Сказання про Флекі-сана, Білого Самурая

Сказання про Флекі-сана, Білого Самурая

Дзвін семи припливів.

Епоха Хакучо, рік дванадцятий.

П'ятий місяць, п'ятий день.

Лисячі вогні.

Риба кличе з туману.

Самурай звіряє запах.

Запис третій. Дорога, якої не існувало

Кіцуне стояла біля входу до ущелини.

За її спиною горіли сині вогні.

Перед нею лежала дорога.

Вона була вузькою, темною й незручною.

Це означало, що дорога, мабуть, була справжньою.

- Проходь, Білий Самураю, - повторила кіцуне. - Мені цікаво, як далеко ти зумієш зайти.

Я вклав меч у піхви.

Обидва мечі лишилися при мені.

Перемовини завершилися успішно.

Мідорі подивилася на жінку в білому кімоно.

- Ти дозволиш нам пройти просто так?

Кіцуне усміхнулася.

- Я вже сказала, що дозволю.

- Це не відповідь.

- Для кіцуне це дуже добра відповідь.

Каорі підняла згаслий ліхтар.

- А вогонь повернеш?

Один із синіх вогнів відділився від скелі й опустився всередину ліхтаря.

Він загорівся холодним блакитним світлом.

Каорі подивилася на нього з недовірою.

- Він не обпече?

- Можливо.

Каорі вирішила тримати ліхтар подалі від рукава.

Ми увійшли до ущелини.

Кіцуне пішла слідом.

Це було неприємно.

Коли небезпечне створіння пропускає тебе вперед, завжди корисно знати, куди воно дивиться.

Особливо якщо в нього дев'ять хвостів і погана думка про смак честі.

Стіни ущелини здіймалися високо.

Між ними лишалася вузька смужка неба.

На камінні ріс мох.

Із тріщин звисало коріння.

Сині вогні рухалися попереду нас, зникали за поворотами й знову з'являлися далі.

Іноді їх ставало більше.

Іноді менше.

Я намагався рахувати.

Після дванадцяти збився.

Це могло означати, що вогні розмножувалися.

Або що я втомився.

Дорога поступово роздвоїлася.

Ліва стежка спускалася вниз.

Права піднімалася поміж камінням.

Посередині стояла кам'яна лисиця.

У неї не було голови.

- Куди йти? - запитала Каорі.

Кіцуне знизала плечима.

- Туди, де виявиться дорога.

- А де вона виявиться?

- Там, куди ви прийдете.

Каорі подивилася на Мідорі.

Мідорі подивилася на мене.

Я подивився на обидві стежки.

На лівій лежало кілька сухих листків.

На правій - маленька риб'яча лусочка.

Я відразу обрав праву.

- Чому туди? - запитала Мідорі.

- Доказ.

Каорі нахилилася й підняла лусочку.

Вона була срібляста.

Потім перетворилася на шматок кори.

Я зупинився.

Кіцуне тихо засміялася.

- Це був поганий доказ, - сказала Каорі.

- Тепер ми знаємо, що він поганий, - відповів я.

Знання теж мало цінність.

Ми піднялися правою стежкою.

За кілька кроків стіни ущелини зникли.

Перед нами відкрилося море.

На березі стояв великий дім із червоними ліхтарями.

Біля дому лежали подушки.

На низькому столі парувала їжа.

Риба була всюди.

Смажена риба.

Сушена риба.

Риба в соусі.

Риба на вугіллі.

Риба, якої я раніше ніколи не бачив, але відразу заповажав.

Я зупинився.

Мідорі теж зупинилася.

Каорі ступила вперед.

Із дому вийшла жінка.

Вона вклонилася.

- Дорогі мандрівники, ви втомилися. Лишайтеся на ніч. Дорога до фортеці довга.

За її спиною з'явилися слуги.

Вони несли теплу воду, м'які ковдри й нові обладунки.

Один слуга тримав велику миску з рибою.

Я подивився на миску.

Потім на море.

Потім знову на миску.

Становище стало складним.

- Це ілюзія, - сказала Мідорі.

- Можливо, - відповів я.

- Тут не може бути моря.

Я подивився на воду.

Вона здавалася справжньою.

Хвилі рухалися.

Пахло сіллю.

Кричали чайки.

Риба блищала.

- Чому не може? - запитав я.

- Ми всередині гірської ущелини.

Це був сильний аргумент.

Жінка зі слугами й далі чекала.

Один із них поставив миску на землю.

Риба лежала зовсім поруч.

Ніхто її не охороняв.

Я насупився.

Це було неправильно.

У справжньому світі рибу постійно намагалися:

сховати;

поділити;

порахувати;

видавати маленькими порціями;

оголосити останньою.

Тут ніхто не стежив навіть за великою мискою.

Я підійшов ближче.

Риба пахла морем.

Але не пахла рибою.

Це було ще неправильніше.

Я тицьнув у неї піхвами.

Миска зникла.

Дім зник.

Море зникло.

Слуги перетворилися на сині вогні.

Перед нами знову була кам'яна стежка.

Я стояв на краю глибокої розколини.

Ще один крок - і я впав би вниз.

Мідорі швидко підняла мене й віднесла подалі.

- Я все контролював, - сказав я.

- Звісно, - відповіла вона.

Каорі стояла біля іншої стіни.

Вона дивилася на відчинені двері заїзду.

Усередині горів вогонь.

На циновках лежали м'які подушки.

Господиня запрошувала ввійти.

- Каорі, - покликала Мідорі.

Каорі не відповіла.

Вона зробила крок до дверей.

Я подивився туди.

Жодного дому не було.

Лише вузька тріщина між скелями.

- Там можна поспати, - сказала Каорі.

- Там не можна навіть пройти, - відповіла Мідорі.

Каорі й далі дивилася.

Я наблизився й ударив піхвами по каменю.

Двері зникли.

Каорі кліпнула.

- Це було нечемно, - сказала вона.

- Зате швидко.

Мідорі побачила свою ілюзію останньою.

За поворотом ущелини перед нею з'явився зелений храмовий сад.

Там росли клени.

По камінню текла вода.

Під навісом стояла жінка з рудим волоссям і зеленими очима.

Вона була схожа на Мідорі.

Тільки старша.

- Ти достатньо мандрувала, - сказала жінка. - Залишайся.

Мідорі завмерла.

Я не знав, кого вона бачила.

Але вираз її обличчя мені не сподобався.

Я підповз ближче й притулився до її ноги.

Вона не рухалася.

Тоді я поклав ласту на її сандалію.

- Нам іще треба повернути дзвін.

Мідорі подивилася вниз.

Потім на сад.

Сад почав розчинятися.

- І рибу, - додав я.

Мідорі усміхнулася.

Храм зник.

Ми знову лишилися серед каміння.

Кіцуне сиділа на виступі й спостерігала.

Її хвости повільно рухалися.

- Ви пройшли першу частину, - сказала вона.

Каорі насупилася.

- Першу?

- Ущелина довга.

Це була погана новина.

Ми продовжили шлях.

Тепер я перевіряв усе заздалегідь.

Каміння.

Сліди.

Кущі.

Одного разу перевірив Мідорі.

Вона була справжньою.

Каорі теж.

Кіцуне я перевіряти не став.

Результат міг виявитися неприємним.

За якийсь час ми почули рипіння дерева.

Попереду дорога розширювалася.

Посеред ущелини стояв покинутий віз.

Одне колесо було зламане.

Циновки розірвані.

Мотузки лежали на землі.

На дошках виднілися темні плями.

Мідорі опустилася поруч.

- Кров.

Каорі оглянула сліди.

- Тут була бійка.

Я обійшов віз.

Усередині дзвона не було.

Лишилися тільки бронзові крихти й глибока вм'ятина в дошках.

Дзвін лежав тут.

Потім його забрали.

Біля колеса валявся меч.

На руків'ї був знак Чорної Сосни.

Трохи далі лежав шолом.

У шоломі нікого не було.

Це було добре.

Але недостатньо добре.

На камінні лишалися сліди чобіт.

Шестеро людей увійшли до ущелини.

Далі вийшли четверо.

Потім троє.

Сліди ставали безладними.

Ніби люди бігли.

- Що на них напало? - запитала Каорі.

Кіцуне вперше перестала усміхатися.

- Не я.

Це було важливе уточнення.

- Що тоді? - запитала Мідорі.

Кіцуне подивилася в бік темного проходу між скелями.

- Дзвін.

Я подивився на віз.

- Дзвона тут немає.

- Він не завжди повинен бути поруч, щоб його почули.

Серед каміння пролунав низький гул.

Не дзвін.

Радше спогад про дзвін.

Повітря затремтіло.

Сині вогні згасли.

Я відчув, як вібрують пластини моїх обладунків.

Десь далеко за горами відгукнулося море.

Навіть тут ми почули важкий удар хвилі.

- Що вони зробили? - запитала Мідорі.

Кіцуне спустилася з каменя.

- Люди Гендзо спробували вдарити у дзвін.

- Навіщо?

- Хотіли перевірити, чи він справжній.

Це було нерозумно.

Деякі речі не треба перевіряти ударами.

Особливо стародавні дзвони.

Особливо викрадені.

- Перший удар почуло море, - продовжила кіцуне. - Другий розбудив того, хто спав під ним. Третього удару вони вже не завдали.

- Умібодзу? - запитала Каорі.

Кіцуне кивнула.

- Старший за це ім'я. Старший за село. Старший за храм.

- А дзвін?

- Дзвін стримував його сон.

Це багато що пояснювало.

І не пояснювало майже нічого.

Якщо дзвін був у Гендзо, море й далі прокидалося.

Якщо повернути дзвін до храму, дух міг заспокоїтися.

Або прокинутися остаточно.

Обидва варіанти були незручними.

Ми знайшли сліди тих, хто вижив.

Вони вели далі ущелиною.

Дзвін тягли волоком.

На камінні лишалися довгі подряпини.

Мабуть, віз більше не міг рухатися.

Ми пішли по сліду.

Наближався вечір.

Світло між стінами стало сірим.

Сині вогні повернулися.

Тепер вони трималися ближче до кіцуне.

Ми підійшли до вузького мосту.

Він був збудований зі старих дощок і висів над прірвою.

На іншому боці стояли троє воїнів.

На їхніх обладунках був знак Чорної Сосни.

Вони вже чекали на нас.

Перший тримав спис.

Другий - довгий меч.

Третій - лук.

Він відразу натягнув тятиву.

- Стійте, - сказав воїн зі списом. - Далі землі пана Гендзо.

- Ми шукаємо дзвін, - сказала Мідорі.

- Дзвона тут немає.

- Тоді чому ви його охороняєте? - запитала Каорі.

Воїн нічого не відповів.

Це була відповідь.

Лучник підняв зброю.

Я дістав меч.

Цього разу шолом не з'їхав.

Це був добрий початок.

- Ідіть геть, - сказав воїн зі списом. - Ми не хочемо вбивати жінок.

Потім він подивився на мене.

- І тварину.

Я це запам'ятав.

Не тому, що образився.

Самурай не ображається перед боєм.

Самурай робить висновки.

Лучник випустив стрілу.

Мідорі відбила її мечем.

Каорі відступила до кам'яної стіни.

Я кинувся вперед.

Міст захитався.

Воїн зі списом спрямував зброю на мене.

Це було його помилкою.

Спис був довгим.

Міст - вузьким.

Я - низьким.

Він спробував ударити згори.

Я притиснувся до дощок.

Вістря пройшло над шоломом і застрягло між поручнями.

Я вдарив мечем по держаку.

Спис тріснув.

Воїн потягнув його назад.

Міст захитався дужче.

Він утратив рівновагу.

Я врізався йому в ноги всім тілом.

Воїн упав на спину.

Це мало менш витончений вигляд, ніж у піснях.

Але було дієво.

Другий ступив уперед із мечем.

Мідорі зустріла його посеред мосту.

Їхні клинки зіткнулися.

Каорі підняла із землі уламок списа й кинула його в лучника.

Вона не влучила.

Але лучник пригнувся.

Цього вистачило.

Кіцуне підняла руку.

Навколо лучника спалахнули дев'ять синіх вогнів.

Він побачив щось, чого не бачили ми.

Закричав і вистрілив у порожнечу.

Стріла пролетіла повз нас.

Воїн зі списом спробував підвестися.

Я поставив меч біля його горла.

Мій меч був коротким.

Але його горло було достатньо низько.

Він завмер.

- Тварина? - запитав я.

Воїн подивився на мене.

- Самурай, - швидко відповів він.

Становище поліпшилося.

Мідорі вибила меч із рук другого воїна.

Каорі підійшла до лучника, поки той і далі цілився в невидимих ворогів.

Вона забрала в нього лук.

Кіцуне погасила вогні.

Лучник побачив, що лишився без зброї.

Він мав розчарований вигляд.

Ми зв'язали всіх трьох їхньою ж мотузкою.

Мотузка була добра.

Не така, як у Хатіемона.

Я запитав, де дзвін.

Вони мовчали.

Я запитав знову.

Вони й далі мовчали.

Каорі показала на кіцуне.

- Вона може знову показати вам те, що ви бачили.

Лучник заговорив першим.

Дзвін доправили до фортеці Куромацу.

Гендзо наказав сховати його у старому внутрішньому дворі.

Після події в ущелині частина людей відмовилася продовжувати службу.

Інші зникли.

Сам Гендзо нікого не слухав.

Він хотів скористатися дзвоном, щоб підкорити морського духа.

Це було ще нерозумніше, ніж просто вдарити по ньому.

- Як далеко фортеця? - запитала Мідорі.

- День шляху.

- Скільки воїнів?

Полонений назвав число.

Надто велике.

Я вирішив не повторювати його вголос.

Іноді великі числа заважають зосередитися.

Ми лишили полонених зв'язаними біля мосту.

Кіцуне пообіцяла звільнити їх уранці.

Вони мали невпевнений вигляд.

Я теж.

Але угоду вже було укладено.

Ніч ми провели в невеликій печері за ущелиною.

Каорі розпалила вогонь.

Мідорі перевірила мої обладунки.

На одній пластині лишилася подряпина від списа.

Я довго її розглядав.

Це була перша справжня відмітина в цій історії.

Мені дали рис і маленький шматок сушеної риби.

Я їв повільно.

Кіцуне сиділа біля входу до печери.

Її хвости лежали навколо неї віялом.

- Ти міг загинути, - сказала вона.

- Міг.

- І все одно пішов першим.

- Міст був низьким.

Вона подивилася на мене.

- Це причина?

- Це перевага.

Кіцуне усміхнулася.

Потім дістала з рукава маленький згорток.

Усередині лежали два шматочки смаженого тофу.

Один вона з'їла сама.

Другий поклала переді мною.

Я понюхав.

Тофу був справжній.

Але не рибою.

Я все одно з'їв.

Це був вияв дипломатії.

Перед сном я подумав про фортецю.

Про Гендзо.

Про дзвін.

І про море, яке відгукувалося на його гул навіть через гори.

Люди вкрали дзвін.

Але біда вже перестала належати людям.

Підсумки дня були такі:

Ущелину Лисячих Вогнів досліджено.

Кілька доріг виявилися неіснуючими.

Море всередині гори виявлено й визнано несправжнім.

Велика кількість риби також виявилася несправжньою.

Оману викрито завдяки відсутності охорони й правильного запаху.

Віз знайдено.

Дзвона не було.

Сліди нападу виявлено.

Морського духа визнано справжнім.

Трьох воїнів Чорної Сосни переможено.

Один супротивник виправив звертання.

Короткий меч виявився достатнім.

Кіцуне допомогла.

Смажений тофу прийнято з дипломатичною метою.

Фортеця Куромацу була за день шляху.

Ворогів було надто багато для зручного підрахунку.

Розслідування слід було продовжити.