4

Любомир виступив з тіні за шкафом. Ще секунду його тут не було, і от - стоїть, вперши руки в боки, дивиться поглядом не менш впертим і сердитим, ніж у самої Аліни.

- Він чужинець! Бозна шо від тебе хоче! Не можна кожного стрічного в хату звати! - його низький голос з гуркотом прокотився по кімнаті.

- Це моя квартира! І я його запросила! Яке ти право маєш жбурляти речі в моїх гостей? Шо це взагалі за дикунство! - вибухнула Аліна і хитнула головою, відмовляючись вірити в те, що тут трапилось, - Ти ж міг його поранити!

- Йому треба було йти. - вперто, але вже тихіше промовив Любомир. Він опустив погляд, наткнувся на розбиту статуетку на підлозі і ще більше нахмурив брови. - Вибачай, що розбив… - смикнув він підборіддям. - Не хтів.

Він розвернувся і похмуро поплівся на кухню. Аліні нічого не лишилися, окрім як йти за ним.

- Ти маєш розказати мені, хто ти і що ти тут робиш, - вона й не помітила, в який момент перейшла з цим ледь-знайомим патлатим дикуном на ти.

Він уважно заглянув їй в очі, ніби оцінюючи, наскільки вона далеко від істерики. На пів кроку ближче, ніж хотілося б, подумалося Аліні. Він набрав в груди повітря і обережно промовив:

- Я - дух цієї оселі.

- Що? - закліпала очима Аліна.

- Дух цього дому. Домовик. - терпляче повторив він. - Покликаний берегти цей дім і сім’ю, що в ньому живе.

- Домо…домовик?.. - і вона голосно зареготала.

Вона сміялася, і сміялася, і сміялася, аж поки на очах не виступили сльози і не занив прес на животі. Потім перевела дух, глянула на напис на його футболци і засміялася ще голосніше. Від реготу в горлі пересохло, і почалася гикавка. Кожен раз, коли вона намагалася заспокоїтися, вона кидала погляд на цю футболку, на потерті джинси, на кавоварку на плиті, і з гучним гиком знову починала реготати.

Чоловік встав, набрав повний стакан води і поставив перед нею. Очі стривожено спостерігали за нею - схоже, він думав, що в неї стався нервовий зрив. Може, він був не так вже й не правий. Аліна залпом випила стакан, витерла рота та широко йому усміхнулася.

- То ти кажеш, шо в мене завівся свій домовьонок Кузя? - і вона змірила його поглядом, від волохатої макітри з нахмуреними бровами до босих ступнів ніг.

- Цей, як ти кажеш, домовьонок - приниження нашої сутності. - процідив скрізь зуби Любомир. Аліна підняла одну брову. Він подивився на неї тяжким поглядом, потім зітхнув і встав.

- Дивись, - сказав він і протягнув руку до стіни.

Аліна простежила за нею поглядом. Волохаті загорілі пальці з темними дужками під нігтями легко пройшли крізь стіну, як через воду.

Аліна роззявила рота:

- Як?..

Любомир глянув на неї із переможною «я-ж-тобі-казав» посмішкою, дістав руку із стіни і знову сів за стіл.

- Я частина цього дому. Його дух, його уособлення. Можу ходити в стіни, рухати предмети, чинити шось зламане… - він кинув швидкий погляд на дівчину, - чи навпаки, ламати.

Аліна все ще невідривно стежила за його рукою. Губи безладно ворушилися, ніби вона загубила всі слова. Колишню веселість як вітром здуло.

- Як ти… Чому ти… Але ж ти не… - вона сфокусувала погляд на його обличчі, - Бабуся знала?

- Знала, - кивнув він.

- І як давно ти тут… живеш? - запнулась вона, - існуєш? Скільки тобі взагалі років?

Любомир знизав плечима.

- Багато. Я старий, дитино. Практично стародавній, - і він кривувато їй посміхнувся, - Взагалі-то ми родичі. Пра-пра-пра- і ще надцять пра-дід тобі я. - Він замислився на секунду. - Колись я звів хату і оселився там із сім’єю… А як преставився, то остався, шоб цей дім берегти. Щоб злих духів на поріг до моїх дітей не пускати і їх самих од біди боронити.

Аліна на всі очі дивилися на нього. Його погляд вкрило поволокою, він наче дивився вглиб часу, споглядаючи події давно минулих літ. Зараз він дійсно виглядав стародавнім.

- Небагато хто з нас пам’ятає своє життя, але мені не дістало забути…

Уява Аліни малювала їй прадавні часи, біленьку хатку із солом’яною стріхою, велику сім’ю із босоногими дітлахами в домотканих рубахах. І поряд з ними Любомир - доглянутий, із вплетеними у волосся оберегами, з червоною вишивкою на сорочці, з теплою щасливою посмішкою. Як воно - бачити, як на твоїх очах проходять віки? Як помирають твої діти, внуки, правнуки? Аліна перевела замислений погляд у темне вікно. Може, з такими спогадами і вона була б похмурою саркастичною стервою.

- А що з вашою старою хатою зараз? - спитала вона його.

- Згоріла, - знизав плечима Любомир. - Якось я тобі розкажу цю казочку на ніч. Шоб до пори не спугнуть.

Аліна згадала, як він жбурляв речі через Олега, і здригнулась.

- Та не нервуй, не трону я тебе. - глянув він на неї і кривувато посміхнувся. - Скільки ти тут вже, місяць, два ошиваєшся? І ціла-цільохонька. Тобі щастить, тебе сама Мокоша береже.

На хвилину вона задумалась про цю таємничу Мокошу. Її ім’я Любомир вимовляв з повагою і ледь не з острахом. Аліна залишила собі уявну зарубку пошукати в гуглі шось про цю фігуру. Ким би вона не була, від заступництва Аліна не відмовиться.

Але було в словах Любомира ще шось, що її бентежило.

Вона кинула на нього підозрілий погляд. Здогадка промайнула раптовою блискавкою.

- То це був ти! - скрикнула дівчина і плеснула рукою по столу. В очах чоловіка промайнула розгубленність. - Ти і твої оці штучки! Ууу, я мала здогадатися, що шось не так. В мене ніколи в житті стільки речей не ламалося, як за два місяці тут. Чайник побитий, спинка дивана, двері в шафі і оці ще дверцята на кухні. - вона загинала пальці і хитала головою. - Карнізи падали двічі! А та картина над ліжком? Та вона ж мало не вбила мене!

- Ой не прибідняйся, аби я хотів, ти б мені по вухах тут зараз не їздила, - буркнув Любомир, глянувши з-під лоба на її загнуті пальці. Весь час, поки вона перераховувала його гріхи, він незграбно совався на місці і зосереджено крутив в руках маленьку кавову чашку. Виглядав він при цьому так, ніби з радістю просочився би на етаж нижче.

- Двері мені зламав так, шо я пів дня чекала на майстра в під’їзді! А шкарпетки! Куди ти дів всі мої шкарпетки?? Зізнавайся, нахабне ти створіння! Ти ж їх все одно не носиш! - Аліна покосилася на його босі ноги, і він піджав їх під стул подалі від неї. Вона підняла на нього погляд і знову із розчаруванням похитала головою. - Ну а кондиціонер - це вже просто низько!

Він похмуро на неї подивився.

- І шо ми тут сидимо такі всі обіжені? Шкарпетки вона жаліє, ти диви! Не нравиться, то чемодан - вокзал - на Київ, ти цю стежку добре протоптала! - низький злий голос Любомира з гуркотом відбивався від стін. Від колючих слів Аліна ледь помітно сжалася. - П’ять років кирпу воротила - столічниє! - а тепер чого сюди пришкандибала? Чи ще не все з хати винісла? - Він нахилився над столом і загрозливо прищурив очі. - Думаєш, я забув, як той твій тхір тут тикав своїми пацьорками, плани строїв, що викидать, де свої грайки ставить? Стіни все пам’ятають! Скажи спасибі, шо тобі ноги цілими лишив, щоб було шо уносити звідси.

Він вагомо, наче крапку в цій розмові, поставив на стіл кавову чашку, відкинувся на спинку стула і з переможним поглядом оглянув дівчину.

Аліна здригнулася від різкого звуку і заклякла. Її широко розкриті очі невідривно слідкували за його рукою.

Перевівши дух, він придивився до неї уважніше і збентежено нахмурився. Весь його гнів вмить кудись щез.

- Ей, ти чого? Невже так злякалася? Та не бійся, я ж сказав, не трону. Заспокойся. - він обережно простягнув до дівчини руку. Вона знову різко сіпнулася і сховала свої долоні під стіл. Її наляканий погляд сфокусувався на обличчі Любомира. Вона пару разів кліпнула очима і тряхнула головою, ніби відганяючи мороку. А тоді кривувато, безрадісно посміхнулася.

- За ноги, звісно, спасибі… Але міг би й не старатись, йти мені більше нікуди. Подобається тобі чи ні, але це … - вона обвела рукою стареньку кухоньку, - це тепер мій дім. І я звідси ні ногою.

Вона ще з секунду замислено оглядалася навколо. Любомир мовчав. Тоді вона ще раз тряхнула головою і рішуче встала з місця.

- Все це, звісно, цікаво, але дитячий час вже скінчився. Я вже більше доби не спала. Тому вибачай, але надобраніч. - Не чекаючи на його відповідь, вона вийшла з-за столу і пішла в бік кімнати. Вже в дверях вона зупинилася і повернула до нього голову:

- І ти маєш полагодити кондиціонер, - сказала вона і зникла в темряві кімнати. Любомир замислено дивився їй вслід.

Вже пізніше, коли вона розтягнулася на дивані, підставляючи спітнілу спину вентилятору і поволі провалюючись в сон, в її голові промайнула думка: «А чи сплять взагалі домовики?» Вночі їй наснилися темні очі, що слідкували зі стін за кожним її рухом, і кістляві руки з темними дужками ногтей, що хапали її за ноги.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.