Смак заліза

Останній розвідник дійсно повернувся в зазначений строк. Одразу після цього генерал-лейтенант викликала мене і доручила виходити цієї ж ночі.

Треба попередити Вейна. Після того тренування я його рідко бачила - хіба що ми перетиналися на шикуваннях, у тирі та їдальні. Він припинив чергувати біля моєї казарми й випрошувати чорнило. Щось неймовірне і підозріле водночас.

Гарний хід з його боку - я майже вірю в його порядність. Та все-таки я вирішила перевірити, чи на місці воно.

Коли я тільки прибула до Штальварту і переконала генерал-лейтенантку в користі мене як незалежного скриптора, вона виділила мені невеличкий кабінет для роботи. Гучно сказано – кабінет. Це були занедбані комори з діркою в стелі та протягами. Звісно, для мене їх ніхто не ремонтував. Я самотужки залатала дірки, навела якийсь лад. Генерал-лейтенантка тоді вирішила, що буде чесно віддати закуток мені назовсім.

Це стало ідеальним рішенням. Жоден адекватний скриптор не ховає свої розробки у всіх на очах. Тож тепер мої записи про чорнила, розрахунки пропорцій металів, зразки металів, викрадені з дому чи з ящиків із технічними відходами, експериментальні проби чорнил і ще купа всього - на поверсі, де завжди є охорона. Так, Штальварт - місце, де всі довіряють одне одному без заперечень. Але незнаючим краще не лізти до моїх розробок. А знаючим - тим паче.

Чергові на поверсі вітаються до мене. Я тут буваю часто, та навіть попри це майже не перетинаюся з генерал-лейтенанткою. Її кабінет - в іншому боці.

Кабінет зустрічає мене звичним запахом металів, пилу й сірки. Обидві шафи по боках завалені паперами й книжками. Купа чорновиків із невдалими розрахунками, формулами для чорнил, ідеями для гліфів, щоб не було нудно. Свого часу хотіла засвоїти навіть реакції горіння - не вдалося, занадто складно. Та й не практично в Штальварті. З вибуховою набагато простіше - процес максимально зрозумілий і приємний. А енергія, що проходить крізь тіло, нагадує різкий полив гарячою водою в душі. Це були перші реакції, які мені вдалися на початку вивчення скриптографії. Тут я просто довела їх до власної межі.

За однією з шаф - двері до іншої кімнатки. Там я колись ночувала, якщо працювала до ночі. У перші два роки все це приміщення було маленьким прихистком - від зневаги старших товаришів, відчуття непотрібності та страху бути викритою й арештованою. Одразу згадується батьківський дім на півдні. Моя кімната, також вся у книжках і паперах. Зараз на місці будинку - пеньки фундаменту. Тепер цей кабінет - єдине нагадування про дім.

Сідаю за стіл, заплющую очі. Я знову в своєму маленькому гнізді й можу потішитися ілюзією спокою. Моментом тут і зараз, бо часто для далеких планувань на майбутнє просто немає сенсу.

У вентиляції гуде - надворі знову завірюха.

Тут завжди існує два життя. Одне - в стінах, з холодною, але поважною атмосферою, де ти є частиною фортеці. Друге - там, назовні, де по-справжньому відчуваєш цінність свого існування. Чуєш своє серцебиття, відчуваєш власні рухи як щось особливе. Яким маленьким і дрібним ти собі не здаєшся порівняно з гірським хребтом, те, що ти живий і можеш щось зробити - на першому місці. В цей момент зникає все. Лишаються лише ти, нищівний холод і мета. І побратим поряд, життя якого таке ж цінне.

Я потрібна Вейну. Виходячи з його логіки, я можу довіряти йому. Навіть там, назовні.

Та чомусь хочеться, щоб у нього була й інша мотивація зберегти мені життя. Наприклад, якесь відчуття товариськості чи команди.

Проте з ним усе прозоро і ясно - він не працює в команді. Даремно плекати ілюзії. Як тільки він отримає моє чорнило, то не промахнеться на стрільбі. Або ж приб’є вибухом. Без сумніву, загинути так видовищно – можна і в історію потрапити. Але в мене інші плани, мені жити ще як мінімум років десять.

Дістаю зі стола ампули з синяво-чорною рідиною. Скарб для будь-якого бойового скриптора. Останні вдосконалені склади з нікелем і молібденом. Покращені стабілізація й контроль, менше кобальта, який “зрізає” енергію. Ну і стійкість до перегрівання на максимумі. А для довговічності - платина, яку я притягла з собою ще з дому і берегла як зіницю ока.

Лишається додати сюди олово з вісмутом і сірку з графітом. І мої скрипти будуть ще потужніші. Мінус три роки мого життя.

За цю розробку я би одразу отримала алюмінієву форму і офіцерське звання від Першого Канцлера. Доступ до всіх металів, гроші, лабораторію, дві оплачувані відпустки та безкоштовне медичне обстеження.

Вейн заради чорнила взагалі стелиться килимком переді мною. Для нього потрібні інші пропорції, але на існуючій основі зробити готовий продукт неважко.

Якщо я дам йому це чорнило зараз, то з рейду можу не повернутися. Не тому, що хтось застрелить мене. А тому, що напарник не врятує. Я провалю своє завдання, підведу генерал-лейтенанта і Штальварт.

Можливо, все буде інакше й мої думки – лише відлуння минулої злості. Я ж бо заслужила його повагу. Щось дійсно особливе. З його слів, я не рядовий боєць, ким була раніше, а хтось важливіший.

Дурня. У Штальварті всі рівні.

Кидаю ампули назад у стіл. Нехай почекає, доки повернемося. Якщо взагалі повернемося.

***

Глибока ніч. Небо всіяне зірками, десь синява розвіяна рожевими й срібними плямами сяйва. Біліє сніг навколо, тож навіть уночі тут можна побачити обриси гір.

Кусається морозець. Проте вітру немає, тож дихати легко.

Тиша. Я на мить прислухаюся. Навіть Вейн поряд не ворушиться.

Все спокійно. Як і завжди.

Я натягую балаклаву на обличчя. Поправляю лямки рюкзака - цього разу він важчий. Доведеться частіше зупинятися на відпочинок, та я стараюся за це не думати. Вкотре перевіряю мотузку, що зв’язує мене з Вейном.

- Ходімо.

Четвертий маршрут. Він єдиний йде максимально глибоко в території Драгагейма. Саме в тому напрямку розвідники виявили ціле скопище диво-гармат.

Ліхтарі не вмикаємо - без них чудово видно протоптану стежку в гори. Та і я пам’ятаю, куди треба йти. Проте рушницю тримаю напоготові. До першої стоянки - чотири години. До сходу сонця встигнемо.

Сніг скрипить під підошвами. Чую за спиною кроки Вейна та його дихання. В якийсь момент ми вирівнюємо ходу і йдемо ритмічно. Раптом я оступаюся, але він мовчки утримує мене від падіння.

Йдемо далі, все глибше в гори. Тут увага піднімається на новий рівень. Я вдивляюся в кожен вигин хребта, силуети скель і дерев. Будь-де може ховатися ворог або хижак. Зброя готова вистрілити за будь-якої загрози. Та поки все тихо.

До цього я ще не ходила сама в довгі рейди. Зазвичай веде лейтенант Стоун, він же віддає більшість наказів. Але страху майже немає - це чергове завдання, яке я маю виконати. І головне - я знаю, як саме це зробити. Отже, і причин боятися немає. Підопічний у мене лише один. Сумнівний, та я вже розумію, як із ним працювати.

Хоч розумом я усвідомлюю всю цінність і виконуваність місії, серце стукотить як навіжене. Немов відчуває наближення загрози.

Як і планувалося, до сходу сонця ми без проблем доходимо до першого сховку - невелика печера в підніжжі скелі. Тут чекають двоє чергових. Вони одразу поять нас гарячою кавою і доповідають на базу по рації.

- Виходимо за годину, - кажу я Вейну. - До вечора маємо дістатися на другу точку.

- Буде так само нудно? - він ледь посміхається.

- Боюся, що так, - я з усіх сил зберігаю поблажливий тон. - В ідеалі ще три дні нікого не зустрінемо.

Звісно, в ідеалі так. Але цей маршрут недарма вважається небезпечнішим за інші. Якщо до вечора не зустрінемо драгагеймських шпигунів - пощастить, як богам.

Ми швидко снідаємо яловичою консервою з сухими житніми брикетами. Рюкзак від цього легше не стає - там запасів ще на десять таких сніданків.

Коли ми знову опиняємося назовні, снігова білизна нещадно сліпить, ледь не випалюючи очі. Тепер ми більш помітні для ворога. Навіть білі плащі можуть не врятувати. Вночі було спокійно, та тепер між скель гуляє вітерець. Отже, скоро почнеться завірюха.

- Скоріше. То ляжемо тут – до весни не знайдуть.

Не просто так це кажу. Два роки тому один із наших бійців загубився під час рейду. Втрапив у завірюху і відірвався від основного маршруту. Його знайшли навесні – коли сніг сильно підтанув. До появи наших дикі тварини встигли наполовину обгризти тіло. То і притягли до фортеці – половина грудної клітки стирчить із підгнившого м’яса, по обличчю неначе проїхалися бензопилою…

Не хочу собі такої участі. Якщо помирати, то вже в бою.

Вейн не сперечається с моїми наказами. Цього дня він взагалі мовчазний. Без слів іде за мною, виконує всі вказівки, не лізе куди не треба. На мить мені здається, що не все так погано. Проте втрачати пильність не можна.

Згодом ми вимушені зупинитися на п’ять хвилин – позаду крутий підйом і потрібен спочинок. Вейн сідає на свій рюкзак і звідкись дістає цигарку. Я ж оглядаю все навколо.

Так легко дихається… І вільно. Могутні засніжені гори простягаються звідусіль. Вже не видно частини хребта, де розташований Штальварт. Якщо ми тут сконаємо, це буде дуже самотня смерть посеред самого світу.

Тут швидко і легко забути про затишок фортеці. Вже відчуття, наче я все життя провела серед цих гір і мій дім - безкінечні сніги. Замість колискових я слухала тихеньке посвистування вітру, а замість ковдри вкривалася столітнім сосновим гіллям.

Десь удалині гори зникають в білій імлі. Звідси вони здаються маленькими насипами, які можна переступити за один крок.

Тут і відчувається велич світу, його могутність і непорушність. Кожна гора стояла тисячі років до нас – і стоятиме стільки ж після нашої смерті. Це заспокоює. Приємно усвідомлювати, що щось не змінюється в світі. Ми ж такі дрібні, метушливі порівняно з цими величними гігантами. І поки їхнє життя тільки набирає обертів, люди вже змінять десятки й сотні поколінь. Навіть якщо ми тут помремо - гори не засмутяться. Для них це ніщо - якась дрібка. Загибель гірського ведмедя чи розтрощена хуртовиною сосна викличе у них більше співчуття.

Завірюха почнеться щонайменше за дві години. Я бачу сірі хмари, що несуться з північного сходу. З кожною миттю вітер стає більш поривчастим. До укриття йти ще години три - тепер доведеться йти швидше.

- Вейне, ми маємо…

Повертаюся до нього й замовкаю. Він так непорушно дивиться на гори, що мені не вистачає слів продовжити.

Я сідаю біля нього. Кілька хвилин ми мовчки дивимося на пейзаж. Вейн без поспіху тягне цигарку – дим лине за вітром кудись уперед. До перших імовірних таборів драгонників ще далеко, тож вони не почують.

Трошки спокою. Ніколи не зайве, навіть коли можеш померти в будь-який момент. Ця мить затишшя необхідна. Аби знову побачити світ, який тебе прийняв, і можливо – отримати від нього дрібку сил.

- Ходімо, - Вейн підводиться.

- Так…

Як тільки починаємо спуск, посилюється вітер. Вершини мовчки погрожують сипнути снігом прямо на нас.

За невеличкою ялиновою хащею буде скупчення скель, серед яких – наше укриття. Та ми не встигаємо підійти неї. Постріл. Щось гостре дряпає по плечу. Я миттю скидаю рукавичку з лівої руки. Блакитні іскри скрипта прорізають стіну снігу й на очах виростає крижано-кам’яна стіна.

На мить настає тиша. Я чую їхні кроки, але погано – звуки губляться у завірюсі. Незрозуміло, скільки їх і куди йдуть.

Думати треба швидше, доки граната не прилетіла.

Повертаюся до Вейна. Показую рукою спалах, вказую напрямок за стіну й додаю знак пальцями «маленький».

Ох і гарний же невеликий вибух! Стіна лишається цілою – на наше щастя, а Вейн починає мугикати пісеньку під м’яке гуркотіння. Що ж, зараз дійсно почнуться веселощі.

Серед усього цього чую за стіною голоси. Двоє на одинадцять годин. Двоє на дві. Я знову дивлюся на Вейна й показую на пальцях, де хто.

Ліва рука важко рухається. Прокляття… Все-таки зачепили.

Як тільки з мого краю «захисту» з’являється силует, притискаю праву долоню до стіни. Вибух зносить першого одразу. Інший не встигає сховатися – я знову задіюю скрипт і йому в обличчя вистрілює підірване каміння з льодом. Після такого «дробу» вижити нереально.

Вейн тим часом розібрався з іншими двома. Коли я підійшла, він саме ховав пістолета.

- І майже жодного вибуху, - кажу.

- У тебе гарно виходить, - він повертається до мене. – Я встиг побачити.

- Пізніше обговоримо. Треба взяти їхні рюкзаки.

Обходимо залишки стіни. Тут після вибуху Вейна чергове місиво, та криваві залишки вже припорошує снігом. Зима поховає їх до настання ночі.

Беремо три ворожих рюкзаки й ідемо далі. Знову стає спокійно. Люта снігова ніч опускається на гори. Я майже не бачу в цій темряві. Йду лише по пам’яті. Ось ця величезна сосна з чотирма стволами – від неї ще півгодини вправо, крізь каміння, сніг і колюче гілля ялівника.

Ліве плече ниє. Я туди вже не дивлюся – поранення по дотичній, не катастрофічно. Як тільки зайдемо в затишок і стане тепліше, кров певно литиметься струмком…

Все-таки майже навпомацки ми доходимо до скелі. Між величезними каменюками є щілина, схована за старезною сосною. Проникаю туди, в темряву – наче в пащу тварюки, яка тільки й чекає на поживу.

Абияк трансформуючи горбату стіну печери, створюю спалахи світла. Так і доходимо все далі. За черговим поворотом спиняємося.

- Привал, - нарешті видаю в повній темряві.

Поки я намагаюся подумки заспокоїти біль у плечі та спльовую кров, Вейн облаштовує стоянку. Треба віддати йому належне. Швидко запалив сухе паливо, потім трансформував частину скелі і створив щось на кшталт кам’яної груби. Я підводжуся, щоб вийти за дровами, та він одразу садить мене назад.

- Досить з тебе на сьогодні.

Згодом, коли в грубці загуло полум’я й по печері розлилося м’яке тепло, Вейн сідає поряд.

- Давай ліву руку.

Білий плащ уже по лікоть у крові. В рані стріляє й пульсує. Здається, хоч і дотичне, але глибоке.

Вейн правою рукою «розкладає» частину мого рукава – я не встигла навіть заперечити. На плечі від прольоту кулі утворилася кривава борозна довжиною з дві фаланги пальця. Зараз вона мляво кровоточить і, якби не мороз, струмочок був би жвавіший. Тим часом Вейн витягає зі свого рюкзака аптечку.

- Зараз буде неприємно. Тому тримайся за щось.

Я хапаюся за найближче – його стегно.

- Тільки не вище, - видає він іронічно. – Я би не хотів залишок життя співати в хлопчачому хорі.

- Я би на це подивилася… Ай, твою ж!..

Він поливає мою рану рідиною із маленької пляшечки. В ніс стріляє міцний запах віскі.

- Де ти це взяв?!

- Забрав у хлопців. На, випий.

Вейн буквально пхає мені пляшечку до рота. Не завадить прогрітися хоча би так. Ох, яке ж гидюче й терпке! Горло одразу спалахує від рідини, набігають сльози на очі.

Та він поїть мене не для того, щоб просто напоїти. Я це зрозуміла, коли він дістав з аптечки скальпеля.

- Ненавиджу це…

- Тоді випий ще.

Слушна порада. Як тільки я знову починаю сичати від терпкості напою, Вейн починає порпатися в моїй рані, підсвічуючи собі вогником сухого палива. За відчуттями це схоже на те, як купа гидких комах порпається в рані, дратуючи нерви. Від цього тремтить усе тіло, хочеться скрипіти зубами й роздерти собі обличчя. Проте якби не випила - було би ще болючіше.

- Пересидимо тут, доки завірюха не стихне, - кажу. – Це десь до післязавтра. Ненавиджу грудень.

- Здається, вони знають про це місце, - відповідає Вейн, не відволікаючись.

- Чому ти так кажеш?

- Свіжа сеча в кутку. Сюди є інший вхід?

- Наскільки я знаю, ні…

- Тоді ми або в сховку, або в мишоловці.

Ловлю себе на думці, що досі спостерігаю за ним. Як він роздивляється ту криваву борозну, обережно проходиться скальпелем, щоб видалити пошкоджені тканини… Його рухи абсолютно впевнені, неначе він усі свої роки гарував медиком на фронті. Не думала, що він таке вміє. Невже я нарешті можу покластися на нього?

Нарешті це катування закінчується. Вейн кладе на рану примочку й перев’язує. Щоб ми не опинилися в «мишоловці», він трансформує частину стіни печери в монолітне загородження. Тепер ми тут закриті. І якщо ворог проникне в прохід за сосною, то не побачить нас. У мене є трохи часу на відновлення.

Коли я загорталася в спальний мішок поблизу грубки, Вейн копався у рюкзаку драгонника. В тиші печери я чула, як він мугикає ту саму пісеньку.

***

- Розуміти вчинки людей допомагає краще бачити світ загалом, - каже він, обгортаючи моє плече новими бинтами. – Чим більше розумієш, тим краще усвідомлюєш своє місце в ньому.

- Дивлячись чого ти хочеш від цього світу, - відповідаю я.

Ми вже дві доби сидимо в печері. Їмо харчі з драгонського рюкзаків і спалюємо їхнє сухе паливо для освітлення. За цей час ми мало говорили. Лише коли я попросила оглянути мою рану, він завів цю розмову і тепер не затикається. Тож немає вибору.

- Я хочу взяти все, наскільки це можливо, - Вейн не відволікається від мого плеча. - На жаль, цей світ не має щось давати. Тому доводиться вигризати. Ти ж знаєш, що у скрипторів зуби псуються швидше, ніж у інших людей? Яка іронія.

- Ну… - я спостерігаю за ним і чомусь не можу відвести погляд. – Світ уже нам дещо дав.

Показую скрипт на моїй правиці. Погляд Вейна на мить затримується на ньому.

- Можливість руйнувати й створювати, - продовжую я. – Це вже більше, ніж ми могли просити. Наш обов’язок – прожити відведений час гідно. Хоча би для себе. Знайти якийсь… вихід для скриптів. Ти ж розумієш. Як руйнівник. Оце відчуття, коли хочеться щось розтрощити. Коли всередині тебе сидить тварюка, яка тільки й хоче вирватися.

Рану пронизує біль – це Вейн занадто різко затягнув вузла. Я підскакую від несподіванки.

- Але ж приємно випустити цю тварюку на свободу? – каже він тихо, послаблюючи вузол.

Розповідати чи ні? Лише генерал-лейтенантка знає подробиці. Це не для сторонніх вух.

- Моя тварюка вирвалася і я заплатила за це, - я намагаюся підбирати слова, але втома від гнітючої печери послаблює цей фільтруючий бар’єр.

- Невже я нарешті почую відповідь на своє питання? – тихо сміється Вейн.

- Яке питання?

- В Штальварті я питав, як ти тут опинилася і чому взагалі цим зайнялася. Навряд чи ти збиралася жертвувати життям десь на краю світу. Скоріше за все, ти носила гарні сукні, батьки віддавали всю любов і покладали на тебе великі надії.

Так, я хочу йому розповісти. Нагадати. Може, він і не все зрозуміє. А може і навпаки. Та я вже не можу мовчати.

Поки він підкидає дрова до грубки, я сідаю ближче. По спині гуляє холодок – все-таки в печері сиро й тягне морозом із кожної щілини. Тому я щільніше кутаюся в плаща, натомість простягаючи ноги до тепла.

Вейн тим часом дістає з дна драгагеймського рюкзака якісь консерви. То виявляється клятий тунець. Дістав нас навіть тут!

- Ти пам’ятаєш, як я штовхнула тебе у рудний каньйон?

Його обличчя застигає. Нарешті він ледь усміхається.

- А я думав, коли ж ти мене впізнаєш. У мене досі шрам від плеча до ліктя.

Вейн каже це легко, без жодних звинувачень. І я продовжую вільніше.

- Я не вибачатимуся. Ти поводився як ідіот. В цілому… мало що змінилося. Спочатку ти був малим і балакучим, тепер ти дорослий і балакучий. І скриптор без гальм. Тому зараз я би не ходила з тобою по рудниках.

Печеру наповнює Вейнів сміх. Мені здається, її кам’яні стіни ще не чули таких щирих емоцій.

Сміх скрипторів - взагалі дивна річ. Ми сміємося з усього, бо це чи не найсильніше подовжує наші життя. Чи просто створює таку ілюзію.

- Знаєш, я не шкодую. Я отримала гарну освіту, ходила з батьками на прийоми до місцевої знаті. Звідти сваталися різні кавалери. Мене те не дуже цікавило - я збиралася стати імперським скриптором. Облаштувати щось своє в столиці. Подорожувати Айзенрайхом, за кордоном. Але звання Металевого Майстра - білет в один кінець. Звісно, батьки були проти. Коли вони зрозуміли, що я налаштована серйозно, вони відмінили мої заняття у вчителя скриптографії. У вісімнадцять все-таки віддали заміж. Син якогось офіцера з головного штабу. Обіцяв профінансувати відновлення роботи на наших рудниках. Я мала кинути все й сидіти вдома як хазяйка, народити нащадка. Скриптографія та вагітність - несумісні речі, знаєш… Тижні через три після весілля він спалив мої записи. Все, що було. Кілька років досліджень, конспекти з занять з учителем, унікальні гліфи та розрахунки… Навіть книжки. Я не стерпіла цього.

Той спогад мимоволі викликає посмішку. В грудях стає тепліше, не дивлячись на льодяний протяг по підлозі.

- Було приємно бачити, як його будинок розлітається на друзки, - кажу я. - В тому вибуху я поховала все. Зв’язки з родиною, минуле й майбутнє. Потім втекла сюди. Генерал-лейтенантка задавала багато питань. Мало того що дівчина, ще й скриптор - їй не треба таких радощів. Але я була ладна на все і вона прийняла мене. Щоб мати поряд ще одну людину, яка її підтримає. Немає відданішої собаки, яку підібрали з вулиці й дали дім, - я тихенько сміюся своїм словам. - Пізніше я все-таки написала батькам. Вони мені пробачили. Швидко виїхали до Серіки, щоб не брати участі в слідстві. Ще й заворушення в Ашхеймі почалися, тож вони вчасно…

- І це вбивство відрізало тобі шлях назад.

Піднімаю очі на нього.

- Так. Це ж син офіцера. Здається, слідство закрили два роки тому за спливанням строків. Та я вже нікуди не хочу їхати. Моє місце - тут. Де я можу застосовувати скрипти для якоїсь користі. А те, як саме я це роблю… Не варто всім знати.

- Цікаво… - тягне Вейн.

- Що саме?

- Чому тобі спало на думку саме вбити його, а не просто втекти?

- Бо… - мені стає важче говорити. Я не збиралася поринати в спогади аж так глибоко. - Така погань як він заслуговує лише на смерть.

- Він тебе…

- Забагато питань. Я вже не згадую за те. Це все давно не має значення.

Я замовкаю, бо сказати більше нічого. Руїни, що лишилися від мого минулого - на них стоїть тепер новий дім. Мені тут раді як ніде більше. Хіба варто копатися під ним? Що це дасть? Підніме трупний сморід з-під землі? Краще від цього не стане. Варто присипати землею і забути. Жити зараз. Пам’ятати про себе в цьому моменті. А не колись.

- Все має значення, Джульєт, - тихо каже Вейн. - Досі має. Якби не твоє минуле, тебе би тут не було.

- Хто знає. Може, я би так чи інакше потрапила в Штальварт. Коли я тут опинилася, у мене виникло відчуття… Наче мене тут чекали, розумієш? Лишилося тільки всім про це нагадати. Й інколи… випускати свою тварюку погуляти. Одне з рішень… яке має прийняти смертоносний скриптор… Це грати за правилами. Мені як “чорному” скриптору і вбивці не лишається іншого виходу. Може, генерал-лейтенант прийняла мене здебільшого з жіночої солідарності. Їй відоме те відчуття, коли деякі недалекі чоловіки ставляться до своїх дружин як до придатку… Хоча перші півроку слідкувала за мною. Щоби я ще когось не вбила. І правильно робила… Згодом дозволила користуватися скриптами. От і все.

- Але все-таки поясни. Чому ти стала скриптором? Чому ти обрала скрипт руйнування?

Любить же він ковирятися під чужою шкірою. Цікаво, скільки разів його посилали до біса за те, що лізе не в свою справу. Проте зараз йому щастить.

Тварюка всередині змушує мене посміхнутися. Цього ніхто ніколи не знав і не дізнається. Мої думки лишаться в цій промерзлій печері на краю світу. В місці, де я найближче до смерті. А отже – немає вже сенсу ховатися.

- Ну скажи… Каелане, - від цього звертання він завмирає, а вуста повільно розтягуються в посмішці. І я нарешті кажу: - Метали, кров… руйнування, сила, влада. У всього цього один смак. Хіба він тобі не подобається?

У його очах спалахують вогники - я бачу їх при світлі з грубки.

- Он воно що.

- Якщо ти здаси мене за незаконне користування металами, я тебе знайду, Каелане.

- Нізащо. Хіба я зраджу того, хто так само насолоджується цим смаком?