12

Вона ховалася в Олега більше тижня. Хлопець оточив її такою ніжною турботою, що вона більше нагадувала собі молоду в медовий місяць, аніж біженку без речей і навіть без телефона. Подряпини поступово загоїлися, синяки зійшли, навіть вічне ниюче з-за Артема серце більше не турбувало. Їй справді було добре.

Втім, на задвірках свідомості все ще залишався Любомир, яким вона його бачила в останній раз - пригнічений, просящий, сумний. Одинокий. А за ним ревіла стіна вогню, яким він спалив все бабусине старе життя. Аліна раз за разом згадувала кожну його фразу, кожен жест, кожне слово. Кожне питання, що він ставив, кожну заборону, що висував. І думала, думала, думала.

Після того, як туман першого переляку став відступати, в голову почали закрадатися сумніви. Вона згадувала, як він похмуро слухав її історію про Артема, як злився на хлопця і як вгамовував потім її рвучкі ридання. Згадувала бабусиного чоловіка, чию історію розказав їй Любомир. Вона втратила двох дітей. Це означає, в її мами могли бути сестри чи брати? В неї могла б бути велика сім’я? Вона допізна ворочалася в кроваті без сну, думаючи свої беспокійні думки.

Він казав, що бабуся сама його в місто покликала. Чи простила вона йому пожежу? Чи може, він її винудив його запросити? Аліна терла пальцями лікоть, що свербів, загоюючись, і думала. Як можна виправдати таке вбивство? Чи може, домовик правий, і таких жорстоких людей просто треба зупиняти… Вона роздивлялася в зеркало свої посвітлілі синяки і згадувала, що він, власне, ніколи й не казав про вбивство того чоловіка. Лише про пожар і що той вмер. Але які шанси вмерти своїми силами, маючи такого мстивого домовика?

Калатаючи каву в чашці, вона згадувала історію своїх батьків. Бабуся казала, що маму з татом забрала автокатастрофа. Аліні тоді було лише два рочки, і вона майже не мала про них спогадів. Навіть не знала б, як виглядав батько, якби не стара весільна фотокарточка. Але ж - раптом це теж його рук діло? Домовика? Раптом тато теж йому чимось не догодив?

Вона різко смикала головою, повертаючи себе до реальності, будячи сонного Олега поряд. Домовики не можуть виходити надвір, вона на собі це перевірила. І бабуся казала, мама з татом любили один одного. Але й вони з Артемом любили один одного, і що з того вийшло… Сумніви оплутували розум Аліни, заважали бачити чисто, труїли спогади.

«Дочко, я ж для тебе все…» - згадувався їй розгублений зойк Любомира. Він називав її дочкою, дитиною. Аліна ніяк не могла відділатись від думки - живий чи привид, він єдина сім’я, що в неї є. Чим далі, тим більш нав’язливо в голові стучало - треба повернутись додому. Треба поговорити з домовиком.

- Я піду з тобою, - одразу заявив Олег, як тільки вона заїкнулася про те, щоб вертатись.

У вухах затріщало далеке багаття.

- Краще не треба, - заспокійливо провела вона рукою по його плечу, - Він тобі поки не довіряє, поки плекає ще свої ідеї дурні, краще я сама.

- Ти після вашого минулого розговору прийшла від нього вся в синяках і перелякана, наче привида побачила, - нахмурився хлопець. Аліна мимохідь усміхнулася випадковому каламбуру. - Я тебе одну з ним не залишу.

- Ти ж знаєш, шо синяки в мене не через нього. - Дівчина замислено прикусила нижню губу і подивилася на свої долоні. - Я думаю, я зря перелякалася тоді… Думаю, він мене не троне. А от тебе може. Тому тобі краще залишитись тут. - Вона виразно подивилася на його рішуче складені руки.

З секунду він вперто дивився на неї з-під нахмурених брів, а потім з видихом опустив руки.

- Окей, тоді компроміс. Я поїду з тобою і буду чекати на тебе в кафе біля дому. В тому, де ми перший раз зустрічалися. Якщо через годину не вийдеш чи хоча б не подзвониш - я йду за тобою. Домовилися?

- Домовилися. - Вона м’яко чмокнула його в носа. Він зітхнув і кріпко її обійняв.

- Будь обережна, - прошепотів він їй в волосся.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.