Смак заліза

Жодного дідька він не врятував. Я би встигла звести укриття й потім перестріляти всіх по одному. Як і завжди робила! Що тепер сказати генерал-лейтенантці? Вона сподівалася, що я слідкуватиму за скриптором-задавакою. В підсумку він обісрав мій «газон» своїм “феєрверком” - засвітив нас як скрипторів і мало не спричинив лавину.

Звісно, його удар був ефективним і швидким… За п’ять секунд вбити десяток людей - це теж треба вміти. Але патрулювати в землях ворога із такими вибухами - все одно що прийти до них додому й помахати червоним прапором посеред двору!

Після мого удару його ніс помітно посинів. Не розрахувала. Тепер доведеться ще й звітувати за те, що вдарила вищого за званням.

Чому від Вейна самі проблеми?!

Без сумніву, десь на імперських фронтах його задаткам - саме місце. Там, де вороги біжать цілими зграями й можна вбивати їх по кілька штук за раз. Але не тут! Мені забороняли застосовувати вибуховий скрипт у Штальварті, доки я не вдосконалила склад і не створила кобальтове чорнило. Лише коли я підірвала одну маленьку каменюку на відстані тридцяти метрів, Міріам схвалила мене як бойову одиницю.

Далі все було тихо й нудно. Кілька днів ми сунулися крізь заметілі до фортеці, і єдине, що нагадувало про сутичку, - це його битий ніс та мої злі думки. Хіба що лейтенант Стоун одразу кинувся доповідати, коли я розповіла про потрійну гармату.

Нарешті настав день повернення в Штальварт. Як чудово опинитися в теплі після стількох днів у морозах! Моє обличчя почервоніло, ніс лущиться. Тож після повернення я одразу йду до медпункту. Наша лікарка Саллі щедро змащує мене якоюсь терпкою мазюкою. Обличчя одразу починає щипати й нагріватися.

- Болітиме два дні, потім почервоніння зійде. А ти що хотіла? Такі морози були! Он для лисини Стоуна теж є… Не бережете себе… Візьми собі ось, хай буде.

Ввечері я ледь не лечу до їдальні. Нарешті нормальна гаряча їжа! Хоча ноги втомлені й досі ниють, як тільки я чую запах вечірньої печені, вже не звертаю уваги ні на що.

В їдальні галас, як і завжди. Я хапаю тацю, швиденько нагрібаю їжі й падаю за найближчий стіл. Тут уже сидять кілька хлопців, але місце для мене є.

Ох, рідна печеня з яловичої тушонки… Смак північного затишку.

- Смачного, Джульєт, - лунає навпроти.

Та щоб тебе…

- Навзаєм, Вейне.

Стараюся їсти й не піднімати голови. Наступного разу дивитимуся, куди сідаю. Та я швидко забуваю за нього. Він до мене не говорив під час вечері, тож я спокійно доїла й пішла до казарми.

Ще один день позаду. Ще одна ніч, якої я дочекалася, хоч і не сподівалася. Гарне спокійне відчуття. Занадто приємно проживати день і не знати, що чекає через добу.

Звісно, це був не кінець. На шляху до казарми Вейн наздоганяє мене. Нарешті дивлюся на нього. Частина його обличчя дійсно лілово-синя - при світлі ліхтарів виглядає як “бойова посвята”.

- Лиши мене в спокої хоча би на ніч!

- Одразу, як тільки поділишся своїми знаннями, - швидко відповідає він. - В твоїх скриптах точно є якийсь секрет.

- Нема в мене секретів. Лише набір інструментів, як у електрика.

- То які твої інструменти? Ми ж колеги й маємо довіряти одне одному…

Як іронічно чути про довіру саме від нього! Без сумніву, так, він врятував мені життя, але якою ціною? Хоча той вибух був надпотужний… Неймовірна сила. Але бездумна.

Та я сильно втомилася. Балачки висмоктують з мене останні сили, які я маю витратити на чищення чобіт перед сном. Після миті роздумів я знімаю рукавичку з правиці й показую йому.

- Ось.

Вейн одразу схиляється до моєї руки і поглядом вивчає кожну лінію. Гліф на моїй правій долоні складніший - фрактал починається зсередини і розходиться тріщинами по пальцях.

- Цікавий гліф… Ти щось чула про закон лінійної провідності?

- Який у горах не має бойового значення?

- І цікаве чорнило…

- Склад оптимізований для миттєвого відтворення і руйнування зв’язків із пришвидшенням реакції…

- Як ти це стабілізувала?

Вперше хтось спитав за мої скрипти. Тут у Штальварті мені нікому похизуватися своїми розробками. Працює – і добре. А яким чином я цього досягла… Ну хоч Вейн спитав. Він як істинний руйнівник точно оцінить мої знання. Все-таки скриптори розуміють одне одного.

- Кобальтове чорнило і платина.

- Навіть не питатиму, звідки ти взяла платину… Алюміній ще хай, але платина? Навряд чи ти звітуєш у Карнштадті, еге ж?

- Це погроза?

Він одразу розводить руками:

- Клянуся, що мовчатиму!

- Краще би мовчала я!

- Облиш, Джульєт, я також не велика цінність для Ерстада. Задушевних бесід за чашкою чаю в нас не бувало… чи що він там п’є. Я цінний, доки вмію малювати. Смішно, скажи? Як у початкових класах.

- Сміюся, аж помираю.

- Давай так.

Тут він стає переді мною на коліна. Повз зі сміхом проходять троє солдатів, але Вейн не звертає уваги.

- Благаю, розкажи далі!..

- Піднімися, ти схожий на посміховисько!.. А ну не ганьби своє пальто!

Здається, єдиний спосіб його позбутися - все пояснити. Тож коли він підводиться, я знову показую свою правицю.

- Завдяки вогнетривкості моє чорнило дає більший контроль, ніж твоє мідне. Вся енергія зосереджена в епіцентрі реакції. Твоя ж сильно розсіюється на краях периферії через малий контроль. Забагато жару від твоїх вибухів. На вилазці я поєднала наші скрипти. Бо твій скрипт руйнування потужніший завдяки міді. Але мій скрипт завдяки кобальту краще контролює реакцію. Тому вдалося одним “пострілом” рознести ту гармату. В нашій справі краще один влучний постріл, ніж десяток задарма.

- Дивно, говориш як скриптор, а я бачу снайпера… - Вейн зацікавлено схиляє голову. - В цьому є сенс.

- Звісно, - я надягаю рукавичку. - Тут не можна помилятися. І тим паче лишати живих за спиною. Знаєш же, чому Драгагейм взагалі до нас лізе. Те, що скоїв ти, було бездумно. Я би встигла створити укриття і відбитися. Тут свої правила бою. Ми не розводимо шум заради шуму.

Він дивиться на мене дуже уважно - не порівняти з його поглядом у нашу першу зустріч. Вочевидь, його дійсно вразила моя розробка.

- Чи варто мені слухати “чорного” скриптора? Чи все-таки краще донести на тебе? - Вейн помічає, як мене пересмикує, і додає з нахабною пикою: - Я зрозумів. Спочатку - твоє слово, потім - моє.

Ось це вже звучить логічно. Хоча від його питань мені стає не по собі. На мить я шкодую, що він ходитиме з посинілим обличчям ще два тижні. Але воно того вартує. Якщо треба було його вдарити, щоб спустити на землю - я зроблю це знову. Або хай прогинається під Штальварт, або звалює звідси…

Я просто втомилася для злості чи Вейн дійсно здається нормальним хлопцем?

- Тобі тут служити півроку, - кажу. - Ми з тобою ще не раз будемо у вилазках, в деякі ходитимеш без мене. Я маю знати, чи можу довіряти тобі. Найменша дурня стане катастрофою для Штальварта і твоєї кар’єри. Драгагейм хоче нас спіймати і проводити досліди. Як мінімум я цього не хочу, та й ти, думаю, теж.

- Хочеш залякуваннями змусити мене підкорятися? - його очі блищать, мов ті крижинки.

- Ні. Так. Можливо.

- Облиш, манюня. Я зрозумів.

- І не називай мене так, мене це бісить!

Я розвертаюся і рішуче крокую далі. Чую позаду:

- Ну манюня, давай дружити. Скільки в нас того життя? Не злися!..

Дійсно, злитися не треба. Є інші завдання, набагато пріоритетніші. По-перше - рапорт для генерал-лейтенантки і Стоуна. Обійшлася би лише другим, але… Я вдарила імперського скриптора. Пані Міріам, можливо, і не покарає чи навіть похвалить. Але це точно потрапить у звіт про роботу Вейна для головного штабу. Тоді у неї можуть бути проблеми - краще підготуватися до цього.

Якщо я трошки підрихтую рапорт, ніхто й не дізнається… А допоки Вейн повернеться до столиці, його ніс встигне ще тричі зламатися й відновитися…

- Гей, Джулі! - повз проходять троє рядових. - Ти реально вмазала Вейну?

От чорт.

- А що таке?

- Правильно зробила! Він обіграв нас у покер, той ще шахрай…

Вони загиготіли. Хтось схвально поплескав мене по плечу.

Чудово! Вся фортеця тепер про це знає! Хоча чому я дивуюся? Тут же як у маленькому містечку - хлопці знають навіть імена дітей своїх товаришів.

Наступного ранку я після шикування йду до генерал-лейтенанта Айзенштайн. Вона викликала мене сама, без рапорта. Що би не було - треба готуватися до всього. Особливо до прочуханки.

Вона вже чекає мене в своєму кабінеті - похмура, ледь сонна, колотить ложкою в горнятку з кавою.

- Що там наш новобранець? Лейтенант Стоун казав, ви вдвох рознесли гармату Драгагейма?

- Не тільки це… - я не витримую й випалюю: - Каелан Вейн не розуміє специфіки нашої роботи! Тому спричинив мені проблему.

- Я подумаю, як відправити його звідси. З наслідками розберемося пізніше. Маю надії, головне командування надасть ще пару тисяч бійців.

- Але… Він не здається дурнем.

Генерал-лейтенант піднімає на мене блакитні очі. Вона повністю мені довіряє. Тепер у мене відчуття, наче я йду по лезу. І його тримає клятий Каелан Вейн.

- Що ти хочеш сказати?

Я одразу згадую його спокійну посмішку, коли він дивився на понівечені тіла. По спині пробігає холодок, неначе Вейн стоїть за нею. Та я теж володію руйнівним скриптом. І я би теж посміхалася на його місці. Генерал-лейтенантці не треба про це знати.

- Він точно знає, що робить. Швидко реагує, кардинально вирішує. Але він не звик до наших умов. Його скрипт в цілому не пристосований до роботи в горах. Ви і мене не допустили одразу…

- Пам’ятаю. Що ти пропонуєш?

- Спрямувати в потрібне русло. Він згодиться для великого бою чи чогось… монументального, не знаю.

Інакше я не можу сформулювати. Мене взагалі беруть у рейди тільки тому, що я скриптор. На термінології та військовій справі знаються більш вищі за званням.

Генерал-лейтенантка втомлено тре очі. Від Вейна занадто багато клопоту і я її чудово розумію. Єдиний реальний вихід, який я не запропонувала - переробити його гліфи моїм чорнилом і зробити Вейна подобою мене. Так він не накоїть нам біди.

Проте цього не станеться. Хоча би тому, що він сам не схоче. Масштабний він хлопець. Йому не кобальт треба. Та і пані Міріам не погодиться роздавати мої секрети аби кому.

- Монументального - можливо, - генерал-лейтенант підводиться, обходить стіл і сідає на його краєчок. - Ці гармати Драгагейма - наша потенційна ціль. Раніше розвідники говорили про них. Але я не думала, що це станеться так скоро. Тому тим краще, що Вейн тут.

- Генерале, ви маєте знати ще дещо…

- Знаю. Вже весь Штальварт знає - його пику помітно за сто метрів. Та мені цікаво почути твою версію.

Я швидко пересказую все, що трапилося. Що хотів зробити Вейн, як я цьому завадила. І як у підсумку покарала його.

Генерал-лейтенант на мить замислюється. Відчуваю, що зараз отримаю нове завдання в якості прочуханки. Принаймні, я би зробила так.

- Сержанте Сендклоу, отримайте новий наказ. Для вас і вашого підопічного.

- Слухаю!

- Ви з Каеланом Вейном маєте знову вийти в рейд. Лише вдвох – так менше ризику для моїх людей. Раніше я би сама вирушила з загоном, але, судячи з усього, ваші… - вона робить поблажливе обличчя, - “скрипти” тут найбільш ефективні. Якщо Драгагейм підтягнув свою зброю аж сюди, отже, поряд є ще – вони би не перли сюди одну-єдину гармату. Ти показала, що розумієш манеру Вейна. Отже, зможеш ним керувати.

Вона вірить у мене більше, ніж я сама. Дуже лестно. І відповідально!

- Скільки часу на підготовку?

- Сьогодні зранку по всіх маршрутах виступили розвідники. Останнього чекаємо щонайбільше через місяць. Коли повернуться, оцінимо ситуацію.

Все начебто зрозуміло. Та я наважуюся уточнити.

- А що як із Вейном знову щось станеться? Все-таки імперський скриптор…

- Ну…

Генерал-лейтенантка підводиться й підходить до мене. Вона трохи вища за мене. Та я все одно почуваюся поряд із нею як недолуге солдатеня, а інколи - молодша сестра.

- Тоді обережніше, - її голос тихий, але впевнений. - Ти ж знаєш, Джулі, місцина тут небезпечна. Лавини, обвали, повно ворожих шпигунів, диких тварин… Бурульки та шишки, що падають прямо на ніс…

Вона підморгує. В її очах блискають хитрі іскорки.

- Зрозуміла… Дозвольте йти? Писати рапорт…

- Так. Не забудь про бурульки. Дуже страшна річ…

- Слухаюся.

Чудово. Це був не мій кулак. Це була бурулька. Страшна гнівна бурулька.