Смак заліза

Вечір у їдальні після рейду - найкращий час. Якщо вдала вилазка - а сьогодні вона була саме така - тут не просто вечеря, а справжнє святкування життя.

Обожнюю це. Сідаєш, їси - як наче вперше з народження. Всі навколо сміються, обмінюються новинами, хтось хизується знімками дружин і дітей, гучно будує плани на відпустку… Всі свої, як одна величезна родина.

За майже сім років у Штальварті я знайшла спільну мову з більшістю побратимів із мого батальйону. До цього більшість ставилися… упереджено, та це було очікувано. Генерал-лейтенантка Міріам Айзенштайн - тоді вона ще була заступником командира гарнізону - взагалі спочатку не хотіла мене приймати. Не любить вона випещених дівчат – навіть якщо це хлопці, називає їх усіх однаково. Те, що я - скриптор, теж не допомогло справі. Це було єдине, що я в той момент змогла запропонувати. Зрештою командирка погодилася й одразу відправила на тренування, де я гарувала нарівні з усіма, вчилася стріляти, оборонятися й нападати. Страшні перші дні, які неможливо згадувати без холодного поту.

Мене почали всерйоз сприймати після першої моєї вилазки. Там я власноруч пристрелила двох лазутчиків і звела гарну льодяну стіну для захисту своїх. Скоріше на адреналіні - але саме в ту мить зрозуміла, що конкретно я маю робити в цій фортеці. Воювати й захищати Штальварт. Адже фортеця - єдине, що захищає Айзенрайх від вторгнення Драгагейма з півночі.

Ще кілька років тому це місце не було аж таким важливим оборонним пунктом. Наші кордони тягнулися значно північніше, а Штальварт працював як перевалочний пункт перед відправкою бійців. Трирічна війна з Драгагеймом і його значна перевага в озброєнні відкинули нас на двадцять кілометрів.

Тут і з’явилася Міріам Айзенштайн. Маючи під рукою лише п’ятьох імперських скрипторів і двісті піхотинців, вона захистила фортецю. Драгагейм довго не потикав носа. А пані Міріам стикнулася з балачками про те, що без скрипторів вона ні на що не здатна.

З того часу скриптори стали їй поперек горла. Швидко вона зайняла місце командира гарнізону - після смерті попередника. Звісно, без чуток про “дивну смерть від бурульки” не обійшлося. Міріам Айзенштайн не заперечувала і не погоджувалася. Лише мовчки взялася до роботи.

Штальварт потребував великих оновлень. На той час він мав кілька поверхів, погані укріплення та системи життєзабезпечення, бійців втричі менше, зброї - кіт наплакав. За півроку фортеця виросла на добру сотню метрів, ожила і завела своє, ні на що не схоже життя.

Побільшало бійців - тепер нас під п’ять тисяч. Я живу у центральній частині фортеці, декого навіть в очі не бачила. Та все одно гарнізон живе як одна велика родина. Навіть не знаючи імен, ми підтримуємо товаришів по службі.

Чудове місце. Ідеальне. Тут все зрозуміло - хто ворог, а хто свій. Тут я показую все, на що здатна - і це завжди стає в нагоді. Чи то мої скрипторські здібності, чи вміння натискати на гачок.

Між тим, серед чорним і білим йде життя. Ми встигаємо хапатися за нього навіть у найдрібніші миті. Крім мене, тут є ще кілька дівчат - чергові, техніки, ще десь, де не потрібно воювати. Троє особливо кремезних все-таки ходять у рейди. Багато хто знаходить тут пару. Дехто навіть одружується. Генерал-лейтенантка завжди дає добро, та швидко після цього подружжя покидає фортецю, щоб облаштувати сімейне гніздечко деінде.

Зараз я набрала повну тацю гарячої їжі й ум’яла за один присіст. Коли йду до виходу, минаю стіл капітана Белхарда і ще двох солдатів із його загону. Всі троє вже поїли й тепер влаштували покерний тур.

- Джулі, ставки робиш? - кидає мені рядовий Маркус.

- З вами шулерами тільки ставки робити… - я замислююся - все одно вечір витрачати нема на що. - А давай! Ставлю тиждень відпустки.

- Ризиковано, - лунає за спиною дзвінкий голос генерала.

Ми всі різко підхоплюємося й салютуємо. Генерал-лейтенантка Айзенштайн власною персоною. Чорне густе волосся хвилями спадає на плечі, а коричнева військова форма підкреслює благородні суворі риси. Величезний рваний шрам на правій частині обличчя лише посилює її командирський образ.

Найвеличніша жінка, яку я знала за все життя. Тому я без роздумів віддаю честь.

- Вільно. Джулі, у відпустку ти все одно поїдеш. Інакше відділ захисту прав військових мене живцем з’їсть.

- Я можу заперечити?

- Ні. - як відрізала.

- Слухаюся!

Не хочу у відпустку. Їхати в ту спеку на півдні, особливо зараз, коли там такий хаос? Вже кілька років земля горить через війну з Ашхеймом. Мої батьки полишили дім і поїхали до Серіки - навіть ферму там облаштували. Що ж мені тепер, їхати за ними? Вся відпустка піде лише на дорогу…

- Приєднуйтеся, генерале! - капітан Белхард розкидає карти. - Обіцяю, я не мухлюватиму…

- Зате забереш відпустку у сержанта Сендклоу?

У відповідь Белхард хитро всміхається. Та що, мені не шкода кількох тижнів…

Тим не менш, генерал Айзенштайн не сідає до нас. Вона бажає нам гарного вечора, говорить “Побачимося на ранковому шикуванні” - і йде.

Поки хлопці тасують карти, я пригадую останній раз, коли генерал грала в покер. Востаннє це було кілька років тому. Тоді вона вирішила пограти зі своїм новим ад’ютантом Закарісом. Весь поверх збігся, щоб подивитися. Пані Міріам розтрощила його буквально за кілька роздач. Це було настільки карколомно, що я стала ще більше її поважати.

Сьогодні мені не щастить у грі - за цілу годину випадає лише дві “пари”. Все-таки програю три тижні відпустки. Задоволений Белхард гигоче й переможно стискає кулаки, граючи м’язами.

- Ох, куди би поїхати… - мрійливо тягне він. - Джулі, не підкажеш?

Він завершує свій підкол переможним реготанням. Я сиджу за столом ще якийсь час і дивлюся, як капітан розносить хлопців. Тепер у нього відпусток і сигарет - на рік вперед!

Ох, спокій. Інколи так приємно просто посидіти в компанії своїх і послухати їхні голоси та сміх… Хоча би заради цього варто повертатися з вилазок.

- Джулі, ось ти де! - до мене підбігає Стю з відсіку опалення. - Терміново. У нас трубу прорвало, а техніки на іншому кінці лагодять вузловий котел…

- Біжу.

Мені як скриптору тут немає спочинку. Та я й не проти - завжди приємно знати, що моя праця приносить користь.

Ми зі Стю полишаємо шумну їдальню й їдемо трьома поверхами вгору. Тут у нас частина казарм, зброярень і складські приміщення. Якогось дідька трубу прорвало саме на складі з продовольством.

На поверсі повітря важке й душне. По підлозі вже розходиться гаряча вода. Хлопці визирають із казарм.

- Всі назад! - я на ходу знімаю рукавичку з лівої руки.

Притискаю долоню до стіни. Енергетичні потоки струменять крізь долоню, стають її продовженням. По стінам біжать блідо-блакитні іскри - пороги на кожному проході виростають на кілька сантиметрів. Це допоможе уникнути затоплення всіх кімнат.

- Поприбирайте поки, я зараз.

Стю біжить зі мною по залитому водою коридорі. Нарешті ми в місці прориву. Я не переступаю через “оновлений” поріг. У величезній коморі з крупами нічим дихати - повітря занадто важке, пара застилає все навколо. Десь за мішками і ящиками шумить вода.

І не дістатися швидко. Якщо я піду туди, то зварюся.

- Де саме воно? Не бачу… - я повертаюся до Стю.

- На одинадцять годин, метр двадцять від підлоги!

Біля проходу до стелі саме тягнеться інша труба. Сподіваюся, вийде керувати скриптом наосліп.

Я притискаю до неї долоню. Трансформація металу, закривання прориву… Я його не бачу, зате можна взяти частину металу з поверхні труби, “протягнути” через місце прориву і закрити таким чином.

Стіну з пару прорізують блакитні іскри. Крізь шум води лунає глухий хрускіт перетворення металу. Коли іскри добігають до місця “на одинадцять годин”, вода нарешті стихає.

- Ух ти! - вигукує Стю.

Якусь мить я стою, притулившись до стіни. Ліва долоня тремтить, перед очима пливуть кола.

- Всю цю трубу варто замінити, вона стала тонкою… - я нарешті вирівнююся. Все-таки скриптографія - недосконала штука. - Я лише надала “першу допомогу”. Ну хоч припаси врятовано. Перенесіть їх кудись. Поверхом нижче труби оновлювали два місяці тому, проривів не буде…

- Зрозумів! Дякую, сержанте!

Завтра повернуся й приберу завищені пороги… Сьогодні мені тут вже нічого робити, доки не витруть воду. Тож я прямую до ліфта. Чоботи вже мокрі, ну чудово. В роті знову присмак крові. Звична плата за скрипти.

Інколи день - занадто насичений… Сьогодні я ледь не вмерла, коли верталася з вилазки і зрозуміла це вже коли переступила поріг фортеці. Але в ту мить, коли біля вуха просвистіла куля драгагеймського шпигуна, я й не усвідомила страху. Його, звісно, одразу пристрелили. Проте потім до мене дійшло - куля мала потрапити мені як мінімум в око. Певно, через постадреналін я й зжерла цілу тацю їжі та не помітила цього.

Як і того, що чоботи промокли в гарячій воді. Тепер же підошви чавкають, мов квашені помідори в бочках.

- Сержанте Сендклоу, прийом, - рипить рація на поясі.

Здається, це Закаріс.

- Сержант Сендклоу на зв’язку.

- Зайди до генерал-лейтенанта.

І знову піде розмова про відпустку… За всі сім років я була у відпустці двічі - з’їздила в Карнштадт, нажерлася тістечок і мене знудило від безділля. Не потрібно воно мені! Я чудово відпочиваю і тут, в безмежному нищівному холоді й безкінечній фортеці, серед товаришів. Іншим хоча би є до кого їхати. У когось наречена у столиці чи родина десь у провінції на заході абощо… Мені ж їхати в порожнечу - вибачте, не мій варіант.

Виходжу з ліфта на іншому поверсі. Чоботи досі чавкають - ще й так гучно, що всі навколо дивляться на мене!

Черговий шкіриться, та я виступаю першою:

- Прорив труби! Без коментарів!

- Ох, Джулі, - журить він, - не бережеш ти армійське майно…

- Це воно мене не береже, - хихочу. - Мене чекає генерал-лейтенант.

- Заходь. Хоча, я попросив би тебе роззутися…

- А щоб тебе!

Поки черговий сміється, я заходжу всередину. Кабінет пані Міріам не відрізняється вишуканістю й помпезною урочистістю, притаманних керівництву в інших штабах. Все максимально просто - стіл з паперами, станції зв’язку, небагато меблів, двері до спального приміщення.

Генерал-лейтенантка сидить за столом, поряд виструнчився Закаріс, схожий на школяра-відмінника. Я віддаю честь.

- Сержант Сендклоу прибула за вашим наказом!

- Що з чоботами? - питає вона.

- Аварія системи опалення на складі з продовольством. Я залатала, техніки замінять шматок труби пізніше.

- А продовольство?

- Незначна частина постраждала, більшість у нормі. Поверх частково залило, але підтоплення вдалося уникнути.

- Все-таки не можу не оцінити важливість скриптора тут, - говорить генерал-лейтенант. - Ще більш важливо, що ти не імперський скриптор. Не хочу втрачати такий кадр через накази з Карнштадту.

- Для мене честь бути корисною!

- Так… Тут для тебе інша робота. Була колись нянькою?

Щось мені не подобається це питання. Якщо в Штальварті треба когось няньчити - це вже не Штальварт.

Вона бере зі столу аркуш - на ньому я помічаю срібну емблему на коричневому полі.

- Тільки що прийшов наказ про… - пані Міріам дивиться на текст, - направлення Каелана Ель Вейна. Знаєш такого?

- Щось знайоме…

Не збрехала - я вже чула це ім’я. Далеко в дитинстві. Чорнявий сусідський хлопчак і його менша сестра часто приходили гратися на закинутий рудник мого батька. Ми добували залізо, але родовища виявилися бідними.

Малий гівнюк глузував, що моя родина збанкрутіє, а я піду воювати, щоб прогодувати невдаху-батька.

Що ж, у більшості він виявився правий.

Хоч би не впізнав мене!..

- Ні, генерале… - додаю я після паузи. - Все-таки вперше чую.

- Між тим, видатний імперський скриптор. Якщо вважати такі заслуги видатними, не дивно, що країна котиться до біса…

Генерал-лейтенантка не хоче тут скрипторів. Її в цілому не влаштовує загальна політика Першого Канцлера. Пан Ерстад звелів, щоб у кожному гарнізоні було щонайменше по три-чотири десятки імперських скрипторів. Міріам же цього не хоче. І має рацію. Скриптори - ресурс вичерпний. Звикнуть, потім Металевого Майстра вб’ють - і доведеться звикати битися без нього. Тому навіть я застосовую скрипти лише в дуже термінових випадках.

Тим паче в Айзенрайху скриптори - додаткова мішень для ворога.

- Головний штаб хоче, щоб цей Вейн пройшов у нас бойову підготовку. Але займатися такою дрібнотою у мене немає часу. Доручаю його тобі.

- На яких скриптах спеціалізується?

- В основному… - пані Міріам дивиться в папери. - Руйнування. Не розумію, про що мова. На жаль, славиться надмірною… ініціативністю. Інакше кажучи, половина наказів йде повз його вуха. Нам доручено привчити його до дисципліни. Хоча… Сказано, що він їде за власним бажанням. Не подобається мені це все. Ще одна червона мішень на моєму лобі. Гадаю, можу довірити його лише тобі.

- Чому?

Справедливе питання. Неслухняний скриптор - це вже “червоний” прапорець. Якщо командування свідомо “не бачить” його, тут точно щось не так. Він не вважає їх за авторитет - а мене тим паче не вважатиме.

- Бо ти тут - єдиний скриптор, знаєшся на руйнуваннях. Лише ти зможеш пояснити, як тут треба працювати з вашими задатками. Візьми з собою в рейди, хай теж себе проявить. Рипатиметься - дозволяю провчити. Але, Джульєт. Не лишати живих. Пам’ятаєш.

Моя права долоня ледь чухається. Теж руйнівник, виходить… Цікаво буде подивитися на його роботу. Та щось у мене недобрі передчуття.