтове чорнило він не отримає! Хай хоч цілий склад пограбує й принесе мені під двері.

Принаймні… доки я не довірятиму йому повністю. Зараз моя довіра до нього - як до ремонтника чобіт. Краще сама все зроблю, я ж бо знаю власні чоботи!

А от Вейна я, виявляється, не знаю. Не настільки. Проте те, що я вже маю, підказує - із кобальтовим чорнилом його скрипт стане ще більш масштабним і нищівним.

Трошки дисципліни зробило би з нього чудового бійця для Штальварта. Тут теж є кого вбивати. Якби тільки він не рвався в Ашхейм… Чи справа в погоді? Декому легше любити свою роботу, коли не думаєш, як би не звалитися в льодяне урвище. Багато людей такі.

Але ж хтось має сидіти й тут? Саме тому відбір у Штальварт - суворіший, ніж будь-де в Айзенрайху. Сюди не пускають аби кого. Лише тих, хто дійсно вірить у свою справу й прагне робити її попри все.

Наступного дня ми зустрілися в тирі після ранкового шикування. Це зали на підземному поверсі, тут зберігають частину зброї й часто тренуються у стрільбі по рухомих мішках із піском. Тож коли я заходжу, тут уже гарує стрілянина.

- Чудовий день, щоб розтрощити кілька мішків! - каже рядовий Ро на видачі зброї.

- Ще й який! - я традиційно розписуюся в журналі обліку. - Як тобі сніданок, Ро?

- Ти ж знаєш, що я скажу, - рядовий сумнішає. - Чому до чаю не видають печива?

- Тримай, мені батьки прислали з Серіки.

Я даю йому пакуночок із печивом і підморгую.

- А з тебе - вільний зал. Є?

- Хочеш познущатися з того скриптора? - Ро гортає інший журнал.

- О, вона тільки про це і мріє, - лунає поряд голос Вейна.

- Третій зал буде вільний ще двадцять хвилин, - каже рядовий, протягуючи мені рушницю й запас набоїв. - Розважайтеся.

У третьому залі, як і всюди, на дистанціях у тридцять і п’ятдесят метрів висять мішки. Якщо натиснути кнопку в стіні, вони починають рухатися колами. Майже схоже на живі мішені.

- Давай, ти перший.

Вейн впевнено відстрілює десяток набоїв - по одному на кожну ціль. Непогано.

- Твоя черга, - він віддає мені рушницю і, на ходу натиснувши на кнопку, виходить на дистанцію.

- Ти з глузду з’їхав?! - я зриваюся.

Що за фокуси? Стріляти по рухомих мішенях, коли там жива людина? Імперський скриптор? Брат по зброї?

Вейн зупиняється після сорока кроків серед рухомих мішків і повертається до мене. Навіть з такої відстані я бачу цей холодний і спокійний вираз обличчя.

Що ж. Його залізний спокій перед можливою смертю викликає повагу. Я піднімаю рушницю. Бачу, що Вейн дивиться на мене й навіть не рухається. Ні краплі нервування.

Ціль. Гачок. Ти знаєш, що робити.

Один постріл - влучила. Ще один - знову. Третя куля пролетіла повз мішень і ледь не зачіпляє ліве вухо Вейна. Він озирається. Коли повертається, його обличчя все таке ж спокійне.

Ще два постріли проходять також успішно. Я тисну бісову кнопку, щоб спинити мішки. Пальці несамовито тремтять, ледь не до болю. Поволі хвилювання ллється все вище і нарешті я видихаю.

Мені би твій спокій, клятий паскуднику.

- Гарна робота, - Вейн підходить і бере рушницю з моїх рук. - Недарма гаруєш тут. Забираю свої пропозиції про Ашхейм. Принаймні, поки що. Тепер… іди ти.

Що ж. Вбивати мене спеціально він не стане - йому потрібне чорнило. Цього поки що досить. А зустрічати смерть у будь-який момент я вже трохи навчена. Відмовитися неможливо - таку пляму на репутації потім не відмити.

Іду до клятих мішків. Зараз вони не рухаються, та коли я підходжу, вони починають “їздити” навколо. Згадую, як колись мій загін так розважався. Одному з хлопців прострелили плече, іншому знесли кулею половину вуха, третьому куля “прошила” ключицю.

Чомусь закриваю очі, але лише на мить. Не смій цього! Він не має бачити і краплі твого страху!

Кілька секунд Вейн без руху дивиться на мене, опустивши рушницю. Та от він піднімає зброю й робить п’ять швидких пострілів. Всі - в мішки, що рухалися переді мною.

Козел. Сантиметр чи два – і я би вже лежала з простріленою макітрою!

Пальці від напливу адреналіну починають тремтіти. Я швидко ховаю руки в кишені та йду до нього.

- Більше ніяких фокусів, - кажу. - Ми тут не на атракціоні.

- Зате ти знаєш, що мені можна довіряти.

- Тобі лише потрібне моє чорнило.

- Чиста вигода - ідеальна основа для довіри, - каже Вейн тоном знавця. - Надійніше за будь-які соціальні контракти. Люди зазвичай цього не визнають - бояться здатися поганими.

- Раз ти такий знавець людської природи, скажи, яка мені вигода від тебе?

Я здаю рушницю Ро - він уже згриз печиво, а його форма трошки припорошена крихтами - і йду до ліфта.

Вейн дивиться на мене, з цікавістю піднявши одну брову. Тут я помічаю рожеву плямку на краю його вуха. Куля пролетіла так близько і лишила опік…

Дідько, я гадала, що стріляю краще. А тут ледь не прикінчила державного скриптора прямо в стінах Штальварта.

Він навіть не заїкнувся про це…

- Я думаю, - нарешті каже Вейн. - І поки не знайду відповіді, не зрозумію, що тобі дати.

- У тебе якесь питання?

Дивно просто отак дивитися на нього - в той час як він міг зараз лежати з кулею в голові.

- Що могло змусити молоду досвідчену гарну дівчину з винятковими здібностями вирушити на службу до такого місця і стати скриптором без жодних гарантій на щасливе життя?

- Це… - я намагаюся щось сказати, але думки розсіюються. - Це не коридорна розмова.

Двері ліфту відчиняються і звідти висипає група рядових на чолі з бородатим лейтенантом Зідом. Привів малечу на тренування. Вони зацікавлено дивляться на нас. Лейтенант гаркає на весь коридор - і хлопці хутко біжать за ним. Ми заходимо всередину, я тисну кнопку другого поверху.

- Доки є час, - кажу, - тобі варто відростити бороду, як он у лейтенанта. Буде холодно. Хто знає, скільки ми пробудемо там.

- Не турбуйся за мене, манюня.

- Я просила не називати мене так.

- Ти і є манюня, - Вейн раптом кладе руку мені на голову. - Тебе снігом не заносить? Вітром не здуває? Справді цікаво, чому ти тут.

- А ти чому?

- У відрядження мене направляє керівництво. Штаб Металевих Майстрів підпорядковується Канцлеру, тож я просто підкорююся. Хіба що я мав нахабство цього разу попроситися в Штальварт, бо ще не був тут. Корисно для досвіду.

- Та прибери ж ти руку з моєї голови!!! - я нарешті викручуюся.

Вейн сміється.

- Ти обіцяла заняття з самооборони, пам’ятаєш?

- Куди тобі самооборона… - я поправляю форму. - З такими скриптами, як у тебе, навряд чи хтось взагалі підбереться для удушаючого.

У чесному двобої він мене переможе. Це однозначно. Вейн виграє у зрості й вазі - не дуже, але все-таки перевага є. В кожному його русі відчувається натренованість, спритність і впевненість у своїх здібностях. Навіть якщо якимось дивом вдасться вкласти його на лопатки… От тоді він перестане звати мене “манюнею”! Вчора просто пощастило - я зіграла на ефекті несподіванки. Але якщо я “опущу” його в рівному поєдинку…

- Певно, ти вважаєш, що я сильніший, - веде далі Вейн веселим тоном. - Знаєш, що я тебе здолаю. Але тобі не можна псувати репутацію, яку ти завоювала великою працею… Що про тебе подумають твої побратими, коли ти програєш чужинцю? Страшне. Маленька сержантка Сендклоу втратить їхню повагу і стане звичайною школяркою в свої неповні тридцять! У такому віці здобути гарну репутацію важко, а втратити - двічі плюнути. Розумію, так… Дійсно, краще уникнути бійки.

Десь він має рацію - і це дратує ще більше. Знавець людської натури, погляньте тільки на нього. Ну я виб’ю з нього це лайно. В Штальварті не люблять задавак.

- Знаєш що? - я рішуче тисну кнопку спуску. - Повертаємось. Бережи ніс.

Хай начувається. Його перевага в габаритах, моя - у непередбачуваності.

В залах для тренувань уже на всю б’ються хлопці. Про вільне приміщення за пакетик печива годі й мріяти. Бо спарингуватися має кожен - чим більше противників перепробують за годину, тим краще.

Йдемо до зали, де тренуються в самообороні без зброї. На майданчику жваво - два десятки новобранців зійшлися парами й міняються мало не щохвилини. Скраю стоїть бородатий лейтенант, якого ми бачили біля ліфта. Він бадьоро віддає накази хлопцям і заохочує до жвавішої роботи, але як тільки бачить мене, одразу насторожується.

- Лейтенанте Зід! - я віддаю честь.

- Чого тобі, Сендклоу?

З цим бородатим дядьком стосунки зіпсувалися місяць тому. Моя провина - я невдало пожартувала щодо його бороди, коли аргументувала, чому з лейтенантом Стоуном ходити в рейди - саме задоволення. Мовляв, у мого командира лисина так блищить на сонці, що нас видно і крізь завірюху. А з вашою бородою нас приймуть за ведмедя і ведмежат, і пристрелять.

Тупий жарт, але суворого й бойового лейтенанта Зіда заділо.

- Можна потренуватися? Заодно покажу вашим новобранцям, що до чого…

- Вдариш одного - інші розбіжаться, - бурчить Зід, дивлячись на солдатів. - Лишу тебе про всяк випадок, коли треба налякати когось посеред ночі.

- Ох, лейтенанте, ви все жартуєте!.. Так я не їх битиму!

- Що, мене?! - він з насмішкою дивиться на мене, а потім помічає Вейна. - А… Тільки не рознесіть майданчика. Тут вам не скотобійня. Хлопці, увага! Перерва п’ятнадцять хвилин, не розбігаємось!

Новобранці спиняються. Ми з Вейном виходимо на майданчик.

- То в тебе і так погана репутація, манюня? - лунає за спиною.

Мене його слова штрикають, наче голкою. Я різко б’ю локтем йому під дих і з розвороту врізаю лівою по вуху. Ляскіт пролунав на весь зал. Певно, Вейну було ще дзвінкіше.

Хлопці одразу сідають по краю майданчика - розуміють, що зараз буде видовище. Краєм ока бачу, як Зід шкіриться, ніби йому принесли цілу таріль його улюбленої кінської ковбаси.

Вейн більше не називатиме мене манюнею. При всіх!

Він випростується. Його очі блищать аж занадто… непривітно.

- Так одразу? - його голос звучить на диво безтурботно. - Що ж. Тоді без реверансів.

Здається, він збирається задати мені прочуханку. Вейн скидає алюмінієвий китель і лишається в білій майці. У нього виявляються гарні підтягнуті м’язи й широкі плечі. В іншій ситуації я би зробила йому щирий комплімент, але зараз…

- Чому ж без реверансів? – кажу.

Я удавано розкидаю руки, як чоловіки на балах, і вклоняюся, не зводячи з нього очей. Здається, після цього навіть похолоднішало в приміщенні… Зараз мені точно дістанеться на горіхи.

Він одразу кидається до мене. Я встигаю підставити підніжку. Вейн майже втрачає рівновагу, але вирівнюється - хапає мене за руку й тисне на лікоть. Боляче!!!

Я прудко хапаю вільною рукою його за ногу й смикаю. Від його падіння здригається підлога.

- Один-нуль, - кажу.

Вейн сміється - його сміх глухий, майже хижий. Він рвучко підводиться. Я уникаю, та не встигаю. Він підхоплює мене й жбурляє. Підлога б’є в ребра, стеля з трубами миготить десь далеко вгорі.

Ого. Так швидко мене ще не перекидали… А він сильніший, ніж здається.

- Один-один, - Вейн схиляється наді мною.

Б’ю ногою йому по коліну. Він відступає і я підводжуся. Дихання після удару вирівнюється.

Все починається заново. Тепер він уникає моїх рук, а я - його всього. Не повертаємося спиною, не зводимо очей одне з одного. На якусь мить мені здається, що я знаю його наступні кроки. Та ні. Все не так. Просто я не хочу відривати очей від цього граційного хижака.

Знову підсічки. Скриплять чоботи по підлозі. Кілька разів я отримую коліном у живіт. Але відповідаю ударами по його нахабній пиці. Він спльовує кров, з його очей не зникає холодний блиск.

До дідька прудкий! Я витрачаю більше сил і часу на удари. Врешті мені вдається пробити його блок і вдарити по щелепі. В цю ж мить він мене підхоплює і перекидає через себе.

Ох-х-х!!! Від цього удару на мить завертілося перед очима. Знову дивлюся на кляту стелю. Він схиляється наді мною. Нудьгуючий вираз його обличчя мене лише злить.

Я підводжуся. Голова трохи крутиться. Відходжу від нього, на мить повертаюся спиною, праве плече трохи назад.

Він знає, що я чекаю удару з правого боку – доступнішого. Тому вдарить з лівого.

Чую рух за спиною. Миттєво ставлю блок лівою. Від його удару по кістці пробігає болюче тремтіння. Я підстрибую і з розвороту б’ю правим ліктем йому в вухо.

- Думав, найрозумніший тут чи що? – кидаю я.

Від цього удару Вейн похитується, але за кілька секунд приходить до тями. Від його холодної посмішки з’являється дивне тремтіння в колінах. Він нагадує мені ту страшну разючу гармату, яку ми рознесли… На мить я опиняюся в ступорі – і не встигаю захиститися від дзвінкого удару ногою в живіт. Мене відкидає на кілька кроків назад, важко розігнутися.

Це було потужно… Я би теж так змогла, якби мала довші ноги. Відволіклася на роздуми - моя помилка.

Після обміну ударами-блоками йому вдається перекинути мене ще раз. На другий я встигаю знову схопитися за його ногу й повалити також. Прудко перевертаю його на живіт і заломлюю руку за спину.

- Ну що… - мені важко дихається, та я тисну його зап’ясток йому ледь не до потилиці. - Здаєшся?..

- Ти… тягнеш мені волосся.

- Ой, вибач…

Я послаблюю тиск на його зап’ястку. Дарма.

Вейн іншою рукою дає мені ліктем по шиї. Я злітаю з нього на підлогу. І в ту ж мить він опиняється зверху - затискає мені обидві руки й посміхається. Його гаряче важче дихання здається занадто гучним, а моє - задовгим. Викрутитися з його металевої хватки майже неможливо. Та звідки в нього стільки фізичної сили?!

Але немає нікого страшнішого, ніж звір, загнаний у куток!

Я обхоплюю ногами його стегно й тягну вбік. Вейн втрачає рівновагу. Хватка слабшає. Я одразу повалюю його на спину, притискаю його ж руки йому до шиї, а коліном впираюся в стегно. Тисну на шию з усіх сил.

- Ще раз питаю… - мені не вистачає дихання від напруги. - Здаєшся?!

- Ти… - він починає червоніти від удушшя, але все ще посміхається. - Жорстка, як камінь… Я в захваті.

- Досить! - гаркає Зід на весь зал. - Ще трохи - і обох спишу в санчастину!

Я встаю з Вейна під гучні оплески новобранців. Абияк кланяюся і, не дивлячись на свого супротивника, іду геть.

- Дякую, лейтенанте, всього найкращого.

- Отак, бачили, як треба! - чую, як він волає до солдатів. - Метр зросту, а викрутилася!.. Вчимося використовувати вагу противника проти нього…

Хлопці захоплено щось вигукують, та я вже не розбираю. Ледве переводячи дихання, йду до ліфта. За спиною лунають кроки. Я роблю вигляд, що не помічаю - на ходу перев’язую пучок на потилиці, не дивлячись на ниючий біль у шиї. Гарно ж врізав… Тепер ще довго це пам’ятатиму.

Не хочу навіть обертатися. Занадто добре пам’ятаю той божевільний блиск в його очах. Ці кляті посмішки, неначе він знущається наді мною! Це гаряче дихання, хоча навряд чи він сильно втомився…

Відчуваю солонуватий присмак у роті. Витираю губи долонею й бачу на ній кров. Що ж. Це звична справа для тренувань. Але щось… Щось у цьому поєдинку було не так.

Заходимо в ліфт. Краєм ока бачу, як Вейн застібає форму.

- Ти досі посміхаєшся? По-твоєму, це було смішно?

- О ні, Джульєт. Я посміхаюся, бо це навпаки було зовсім не смішно. Давно не отримував такого задоволення від тренування.

- Задоволення?

- Звісно. Нахабна, жорстка, безпощадна. Ти щира в своїй силі і не приховуєш цього. Битися з таким супротивником – велика честь для мене.

Я мимоволі затримую на ньому погляд. Що ж. Тепер він побачить ще більше.