Розділ 7
Нам обом перевалило за п’ятдесят. Він лише на рік старший за мене, а все так само заводить одним поглядом.
Канун Нового року. Він поїхав у справах на склад, де наплутали з маркуванням. Попри святкову атмосферу, роботу ніхто не скасовував.
О восьмій вечора від нього прийшло повідомлення:
«Виїжджаю. Чекайте».
І все.
Наступний дзвінок — уже з поліції. Він пролунав після опівночі: чоловік потрапив в аварію.
Не пам’ятаю, як дісталася до лікарні. Та вираз його обличчя не забуду ніколи.
Він звинувачував себе в аварії, хоча загинула людина не з його вини. Казав, що просто не встиг вчасно зреагувати.
Ні суд, ні слідство не визнали його винним: він сам був потерпілим, адже саме на його смугу вискочив зустрічний автомобіль.
Та для нього це нічого не змінювало.
Він продовжував повторювати, що не може забути вираз обличчя загиблого — той жах, що застиг на ньому в останню мить. І саме це не давало йому спокою.
Він запив…
Наступні два роки перетворилися на сірі, нескінченно довгі дні. Я робила все можливе, не здавалася і зрештою витягнула його з цього замкненого кола.
Одного разу я прокинулася, а його поруч не було.
«От сволота», — майнуло в голові.
Не заморочуючись зайвими думками, я навпомацки вискочила зі спальні. Ніч була темною, і в цьому мороці я побачила його за кухонним столом. Він сидів, стискаючи в руці порожню чарку.
Я зло видихнула, а він лише посміхнувся. Бо, зрештою, чарка залишилася сухою.
Скот.
Як же я розплакалася.
Було важко, але жодного разу я навіть не думала здатися. Просто робила все, що могла, і це зрештою дало свої результати. Та…
Десь глибоко всередині я відчувала: не лише ці два роки пияцтва його змінили. Було ще щось — те, що я зрозуміла надто пізно.
Я помічала багато чого, але головного не побачила, хоча воно стояло просто перед моїм носом.
Його кашель.
Спочатку я не надавала йому особливого значення. Потім він став частішим, важчим, але я все ще переконувала себе, що це наслідки тих двох років. Аж поки одного дня кашель не переріс у пневмонію.
Немов навіяно, одна проблема змінилася іншою. І цього разу я вже нічого не могла зробити.
Так, за пів року до випускного його не стало.
Він так і не побачив, як два хлопчики, до нереального схожі на нього, закінчили школу.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!