Розділ 6
У нашому житті минуло декілька рутинних років: діти, робота. У мої сорок п’ять ми переїхали у власний будинок. Роботи стало ще більше, діти готувалися до школи, а нам довелося облаштовувати все самотужки. Криза зачепила і нас.
Через рік не стало мами.
Здавалося, я втратила частину себе. Попри всю глибину й крайнощі наших стосунків, це досить сильно на мене вплинуло. Я почала шукати заміну конфліктам, які так ненавиділа, перекладаючи їхню роль на інших. І в якийсь момент зациклилася на тому, що ми з чоловіком почали холонути одне до одного. Зрештою ми вперше по-справжньому посварилися.
Усе через те, що мене не полишала думка: він не підтримав мене після смерті мами. Я, як кінчена дурепа, назвала його безсердечною скотиною, якій байдуже до мене й до того, як я переживаю смерть найближчої мені людини.
— Ну ти і скотина! Взяв і залишив мене з дітьми, а сам утік! Я бажала розбити тобі голову і закопати як опудало на городі.
— Саму!! Зараза ти така! Залишив мене саму, без подруг, без рідних — я і діти!!!
І я справді кінчена. Як я взагалі могла сказати йому таке?
Два місяці, мов у вакуумі, де світ став з ніг на голову, я провела, намагаючись бути сильною. Та навіть так розуміла: без нього я не хочу бути сильною. Знаю, винною була я, і тепер я боялася, що не зможу чесно сказати «пробач».
Настав день першого дзвоника.
Піша прогулянка до школи, косі погляди та перешіптування. Знаю, що в очах сусідів я — сука, що з’їла власного чоловіка. І все ж навіть за правду хотілося послати все це кодло нахуй. У школі зі мною так ніхто й не заговорив: усі обходили мов прокажену, лише класна дітей сухо вручила список. Повертаючись, пообіцяла малим торт.
«Потрібно жити далі», — майнуло в голові.
За рогом показався наш будинок, а на ґанку він розглядав розбите мною вікно. Ноги стали ватними, і кожен крок, мов болото, не пускало мене до нього.
Діти, чкурнули першими — вони розуміли ситуацію і все ж вірили в те, що тато весь час на роботі.
До біса… сльози змили макіяж. Я ледве втрималася на ногах, коли він заговорив. Не розуміла, про що він, адже це я! Я — корова, яка вирішила, що весь світ крутиться навколо мене.
А він… він, як ні в чому не бувало, обійняв мене зі словами:
— Вікно завтра засклю.
Кажуть, пристрасть, як і саме лібідо, після сорока згасає. Ха, байки це все. Мирилися ми довго, часто, і в таких місцях… Кусала його губи що і досі соромно перед сусідами.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!