Космічні нариви безодні

розжований простір до міліметра

зів'ялі тіні поволі впиваються в землю.

простягаючись контуром на горизонті,

місто, як і все інше, існувало довкола

космічних наривів безодні.

доки час, мов епілептик-каліка,

здригався у проміжках значень

циферблату старого "зеніта"

смуток поволі сповивав мене

поглинаючи вимір,

все навколо нашіптувало,

що скоро віки пройдуть мимо,

і після побачить лиш самотня могила.

так...

я боявся колись руки еліпсизма.

боявся, що обличчя століть матимуть змогу

дивитись на світ чужими очима.

боявся не застати наслідків

діяльності монументальних поривів.

але тепер...

тепер в небесах ранкові симфонії —

це балістичні птахи,

що вилітають із затхлої клоаки історії.

сьогодні, меланхолія за майбутнім

виглядає лиш прірвою часу,

що сміється над людським життям

із космічних наривів безодні.