Розділ 8
Сьогодні мені виповнилося сімдесят років. Стоячи на ґанку, я зустрічала гостей. Заскрипіли гальма, за ними — гомін з автомобілів, що припаркувалися біля паркану.
Такі ж невисокі, але й не низькі, з'явилися два синочки — колобки. Вони не шукали принцес чи гонору, тому, відчувши своє, одружилися, і тепер першими крізь хвіртку до мене бігли внуки.
Стоячи на цьому ґанку, я впевнено можу сказати: ти став світлом, якого мені так не вистачало. І жалкую я лише про одне — що ти не побачив, як виросли ці два засранці...
Рука, що підтримувала голову, зісковзнула, і я щодуху чолом гепнулася об кухонний стіл. На мить важкі, охмілілі повіки розплющилися. Не знаю, чи то від переляку, чи від болю в чолі, але очі одразу наповнилися сльозами. Біля стіни все ще лежали рештки розбитого келиха, і від одного погляду на них мене пробрав раптовий озноб.
Я повільно перевела подих і підвелася, озираючись навколо. Все було на своїх місцях. Це був той самий вечір — вечір перед нав’язаним побаченням, на яке я зрештою відмовилася йти.
До самого ранку я так і не змогла заснути.
І що довше лежала в темряві, то сильніше не давала мені спокою одна проста думка: з якоїсь причини я дуже хотіла віддати тому незнайомцю ці двадцять хвилин свого життя.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!