Смак заліза

Наступного ранку ми швидко звітуємо по рації до першого пункту. В Штальварті мають знати, де ми. Після цього вирушаємо далі. Рюкзак не здається таким важким, не дивлячись на поранення. Можливо, тому, що після тої розмови з’явилася певна легкість у руках і в голові.

Та я знаю, що як тільки повернуся до фортеці – все стане як раніше. Поряд буде лише Вейн, котрий самою своєю присутністю будить мою вибухову тварюку й нагадує про її хитогжу сутність.

Правила гри для тих, хто несе смерть. Або приймаєш їх, або світ відкидає тебе. Рамки чи повне відчуження. Для хворих, як ми з Вейном, це має стати життєвим кредо.

Але тут ніхто нічого не побачить і не почує. Ніхто не зрозуміє, що я перетинаю якісь рамки чи порушую правила.

Між тим, робота є робота. Ми ще не дійшли до пункту призначення – він буде одразу на схід від нашої четвертої стоянки. За даними карти розвідників Штальварта, саме там Драгагейм зосередила два десятки своїх експериментальних гармат. Але на шляху туди сутички неминучі.

Завірюха закінчилася, тож зараз йдемо крізь замети по коліна. Я постійно задіюю скрипт для розчищення стежки. Проте швидко втомлююся. Нелегка це справа – раз за разом проганяти енергетичні потоки крізь себе задля реакції. Тож ми з Вейном міняємося місцями. Він уже збирався вдарити скриптом, та одного мого погляду стало достатньо, щоб його заспокоїти.

- Спочатку – завдання, а тоді роби що хочеш, - відрізаю я. – А ми туди ще навіть не дійшли!

- Тобі би бути командиром фортеці, - кидає він мені.

- Генерал-лейтенант чудово справляється. Давай без дурних ідей.

- Взагалі це був комплімент…

- Іди вже!

Так і рушаємо далі – він протоптує стежку, я тупцюю за ним. Це повільніше, але принаймні я зможу відновити свої сили. Проте кілька разів Вейн все-таки застосував одну з долонь для розщеплення снігу. Толку було небагато - від швидкості реакції виникали парові хмари. Тому мій супутник нарешті отримав від мене потиличника і продовжив долати замети ногами.

Нарешті круті схили лишилися позаду. Тепер у нас день переходу плоскогір’ям. Більший шанс уникнути лавини – але тут нас швидше помітять. Тому маємо не товктися на місці.

Ще ця місцина служить для обходу скупчення гір західніше. Такий собі гак, щоб не втратити життя у проваллі чи під камнепадом. Солдати Драгагейма частіше ходять саме там – навіть влаштовують засідки для хлопців із Штальварта, які там не ходять уже кілька років.

Зараз вершини височіють по ліву руку, відкидаючи на нас холодну тінь. Посилюється вітер і в повітрі знову маячать дрібні сніжинки. З північного сходу небом знову сунуть важкі сірі хмари. Знову завірюха. Клятий грудень!

Ось ми опиняємося на краю узгір’я. Тут дрібні урвища, пагорби з плавними нахилами. Після потепління там бувають олені, косулі й інші тварини – колись хлопці принесли з рейду навіть кабанячу голову. Генерал-лейтенантка дала їм прочуханки, а «трофей» викинула геть.

Ми спускаємося до урвища. Тут буде затишніше – можна сховатися від вітру. Відстань між пагорбами достатня, щоб тут пройшла невелика армія. Раптом я помічаю якийсь рух попереду.

- В укриття, бігом.

Ховаємося за заметеним валуном трохи вище на пагорбі. Звідси видно урвище. Деінде зі снігу стирчать пеньки та огризки скель. Серед них кволо сунуть п’ятеро розвідників. Волохаті білі куртки, валянки. Одного погляду достатньо, щоб зрозуміти – вони не на завданні.

- Здається, загубилися, - шепочу я. - Чи просто так ходять?

- Немає зброї й припасів, - підтверджує Вейн.

- І йдуть у нашому напрямку… Не можна лишати їх за спиною. Хочеш розважитися?

Він дивиться на мене так, наче я зробила йому шикарний подарунок на день народження.

- Тільки трьох, - я притримую його за рукав. – Інших лиши мені.

- Ділимо задоволення на двох? Вважатиму це за честь, Джульєт.

Він рвучко цілує мені руку й, кинувши рюкзака, виходить зі схованки. Розвідники зупиняються. Бачать, що Вейн іде повільно і без зброї, тому не розбігаються.

Зараз відбудеться щось приголомшливе… Це відчувається. Вейн впевнено йде до них, непорушно й неминуче – як ті їхні гармати, що не знають пощади.

Він б’є обома долонями по снігу. Унісон оглушливого гуркоту й ріжучих мідно-зелених спалахів розносить землю, каміння, сніг і тіла. Мене обдає хвилею тепла. Я йду за ним, витягаючи ножа. Одному із вцілілих лишається кілька кроків до Вейна – той не ворушиться. Я опиняюся перед ним і вганяю ножа в шию ворога. Скривавлене тіло падає на розпечену й почервонілу землю.

Крізь брудно-коричневу куряву бачу, як тікає останній. Занадто повільно.

Моя внутрішня тварюка немов біжить переді мною. За мить я наздоганяю втікача, розвертаю до себе. Тисну правицю до його голови – вона розривається як стиглий кавун. На мене бризкають кров і залишки мізків.

Яка ж ідеальна перемога. Тварюка всередині муркотить від задоволення. Чорт забирай, заради такого я готова просидіти в цих горах хоч усе життя…

Доки не скінчаться припаси, звісно.

Краєм ока бачу Вейна – він вискакує переді мною і знову задіює скрипт. В повітря з землею та камінням злітають ще троє розвідників. Ми не побачили їх одразу… Але Вейн все одно спрацював швидко.

Нас же почули зараз? Неможливо було не почути. Здоровий глузд каже мені, що я знову облажалася – як тоді в лісі. А тварюка навпаки шепоче: «Підірвемо й інших».

Яка приємна знемога в тілі… Мить тому я була наймогутнішою істотою в світі! Ці секунди - найприємніше, що може бути.

Ноги не витримують і я падаю колінами на сніг. Перед очима знову пливуть десятки білих кіл, а права долоня тремтить, наче от-от відвалиться.

Дивлюся на Вейна. Уособлення вибухового хаосу. Він би сказав те саме, що й моя тварюка. Якби колись я послухала її – тоді ще, далеко в минулому, то стала би як він.

Вейн повертається до мене. Нестримна жага палає в його очах, немов дати йому волю – і він сміючись знищить абсолютно все.

Мимоволі посміхаюся. Серед всього цього хаосу, вибухів і зелених іскор перед очима, він і я – живі. Спотворені для світу, приречені, але… такі близькі одне до одного.

Вейн швидко йде до мене, не відриваючи погляду. Я тільки й встигаю зрозуміти, що досі вся в крові від підірваної голови… Він впивається в мої губи так, що стає боляче. На секунду я втрачаю контроль і хапаюся за нього з усієї сили. Поцілунок із присмаком крові, заліза - і самого життя, яке воно є. Так близько і так гаряче. Тільки це зараз має значення. Все навколо ще тремтить, земля гаряча під ногами, а в повітрі висить запах попелу й металу…

Нащо той клятий світ, який нас не приймає? Краще йому згоріти, щоб ми згоріли із ним. У цьому полум’ї і під гуркіт наших вибухів…

Ні, не зараз. Це не те місце, не той час.

Насилу відштовхую його. Тварюка всередині замовкає, поступаючись холодній логіці.

- У нас завдання. Швидко звідси, доки вони не набігли.

На щастя, хвилі слабкості після скриптів тривають недовго. Коли знову насувається хуртовина, ми вже далеко від узгір’я. Обійшли гори, опинилися в лабіринті зі скелястих стовпів різної ширини. Тут мало снігу – все навколо сіро-чорне. Ще й сутінки стають густими і нагадують мокрий попіл.

Колись у Штальварта тут уже була сутичка з драгонниками. Вони виринали з-за цих скель, наче тіні, й стріляли звідусіль. У тому зіткненні полягли семеро наших бійців із десяти.

Я притримую Вейна за плече. На пальцях показую, що треба йти тихо. Відокремлюю зв’язку. Тепер ідемо перебіжками від одної скелі до іншої. Будь-яка каменюка може виявитися головою драгонника, який тримає нас на прицілі.

Серце на диво холодно-спокійне. Навіть воно стишило ритм, щоб його не почули вороги.

На щастя, тут нікого немає. Знову в темряві доводиться блукати, щоб знайти стоянку. Тепер це вже не печера, а колишній барліг під корінням величезної сосни. Занадто ризиковано ховатися в доступних місцях, коли драгонники так близько. Ніяких печер або землянок. Краще - закинута непомітна нора.

Ось і гігантська сосна. Її стовбур частково переламаний через важке гілля. Інше розкидається навкруги, захищаючи від снігу землю навколо. За гілками, що припадають додолу - чорна діра. Лізу туди першою. Лаз відносно вузький, іде донизу. Рюкзак зачіпляється за стелю й коріння. Тунель не довше двох метрів, тож швидко я вивалююся в просторе лігвище. Поки десь там шарудить Вейн, я навпомацки дістаю з рюкзака сухе паливо й сірники. В мутному жовтому світлі оглядаю сховок. Тут порожньо, як і очікувалося.

Колись це дійсно був ведмежий барліг. Його знайшов загін лейтенанта Зіда років п’ять тому. Уже тоді він був закинутий і з часом так ніхто й не з’явився. Тут досі розкидані залишки настилу - сухе листя, трава, соснові гілки, трохи шерсті. В лазі посвистує вітер, але в самому барлозі відносно затишно. Стіни гладкі від постійного тертя спинами, деінде горбаті від коренів сосни.

- Знаєш, такий собі цей сховок, - Вейн абияк підлазить до мене, бо стояти рівно тут важко. - Достатньо однієї гранати.

- Давай… зробимо вигляд, що це не так.

Коли хлопці ходять у рейд без мене, то закривають прохід гіллям. У мене ж свої методи. Підповзаю до лазу, тисну ліву долоню до гладкої поверхні. Срібні іскри трансформуючого скрипта пробігають по всій його довжині й “запечатують”, лишаючи непомітну щілину для вентиляції.

Вогню від сухого палива вистачає на розігрів уже набридлих консервів. Тут Вейн дістає щось із рюкзака.

- Забув за них. Ось, прихопив перед виходом.

Це виявилися ковбаски з нашої їдальні. Неймовірно!

- Офіційно заявляю, що сьогоднішній день не міг скластися ще краще! - я забираю ковбаски.

Якийсь час мовчки вечеряємо. За втомою я мало про що думаю. Та втішає розуміння, що ми от-от досягнемо нашої мети.

Тож коли доїдаємо кляті консервовані боби, я розстилаю перед нами мапу гір Штальварта. Тут позначені орієнтири, найближчі поселення Драгагейма. Стилізована фігурка вежі в самому низу - наша фортеця.

Я швидко знаходжу Ведмежі вершини - саме тут ми зараз.

- Ми - ось. Завтра йдемо східніше, тут буде урвище. Ймовірно, охороняється. Перетнемо - і на захід. Можемо зупинитися в четвертій стоянці, але… Ми рухаємося швидше, ніж у групі. Краще вже виконати завдання й повернутися сюди без затримок.

- Підірвати двадцять гармат і при цьому вижити - у тебе доволі амбітний план.

- Всього лише треба підібратися ближче.

- Це ти мені?

- Звісно. А я прикрию.

Такий план здається занадто… непродуманим. Є велика ймовірність, що ми не повернемося. Я намагалася не думати за це всю дорогу. Та тепер, коли до пункту призначення лишається дві доби шляху, неприємні картинки самі виникають перед очима.

Хоч Драгагейм відносно розвинута країна, у них досі практикуються варварські звичаї. Наприклад, жертвоприношення в ім’я їхнього бога війни. Всі в Штальварті знають про бійців, що загинули на багатті шість років тому. З того часу генерал-лейтенантка наказує битися насмерть і не даватися живими. Краще, ніж сконати як жертвенна вівця.

Проте ми з Вейном - особливо ласий шматочок. Один скриптор - добре, два - ще краще. Катуй досхочу.

Тож якщо нас схоплять, головне - вчасно з’єднати обидві долоні. Тоді заберу всіх із собою. Може, Вейн навіть устигне перед смертю помилуватися на той хаос, що я спричиню.

Раптом ніс учуває легкий металевий запах. Одночасно згадую і про своє поранення, і про те, що обличчя досі заляпане кров’ю.

- Глянь, будь ласка, що там із моїм плечем…

Як тільки він знімає бинта, в ніс б’є сморід. Чорт забирай…

- О, ну все, - видає Вейн. - Завтра ріжемо руку.

- Не пощастило ж тобі. Бо моя бойова рука все-таки на місці.

Він тихенько сміється й знову починає порпатися в моїй рані. Я вирішую не дивитися, що там. Зрозуміло ж - Саллі вб’є мене, коли повернемося.

Поки Вейн змінює мені пов’язку, я мимоволі згадую те, що трапилося в останній сутичці. Начебто нічого незвичайного, але… в такий момент? Мене не турбувало, що я вся в крові, що земля розпечена й тріщить, що повітря розривається від вибухових хвиль. Його це не турбувало теж. І та мить пекучої свободи, коли він підійшов і…

- Міг попередити, що в мене обличчя досі в крові, - кидаю я, аби відволіктися.

- Вибач, ні, - Вейн піднімає на мене очі. - Ти певно не знаєш, але тобі дуже пасує. Я не міг позбавити себе такого видовища.

Раніше я би розізлилася. Та зараз розумію, що він має на увазі - і це не здається чимось дивним. Бо, чорт забирай, він правий.

- А ти… - я повертаюся до нього й на мить наші обличчя опиняються занадто близько. - Як ти став скриптором? Невже з помсти за той рудник?

Він тихенько сміється і продовжує мені перев’язку.

- Це коротка і нецікава історія.

- Тоді добре, що ми виходимо через п’ять годин. Встигаєш.

Кілька хвилин Вейн порпається у рюкзаку, ховаючи аптечку. Мені вже здається, що розмова на цьому закінчена. Не збираюся витягати з нього відповіді!..

- Все просто, Джульєт, - говорить він і сідає поряд. - У дитинстві я так заздрив скрипторам, що захотів теж. Недовге життя - така дрібниця! Ти була права. Разом із всіма недоліками ми отримуємо владу над самим світом. Б’юся об заклад, ми здатні здолати навіть самого Першого Канцлера! Цей смак ні з чим не порівняти. Найсолодший нектар із власної крові. Нащо бігти, ризикувати чимось? Простіше ж один раз здати іспити - і сісти їм на шию. Все одно ми кращі. Все одно ми сильніші за всіх. Хіба своєю роботою ми не доводимо, що нам нічого втрачати?

На якийсь час він замовкає. Я переварюю його слова. Розумію, що не хочу заперечувати, бо немає чого.

- За рік до початку кампанії в Ашхеймі я здав іспити й отримав цю форму. Мене відправили на західний фронт, там починалися заворушення. Чудова практика. Стільки тіл… Але згодом почався конфлікт у Ашхеймі. Ти знаєш - наше місто було зрівняне з землею. Ашхейміти мстилися за кожен новий рудник і кожну бурову установку. Мої батьки і молодша сестра не вижили. Востаннє я говорив із Сельмою перед проходженням атестації. Знаєш оцю любов молодших? Вони настільки люблять своїх старших, що у тих немає права на помилку. Сельма більше за всіх вірила, що я стану скриптором.

У мене одразу виникає бажання сказати щось. Але Вейн не здається тим, кому потрібні співчуття.

- Коли я поїду до Ашхейма, то… - він знову дивиться мені в очі - рішуче й непорушно, - вони всі горітимуть. І я співатиму, коли вони вмиратимуть від моїх рук.

Якусь мить ми мовчимо. Здається, що завивання хуртовини на поверхні стає гучніше.

- Тоді… вдар і за мене кілька разів.

Він усміхається - наче хижак, що от-от наздожене свою здобич.

- Із задоволенням.