3

Тієї ночі вона так і не змогла заснути. Години три крутилася на дивані, плутаючись в простирадлах, даремно намагаючись хоч трошки відпочити. Від духоти плавилися мізки, але відкрити вікна вона так і не наважилася. Тільки марно витріщалася у стелю, намагаючись якось осмислити події цього дивного вечора. Врешті решт здалася, увімкнула світло і потелепала на кухню прибирати.

На кухонний гармидер пішло ще декілька годин і майже весь арсенал її миючих засобів. Під ранок вона зібрала в великий пакет сміття, пусті бутилки з-під миючих засобів, уламки чашки і залишки нещасної парасолі і винесла на смітник. Кухня виглядала майже так, ніби нічого й не сталось. Задоволена власною роботою, Аліна наскоро змила з себе бруд під холодним душем, кинула ноутбук із зарядкою в стару комп’ютерну сумку і вибігла із хати. Після вчорашнього візиту власний дім якось перестав здаватися оплотом безпеки і спокою, а-ну як ще хто влізе. Надворі якось спокійніше.

У таку рань всі заклади ще були зачинені, тож довелося трошки почекати. Офіціанти здивовано подивились на бліду дівчину із мокрим розпатланим волоссям, що чекала їх біля входу в закрите кафе. Ще через пів години, після чашки міцного зеленого чаю і великого круасана з шоколадом, Аліна нарешті відчула, що здатна мислити достатньо здраво, щоб працювати.

Вона пропрацювала в кафе майже до сьомої вечора. Робітник з неї після безсонної ночі був так собі, але вона вперто вибивала на клавіатурі букву за буквою, поки не повідповідала на всі повідомлення і не пооформлювала всі звіти, які були доступні на цю дату, аби тільки відтягнути якнайдалі мить повернення додому. Вийшовши з кафе, Аліна на секунду заплющила втомлені очі, зітхнула і повернулася в бік супермаркету.

Зваживши собі помідор і два огірки - її звичайну літню вечерю - вона застигла перед полицею із кавою. Цифри на цінниках під різнокольоровими пачками були раза в два більше, ніж вона очікувала. Як ці кавомани взагалі виживають? Аліна подумки прикидувала, на чому в цьому місяці можна буде зекономити, щоб покрити сьогодняшні витрати. Потім хитнула головою, наважуючись, і кинула в корзину ніжно-жовтий пакунок «Віденської кави». Через хвилину туди ж полетіла пачка цукру, невеличка баночка вершків і навіть маленька упаковка на шість еклерів. Якщо вже дійсно збираєшся приймати в гостях когось, схожого на бандита - краще мати його в доброму гуморі.

Аліна відкрила двері в квартиру і завмерла на порозі, прислуховуючись. Розпечене за день повітря накрило її теплою ковдрою, і одразу стало важче дихати. На кухні ледь помітно олійним блиском відливала підлога. Десь в кімнаті жужжала муха. Було тихо.

Здається, нікого. Вона перевела подих, опустила пакет із продуктами на підлогу і повернулася закрити двері.

- Ну й де це ми шляємось цілий день? Я вже думав, знов втекла до якогось хахаля…

Аліна різко розвернулася. Він стояв зовсім близько, в одному кроці від неї, схрестивши руки на грудях. Темні очі невдоволенно оглядали її з-під нахмурених кустистих брів. Її серце глухо затріпотіло десь у п’ятах, по руках поповзли мурашки.

- Я не… Звідки ви… - пробельмотіла Аліна.

Чоловік принюхався, потім перевів погляд на пакет з продуктами.

- О, ти не забула про каву! - його брови різко піднялися, і обличчя засяяло майже дитячою радістю. Він рвучко підхопив пакет і пошльопав босими ногами на кухню. Аліна розгублено подивилась йому вслід, потім глибоко вдихнула. Треба набратися терпіння, вечір буде довгим.

Коли вона прийшла на кухню, він вже встиг розкласти всі продукти по полицям. Рівно туди, де все тримала її бабуся, здивовано помітила Аліна. Вправним рухом руки чоловік розпечатав новеньку пачку кави, вдихнув терпкий аромат і замріяно посміхнувся. Потім на хвилину застиг посеред кімнати, озираючись.

- Де в тебе… аа, зараз… - він видерся на табурет і відкрив шафу над дверима. Трошки там порившись, витащив стару, всю в пилюці, гейзерну кавоварку. - Згодиться, - наскоро оглянувши її, резюмував він.

Аліна пам’ятала цю кавоварку. Коли бабусі було років так з 40, вона поїхала до Італії на заробітки на довгих сім років. Повернулася з оцією кавоваркою і великою любов’ю до міцної чорної кави, яку, вочевидь, плекала до останньої миті.

Аліна мовчки розглядала чоловіка, поки той готував каву. Він виявився менше її за зростом аж на цілу голову. Вона помітила ще в коридорі - з її 160-ма сантиметрами їй рідко на кого доводилося дивитись згори. Босі ступні чоловіка, непропорційно великі для його зросту, були зверху вкриті темною порослю волосся. Як у хоббіта, згадалося їй. Джинси він сьогодні вдягнув інші, світло-блакитні, чистіші за вчорашні, але теж витерті від старості. Футболку перевдягати не став - вочевидь, вирішив, що вона достатньо чиста. Довге заплутане волосся невизначеного темного кольору було недбало зав’язане в хвіст. Волосся на бороді - жорстке і хвилясте - стирчало на всі боки і виднілося навіть з-за спини. Чоловік виглядав як занедбаний безхатько. Аліна навіть уявити не могла, де він міг жити і чому прибився саме до неї. І звідки міг знати її бабусю.

- Як вас звуть? - насмілилася спитати вона.

- Любомир, - після пари секунд роздумів відповів чоловік.

Незвичне ім’я. Аліна порилася в пам’яті, намагаючись згадати когось з таким ім’ям в оточенні бабусі. Нікого не згадала. Але врешті решт, в останні роки вони майже не спілкувалася.

На плиті забулькала кавоварка. Через декілька секунд чоловік - Любомир - поставив перед дівчиною невеличку чашечку із запашною кавою. Аліна вже збиралась відмовитись, але потім роздумала і таки зробила ковток. Горло обпекло темною рідиною з давно забутим гіркуватим присмаком. Як же ж вона, виявляється, скучила за доброю кавою! Вона посмакувала трошки, а потім в два ковтка допила свою чашку. Любомир уважно за нею спостерігав.

- І вона мені ще втолокувала, шо не любить кави, - усміхнувся він. Вона неочікувано для себе усміхнулась йому у відповідь. Його проникливий з затаєною посмішкою погляд нагадував Аліні погляд її бабусі. «А може, він якийсь дальній родич?» - промайнуло в голові.

- Як Марія вернулася з Італії, вона всіх учила пить каву по-італійські. Щоб темна, як ніч, і міцна, як поцілунок! - він крутив в руках чашку і тепло посміхався своїм спогадам, - Я спочатку ніяк не міг звикнути, мені те пойло було гірке як полин, та потім… ну, в такій каві є характер. То ж і я прикипів.

- Лікарі їй мільйон разів казали, що їй шкідливо пити стільки кави. Але хто ж їх слухав, - похитала головою Аліна. Було щось дуже дивне в тому, щоб сидіти тут, на бабусиній кухні, пити каву з незнайомим чоловіком і обмінюватись спогадами.

- Вона воліла жити на всі груди, - знизав плечима Любомир. Потім гостро подивився на Аліну, - Вона дуже тоскувала за тобою, знаєш. Все чекала, що ти повернешся додому. Замок відмовлялася міняти, навіть як до неї якісь домушники ледь не влізли, - він скривився, ніби йому було неприємно згадувати, - Механізм там пошкрябали так, шо двері тіки з третьої спроби закривалися, а вона все ще відмовлялася міняти. Бо ж шо як Алінка вернеться, в неї ж ключів не буде!

Сердце Аліни боляче защемило від цих слів.

- І зря чекала! Я ж їй казала, чим зайнята була! - вона вскочила з місця і повернулася до раковини, щоб помити чашку. «Все чекала, що ти повернешся додому» - ехом крутилося в неї у вухах. В роті стояв гіркий присмак провини.

- І де ти запропастила її речі? Бачила б вона, що ти утнеш, як повернешся, вже б напевно зміняла замка! - гримів позаду неї, розпаляючись, Любомир. Кожне слово гострим дротом вгризалося в її серце.

- Да хто ви взагалі такий, щоб мене повчати? - вона рвучко розвернулася, окативши його віялом бризг. - Випили пару разів кави з моєю бабусею і вже за батька себе маєте? Чи ви може якийсь її забутий любовник? На наслідство претендуєте?

- Ти, дитино, мовчи, як не знаєш! - він підірвався з місця і грохнув кулаком об стіл. Дивним чином він зараз здавався Аліні більшим і навіть вищим, ніж був. Його кремезна постать нависала над дівчиною, підсвічена червоним закатним світлом.

Напруга раптово розірвалася щебетом дверного дзвінка. Любомир перевів важкий погляд на двері і підозріло зіщурився.

- Що тут забув цей очкарик?

Аліна кинула здивований погляд на Любомира і поспішила до входу.

За дверима стояв Олег. Окуляри злегка перекошені, очі дивляться розгублено і стривожено, кудряве волосся стирчить на всі боки. Він розсіяно розчісував його пальцями і нервово постукував ногою. Щось явно вивело хлопця з рівноваги.

- Аліна, ти в порядку? - побачивши дівчину, він з полегшенням видихнув.

- Все ок, не жалуюсь… - Аліна здивовано окинула поглядом його розхристаний вигляд і застигла, запнувшись на окулярах. - А… А що? Шось сталося?

- Ти вже другий день не відповідаєш. Телефон вимкнено, я дзвонив… І вдома тебе не було, - хлопець зніяковіло поправив рукою окуляри. Його щоки швидко червоніли. - Я вже думав, не сталося чого… Тут, знаєш, грабіжників в районі бачили…

Він знову шарпнув рукою по волоссю, зкуйовдивши його ще більше.

- О, вибач, я… прибирала. Влаштувала генеральне прибирання, - винувато посміхнулася Аліна. Якщо подумати, це навіть не далеко від правди. - А телефон розрядився. Ти ж знаєш, він у мене норовливий.

Олег сором’язливо усміхнувся їй у відповідь. Її «норовливий» телефон він вже тричі рятував з того світу, і навіть обіцяв пошукати їй нову батарею на заміну.

Десь на кухні шось гучно грюкнуло.

- О, в тебе гості? - Олег заглянув поверх Аліниного плеча в глиб квартири. Вона обернулася вслід за ним - Любомира ніде не було видно. Невже знову виліз у вікно? — Вибач, що заважаю…

- Ні, ні, ти шо, ти не заважаєш! - раптово вигукнула Аліна, - Навпаки! Зайди до мене може на хвильку, посидимо? Можу кави зварити. Давай, давай, заходь! - тараторила вона, одночасно хапаючи його за руку і ледь не силоміць затягуючи в квартиру. У розмові з тим чолов’ягою краще мати хоч якусь підтримку. А якщо він дійсно втік через вікно, злякавшись худорлявого хлопця - тим більше приводів його не відпускати.

- Ну якщо ти дісйно не проти…

Олег вже ступив однією ногою за порог, аж раптом вхідні двері з розмаху жахнули його по плечу.

«Йому треба йти» - голосом Любомира прошепотіло в Аліни над вухом. Вона рвучко розвернулася, але за спиною нікого не було.

- Ой! - хлопець розгублено тер забите плече, з підозрою дивлячись на застиглі в пів метрі від нього двері. - Ну і протяг тут у вас!

- Між поверхами на сходах вітер гуляє, - руки Аліни вкрилися сиротами, як на справжньому вітрі.

- В нашій старій квартирі так само було, - з розумінням похитав головою Олег і зробив ще крок вперед, причиняючи за собою двері. - Старі дома, в них завжди така біда.

«Ні! Хай йде!» - новим поривом двері вирвало з рук Олега і вони, розчинившись, гупнули об стіну в під’їзді.

- Він мій гість, мені й вирішувати, - пробормотіла під ніс Аліна й рішуче ступила до дверей.

- Що? - розгублено глянув на неї хлопець. Ну клас, не вистачало ще, щоб він її за божевільну прийняв.

«Він чужинець! Йому не місце в хаті!» - гримів у Аліни в вухах голос Любомира. Зі стіни коло дверей з гучним грохотом злетів старий бабусин годинник, піднявши в повітрі хмару пилу. З полиці над вішаками впав Алінин шарф і забутий кимось берет. З гучним тріском розлетілася на шматки дешевенька статуетка з промовистим «Эх, Одесса - жемчужина у моря». Лязгнули об підлогу ключі. Олег вжався в стіну і зо страхом озирався навколо.

Аліна застигла. Її пальці на ручці дверей ледь помітно тремтіли. Вона сжала їх в кулаки, зробила глибокий вдих і повільно повернулася від дверей.

«Спровадь парубка, й поговоримо» - почула вона. Здавалося, Любомир з усіх сил намагається тримати себе в руках. Шафа з вішаками загрозливо захиталася.

Вона подумки оцінила загрозу. Тоді ще раз глибоко вдихнула і повернулась до Олега.

Він розширеними від страху очима оглядав простір навколо. Побачив, що вона на нього дивиться, випростався і стряхнув пилюку з шорт. - Можна подумати, в тебе завівся полтергейст! - і він невпевнено усміхнувся.

- Ем… вибач, але сьогодні мабуть все ж не вийде… Весь цей безлад прибрати треба, - Аліна обвела рукою навкруги. Плечі хлопця ледь помітно опустилися. - Але може завтра зустрінемось? В кафе? Вип’ємо чаю, поговоримо.

- Може, тобі тут допомога треба? Я й годинника можу назад повісити, - здавалося, пропозиція Аліни додала йому сил на ще одну спробу.

- Та ні, не хвилюйся, я тут сама розберуся, - навмисне недбало махнула вона рукою, - Та й цей годинник давно зняти треба було. Небезпечно для людей!

Він усміхнувся її незграбному жарту і повернувся до виходу.

- Ну тоді завтра в кафе? В тому, що тут за кутом? На сім тобі ок буде? - здавалося, він вже зовсім оправився від переляку. Він тепло посміхнувся Аліні і шагнув з квартири. - Побачимось завтра! І все ж спробуй зарядити телефон!

Аліна закрила за хлопцем двері, притулилася до них лобом і подумки дорахувала до п’яти. Потім вперла руки в боки і рішуче розвернулася.

- Що. Це. За хрінь???

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.