Сказання про Флекі-сана, Білого Самурая

Сказання про Флекі-сана, Білого Самурая

Дзвін семи припливів.

Епоха Хакучо, рік дванадцятий. П'ятий місяць, третій день.

Замовк дзвін.

Остання риба в дитини.

Самурай терпить.

Запис перший. Село, у якому замовкло море

Уранці я йшов дорогою вздовж моря.

На мені були обладунки.

На боці висіли два мечі.

Один був короткий.

Другий теж.

Мідорі казала, що для самурая мої мечі мали надто маленький вигляд.

Я відповідав, що для тюленя вони були достатньо великими.

Після цього суперечка зазвичай закінчувалася.

Мідорі йшла позаду мене. Її довге руде волосся було перев'язане червоною стрічкою, а зелене дорожнє кімоно майже зливалося з бамбуком обабіч дороги.

Поруч із нею йшла Каорі.

Вона несла кошик із провізією й час від часу дивилася на мене так, ніби підозрювала, що частина провізії вже зникла.

Підозри були безпідставні.

Зникла тільки риба.

І лише одна.

Ми мандрували вже третій день.

Дорога була курна.

Сонце було палюче.

Обладунки заважали лежати на животі.

Я починав сумніватися, що шлях самурая належно пристосований для тюленів.

Але повертатися було пізно.

Попереду з'явилося село.

Воно стояло на морському березі між двома зеленими пагорбами. Дахи хат спускалися до самої води, біля причалу погойдувалися човни, а над урвищем височів невеликий храм.

Під дахом храму висів великий бронзовий дзвін.

Я відразу побачив кілька важливих речей.

По-перше, село було рибальське.

По-друге, біля хат сушилися сіті.

По-третє, риби ніде не було.

Це мало підозрілий вигляд.

У звичайному рибальському селі риба мала бути присутня.

Найкраще - у великій кількості й без охорони.

Ми увійшли крізь дерев'яну браму.

На вулиці майже нікого не було.

Старий лагодив сіть біля хати.

Жінка несла порожнє відро.

Кілька дітей сиділи під навісом і мовчки дивилися на море.

Ніхто не усміхався.

Я зупинився біля старого.

Він подивився на мене.

Я подивився на нього.

Потім ми обоє подивилися на порожню сіть.

- Де риба? - запитав я.

Старий довго мовчав.

- Пішла, - відповів він.

Це було погане пояснення.

Риба могла відплисти трохи далі.

Риба могла сховатися під каменем.

Риба могла тимчасово не бажати, щоб її спіймали.

Але вся риба не могла просто піти.

Я зажадав подробиць.

Старий розповів, що раніше на світанку над селом лунав храмовий дзвін.

Його називали Дзвоном семи припливів.

Коли перший удар розходився над морем, човни спускали на воду.

Після сьомого удару риба підходила близько до берега, і рибалки поверталися з повними сітями.

Так тривало багато років.

Потім дзвін замовк.

Це сталося дванадцять днів тому.

Уранці доглядач піднявся до храму й побачив, що дзвін зник.

Відтоді море змінилося.

Вода стала темною.

Риба пішла.

Ночами біля берега чули важке дихання.

Два човни зникли.

Ще один повернувся порожнім, хоча людей у ньому не було.

Старий сказав, що в морі прокинувся злий дух.

Я подивився на воду.

Море здавалося спокійним.

Але надто спокійним.

Хвилі тихо підходили до берега, ніби намагалися не привертати уваги.

- А хто вкрав дзвін? - запитала Каорі.

Старий похитав головою.

- Ніхто не міг його вкрасти. Він був надто важкий. Мабуть, дух забрав його в море.

Я замислився.

Духи були здатні на багато що.

Але зазвичай вони теж лишали сліди.

Особливо коли переносили великий бронзовий дзвін.

До нас підійшла маленька дівчинка. У руках вона тримала дерев'яну миску.

У мисці лежала одна сушена рибка.

Я відразу її помітив.

Дівчинка помітила, що я помітив.

Вона сховала миску за спину.

Це було розумно.

- Це остання, - сказала вона.

Я відвернувся.

Самурай не відбирає останньої риби в дитини.

Навіть коли риба має дуже гарний вигляд.

Особливо тоді.

- Мене звати Айко, - сказала дівчинка. - Ви прийшли прогнати умібодзу?

Я не знав, чи прийшов проганяти умібодзу.

До цієї миті я взагалі не знав, що він тут був.

Але дівчинка дивилася на мене з надією.

Тому я поклав ласту на руків'я меча.

Руків'я було надто високо.

Я трохи поправив обладунки й повторив рух.

Цього разу вийшло краще.

- Так, - сказав я. - Мабуть.

Мідорі тихо зітхнула.

Каорі затулила обличчя долонею.

Так зазвичай починалися наші важливі справи.

Старий назвався Сабуро й відвів нас до дому сільського старости.

Дорогою за нами пішли діти.

Потім приєдналися жінки.

Біля дому на нас уже чекало пів села.

Очевидно, звістка про прибуття озброєного тюленя ширилася швидко.

Староста сидів на циновці під навісом.

Він був худорлявим чоловіком із сивими вусами й дуже втомленим обличчям.

Поруч лежала розгорнута книга.

У ній були записані борги села.

Я не люблю книг із боргами.

У них рідко буває щось добре.

Староста вклонився Мідорі й Каорі.

Потім подивився на мене.

Він не знав, наскільки низько слід було вклонятися тюленеві-самураю.

Я теж не знав.

Тому ми просто подивилися одне на одного.

- Це Флекі-сан, - сказала Каорі. - Мандрівний воїн.

Староста знову подивився на мої мечі.

- Він справді самурай?

- Так, - відповіла Мідорі.

Вона сказала це дуже впевнено.

За це я її любив.

- Ми не можемо заплатити, - сказав староста. - У селі майже не лишилося їжі.

- Я згоден отримати плату рибою після її повернення, - сказав я.

Мідорі подивилася на мене.

- Він хотів сказати, що допоможе без винагороди.

Я хотів сказати не це.

Але сперечатися перед усім селом було незручно.

Староста розповів усе від початку.

Дзвін висів у храмі понад двісті років. Ніхто не знав, хто його відлив. На бронзі були зображені сім хвиль і біле морське створіння.

Я запитав, наскільки точно було зображене створіння.

Староста не зрозумів запитання.

Ми піднялися до храму.

Сходи були довгі.

Я подолав перші сім сходинок.

Потім зупинився.

Самурайські обладунки знову показали себе з поганого боку.

Мідорі взяла мене на руки.

Спершу я заперечував.

Потім вирішив, що великі полководці теж іноді користувалися транспортом.

На вершині стояв маленький храм із темним черепичним дахом.

Під навісом і справді не було дзвона.

Лишилися тільки товста поперечина й обірвана мотузка.

Доглядач храму, старий чернець на ім'я Дзен'ю, показав нам місце зникнення.

- Уночі був сильний вітер, - сказав він. - Я чув шум моря. Уранці дзвона вже не було.

Я оглянув підлогу.

На дошках лишилися подряпини.

На камінні перед храмом лежали дрібні шматочки бронзи.

За стіною я знайшов сліди багнюки.

Вони тягнулися до задньої стежки.

Мідорі присіла поруч.

- Сліди коліс, - сказала вона.

Я вже це зрозумів.

Але дозволив їй теж узяти участь у розслідуванні.

Дзвін не забрав вітер.

Його не проковтнуло море.

Його завантажили на віз і повезли з пагорба.

Я поповз по сліду.

За храмом стежка спускалася до бамбукового гаю.

В одному місці колесо потрапило в яму. У багнюці лишився глибокий відбиток.

Поруч лежала сушена рибка.

Я зупинився.

Рибка була вкрита пилом, але й досі лишалася рибкою.

Я обережно взяв її.

- Не їж доказ, - сказала Каорі.

Я поклав рибку назад.

Це було важке рішення.

Ми пішли далі.

Сліди вели через гай, а потім зникали на кам'янистій дорозі.

Біля останніх відбитків я помітив клапоть чорної тканини.

На тканині був вишитий золотий знак у формі соснової гілки.

Чернець зблід.

- Чорна Сосна, - прошепотів він.

- Що це означає? - запитала Мідорі.

- Такий знак носили воїни фортеці Куромацу. Але фортецю покинули багато років тому.

Староста озирнувся на село.

- Після смерті колишнього господаря вона належить Куроді Гендзо. Він збирає податки для даймьо.

Почувши ім'я Гендзо, люди замовкли.

Це було корисне мовчання.

Зазвичай воно означало, що людина або дуже небезпечна, або дуже неприємна.

Іноді й те, й інше.

- Він приїздив сюди? - запитала Каорі.

- Три тижні тому, - відповів староста. - Вимагав віддати податок завчасно. Ми попросили почекати до кінця сезону. Гендзо сказав, що море не цікавиться нашими боргами.

Я подивився на книгу, що лежала далеко внизу біля дому старости.

Тепер вона подобалася мені ще менше.

Ми повернулися до села перед заходом сонця.

Море стало темно-синім.

Рибальські човни лежали на березі. Ніхто не наважувався виходити у воду.

Мені приготували місце в домі старости.

Там була велика дерев'яна купіль.

Вода виявилася теплою.

Я повідомив, що після розслідування самураєві потрібне відновлення.

Каорі дала мені маленьку рибину.

Мабуть, одну з останніх рибин, які лишилися в селі.

Я їв повільно.

Це було виявом поваги.

Мідорі сиділа біля вікна й розглядала клапоть чорної тканини.

- Якщо дзвін у фортеці, нам доведеться йти через бамбуковий ліс, - сказала вона.

- Там водяться розбійники, - додала Каорі.

- І духи, - сказала Айко, яка весь цей час сиділа біля дверей. - А ще там живе танукі, який ошукує мандрівників.

Я замислився.

Розбійники були неприємністю.

Духи були складністю.

Танукі був невідомою змінною.

- Що він робить? - запитав я.

- Продає людям речі, яких не існує.

Я не відразу зрозумів, як можна продати неіснуючу річ.

Але вирішив бути обережним.

За вікном пролунав далекий звук.

Не дзвін.

Щось важке вдарило по воді.

Потім іще раз.

Люди в домі замовкли.

З моря долинуло глибоке дихання.

Ніби за лінією прибою перебувало величезне створіння.

Айко присунулася ближче до Мідорі.

Я підвівся в купелі.

Вода стікала з мого хутра.

На стіні висіли мої два мечі.

Я подивився на них.

Вони й досі були короткими.

Але інших у мене не було.

- Завтра ми підемо до фортеці Чорної Сосни, - сказав я.

- Спершу до лісу, - нагадала Каорі.

- Потім до фортеці.

- А якщо сліди ведуть не туди?

- Тоді ми повернемося.

- А якщо там розбійники?

- Переможемо розбійників.

- А якщо там духи?

Я подивився в бік моря.

Важке дихання пролунало знову.

- Тоді спершу з'ясуємо, чи можна їх нагодувати.

Мідорі усміхнулася.

Каорі зітхнула.

Айко вперше за весь день засміялася.

Я знову ліг у воду.

Перший день розслідування завершився.

Підсумки дня були такі:

Рибальське село знайдено.

Риби не знайдено.

Дзвін семи припливів викрадено.

Морський дух, можливо, прокинувся.

Сліди воза виявлено.

Один важливий доказ тимчасово не з'їдено.

Знак Чорної Сосни знайдено.

Куроду Гендзо визнано підозрілим.

Похід через бамбуковий ліс призначено.

Очікуються розбійники, духи й торговець неіснуючими речами.

Два мечі підготовлено.

Обидва й досі короткі.

Розслідування слід було продовжити.