Сказання про Флекі-сана, Білого Самурая

Сказання про Флекі-сана, Білого Самурая

Дзвін семи припливів.

Епоха Хакучо, рік дванадцятий.

П'ятий місяць, шостий день.

Чорна сосна.

Ворог пропонує мені рибу.

Честь знову заважає.

Запис четвертий. Фортеця, у якій надто добре годували

Я прокинувся в печері.

Вогонь майже згас.

Мідорі спала біля стіни, поклавши руку поруч із мечем.

Каорі лежала під дорожнім плащем.

Кіцуне біля входу не було.

На її місці лишився один маленький синій вогник.

Він висів над каменем і повільно погойдувався.

Я подивився на вогник.

Вогник подивився на мене.

Принаймні мені так здалося.

Потім він згас.

Це означало, що кіцуне пішла.

Або й далі спостерігала з місця, де ми її не бачили.

Другий варіант подобався мені менше.

Я вибрався з-під дорожнього покривала й оглянув запаси.

Рису лишалося мало.

Сушеної риби - ще менше.

Для походу на фортецю цього було замало.

Для сніданку - теж.

Я почав підозрювати, що війна була погано організована з господарського погляду.

Мідорі розплющила очі.

- Ти шукаєш їжу?

- Перевіряю припаси.

Каорі теж прокинулася.

- І які результати перевірки?

- Тривожні.

Вона зазирнула до сумки.

- Ти вночі нічого не їв?

Я подивився на неї.

Вона подивилася на мене.

Потім ми обоє подивилися на порожній згорток біля моєї постелі.

Згорток був порожнім іще ввечері.

Мабуть.

Довести протилежне було неможливо.

Ми з'їли решту рису й поділили останню рибку.

Мені дісталася більша частина.

Це було пов'язано з моїми недавніми бойовими заслугами.

Так я вирішив.

Уранці ми вийшли з ущелини.

Дорога до фортеці здіймалася в гори.

Спершу вона йшла через низький ліс.

Потім дерева порідшали, а земля стала кам'янистішою.

Сліди людей Гендзо лишалися добре помітними.

Вони тягли дзвін на товстих мотузках.

На землі тягнулися глибокі борозни.

Часом траплялися шматки бронзи.

Одного разу ми знайшли розбиту сандалію.

Людини поруч не було.

Це було добре.

Але її відсутність мала підозрілий вигляд.

Опівдні ми побачили фортецю.

Вона стояла на високій скелі над долиною.

Чорні стіни здіймалися над соснами.

Дахи веж загиналися вгору, наче роги.

На найвищій вежі висів стяг із золотою гілкою чорної сосни.

Вітер шарпав його.

Брама була зачинена.

На мурах стояли лучники.

Я зупинився на дорозі.

Фортеця здавалася великою.

Воїнів усередині було надто багато.

Входів - мало.

Сходів - надмірно багато.

Я не любив фортець.

Їх будували люди, які не думали про тюленів.

Ми сховалися серед дерев.

Каорі оглянула стіни.

- Через головну браму не пройти.

- Можна перелізти вночі, - сказала Мідорі.

Я подивився на кам'яну стіну.

Вона була майже прямовисна.

- Можна, - погодився я. - Але не всім.

Мідорі теж подивилася на стіну.

Потім на мене.

- Я тебе підніму.

- Самурай не входить до фортеці в чужих руках.

- Учора самурая переносили через повалені дерева.

- То було збереження сил перед боєм.

Каорі притиснула долоню до чола.

- Спершу знайдемо інший спосіб.

Ми обійшли фортецю зі східного боку.

Там була господарська брама.

До неї вела вузька дорога.

Нею рухалися селяни з мішками рису, дровами, овочами й бочками.

Варта перевіряла вози, але не надто ретельно.

Люди мали втомлений вигляд.

Деякі воїни на мурах сиділи.

Один спав, притулившись до зубця.

Залога вже не вірила у свого пана.

Це було корисно.

Біля дороги стояла порожня повітка.

Усередині ми знайшли старий кошик для овочів.

Він був великий.

Достатньо великий для одного тюленя в обладунках.

Я відразу зрозумів задум.

Він мені не сподобався.

- Ні, - сказав я.

- Ми ще нічого не запропонували, - відповіла Каорі.

- Ви збираєтеся посадити мене в кошик.

Мідорі присіла поруч.

- Лише ненадовго.

- Самураї не подорожують у кошиках.

- Ніхто не дізнається.

- Я знатиму.

Каорі перевірила кришку.

- Ми зайдемо як торговки. Скажемо, що несемо припаси на кухню.

- А я?

- Ти будеш особливим вантажем.

- Командним пунктом, - виправив я.

- Гаразд. Переносним командним пунктом.

Так звучало краще.

Я заліз у кошик.

Обладунки зачепилися за край.

Шолом упав на очі.

Один меч уперся в бік.

Другий - у спину.

Усередині пахло капустою.

Я відразу почав сумніватися в операції.

Мідорі закрила кришку.

Стало темно.

- Я нічого не бачу.

- У цьому й сенс, - сказала Каорі.

- Я командую операцією.

- Командуй тихіше.

Кошик підняли.

Мене хитнуло.

Потім іще раз.

Я чув кроки, рипіння брами й голоси вартових.

- Що несете? - запитав чоловік.

- Овочі для кухні, - відповіла Каорі.

- Чому кошик такий важкий?

Запала пауза.

- Капуста велика, - сказала Мідорі.

Я це запам'ятав.

Колись вона мала пояснити, чому обрала саме капусту.

Вартовий ударив долонею по кришці.

Я не рухався.

Це вимагало великого самовладання.

Самурай повинен уміти зберігати нерухомість.

Особливо коли його перевіряють як овоч.

- Проходьте, - сказав вартовий.

Ми увійшли до фортеці.

Кошик несли ще якийсь час.

Потім поставили на землю.

Кришка відкрилася.

Я висунув голову.

Ми були в маленькій коморі.

Навколо стояли мішки з рисом, бочки, в'язки цибулі й кілька кошиків з овочами.

Риби не було.

Це була погана комора.

Каорі зачинила двері.

Мідорі допомогла мені вибратися.

- Усе минуло добре.

- Мене назвали капустою.

- Тебе не називали. Ми сказали, що в кошику капуста.

- Я був у кошику.

- Це не те саме.

Я вирішив повернутися до цього питання пізніше.

Ззовні було чути кроки.

Ми почекали.

Коли коридор спорожнів, Каорі обережно визирнула за двері.

Внутрішнє подвір'я фортеці було майже порожнім.

Кілька воїнів переносили дрова.

Двоє сперечалися біля криниці.

На балконі сидів офіцер із перев'язаною рукою.

Ми рухалися вздовж стін.

Мідорі йшла першою.

Каорі - за нею.

Я замикав загін.

Це дозволяло контролювати тил.

І ховатися за їхніми ногами.

У внутрішній частині фортеці панував безлад.

Зброя лежала біля стін.

Двері деяких казарм були відчинені.

На землі валялися покинуті шоломи.

Багато воїнів пішли.

Інші лишилися тільки тому, що не знали, куди йти.

Гендзо втрачав владу.

Але дзвін іще був у нього.

Ми дісталися кухні.

Звідти пахло їжею.

Я зупинився.

Мідорі продовжила йти.

Потім помітила, що мене немає, і повернулася.

- Флекі-сане.

- Нам потрібні відомості.

- На кухні?

- Там працюють люди.

Каорі визирнула з-за рогу.

- І готують рибу.

Я вже знав.

Запах був дуже виразним.

Ми увійшли через задні двері.

На кухні були дві жінки й старий кухар.

Вони різали овочі біля великого казана.

На решітці смажилися чотири рибини.

Я подивився на них.

Кухар подивився на мене.

Потім на мої мечі.

- Це ще що?

- Самурай, - відповів я.

Кухар довго мовчав.

- На кухні?

- Тимчасово.

Одна жінка скрикнула.

Мідорі приклала палець до губ.

- Ми не заподіємо вам шкоди. Нам потрібен дзвін.

Кухар відразу перестав дивитися на мене.

- Вам треба йти.

- Де він? - запитала Каорі.

Старий озирнувся на двері.

- У внутрішньому дворі. Пан Гендзо наказав збудувати навколо нього поміст. Сьогодні вночі він хоче знову вдарити у дзвін.

Це було дуже погано.

- Навіщо? - запитала Мідорі.

- Каже, що перший удар розбудив духа. Другий змусить його підкоритися.

Гендзо неправильно розумів поведінку сплячих створінь.

Якщо когось розбудили першим ударом, другий рідко поліпшував настрій.

- Як пройти до внутрішнього двору? - запитала Каорі.

Кухар показав на вузький коридор за кухнею.

- Через галерею. Але там варта.

Я подивився на смажену рибу.

Одна вже була готова.

- А це для кого?

Кухар не відразу зрозумів запитання.

- Для пана Гендзо.

- Усі чотири?

- Так.

Становище ставало ще підозрілішим.

Людина, яка їла чотири рибини за одну вечерю, могла виявитися серйозним супротивником.

Або людиною з добрим кухарем.

Кухар зняв одну рибину з решітки.

- Візьміть. І йдіть.

Я подивився на нього.

Він дивився дуже серйозно.

Це був не хабар.

Це була допомога опору.

Я прийняв рибу.

Самурай не відмовляється від підтримки народу.

Особливо коли підтримка добре просмажена.

Ми пройшли заднім коридором.

Рибу я ніс у роті.

Це трохи заважало гідності.

Але допомагало не загубити важливий припас.

Біля галереї стояли двоє вартових.

Мідорі швидко приголомшила першого руків'ям меча.

Каорі кинула другому в обличчя жменю попелу, знайденого на кухні.

Він закашлявся.

Я вдарив його в коліна.

Він упав.

Бій закінчився тихо.

Риба майже не постраждала.

Ми зв'язали вартових.

Одного сховали за ширмою.

Другого - в порожню скриню.

Він заперечував.

Скриню закрили.

Галерея вела до центрального двору.

Здалеку долинав металевий гул.

Не дзвін.

Хтось бив молотами по дерев'яних кріпленнях.

Ми піднялися сходами.

Сходинки були високими.

Мідорі взяла мене на руки.

Цього разу я не сперечався.

Це була нагальна військова потреба.

Із галереї відкрився вид на внутрішній двір.

Дзвін стояв у центрі.

Він був величезний.

Бронза потемніла.

На поверхні були зображені сім хвиль.

Між ними було біле морське створіння.

Я придивився уважніше.

Створіння було схоже на тюленя.

Не ідеально.

Але достатньо.

Навколо дзвона збудували дерев'яний поміст.

До нього підвісили важку колоду.

Воїни закріплювали мотузки.

Біля помосту стояв високий чоловік у чорних обладунках.

На шоломі золотилася соснова гілка.

Курода Гендзо.

Він був старший, ніж я очікував.

На обличчі виднівся довгий шрам.

Волосся на скронях посивіло.

Він стояв рівно й спокійно.

Не був схожий на божевільного.

Це робило його небезпечнішим.

Поруч лежав великий меч.

Дуже великий.

Я подивився на свої два.

Вони не змінилися.

- Почекаємо до ночі? - прошепотіла Каорі.

- Він може вдарити у дзвін раніше, - відповіла Мідорі.

Я поклав недоїдену рибу в нішу стіни.

Це було важке рішення.

Але розпочинати перемовини з рибою в роті було неправильно.

Ми спустилися у двір.

Нас помітили майже відразу.

Воїни потягнулися до зброї.

Гендзо підняв руку.

Усі зупинилися.

Він подивився на Мідорі.

Потім на Каорі.

Потім на мене.

Його погляд затримався на моїх мечах.

Це починало повторюватися.

- Отже, полонені казали правду, - сказав він. - Моїми землями справді ходить озброєний тюлень.

- Самурай, - уточнив я.

Гендзо злегка вклонився.

- Самурай.

Він виправився швидше за попереднього воїна.

Це свідчило про виховання.

- Ти вкрав Дзвін семи припливів, - сказала Мідорі.

- Я забрав зброю, якою сільські ченці не вміли користуватися.

- Це не зброя, - відповіла Каорі.

Гендзо подивився на дзвін.

- Усе, що змушує людей боятися, може бути зброєю.

Мені не сподобалася ця думка.

Вона звучала розумно.

Але розумні погані думки зазвичай небезпечніші за дурні.

- Ти розбудив морського духа, - сказав я.

- Розбудив.

Він не став заперечувати.

- Люди загинули.

- Люди завжди гинуть, коли світ змінюється.

- Це погане виправдання.

Гендзо подивився на мене уважніше.

- А ти говориш прямо.

- Так швидше.

Він спустився з помосту.

Воїни розступилися.

- Я знаю, навіщо ти прийшов, Білий Самураю. Ти хочеш повернути дзвін селу.

- Так.

- І врятувати рибалок.

- Так.

- І повернути рибу до берега.

- Особливо це.

Гендзо усміхнувся.

Він зрозумів головне.

- Тоді ми хочемо одного й того самого.

- Ні, - сказала Мідорі.

Він не подивився на неї.

І далі дивився на мене.

- Даймьо забирає в сіл половину вилову. Його урядовці беруть іще частину. Рибалки голодують, хоча море повне риби. Я хотів це змінити.

- Укравши дзвін?

- Отримавши силу, якої боїться сам даймьо.

Він підійшов ближче.

- Я служив йому двадцять років. Перемагав його ворогів. Придушував повстання. Збирав податки. А він однаково вважав мене лише корисним мечем.

- Тому ти вирішив стати рукою, яка тримає меч, - сказала Каорі.

Гендзо вперше подивився на неї.

- Саме так.

Він знову повернувся до мене.

- Служи мені.

У дворі стало тихо.

Я не очікував такої пропозиції.

- Навіщо тобі тюлень? - запитала Каорі.

- Мені потрібен воїн, який пройшов ущелину Лисячих Вогнів, переміг моїх людей і змусив кіцуне допомогти йому. Його подоба мене не турбує.

Це був розумний підхід.

- Я дам тобі місце при моєму домі, - продовжив Гендзо. - Обладунки, викувані за твоїм розміром. Слугу. Окрему купіль.

Пропозиція була сильною.

- І щоденну рибу, - додав він.

У дворі стало ще тихіше.

Я подивився на Гендзо.

Він подивився на мене.

Потім я подивився на Мідорі.

Мідорі дивилася дуже промовисто.

Я знову подивився на Гендзо.

- Скільки риби?

- Флекі-сане, - сказала Каорі.

- Я уточнюю умови.

- Стільки, скільки забажаєш, - відповів Гендзо.

Це було підозріло щедро.

У справжньому світі рибу завжди обмежували.

Але у фортеці й справді смажили чотири штуки для однієї людини.

Можливо, він казав правду.

Я замислився.

Обладунки за розміром були корисні.

Купіль - необхідна.

Щоденна риба розв'язувала багато проблем.

Мідорі кашлянула.

Я подивився на дзвін.

Потім згадав порожні човни.

Айко з останньою сушеною рибкою.

Старого з порожньою сіттю.

Людей, які зникли в морі.

Рибу можна було отримати й іншим способом.

Честь - складніше.

- Ні, - сказав я.

Обличчя Гендзо не змінилося.

- Через своїх господинь?

- У самурая немає господинь.

Каорі підняла брову.

Мідорі усміхнулася.

- Тоді через село?

- Через те, що ти пропонуєш мені рибу, яку відібрав в інших.

Гендзо подивився на поміст.

- Переможець вирішує, кому належить їжа.

- Тоді ти ще не переміг.

Воїни навколо взялися за зброю.

Гендзо знову зупинив їх рукою.

Він мав майже задоволений вигляд.

- Гарна відповідь.

- Риба однаково була гарною пропозицією.

- Флекі-сане, - промовила Мідорі.

- Але недостатньою, - додав я.

Становище знову поліпшилося.

Гендзо піднявся на поміст і поклав руку на велику колоду.

- Ти не розумієш. Дух уже прокинувся. Повернути дзвін до храму замало. Якщо я не підкорю його, він знищить узбережжя.

- А якщо ти вдариш знову?

- Він почує мою волю.

- Або розлютиться ще дужче.

- Я готовий ризикнути.

- Не своїми людьми, - сказала Каорі.

На обличчі Гендзо вперше з'явилося роздратування.

- Пан завжди ризикує людьми.

- Поганий пан, - сказав я.

Воїни навколо заворушилися.

Деякі опустили очі.

Фраза їм не сподобалася.

Але не тому, що була неправдою.

Гендзо повільно спустився з помосту.

- Ти прийшов до моєї фортеці, образив мене перед моїми людьми й відмовився від моєї служби.

- Ще мене внесли сюди в кошику.

Він зупинився.

- Що?

- Це не стосується справи.

Каорі тихо застогнала.

Гендзо подивився на неї.

Вона похитала головою.

- Не стосується.

Він знову звернувся до мене:

- Я міг би наказати вбити вас.

- Міг би.

- Ти не боїшся?

Я подивився на воїнів.

Їх було багато.

Не надто багато для підрахунку.

Але більше, ніж хотілося б.

- Боюся, - відповів я.

Гендзо насупився.

Мабуть, очікував іншої відповіді.

- Хоробрість не означає, що страху немає, - продовжив я. - Вона означає, що справу однаково треба зробити.

Мідорі подивилася на мене.

Каорі теж.

Цього разу обидві мовчали.

Гендзо довго стояв нерухомо.

Потім витяг меч.

Клинок був довгий.

Дуже довгий.

Мій короткий меч поруч із ним здавався особливо коротким.

- Тоді зробимо це за давнім звичаєм, - сказав він. - Двобій. Якщо переможеш - забереш дзвін. Якщо програєш - твої супутниці підуть живими, а ти станеш моїм васалом.

- Із щоденною рибою? - запитав я.

Мідорі заплющила очі.

Гендзо всміхнувся.

- Із щоденною рибою.

- Флекі-сане, це не та частина умов, яку треба уточнювати, - сказала Каорі.

Я розумів.

Але точність важлива в угодах.

- Де двобій? - запитав я.

Гендзо показав на криту галерею, що з'єднувала дві частини фортеці.

Під нею був глибокий внутрішній рів.

Дошки блищали від дощу, що починався.

- На мосту, - сказав він. - На заході сонця.

Я подивився на мокрі дошки.

Потім на його довгі ноги.

Потім на власне низьке тіло.

Міст був вузький.

Дощ посилювався.

Становище мало переваги.

- Згоден.

Гендзо сховав меч.

- До заходу сонця ви мої гості.

- Полонені, - сказала Каорі.

- Гості під охороною.

- Це майже те саме.

Нас відвели до невеликої кімнати біля внутрішнього двору.

Двері замкнули.

За ними лишилися двоє вартових.

У кімнаті були циновки, глечик води й низький стіл.

За якийсь час слуга приніс їжу.

Рис.

Овочі.

І три великі смажені рибини.

Одну поставили перед Мідорі.

Одну перед Каорі.

Одну переді мною.

Я подивився на рибу.

Потім на двері.

- Можливо, отруєна, - сказала Каорі.

Я понюхав.

- Не пахне.

- Отрута може не пахнути.

Це була неприємна властивість отрути.

Мідорі відламала маленький шматок.

- Не треба, - сказав я.

Вона подивилася на мене.

- Якщо отруєна, перевіряти повинна не ти.

- Чому?

- У мене ввечері двобій.

Вона поклала шматок назад.

- Теж слушно.

Деякий час ми дивилися на рибу.

Риба холола.

Це було майже злочином.

Зрештою Каорі скуштувала рис.

Мідорі - овочі.

Нічого не сталося.

Я скуштував рибу.

Вона була добра.

Дуже добра.

Ззовні хрумтіла шкірка.

Усередині м'ясо лишалося м'яким.

Кухар знав свою справу.

Я їв і думав про пропозицію Гендзо.

Щоденна риба в цій фортеці й справді могла бути гідної якості.

Це робило відмову важчою.

Але не неправильнішою.

Після їжі Мідорі перевірила ремені моїх обладунків.

Одна пластина була пошкоджена після вчорашнього бою.

Вона зміцнила її шкіряним шнурком.

Каорі оглянула мечі.

- Один трохи затупився.

- Короткі мечі тупляться швидше?

- Ні.

- Тоді добре.

Дощ стукав по даху.

За стіною готували міст.

Ми чули кроки воїнів.

Хтось установлював ліхтарі.

Хтось сперечався про правила двобою.

Я лежав на циновці й намагався відпочити.

Не виходило.

- Він досвідченіший за тебе, - сказала Каорі.

- Так.

- У нього довший меч.

- Так.

- Він вищий.

- Усі вищі.

Мідорі сіла поруч і поклала долоню мені на голову.

- Не треба перемагати його так, як людина.

- Я й не людина.

- Саме так.

Я подивився на неї.

Вона усміхнулася.

- Не намагайся бути тим воїном, якого очікує побачити Гендзо. Будь собою.

Це була добра порада.

Хоча бути собою я збирався й без неї.

Ззовні вдарив грім.

На мить пластини обладунків затремтіли.

Потім із внутрішнього двору долинув інший гул.

Дзвін.

По ньому не вдарили.

Але бронза сама відгукнулася на грім.

Низький звук пройшов крізь стіни.

Вода в глечику вкрилася колами.

Десь далеко, за горами, відповіло море.

Я відчув це навіть тут.

Наче величезна хвиля вдарила об берег.

Гендзо хотів підкорити щось, здатне почути дзвін крізь гори.

Його впевненість була великою.

Можливо, надто великою.

За дверима зупинився вартовий.

- Час.

Я підвівся.

Мідорі надягла на мене шолом.

Каорі затягнула ремінець.

Цього разу я не просив послабити.

Ми вийшли в коридор.

Воїни фортеці зібралися біля мосту.

Дощ падав косими смугами.

Ліхтарі гойдалися на вітрі.

На протилежному боці стояв Гендзо.

Чорні обладунки блищали від води.

Довгий меч лежав у нього на плечі.

Між нами тягнувся вузький дерев'яний міст.

Дошки були мокрими.

Під ними темнів рів.

Я зробив перший крок.

Міст злегка захитався.

Гендзо опустив меч.

- Остання можливість, Флекі-сане. Схилися - й отримаєш усе, що я обіцяв.

Я подумав про обладунки за розміром.

Про купіль.

Про щоденну рибу.

Потім подивився на Дзвін семи припливів.

- Пропозиція була гарною, - сказав я.

- Але?

Я дістав короткий меч.

- Рибу треба отримувати чесно.

Дощ посилився.

Гендзо підняв клинок.

Я опустився нижче до дощок.

Нижче опуститися було важко.

Але я постарався.

Двобій почався.

Підсумки дня були такі:

Фортеці Куромацу досягнуто.

Головну браму визнано незручною.

Переносний командний пункт застосовано.

Командний пункт тимчасово названо капустою.

Проникнення минуло успішно.

Кухню знайдено.

Одну рибину отримано від народного опору.

Дзвін виявлено.

Куроду Гендзо зустрінуто.

Обладунки за розміром запропоновано.

Окрему купіль запропоновано.

Щоденну рибу запропоновано.

Умови були вкрай серйозними.

Пропозицію відхилено.

Честь знову створила господарські труднощі.

Двобій призначено.

Міст виявився вузьким.

Дошки виявилися мокрими.

Це могло бути корисно.

Історію слід було продовжити.