Сказання про Флекі-сана, Білого Самурая

Сказання про Флекі-сана, Білого Самурая

Дзвін семи припливів

Епоха Хакучо, рік дванадцятий.

П'ятий місяць, сьомий день.

Чорне море.

Білий самурай пливе.

Берег іще чекає.

Запис шостий. Дзвін, який почуло море

Ми залишили фортецю до світанку.

Дзвін везли на важкому возі.

Його тягнули четверо коней.

Поруч ішли воїни Гендзо.

Учора вони охороняли дзвін від нас.

Сьогодні допомагали його повернути.

Люди змінюють рішення повільніше, ніж напрямок на дорозі.

Але іноді все-таки змінюють.

Гендзо їхав попереду.

На ньому не було чорного шолома.

Меч висів при боці, але рука більше не лежала на руків'ї.

Після двобою він став мовчазнішим.

Це поліпшило подорож.

Мідорі йшла поруч із возом.

Каорі перевіряла мотузки.

Я їхав згори на дзвоні.

Так було зручніше.

І урочистіше.

Ум'ятина від першого удару залишалася на бронзі.

Від неї розходилися тонкі тріщини.

Іноді дзвін гудів сам.

Тихо.

Наче всередині нього звучало далеке море.

Щоразу коні починали непокоїтися.

Щоразу я клав ласту на бронзу.

Гул припинявся.

Ніхто не пояснив чому.

Я теж не став.

Іноді самураєві корисно мати такий вигляд, ніби все відбувалося з його волі.

Зворотна дорога крізь ущелину виявилася коротшою.

Кіцуне чекала на нас біля кам'яного мосту.

Поруч із нею сидів Хатіемон.

Він продавав воїнам дерев'яні амулети у формі риб.

Побачивши мене, танукі швидко сховав гроші.

- Флекі-сане! - вигукнув він. - Я саме поширюю звістку про твою перемогу.

- За плату?

- Звістка мусить на чомусь подорожувати.

Я подивився на амулети.

Риби були вирізьблені кепсько.

Одна більше скидалася на баклажан.

- Це захисні талісмани Білого Самурая, - пояснив Хатіемон.

- Я їх не благословляв.

- Справжня святість не потребує формальностей.

Гендзо хотів наказати прибрати танукі з дороги.

Я його зупинив.

Хатіемон уже продав половину амулетів його людям.

Боротьба з торгівлею була складніша за боротьбу на мосту.

Кіцуне підійшла до дзвона.

Її усмішка зникла.

Вона торкнулася бронзи.

Сині вогники довкола неї згасли.

- Він уже вас чує, - сказала вона.

- Хто? - запитала Каорі.

Кіцуне подивилася на мене.

- Той, хто чекає під морем.

Удалині вдарив грім.

Хоча небо над ущелиною лишалося ясним.

- Ти підеш із нами? - запитала Мідорі.

- До берега.

- А далі?

- Далі це справа моря.

Мені не сподобалося, що всі знову дивилися на мене.

Я відвернувся й далі сидів на дзвоні.

Це допомогло зберегти гідність.

До села ми підійшли ввечері.

Небо над морем було чорним.

Вітер гнув дерева.

Хвилі билися об берег так сильно, що бризки долітали до перших будинків.

Рибальські човни витягли далеко на суходіл.

Люди збирали речі.

Дехто вже йшов дорогою в гори.

Побачивши віз, вони зупинилися.

Потім побачили дзвін.

Потім - мене.

Новина розлетілася швидко.

До воріт збіглося все село.

Староста.

Монах Дзен'ю.

Сабуро.

Айко.

Дівчинка першою підбігла до воза.

- Ви його знайшли!

- Так, - відповів я.

- А умібодзу?

Я подивився на море.

З води підіймалася темна тінь.

Спочатку вона скидалася на далеку скелю.

Потім скеля виросла.

Над хвилями з'явилася величезна чорна голова.

У неї не було обличчя.

Лише двоє блідих очей.

Море довкола неї кипіло.

- Він теж знайшовся, - сказав я.

Люди закричали.

Хтось побіг до будинків.

Хтось упав навколішки.

Монах Дзен'ю залишився стояти.

Він дивився на умібодзу й шепотів молитву.

Гендзо підійшов до нього.

- Де скеля семи хвиль?

Монах показав на темний виступ далеко від берега.

За звичайної погоди до нього можна було дістатися човном.

Тепер хвилі повністю ховали шлях.

На вершині скелі стояла кам'яна арка.

Там колись висів дзвін.

Ще до будівництва храму.

Так казала давня легенда.

- Дзвін треба підняти туди, - сказав Дзен'ю. - І вдарити сім разів до світанку.

Каорі подивилася на хвилі.

- Човен не пройде.

- Пройде, - сказав Гендзо.

- Жоден.

Він подивився на мене.

Це знову сталося.

- Ні, - сказала Мідорі.

Вона вимовила це одразу.

Ще до того, як хтось устиг пояснити.

- Іншого шляху немає, - відповів Гендзо.

- Знайдемо.

- До світанку лишилося кілька годин.

- Тоді знайдемо швидше.

Я подивився на море.

Вода була моєю стихією.

Але не така.

Там плавали колоди, розбиті човни й цілі дерева.

Хвилі здіймалися вище за будинки.

За ними рухався умібодзу.

На березі було страшно.

У воді буде ще страшніше.

Я боявся.

Це було розумно.

- Як доправити дзвін? - запитав я.

Мідорі повернулася до мене.

- Ні.

- Я запитав лише про дзвін.

- Я знаю, про що ти запитав.

Гендзо показав на рибальські сіті й дерев'яні бруси.

- Зробимо пліт. Дзвін закріпимо згори. Люди триматимуть його мотузками з берега.

- Хвилі перевернуть пліт, - сказала Каорі.

- Тоді треба, щоб хтось спрямовував його з води.

Усі замовкли.

Хатіемон перестав продавати амулети.

Навіть кіцуне більше не всміхалася.

Я подивився на свої ласти.

Потім на море.

Потім на дзвін.

- Я тюлень, - сказав я.

- Ми помітили, - відповіла Каорі.

- Уперше це виявилося важливою військовою перевагою.

Мідорі опустилася поруч зі мною.

- Ти можеш не повернутися.

- Можу.

Вона поклала руки мені на голову.

- Тоді я тебе не відпущу.

- Ти не можеш весь час носити мене на руках.

- Можу спробувати.

Це була сильна погроза.

Я притулився чолом до її грудей.

Так ми стояли деякий час.

Вітер тріпав її волосся.

Море ревло.

Умібодзу наближався.

- Я повернуся, - сказав я.

- Ти не можеш цього обіцяти.

- Тоді обіцяю постаратися.

Каорі сіла поруч і обійняла нас обох.

Це було незручно.

На мені досі були обладунки.

Але я не заперечував.

Потім ми почали готуватися.

Люди зв'язали пліт із товстих колод.

Дзвін поклали посередині.

Мотузки протягнули крізь залізні кільця.

Одні мали втримувати пліт із берега.

Інші - допомагати витягнути його назад.

Кіцуне пройшла вздовж канатів і торкнулася кожного.

Волокнами побігли сині вогники.

- Вони не порвуться до сьомого удару, - сказала вона.

- А після? - запитала Каорі.

- Після все залежить від моря.

Гендзо зняв із себе меч.

Він простягнув його мені.

- Візьми.

Я подивився на довгий клинок.

- Він надто великий.

Гендзо вперше за весь вечір усміхнувся.

- Тоді візьми свій.

Один мій меч залишився на дні рову.

Другий висів при боці.

Короткий.

Надійний.

Достатній.

Я зняв важкі обладунки.

У воді вони потягнули б мене на дно.

Залишив лише легку нагрудну пластину й пов'язку на голові.

Меч прив'язали до спини.

Каорі обв'язала довкола мене мотузку.

Мідорі перевірила кожен вузол тричі.

Потім ще один.

- Досить, - сказав я.

Вона перевірила знову.

Пліт зіштовхнули у воду.

Перша хвиля відкинула його назад.

Люди закричали й навалилися на бруси.

Друга хвиля підняла пліт.

Я кинувся слідом.

Холод ударив одразу.

Вода закрутила мене.

На мить я не зрозумів, де поверхня.

Потім побачив тьмяне світло місяця.

Виринув.

Пліт уже зносило вбік.

Я поплив за ним.

Ласти працювали самі.

У воді я більше не був маленьким і незграбним.

Тут моє тіло знало, що робити.

Я наздогнав пліт і вхопився за бічну мотузку.

Дзвін гойдався.

Кожен удар хвиль змушував бронзу гудіти.

Умібодзу повернув голову.

Його бліді очі зупинилися на нас.

Я побачив, як він піднімає руку.

Чорна долоня була ширша за рибальський будинок.

Вона вдарила по воді.

Хвиля пішла просто до нас.

На березі спалахнули сині вогники.

Кіцуне підняла обидві руки.

Хвиля розкололася надвоє.

Одна частина пішла ліворуч.

Друга - праворуч.

Пліт провалився між ними.

Потім знову піднявся.

Я втримався.

Дзвін - теж.

Мотузки натяглися.

Люди на березі тягнули.

Гендзо вигукував команди.

Мідорі тримала головний канат.

Каорі стояла поруч.

Я бачив їх лише між хвилями.

Скеля була попереду.

Зовсім близько.

І дуже далеко.

Наступна хвиля перевернула пліт набік.

Дзвін зсунувся.

Одна мотузка луснула.

Кіцуне обіцяла, що вони не порвуться.

Напевно, ця мотузка не почула обіцянки.

Я пірнув.

Під водою дзвін скидався на величезне темне тіло.

Він повільно йшов на дно.

Я знайшов обірваний кінець.

Зачепив його зубами.

Потягнув.

Це було марно.

Дзвін був важчий.

Набагато важчий.

Тоді я дістав меч і перерізав іншу мотузку, яка тягнула його вбік.

Дзвін перестав обертатися.

Пліт вирівнявся.

Люди на березі знову натягнули канати.

Я виринув.

Повітря майже не лишилося.

Меч вислизнув із пащі.

Я встиг спіймати його ластою.

Тепер обидва мої мечі мало не опинилися на дні.

Але один досі залишався зі мною.

Скеля наблизилася.

На ній не було сходів.

Лише мокре каміння й кам'яна арка нагорі.

- Як підняти дзвін? - крикнула Каорі з берега.

Я теж не знав.

Тоді Гендзо ступив у воду.

За ним увійшли його воїни.

Рибалки приєдналися.

Вони тримали мотузки й рухалися вперед, доки вода не піднялася їм до грудей.

- Тягніть! - закричав Гендзо.

Усі потягнули.

Дзвін зрушив.

Пліт ударився об скелю.

Бронза заскреготіла по каменю.

Умібодзу піднявся вище.

Його тіло закривало половину неба.

Він простягнув руку до берега.

Мідорі відпустила канат і вихопила меч.

Це було марно проти істоти завбільшки з гору.

Але вона все одно стала між ним і людьми.

Такою вона була.

Кіцуне з'явилася поруч.

Її дев'ять хвостів розгорнулися віялом.

Сотні синіх вогників піднялися над берегом.

Умібодзу зупинився.

На одну мить.

Цього вистачило.

Дзвін дотягли до підніжжя арки.

Люди закріпили його.

Я вибрався на скелю.

Каміння було слизьким.

Без обладунків рухатися було легше.

До дзвона лишалося кілька кроків.

Поруч лежало дерев'яне било.

Надто велике.

Я штовхнув його.

Воно не зрушило.

Спробував знову.

Безуспішно.

- Мотузку! - крикнув я.

Каорі кинула кінець.

Я обв'язав його довкола била.

На березі люди потягнули.

Я спрямовував.

Колода хитнулася.

І вдарила у дзвін.

Перший дзвін пройшов над морем.

Умібодзу завмер.

Хвилі на мить стали нижчими.

Другий удар.

Бронза загуділа сильніше.

На поверхні дзвона засвітилася перша хвиля.

Потім друга.

Третій удар.

Умібодзу заревів.

Звук був таким низьким, що каміння затремтіло.

Море піднялося стіною.

Кіцуне втримувала вогники.

Її хвости тремтіли.

Гендзо й рибалки далі тягнули мотузку.

Четвертий удар.

Хвиля вдарила в скелю.

Мене змило.

Мотузка довкола тіла натягнулася.

Мідорі втримала її.

Я повис над водою.

Потім підтягнувся назад.

Самотужки це виглядало б краще.

Але часу на гідність не було.

П'ятий удар.

На дзвоні засвітилася біла морська тварина.

Тепер це точно був тюлень.

Я не сумнівався.

Умібодзу нахилився ближче.

Його очі опинилися просто переді мною.

У них не було злості.

Лише глибина.

І самотність.

Він спав багато років.

Люди розбудили його болем.

Тепер він не розумів, навіщо його кличуть знову.

- Ми повертаємо дзвін, - сказав я.

Не знаю, чи він почув.

Але його рука зупинилася.

Шостий удар.

Море довкола скелі почало обертатися.

Канати натяглися до краю.

Люди падали.

Підводилися.

Знову тягнули.

Гендзо стояв попереду всіх.

На його долонях з'явилася кров.

Каорі допомагала рибалкам.

Мідорі тримала мою мотузку.

Кіцуне майже зникла серед власного вогню.

Лишався останній удар.

Але било заклинило.

Мотузка застрягла між камінням.

Люди тягнули.

Нічого не відбувалося.

Умібодзу підняв руку.

На берег пішла остання хвиля.

Вона була вища за храм.

Вища за село.

Вища за все, що я бачив.

Я дістав меч.

Перерізав мотузку довкола себе.

- Флекі-сане! - закричала Мідорі.

Я більше не був прив'язаний до берега.

Зате міг рухатися.

Я кинувся до била.

Ухопив мотузку зубами.

Відштовхнувся всім тілом.

Колода зрушила.

Повільно.

Надто повільно.

Я вперся ластами в камінь.

Потягнув сильніше.

Меч випав і зник у воді.

Тепер обидва мечі було втрачено.

Це було неприємно.

Але вже неважливо.

Било хитнулося.

Ударило у дзвін.

Сьомий дзвін пролунав над морем.

Хвиля зупинилася.

Не розбилася.

Не зникла.

Просто завмерла.

Наче стала стіною з темного скла.

Потім повільно опустилася.

Умібодзу дивився на мене.

Біле зображення на дзвоні світилося.

Я стояв під ним.

Без меча.

Без мотузки.

Майже без сил.

Давній дух схилив голову.

Море довкола нього стало спокійним.

Його тіло почало йти під воду.

Спочатку зникли плечі.

Потім очі.

Останнім лишилося темне тім'я.

І воно теж розчинилося серед хвиль.

Сині вогники згасли.

Запала тиша.

Справжня.

Не тривожна.

Не порожня.

Просто тиша після бурі.

Потім із води вистрибнула риба.

Вона впала на скелю поруч зі мною.

Я подивився на неї.

Риба була справжня.

Пахла правильно.

І ніхто її не охороняв.

Я зрозумів, що все закінчилося.

Уранці море було спокійне.

Рибалки вийшли на човнах.

Сіті наповнилися ще до полудня.

Дзвін повернули до храму.

Тепер він дзвонив лише раз на світанку.

Сім ударів вирішили більше не повторювати без серйозної потреби.

Це було розумно.

Даймьо приїхав за три дні.

Він був невдоволений.

Потім побачив Гендзо.

Побачив жителів села.

Побачив кіцуне, яка сиділа на храмовому даху.

Після цього став значно ввічливішим.

Він запропонував мені титул.

Землю.

Будинок.

Місце при дворі.

Я відмовився від місця при дворі.

Там було надто багато сходів.

Натомість попросив:

звільнити село від податку на три роки;

дозволити рибалкам вільно виходити в море;

не чіпати храм;

залишити Гендзо хранителем узбережжя, але без права самостійно будити давніх духів;

установити зручну купіль у кожному заїжджому дворі на прибережній дорозі.

Даймьо погодився не одразу.

Тоді кіцуне всміхнулася.

Він погодився швидше.

Хатіемон отримав право продавати талісмани.

Я цього не просив.

Він однаково отримав.

Айко першою вдарила в повернений дзвін.

Один раз.

Звук пройшов над морем.

Рибалки вклонилися.

Гендзо вклонився мені.

Я вклонився йому.

Вийшло невисоко.

Але щиро.

Мідорі й Каорі стояли поруч.

Коли все закінчилося, ми повернулися до будинку старости.

Там для мене приготували велику купіль.

Вода була тепла.

Поруч лежала ціла гора риби.

Я занурився майже повністю.

На поверхні лишилися тільки очі й ніс.

- Ти тепер Білий Самурай Припливу, - сказала Айко.

Я подумав.

Ім'я було гарне.

Урочисте.

Трохи довге.

- Риба важливіша, - відповів я.

Мідорі засміялася.

Каорі теж.

Я заплющив очі.

Надворі дзвонив дзвін.

Море відповідало тихим шумом.

На березі сушилися повні сіті.

Усе було правильно.

Підсумки дня були такі:

Дзвін повернуто морю.

Пліт ледь не втрачено.

Один меч утрачено.

Другий меч теж утрачено.

Обидва виявилися непотрібними для останнього удару.

Умібодзу зустрінуто.

Сім ударів завдано.

Море заспокоєно.

Риба повернулася.

Гендзо отримав можливість виправитися.

Село звільнено від податку.

Купелі визнано державною необхідністю.

Титул Білого Самурая Припливу прийнято умовно.

Рибу отримано повністю.

Сказання завершено.