Сказання про Флекі-сана, Білого Самурая

Сказання про Флекі-сана, Білого Самурая

Дзвін семи припливів.

Епоха Хакучо, рік дванадцятий.

П'ятий місяць, четвертий день.

Бамбук шелестить.

Риба лежить край дороги.

Самурай не вірить.

Запис другий. Торговець неіснуючою рибою

Я прокинувся до світанку.

Це сталося не з моєї волі.

Біля дому старости били в дерев'яне калатало, кричали півні, а Каорі збирала речі надто голосно.

Я розплющив очі.

Потім знову їх заплющив.

Самурай повинен уміти зберігати спокій за будь-яких обставин.

Особливо вранці.

- Флекі-сане, час прокидатися, - сказала Мідорі.

Я не відповів.

- Ми йдемо до бамбукового лісу.

Я й далі лежав.

- Там можуть бути сліди дзвона.

Я трохи подумав.

- І розбійники, - додала Каорі.

Я розплющив одне око.

- І торговець неіснуючими речами, - сказала від дверей Айко.

Я розплющив друге.

Справа ставала серйозною.

Мені допомогли надягти обладунки.

Нагрудні пластини знову заважали зігнутися.

Шолом увесь час з'їжджав набік.

Каорі затягнула ремінець під моїм підборіддям.

Після цього шолом перестав з'їжджати.

Зате стало важче відкривати рота.

Це було незручно для перемовин і споживання їжі.

Я зажадав послабити ремінець.

Каорі сказала, що справжній самурай повинен трохи страждати.

Я відповів, що справжній самурай повинен нормально жувати.

Ремінець послабили.

Перед дорогою староста дав нам згорток рису, флягу води й дві маленькі сушені рибки.

Одну отримала Мідорі.

Другу отримала Каорі.

Я чекав.

Староста подивився в порожній кошик.

Потім на мене.

- Більше немає, - сказав він.

Становище села було гірше, ніж я думав.

Каорі відламала мені половину своєї рибки.

Мідорі віддала другу половину.

Так справедливість було відновлено.

Ми вийшли із села, коли сонце лише починало підніматися над морем.

Айко провела нас до брами.

У руках вона тримала ту саму дерев'яну миску.

Рибки в ній уже не було.

Я не запитував, куди вона поділася.

Самурай не повинен знати всього.

Іноді це заважає зберігати гідність.

Дорога до бамбукового лісу йшла вгору між полями.

Позаду лишалося море.

У ранковому світлі воно здавалося сірим і важким.

На березі стояли порожні човни.

Люди дивилися нам услід.

Дехто вклонявся.

Інші дивилися на мої короткі мечі.

Я намагався йти особливо рівно.

За якийсь час обладунки почали тиснути на живіт.

Я перестав іти особливо рівно.

До лісу ми дісталися опівдні.

Бамбук ріс так густо, що сонячне світло проникало всередину тонкими зеленими смугами.

Стебла рипіли на вітрі.

Угорі шелестіло листя.

Часом здавалося, що хтось ішов поруч із нами, але варто було зупинитися - кроки зникали.

Я тримав ласту біля меча.

Діставати його було незручно.

Але збоку це мало переконливий вигляд.

Сліди воза з'явилися майже відразу.

На м'якій землі лишилися дві глибокі колії.

Подекуди колеса ламали молоді пагони бамбука.

Важкий дзвін справді везли цією дорогою.

- Отже, ми йдемо правильно, - сказала Мідорі.

Я знав це й без неї.

Але дозволив їй зберегти гарний настрій.

Ми рухалися повільно.

В одному місці дорогу перетинав струмок.

Колії заходили просто у воду, а на іншому березі тягнулися далі.

Я увійшов у струмок першим.

Вода була прохолодна.

Я відразу відчув себе краще.

Мідорі й Каорі перейшли по камінню.

Я вирішив трохи затриматися.

- Флекі-сане, - покликала Каорі.

Я вдав, що вивчаю дно.

- Нам треба йти.

Я знайшов невеликий плаский камінь.

- Ти шукаєш рибу?

Я не відповів.

Риби у струмку не було.

Розслідування продовжилося.

За струмком ми виявили перше дивне місце.

Посеред дороги лежала велика риба.

Вона була срібляста.

Свіжа.

Гарна.

На ній не було ані пилу, ані слідів птахів.

Я зупинився.

Мідорі зупинилася.

Каорі теж зупинилася.

Усі подивилися на рибу.

Риба лежала нерухомо.

- Не чіпай, - сказала Каорі.

Я не збирався її чіпати.

Я збирався лише оглянути.

Я наблизився.

Риба пахла морем.

Це було особливо підозріло.

До моря було далеко.

Я обійшов її з одного боку.

Потім з іншого.

Вона мала бездоганний вигляд.

Надто бездоганний.

- Можливо, її загубили люди, які везли дзвін, - сказала Мідорі.

Це було розумне припущення.

- Можливо, це пастка, - сказала Каорі.

Це теж було розумне припущення.

Я опинився між двома розумними припущеннями й однією великою рибою.

Становище було складне.

Я простягнув ласту.

Цієї миті риба розплющила очі.

Я відсмикнув ласту.

Риба підвелася з дороги.

Під нею з'явилися чотири короткі лапи.

Потім виріс пухнастий хвіст.

Риб'яча голова витяглася, луска зникла, і перед нами опинився гладкий танукі в солом'яному капелюсі.

У лапах він тримав дерев'яну рибину, пофарбовану срібною фарбою.

Деякий час ми дивилися одне на одного.

Я подивився на дерев'яну рибу.

Танукі подивився на мій меч.

Потім ми обоє подивилися на Каорі.

- Я попереджала, - сказала вона.

Танукі вклонився.

- Шановні мандрівники! Великі воїни! Благородні пані! Ви зустріли знаменитого торговця Хатіемона!

- Ти лежав на дорозі в подобі риби, - сказав я.

- Це була реклама.

Я знову подивився на дерев'яну рибу.

- Вона не існує? - запитала Мідорі.

- Навпаки! Вона існує настільки переконливо, що ви мало її не з'їли.

Я не збирався її їсти.

Я збирався перевірити якість.

Хатіемон поправив капелюха й поставив перед собою невелику скриньку.

Раніше скриньки не було.

Мабуть, вона теж ховалася під рибою.

Усередині лежали різні предмети:

віяло без паперу;

одна сандалія;

порожня пляшка;

кам'яна ложка;

три ґудзики;

мотузка, зав'язана в надто велику кількість вузлів;

маленький дерев'яний човен без дна.

- Найкращі товари в усьому лісі! - оголосив Хатіемон. - Рідкісні, чарівні й майже нові!

Каорі подивилася на човен.

- Він без дна.

- Завдяки цьому з нього ніколи не доведеться вичерпувати воду.

Каорі заплющила очі.

Мідорі взяла до рук порожню пляшку.

- А це що?

- Пляшка з подихом гірського дракона.

- Вона порожня.

- Дракон уже видихнув.

Хатіемон був небезпечним торговцем.

Він говорив швидко й упевнено.

Такі люди могли продати людині її власну тінь, а потім зажадати плату за зберігання.

Я показав на дерев'яну рибу.

- Скільки?

Каорі різко повернулася до мене.

- Флекі-сане.

- Я лише питаю.

- Один золотий рьо, - відповів Хатіемон.

Я не знав, скільки це було.

Але з обличчя Каорі зрозумів, що багато.

- За дерев'яну рибу?

- За витвір мистецтва.

Я понюхав її ще раз.

Пахло срібною фарбою й танукі.

- Вона неїстівна.

- Саме тому зберігається довше за звичайну.

Логіка була тривожно переконливою.

Але я лишався самураєм.

Самурай не купує риби, якої не можна з'їсти.

Навіть дуже гарної.

Особливо за один золотий рьо.

Я відвернувся.

- Ми шукаємо віз із бронзовим дзвоном, - сказала Мідорі. - Він проїздив тут?

Усмішка Хатіемона зникла.

Він швидко закрив скриньку.

- Не бачив.

Я подивився на нього.

Він подивився на мене.

Потім ми обоє подивилися на зламані пагони бамбука біля дороги.

Один із них був зовсім свіжий.

Поруч валявся шматок мотузки.

Такою самою мотузкою був прив'язаний дзвін у храмі.

- Ти бачив віз, - сказав я.

- Можливо, бачив.

- Куди він поїхав?

- Можливо, не пам'ятаю.

Каорі зітхнула.

- Скільки?

Усмішка повернулася.

- Один срібний мон.

Каорі дістала монету.

Я зупинив її ластою.

Платити людині за правду було неприємно.

Платити танукі - ще неприємніше.

Особливо коли він уже намагався продати дерев'яну рибу.

- Ми не платитимемо, - сказав я.

Хатіемон знизав плечима.

- Тоді я нічого не бачив.

Я подумав.

Потім витяг із сумки залишок сушеної рибки.

Хатіемон відразу перестав усміхатися.

Тепер він дивився лише на неї.

Я підняв рибку вище.

- Це не срібло, - сказав він.

- Це краще.

Він облизнувся.

- Маленька.

- Справжня.

Ми подивилися одне на одного.

Почалися перемовини.

Хатіемон зажадав усю рибку.

Я запропонував один хвіст.

Він зажадав половину.

Я запропонував хвіст і трохи шкіри.

Він заявив, що його гідність не дозволяє погодитися.

Я відповів, що моя гідність не дозволяє віддати половину.

Перемовини тривали довго.

Мідорі сіла на камінь.

Каорі кілька разів пропонувала заплатити монету.

Обидві сторони її проігнорували.

Зрештою Хатіемон погодився на третину рибки.

Я вважав, що переміг.

Хатіемон теж вважав, що переміг.

Це була добра угода.

Він швидко з'їв свою частину.

Потім озирнувся й заговорив тихіше.

Віз проїхав через ліс три ночі тому.

Його супроводжували шестеро озброєних людей зі знаком Чорної Сосни.

Дзвін був накритий циновками.

Люди прямували не просто до фортеці.

Вони звернули на стару дорогу, що вела до ущелини Лисячих Вогнів.

- Чому? - запитала Мідорі.

- Бо звичайна дорога обвалилася після дощів.

- Що міститься в ущелині?

Хатіемон подивився на неї.

- Кіцуне.

Каорі насупилася.

- Справжня?

- Іноді.

- Що це означає?

- Іноді вона лисиця. Іноді жінка. Іноді дерево. Одного разу була моїм дядьком.

- У тебе був дядько-лисиця?

- Ні. Тому я відразу зрозумів, що це вона.

Я вирішив, що розпитувати далі не варто.

- Вона небезпечна? - запитав я.

Хатіемон замислився.

- Якщо поводитися чемно - можливо, ні. Якщо грубо - точно так. Якщо запропонувати їй смажений тофу - все стане значно простіше.

У нас не було смаженого тофу.

Це ускладнювало похід.

- Люди з дзвоном пройшли через ущелину? - запитала Мідорі.

- Пройшли.

- Повернулися?

Хатіемон похитав головою.

Ліс навколо нас зашелестів.

Вітер ущух.

Але листя й далі рухалося.

Я подивився поміж стовбурами.

На мить мені здалося, що далеко в зеленій тіні стояла жінка в білому кімоно.

Потім там нікого не було.

Хатіемон швидко закинув скриньку на спину.

- Мені час.

- Ти боїшся кіцуне? - запитав я.

- Я поважаю її з безпечної відстані.

Він уклонився й зібрався йти.

Я показав на дерев'яну рибу.

- Забирай.

Хатіемон подивився на неї.

- Це подарунок.

- Мені не потрібна неїстівна риба.

- Вона приносить удачу.

- Тоді чому ти лежав із нею на дорозі й чекав на покупців?

Він замислився.

Потім забрав рибу.

- Удачу іноді треба передавати іншим.

Хатіемон зник серед бамбука.

За кілька митей замість нього дорогою пробіг маленький бурий звірок.

У зубах він ніс залишок моєї сушеної риби.

Я провів його поглядом.

Третина була надто великою.

Але угоду вже уклали.

Самурай повинен тримати слово.

Навіть коли торгується з танукі.

Ми продовжили шлях.

Колії повертали до старої дороги.

Бамбук ставав густішим.

Світло майже зникло.

На землі з'явилися маленькі кам'яні статуї лисиць.

На деяких були червоні пов'язки.

В інших - порожні очниці.

Мідорі йшла попереду, тримаючи руку на руків'ї меча.

Каорі несла ліхтар, хоча день іще не скінчився.

Я рухався між ними.

Обладунки чіплялися за коріння.

Кілька разів мене довелося переносити через повалені стовбури.

Я не заперечував.

Полководець повинен берегти сили перед битвою.

Надвечір ми дісталися входу до ущелини.

Дві кам'яні стіни сходилися над вузькою дорогою.

Усередині було темно.

На скелях горіли маленькі сині вогні.

Вони не освітлювали шлях.

Лише показували, наскільки темно було навколо.

Біля першої кам'яної лисиці стояла миска.

У ній лежали три шматочки смаженого тофу.

Ми зупинилися.

- Хтось залишив підношення, - сказала Мідорі.

Я понюхав повітря.

Тофу пах непогано.

Не як риба.

Але непогано.

- Не чіпай, - водночас сказали Мідорі й Каорі.

Я не збирався.

Самурай не їсть чужого храмового підношення.

Особливо після історії з дерев'яною рибою.

Особливо коли за ним, мабуть, спостерігала лисиця.

Із глибини ущелини долинув жіночий сміх.

Ліхтар Каорі згас.

Сині вогні спалахнули яскравіше.

На дорозі попереду з'явилася висока жінка в білому кімоно.

Її довге чорне волосся закривало обличчя.

Позаду неї повільно рухалися дев'ять лисячих хвостів.

Вона подивилася на Мідорі.

Потім на Каорі.

Потім на мене.

Її погляд зупинився на моїх коротких мечах.

- Самурай, - сказала вона.

Я поклав ласту на руків'я.

Цього разу дістав меч із першої спроби.

Це справило гарне враження.

- Кіцуне, - відповів я.

Ми дивилися одне на одного.

В ущелині стало зовсім тихо.

Потім вона усміхнулася.

- У тебе немає підношення.

Я подивився на миску з тофу.

Потім згадав про залишок сушеної риби.

Її більше не було.

Танукі отримав надто велику третину.

Перемовини знову показали свою небезпеку.

- У мене є честь, - сказав я.

- Честь несмачна.

Це було слушне зауваження.

Я подумав.

Потім зняв один із мечів і поклав перед собою.

- У мене є другий меч.

Мідорі заплющила очі.

Каорі дуже тихо промовила моє ім'я.

Кіцуне засміялася.

Сині вогні затремтіли разом із її сміхом.

- Проходь, Білий Самураю, - сказала вона. - Мені стало цікаво, як далеко ти зумієш зайти з одним мечем.

Я підняв зброю назад.

Віддавати її я не збирався.

Це була лише демонстрація готовності до перемовин.

Кіцуне відступила вбік.

За її спиною відкрився шлях до ущелини.

Далеко попереду, серед скель, щось металеве вдарилося об камінь.

Глухо.

Важко.

Ніби величезний дзвін хитнувся в темряві.

Але не задзвонив.

Підсумки дня були такі:

Бамбукового лісу досягнуто.

Сліди воза знайдено.

Одна велика риба виявилася танукі.

Дерев'яну рибу не придбано.

Один золотий рьо збережено.

Правду придбано за третину сушеної риби.

Ціну було завищено.

Фортеця була далі.

Ущелину Лисячих Вогнів знайдено.

Кіцуне зустрінуто.

Честь запропоновано як підношення.

Кіцуне визнала її несмачною.

Обидва мечі поки збережено.

Шлях відкрито.

Розслідування слід було продовжити.