Флекі й захоплення «Енігми»

«Необережні розмови коштують життів».

Британське гасло воєнного часу

Північна Атлантика, 10 травня 1941 року

U-110 протрималася на буксирі довше, ніж очікували.

Усю ніч вона йшла за Bulldog, важко перевалюючись поміж хвиль. Буксирний трос то провисав, зникаючи під водою, то натягувався з такою силою, що сталеві кріплення на кормі есмінця починали стогнати. На покинутому підводному човні й далі працювала переносна помпа. Двоє моряків залишалися біля неї до темряви, але потім Бейкер-Крессвелл наказав зняти останню групу: море дужчало, корма U-110 сідала дедалі глибше, а повертатися на неї ставало надто небезпечно.

На світанку човен уже майже не тримав рівноваги. Він ішов із постійним креном на правий борт. Хвилі перекочувалися через кормову палубу, входили у відкриті вентиляційні отвори й щогодини додавали всередину нові тонни води.

На містку Bulldog мовчки спостерігали за його повільним умиранням.

- Помпа зупинилася двадцять хвилин тому, - доповів вахтовий офіцер.

Бейкер-Крессвелл подивився на годинник.

- Буксирний трос?

- Тримає, сер.

- Кріплення?

- Поки тримають.

Катаріна стояла біля кормового крила містка. За ніч вона жодного разу не спустилася до каюти. Міріель теж майже не спала: разом зі зв'язківцями вона сортувала захоплені матеріали, звіряла книжки, перераховувала ротори й складала попередній перелік здобичі.

Тепер головне було в замкненому приміщенні під озброєною охороною.

Машина.

Ключові таблиці.

Книжки коротких сигналів.

Журнали радіозв'язку.

Списки позивних.

Усе, заради чого задумали операцію.

На буксирі залишався лише корпус.

- До порту він не дійде, - сказав Бейкер-Крессвелл.

Катаріна не стала сперечатися.

- Скільки ще?

- Годину. Можливо, дві. Якщо кормова перебірка остаточно здасться - менше.

- Є сенс знову висадити групу?

Командир повільно похитав головою.

- Рятувати нічого. Усе цінне вже в нас. А якщо трос лусне, людей не встигнуть зняти.

Вони подивилися на U-110.

За добу підводний човен змінився. Учора він був зброєю, що ховалася під конвоєм. Потім став полем бою. Тепер перетворився на безпорадну чорну оболонку, яку океан поступово забирав назад.

- Тоді віддавайте буксир, - сказала Катаріна.

Бейкер-Крессвелл обернувся до неї.

- Адміралтейство хотіло отримати човен цілком.

- Адміралтейство хотіло отримати «Енігму». Човен був бажаним. Таємниця - необхідною.

- Якщо він зникне разом з екіпажем, німці вирішать, що все загинуло.

- Саме так.

Командир іще секунду дивився на буксирований корпус.

- Віддати буксир.

Наказ передали на корму.

Матроси звільнили страхувальні кріплення й приготувалися скинути кінець. Трос був натягнутий майже до межі. Послабити його звичайним способом не вдавалося, тому старшина наказав перерубати допоміжну лінію й скинути основний канат за борт разом із частиною кріплення.

Удар сокири пролунав один раз.

Потім другий.

Трос зірвався з кнехта й пішов у воду.

U-110 уперше залишилася сама.

Кілька хвилин вона продовжувала рухатися за інерцією, зберігаючи попередній курс. Потім ніс повільно відвернув убік. Підводний човен ліг упоперек хвиль, і море одразу почало заливати його сильніше.

Bulldog зробив широке коло.

На палубі зібралися вільні від вахти матроси. Ніхто не розмовляв. Навіть ті, хто не знав, що саме винесли з німецького човна, розуміли: вони присутні при завершенні історії, про яку їм, імовірно, ніколи не дозволять розповісти.

U-110 нахилилася ще сильніше.

Одна хвиля повністю сховала корму.

Наступна пройшла через палубу й ударила в рубку.

Човен підняв ніс, ніби востаннє намагався спливти, потім почав повільно ковзати назад. Вода дійшла до основи бойової рубки. З відкритого люка вирвалося повітря, змішане з парою й димом.

За хвилину над поверхнею залишився лише ніс.

Потім зник і він.

На воді ще довго гойдалися уламки, масляні плями й кінець буксирного троса.

Бейкер-Крессвелл зняв кашкет.

- Записати час.

Вахтовий назвав годину й хвилину.

Катаріна дивилася на порожнє море.

Усе, що могло підтвердити справжній перебіг операції, пішло на дно: пошкоджений торпедний апарат, заклинений стерновий пост, перегризений телефонний кабель, сліди маленьких зубів на рукаві німецького офіцера й розвантажувальна система Флекі, що застрягла у кормовій перебірці.

Залишилася здобич.

Залишилися свідки.

І залишалася потреба змусити їх мовчати.

До полудня екіпаж зібрали по відділеннях. Офіцерам передали окремі розпорядження, матросам прочитали короткий наказ Адміралтейства. Нікому не дозволялося обговорювати захоплення U-110, стан човна, знайдені на ньому матеріали й дії абордажної групи. Заборонялося писати про це в листах, щоденниках та особистих записах. Навіть усередині корабля розмови про операцію мали припинитися.

В офіційному журналі залишалася проста послідовність подій: супротивника виявлено, атаковано глибинними бомбами, змушено спливти, покинуто екіпажем і згодом затоплено під час буксирування.

Про захоплення шифрувальних матеріалів згадувалося лише в окремому таємному додатку.

Про Флекі не згадувалося взагалі.

У попередній доповіді Катаріна написала:

«Додатковий фахівець Особливої служби проник на об'єкт до прибуття основної абордажної групи, порушив роботу систем керування й запобіг знищенню пріоритетного обладнання».

Паунд зрозумів би сенс.

Решті імена були не потрібні.

На кормі Bulldog матроси спорудили лежанку зі згорнутих бушлатів, парусини й двох старих сигнальних ковдр. Місце вибрали біля надбудови, де вітер залишався свіжим, але вода вже не долітала через борт.

Флекі лежав, витягнувшись на всю довжину.

Бік і далі болів, однак корабельний лікар не виявив переломів. Обпалену ласту обробили маззю, поверх шерсті наклали легку пов'язку. Нового кашкета поки не видали, тому старшина Вілкінс виготовив тимчасовий із синьої тканини й прикріпив до нього маленьку кокарду.

Кашкет сидів нерівно.

Флекі вважав це тимчасовою вадою.

Поряд із лежанкою стояв дерев'яний ящик, накритий брезентом. На кришці крейдою було написано:

МАЙНО ОСОБЛИВОЇ СЛУЖБИ.

НЕ ЧІПАТИ.

У ящику була риба.

Не одна.

Після повернення абордажної групи з'ясувалося, що майже кожен матрос уважав за необхідне зробити особистий внесок у відновлення лейтенанта. Хтось віддав частину корабельного пайка, хтось зберіг копченого оселедця з Ліверпуля, кок виділив дві свіжі рибини, призначені для офіцерського столу.

Запасу вистачало на невелику самостійну операцію.

Катаріна сиділа поруч на перевернутому ящику. Міріель влаштувалася біля борту, притримуючи рукою волосся, яке вітер раз у раз кидав їй в обличчя.

Деякий час усі троє мовчали.

Океан був майже спокійним. Над обрієм уперше за кілька днів з'явився розрив у хмарах, і холодне сонячне світло лягло на палубу.

- Човен затонув? - запитав Флекі.

- Так, - відповіла Катаріна.

- Повністю?

- Від нього нічого не залишилося на поверхні.

Флекі подумав.

- Добре.

- Тобі не шкода конструкції? - запитала Міріель.

- Вона намагалася мене втопити.

- Учора ти називав її доброю.

- Добра конструкція може поводитися погано.

Катаріна провела долонею по його голові, обережно оминаючи тимчасовий кашкет.

- У доповіді тебе не буде.

- Я знаю.

- Формально операцію провела абордажна група.

- Вона провела.

- А ти?

Флекі подивився на ящик із рибою.

- Я прийшов раніше.

Міріель усміхнулася.

- Значно раніше.

- Це було необхідно.

- Тобі видадуть подяку Адміралтейства, - сказала Катаріна. - Таємну.

- Її можна обміняти на рибу?

- Не думаю.

- Тоді практична цінність обмежена.

Вона засміялася й нахилилася, щоб поцілувати його в маківку.

Флекі не заперечував.

На містку пролунав дзвін. Bulldog змінював курс, повертаючись до кораблів супроводу. Попереду ще залишалися конвой, війна й океан, повний невидимих підводних човнів.

Але операція «Білий тюлень» завершилася.

Флекі підставив морду вітру. Шерсть поступово висихала. Повітря пахло сіллю, димом і рибою. Уперше за багато днів йому не треба було нікуди плисти, пролазити крізь труби, відкривати німецькі вентилі чи лежати на шифрувальних машинах.

Він відкрив ящик, вибрав одного оселедця й уважно його оглянув.

- Постачання? - запитала Міріель.

- Поліпшилося.

Флекі з'їв рибу, поклав голову на складений бушлат і заплющив очі.

Катаріна поправила край ковдри.

Есмінець ішов уперед, залишаючи за кормою довгий білий слід.

Операція завершилася успішно.

Постачання - теж.

________________________________________

Епілог. Доповідь, якої не існувало

Понад сімдесят років по війні один британський колекціонер і архівний дослідник, ім'я якого майже ніхто не запам'ятав, працював із неопрацьованими матеріалами у сховищі невеликого морського музею. Він не був професійним істориком, не викладав в університеті й не писав наукових монографій. Його цікавили другорядні документи: списки виданого майна, свідчення полонених, звіти про несправності й теки, випадково підшиті не до тих справ. Того дня йому принесли коробку, позначену як матеріали про порятунок екіпажів німецьких підводних човнів у Північній Атлантиці. Більша частина вмісту не становила особливого інтересу: картки військовополонених, медичні огляди, переліки особистих речей і копії стандартних анкет. На дні лежала тонка тека без номера. Папір пожовтів, краї стали ламкими, металева скріпка перетворилася на руду потерть. На першій сторінці зберігся вицвілий штамп SECRET, а нижче олівцем було написано: «До підсумкового звіту не долучати».

Документ був протоколом допиту німецького матроса, урятованого після загибелі U-110. Прізвище читалося погано: чи то Краузе, чи то Краусс. Із перших сторінок випливало, що свідок служив у кормовому електромоторному відсіку й після спливання човна пробув у воді близько сорока хвилин. Спочатку запитання були звичайними: обставини атаки, наказ командира покинути корабель, стан механізмів, кількість загиблих. Потім слідчий перейшов до пошкоджень усередині човна. Матрос стверджував, що кормові стерна остаточно вивели з ладу вже після припинення глибинної атаки, телефонний зв'язок між відсіками було перерізано, а баластну систему навмисно привів у дію сторонній. Слідчий запитав, чи бачив свідок британського диверсанта. Матрос відповів, що бачив. На полях біля цього рядка хтось поставив знак питання червоним олівцем.

Далі текст ставав дивнішим. «Скільки людей проникло в човен?» - запитував слідчий. «Жодної», - відповідав німець. Після уточнення він пояснював, що порушник не був людиною. Слідчий припустив собаку, потім водолаза в білому захисному костюмі й, нарешті, наслідки контузії. Матрос і далі наполягав: крізь пошкоджений кормовий торпедний апарат проник білий тюлень у невеликому британському спорядженні. Він пройш через торпедний відсік, заклинив ручне керування стернами, пошкодив лінії зв'язку, відкрив повітряну магістраль і попрямував до центрального поста. Кілька членів екіпажу намагалися його затримати, але тварина рухалася під трубопроводами й механізмами, використовувала нахил палуби й один раз укусила матроса за рукав. На запитання, чи була вона дресированою, свідок відповів: «Вона розуміла, що робить». На запитання, чи бачив він зброю, німець сказав: «Ніж, заряди й інструменти. Потім майже нічого. Інструменти ми відібрали». На запитання, чи могло це бути звичайне корабельне створіння, яке випадково потрапило всередину, надійшла відповідь: «Звичайні тварини не блокують стернових постів металевими клинами».

Остання сторінка містила додаткові свідчення радиста. Він стверджував, що той самий тюлень з'явився з вентиляційного каналу в мить знищення шифрувальної машини, перекинув відро з палаючими документами, не дозволив винести «Енігму» з радіорубки й ліг на неї до прибуття британських моряків. Слідчий кілька разів повертався до однієї деталі: чи справді тварина охороняла машину. Радист відповідав ствердно. Наприкінці протоколу стояв висновок військового лікаря: обидва свідки перебували у стані нервового потрясіння після глибинної атаки, аварійного спливання й тривалого перебування в холодній воді; збіг їхніх свідчень міг пояснюватися обговоренням події між полоненими. Відомості про тварину пропонувалося вважати недостовірними й не включати до офіційного звіту. Під висновком була коротка приписка іншим почерком: «Відділу спеціальних операцій. Перевірити окремо».

Дослідник устиг прочитати її двічі. Потім спробував обережно перегорнути сторінку, щоб побачити зворотний бік. Папір тріснув на згині. Він завмер, але було вже пізно: верхній край відокремився, розсипаючись дрібними жовтими пластівцями. Спроба втримати аркуш лише прискорила руйнування. Волокна розпадалися під пальцями, чорнило осипалося разом із ними. За кілька секунд від останньої сторінки залишилася жменька сіруватого пилу й кілька клаптиків, на яких неможливо було розібрати ні номера справи, ні підпису.

Архівістка, що прибігла, застала його над порожньою текою. Він розповів, що щойно прочитав допит німецьких підводників, які бачили всередині U-110 озброєного британського тюленя. Архівістка довго дивилася спершу на нього, потім на пил на столі, після чого попросила більше не працювати зі старими матеріалами без захисної підкладки. У каталозі теки не значилося. Номер коробки належав до документів іншого підводного човна. За прізвищем свідка нічого знайти не вдалося. Спроби відшукати копію протоколу у військово-морських архівах, матеріалах розвідки й фондах допитів військовополонених результату не дали.

Дослідник розповідав про цю знахідку до кінця життя. Іноді його слухали з цікавістю, частіше всміхалися. Один історик припустив, що йшлося про британського водолаза у світлому костюмі. Інший пояснив усе контузією німецьких моряків. Працівник музею якось зауважив, що людина, здатна переплутати тюленя з диверсантом, навряд чи могла дати надійні свідчення. Сам дослідник не сперечався. Він лише повторював, що обидва німці описали однакові деталі: низький зріст, білу шерсть, розвантаження, клини у стерновому посту й тварину, яка лежала на шифрувальній машині.

Звісно, йому ніхто не повірив. Захоплення U-110 давно дослідили, імена учасників відомі, а послідовність подій відновлена за офіційними документами. Німецький човен сплив після глибинної атаки, екіпаж покинув його, британська абордажна група ввійшла всередину й виявила «Енігму» разом із шифрувальними книжками.

Жодних тюленів в офіційних звітах не значилося.

Утім, в офіційних звітах не значилося й багато чого іншого.