6

З пів години вони працювали мовчки. Поки Аліна займалася тістом для пирога, Любомир акуратно чистив і нарізав яблука. Розмірене постукування його ножа поволі заспокоювало її розхитані нерви. Іноді вона скоса поглядувала на нього, дивуючись, як він так легко погодився. Їй хотілося спитати… але й не хотілося ламати майже дружню тишу, шо було встановилася між ними.

Через деякий час Любомир ледве чутно прочистив горло.

- Я… - нерішуче почав він. Аліна з цікавістю глянула на нього, і він відвів погляд. - Той хлоп, який… з ким ти… ну, з Києва. - Алінині руки завмерли над мискою із збитими білками. Він ще з секунду помовчав, підбираючи слова. Потім глянув в її очі. - Він бив тебе?

Аліна вже відкрила рота для різкого «не твоє діло», але потім передумала. Дивно, але їй здалося, що цьому гарячкуватому коренастому чолов’язі чомусь було дуже важливо знати відповідь на це питання.

Вона згадала свого Артема. Груди стиснуло знайомим щемливим відчуттям. Вона опустила погляд.

- Він не хотів мені зашкодити, - вперто захитала вона головою, - Зла він мені не бажав, я точно знаю. Він мене дуже любив. - Голос зрадив її на цих словах. Вона прочислила горло, але далі говорити не стала.

- То чом ви розбіглись? - спитав Любомир після невеликої паузи.

Аліна закусила губу.

- Це довга історія.

Він продовжував допитливо дивитись на неї. Вона помовчала, тоді глибоко зітхнула і знизала плечима, нчаважуючись. І заговорила швидко, поквапом, ніби нарешті прорвало плотину, що так довго стримувала її слова.

- Він така людина, розумієш? Гаряча. Глибоко відчуває. В нього амбіції, плани постійно, він спокійно жити не вміє. І любить він так само, всією душою, як живе, розумієш? - І вона вибагливо заглянула Любомиру в очі, ніби їй було дуже важливо, щоб він зрозумів. Ніби вона поглядом намагалась затовкати йому в голову свою правду. Він мовчав, і вона з секунду просто дивилась йому в очі, а тоді тихо продовжила. - Він дуже боявся мене втратити, постійно ревнував до всіх. Ну, бували й конфлікти, знаєш… іноді бачив щось не те, спалахував, не думаючи… Ти трошки схожий на нього, доречі. Такий ж гарячкуватий, - вона сумно посміхнулась і ще трохи помовчала. Білки в мисці потроху почали осідати, і вона було взялася за вінчик, але потім знову відклала його. Думками вона була далеко, в Києві.

Любомир слухав її уважно і не перебивав, але с кожним наступним словом все більше хмурився. На останній фразі навіть відкрив вже рота, але хитнув головою і змовчав. Гострий погляд його прищурених очей невідривно стежив за Аліною.

Вона прикусила нижню губу і обвела очима навкруги, намагаючись підібрати правильні слова. Говорити їй було важко, кожне слово з трудом знаходило своє місце. До Любомира закралася підозра, що він взагалі перший, с ким вона про це говорить.

- Він хотів створити свою музичну студію. Знайшов приміщення на Подолі. Невеличке, але скільки там треба, зате локація підходяща. Ремонт зробили своїми силами, він, його друг і я, майже місяць кожен день після роботи на студії. На останні кошти купили апаратуру. Все мало злетіти. Він був такий впевнений. Все складалося так як треба. Почали приходити перші клієнти. Поки не так багато, як хотілося, але з часом ми б вийшли на оренду, а потім і в плюс… А через місяць студію затопили сусіди.

Аліна з сумом похитала головою.

- Для нього це був великий удар, розумієш? Він все вклав в цю студію, це була його мрія. Всі заощадження, мої й його, туди вкинули. Роботу довелось залишити, бо треба було сидіти там, артистів приймати, - вона зітхнула і розвела руками перед Любомиром, - І нічого не залишилось! Ремонт апаратури після потопу коштував навіть дорожче за нову. А власник приміщення сказав, ніби ремонт ми якось не так зробили, без урахування чогось там… Хотів, щоб ми йому штраф заплатили величезний, за пів року оренди. Я домовилась на пів суми, але ж грошей все одно не було. Довелося брати кредит.

- Скажи мені, що ти не на себе його записала, - підозріло зіщурився Любомир.

- А що мені було робити? Артем безробітний, йому б кредит ніхто не дав, - знизала плечима Аліна.

- То йшов би робити твій Тьомчик, - похмуро буркнув Любомир, відкидаючись на спинку стула. - Не дотелепав, нє?

- Він би й пішов. Йому просто треба був час, трошки оговтатись, - гарячкувато сказала дівчина, - Це ж його мрія була, розумієш?

Домовик пробуркотів щось нерозбірливо-несхвальне.

- Ну, загалом, йому погано було від того всього. Він пити почав. Пропадав десь вечорами. Я б мала просто дати йому трошки простору, трошки часу щоб прийти в себе… Ну, але я переживала. Доставала його дзвінками своїми, він і злився.

Аліна замовкла і закусила губу, не знаючи, як продовжити. Вона пристижено дивилася донизу і крутила в руках вінчик.

- Я…я питала в його друзів, де він. Просила їх, щоб вони його додому привезли. Його це бісило дуже сильно. Казав, що я не довіряю йому, не даю йому дихати. Я, дурна, не розуміла, що з цим робити. Він п’яний був дуже, розумієш? Я боялася, що він десь в якусь халепу встряне. Чи замерзне десь на вулиці, простудиться, знаєш, ще ж холодно було, кінець березня тільки… Намагалася піклуватися про нього. Але він казав… - Аліна запнулася, прокотнувши ком в горлі. - Він казав, що я все лише псую. Це ж я порадила йому те приміщення, знаєш? Він вагався між ним і одним, що на Борщагівці, і я порадила Поділ - дістатися ж бо легше, і артистичний центр, як-не-як. Я ж хотіла якнакраще!

Аліна підняла на Любомира погляд. В її очах плескалась образа пополам із провиною. Подивившись на нього секунду, вона знову відвернулась. Він все ще нічого не казав, це бентежило її. Але принаймні, він все ще слухав.

Вона перевела подих.

- Ми багато сварились тоді. Я вмовляла його, він психував, кричав. Може й штовхнув мене пару раз, але ж не навмисне, просто згаряча, бо дуже розпалився. Ну, і якось його друг це побачив. Сашко, той що допомагав йому, його найкращий друг. Він тоді навіть не сильно мене штовхнув, просто я незграба, бачиш, - вона махнула на свою вилицю і кривувато посміхнулася, - перечепилася і грохнулася об стіл. Ну забилася трошки, але ж не надто сильно. Саша кинувся допомогти мені встати, ну і сказав йому, що досить пити сьогодні. Але Артема дуже сильно це зачепило.

Аліна не відводила погляд зі столу. В очах стояли сльози, але вона з усіх сил намагалася виглядати спокійною. Любомир навпроти неї, схоже, докладав таких самих зусиль. Він вчепився руками в стул з такою силою, що побіліли пальці.

- Він вирішив, що в мене з Сашком шось є. Вибухнув, кинувся на нього з кулаками, вони подралися. Ще дві ночі просто тинявся невідомо де. А потім прийшов і велів мені вимітатися з його квартири. Я намагалася йому пояснити, що в нас нічого не було, але він і слухати не хотів. В нього наче пелена перед очима стояла, він нічого не бачив і не чув. Сказав, щоб я краще йшла, поки він себе ще стримує. Ну, я і подумала перечекати, поки він трошки заспокоїться, і все йому пояснити. Переночувала у дівчинки з університету, з якою ми якось дружили. Впевнена ж була, що це все просто якесь величезне непорозуміння, що ми це все якось розрулимо… - Аліна знову запнулася і з силою проковтнула комок у горлі. Потім глибоко вдихнула.

Любомир підсунувся трохи ближче. Його рука сіпнулася, наче він хотів взяти її за руку, але потім передумав.

- Коли я наступного дня прийшла до нього, в його квартирі вже була інша дівчина. Не знаю, хто, мабуть, на тіндері когось знайшов… Вона вже напівгола була. Він дуже розлютився, що я їм завадила. Кричав, що раз я така шльондра, то і йому нічого стримуватися. Чомусь вирішив, що я в Сашка ночувала, бо ніби більше мені ніде… Бо якщо б дійсно любила, нікуди б не пішла. Мабуть, в цьому він правий… - і вона знову похилила голову.

Любомир навпроти неї скрипнув зубами. Він все ще нічого не казав.

- Отак по-дурному і закінчилась моя історія кохання. - сумно посміхнулась Аліна. - Грошей знімати квартиру в мене не було, тому тепер я тут, впала на твою голову. - І вона невпевнено поглянула на Любомира.

- І ти й досі платиш за нього того кредита? - після недовгого мовчання запитав він.

Аліна кивнула головою.

- А як же? Ще пів року залишилось.

- А як же, - з роздратуванням передразнив Любомир. - Хлоп тебе ні в гріш не ставив, штовхав по хаті як погану шавку, всі свої гріхи на тебе перевісив, і нову бабу на піч потягнув, тільки тебе за порог вигнав. А ти мало того, що батрачила на нього, як та наймичка, та ще й борги його на себе повісила наостанок. І сидиш тепер вибачаєшся, шо якось не так ним піклувалася. Нічого не забув? - з кожним словом він, задавлося, тільки більше розпалявся. Його гострий погляд пропалював діру в її похиленій голові.

- В нього був важкий період! - спробувала захиститися Аліна. - Хіба не має жінка підтримувати чоловіка в біді? Любов - то не все мед, знаєш! Йому просто потрібно було моє терпіння!

- Ну і де ж він зараз, твій принц? Куца пам’ять в тебе, дівко, що такого щура захищаєш!

- А якщо і захищаю, то й що? Сама його вибрала, і від любові своєї не відрікуся! - гаряче вигкнула Аліна і вперла руки в боки. Вона й не очікувала, що його осуд так глибоко її зачепить. Може тому, що він тільки озвучив сумніви, яки вже поселились десь в її серці.

Любомир глибоко зітхнув. В його погляді на неї роздратування повільно змінилося співчуттям.

- Це не любов, дочко, - м’яко промовив він. - В любові має бути взаємоповага. Турбота взаємна має бути. А це… - і він з огидою скривив рота, - це просто тебе не вартує.

Неочікувана зміна настрою домовика застала Аліну зненацька. Вона вже набрала повітря в груди, але раптом в ній наче обірвалася якась туго натягнута пружина. Вона різко схлипнула, і враз щосили розревілася. Любомир підсів до неї ближче і приобійняв за плечі. Вона уткнулася йому в груди, захльобуючись від ридань, виливаючи все своє затаєне горе на його футболку. А він обережно похлопував її по спині і тихенько бормотав:

- Поплач, поплач, дочко. Все минеться. Все пройде.

Вона плакала на його плечі, доки від гострого болю на серці не залишилася лише ниюча подряпина, як на її розбитому локті, а від буремного потоку сліз - лише поодинокі рвучкі схлипи. Відчувши, що вона затихла, Любомир відірвав шмат паперового рушника і протягнув їй. Аліна обережно висморкалася, сором’язливо спрятавши почервонілі очі. Аби-як витерши обличчя, вона випросталася і зніяковіло скосила погляд на чоловіка.

- Чому ти до мене такий добрий? - тихо спитала вона.

- Та хіба ж я добрий? Був би добрий - вберіг би. — сумно всміхнувся Любомир. Тоді перевів погляд зтьм’янілі яблука на столі. - Ану-мо підпересайся, нас іще твій пляцок жде! - і він жваво підхопив ножа і взявся дорізати яблука. Притихша Аліна й собі взялася за вінчик, іноді поглядаючи на домовика і роздумуючи щось своє.

Тієї ночі вона ніяк не могла заснути. Без перестанку крутилася на старому скрипучому дивані, раз за разом прокручуючи в голові давно розіграні діалоги і давно промовлені слова. Під ранок вона нарешті забулася безпокійним сном. Їй наснилося, шо чиясь тепла лагідна рука вкриває її м’якою ковдрою і ніжно буркочить: «Все минеться. Все пройде.»

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.