Розділ 5
Наступні декілька місяців наших відносин переросли у вагітність і пропозицію — без пафосу та ставання на одне коліно: просто виїзд за місто, приємний вечір і…
— Я досі не впевнений, що вартий цього, та я дуже хочу, щоб наші відносини переросли в сімейні. Не тому, що ти завагітніла, не тому, що я намагаюся взяти відповідальність. Я просто відчуваю, що моє місце — поряд із тобою, — сказав він, здається, саме так.
Я не відмовила.
І настав час офіційного візиту до моїх батьків. Я не хотіла, та він наполіг. Мама, як завжди, навалилася на мене зі своєю мантрою, тільки сторону платівки змінила: «Знайди собі мужика» на «Не проїби цього мужика».
А от цього так званого чоловіка, якого я мусила втримати, вона прийняла як рідного. Зуби, хоч і дорогі, усе-таки вставні, щоразу виділялися, коли вона, усміхаючись, зверталася до нього:
— От зміюка. Ні, щоб за дочку вступатися, яку стільки років пиляла, а вона — зятю лестить.
Додому ми поверталися пізно, і я була м'яко кажучи не в гуморі, копаючи все, що траплялося на дорозі. Костянтин накинув на мене свій піджак і всю дорогу обіймав.
сволота, краще би при цьому мовчав — а ні він підколював, що я — копія своєї мами.
Ага, копія, що зробилася на напівзламаному принтері.
За підколи він, звісно, отримав сповна. Строк був ще досить малим, та я прикинулася дурочкою: декілька разів наступила каблуком йому на ногу і ще поганяла його по цілодобових магазинах — то за апельсинами, то за кількою. Хай знає, як ставати на тещину сторону.
Ті відчуття з того самого дня знайомства здаються нереальними. Чому все так різко змінюється? Десь у глибині щось усе ще мене зраджувало.
І поки я сумнівалася у власних відчуттях, ми зіграли весілля: вінчання, загс, ресторан калейдоскопом змінилися на пологове.
Там, на стільці, я зрозуміла, навіщо були всі ті муки: тіло мене просто готувало до цього нестерпного болю!
Сука… поки я раз за разом втрачала свідомість, я готувала план, як каструю його за цю двійню, бо більше я народжувати не збираюся.
Не встигло все зажити там, де було пошито, як мене, що не бажала покидати стіни роддому, виставили за його двері — і почалися важкі часи, ті, про які я не раз чула: безсонні дні й ночі та молоко, що не зціджувалося, через що біль у тілі не зникав лише ніби змінював своє місце. Крики, сварки і всрана депресія, що зуміла поставити на місце не лише все в квартирі, а й маму.
Не знаю, що саме змінилося, та з мамою ми прийшли до повного примирення. Стара, що доїдала мене роками, стала одуванчиком, якого трясло від задоволення посидіти з онуками. Дійшло до того, що в якийсь момент ми почали перемивати кісточки брату. І тут я спіймала себе на словах Костянтина.
«Пробач, милий». Тепер-то я зрозуміла, чому я її копія.
Як він сам витримав усі мої заскоки — я навіть не знаю. І досі боюся запитати. Дивлюся зараз на його спину і на те, як ніжно лежать у його руках діти, і ця його незначна сивина знову повертає мене до реальності — з бажанням накинутися на нього та вкусити за губи.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!