Кримські мініатюри

Мені пощастило познайомитися з прекрасними, відкритими, добросердими людьми під час поїздок до Криму. Жителі там дійсно чудові – і корінні, і українці. От приїздиш туди, у будь-яке місто, селище чи село – а там усміхнений, працьовитий народ. Завдяки їм враження про Крим стають ще кращими. Так, двоногі істоти, яких навезли після систематичного кацапського геноциду, справжніми жителями Криму не є і ніколи не будуть, і працьовитість – це не про них. Їх видно за кілометр.

Серед людей, що залишили по собі тепло, згадується працівниця їдальні в одному санаторії, куди ми приїхали якось. Попри навантажену роботу вона завжди була привітна і – коли почула, що ми розмовляємо українською – відразу прикипіла до нас серцем. Еге ж, це до дискусій про територіальні межі. Маю надію, що серед моїх читачів немає тих, кому “та яка різниця?”, але додаткові аргументи не завадять. Працівниця прикривала наші страви тарілочками, щоб не вихолонуло, поки ми прийдемо. Навіть якщо настрій був не дуже, після такої турботи ставало краще. Коли ми приїхали наступного року, то побачили, що вона нас не забула. Тільки уздрівши нас, радісно вигукнула: “Ой, це ви!” На жаль, я не пам’ятаю її імені, але щиро сподіваюсь, що з нею все добре.

Ще один приклад такої прихильності до адекватних відпочивальників. У батька традиція ходити на базар. На півдні ця традиція нікуди не дівалась. Тож уже на другий-третій день після приїзду його знали всі місцеві торговці фруктами і ягодами. Серед них був і один, якому тато чогось особливо врізався в пам’ять. І знову ж таки, коли ми прибули в те саме місце наступного року, і батько вчергове вирушив на базар, цей шановний пан із широким усміхом вигукнув: “Дорогий! Ти тут! А я тебе запам’ятав!” Це дійсно приємно, коли тебе не забувають і вітають у себе вдома, на півострові.

Не обходилося й без індивідів, які щиро вважали, що вони тут господарі, а не окупанти чи їхні нащадки. Зокрема ті, які з дивовижною впертістю називали корінних жителів “понаїхалими” та “обозом”. Хто читав мою “Кримську історію”, пригадає нюансик із таксистом, який буркотів про киримли “сяких-таких поганських, які тут понабудовували будинків і живуть як у себе вдома, а нам же, бідним, тут”… Так це з реального життя, і таксист оцей існував. Випливають паралелі з теперішньою риторикою деяких американських політиків про депортацію корінних племен Америки. Повертаючись до теми Криму, я відверто сподіваюся, що з тим таксистом усе не так добре. Подібних, на щастя, зустрічалось не багато мені особисто. Хоча в рожевих окулярах теж не ходитиму, їх було більш ніж достатньо, і вони місцевим життя отруювали. Тому спілкування зі справжніми кримцями приносило ще яскравішу радість.

Я люблю кримців і дуже хочу знову приїхати до цих щиросердих людей у гості. Коли над усім Кримом знову замайорить український стяг, я точно знаю, що жителі півострова святкуватимуть, і ми святкуватимемо поруч із ними. І ми приїдемо до них допомогти, привітати вдома, в українській родині, і разом зустрічати світанки на Чорному та Азовському морях.