Аукціон Смерті: Хаусдроп

За вікном починав сіріти світанок. Дощ нарешті припинився, залишивши по собі лише холодний, густий туман, що повз брудними вулицями індустріальної околиці.

Сіра «Шкода» Скіфа, покрита шаром бруду і кіптяви, безшумно закотилася у відкриті ворота старого цегляного гаража. Ворота з глухим металевим брязкотом зачинилися за ними, відрізаючи їх від зовнішнього світу.

Вони знаходилися в покинутій ветеринарній клініці. Це була одна з найстаріших "сліпих" схованок Скіфа, про яку не знав ніхто, навіть колишні товариші по службі. Тут пахло хлоркою, пилом і старими медикаментами.

Адреналін, який тримав їх на ногах усю цю божевільну ніч, почав різко відступати. А на його місце приходила розплата. Фізичний біль, холодний і безжальний, накрив їх із головою. Вони не були супергероями з коміксів. Вони були звичайними людьми з плоті і крові, і ця плоть зараз розривалася від травм.

Скіф вибрався з-за керма першим. Він рухався скуто. Ліва частина його тактичної куртки і дощовика промокла від крові. Він мовчки підійшов до металевого оглядового столу з нержавіючої сталі, де колись оперували великих собак, увімкнув над ним тьмяну хірургічну лампу і дістав із шафки важкий армійський медпакет.

Він зняв розірвану куртку і кевлар. На його лівому плечі зяяла рвана, потворна рана — слід від осколка бетону, вибитого кулею 338-го калібру. М'яз був розпанаханий, але кістка дивом залишилася цілою. Ветеран не видав жодного звуку. Він відкоркував ампулу ветеринарного лідокаїну, набрав його у шприц і зробив кілька уколів прямо в краї рани. Потім він узяв вигнуту хірургічну голку з шовковою ниткою. Дивлячись у невелике розбите дзеркало на стіні, Скіф почав методично, стібок за стібком, зшивати власне м'ясо. Його обличчя нагадувало кам'яну маску.

Максим Коваль важко опустився на старий дерев'яний стілець біля стіни. Зламані під час вибуху в переході ребра нагадували про себе при кожному вдиху, наче хтось встромив йому в груди розпечені цвяхи. Він зняв мокрий светр. Правий бік був суцільним чорно-синім синцем. Детектив дістав із аптечки Скіфа рулон широкого еластичного бинта і, зціпивши зуби так, що на вилицях заграли жовна, почав туго перетягувати собі грудну клітку, щоб зафіксувати кістки. Він висипав на долоню жменю таблеток кетанова і проковтнув їх, не запиваючи.

Лінза сиділа в кутку на мішку зі старим ганчір'ям. Її била дрібна лихоманка. Наслідки отруєння чадним газом у бункері викликали жахливу нудоту і запаморочення. Але найгіршим була її рука. Права кисть, якою вона відправила в нокаут найманця, розпухла до розмірів грейпфрута. Вона багряніла від внутрішньої гематоми. Суглоби були вибиті.

Вона мовчки дивилася на свою руку, притискаючи її до грудей, і по її брудному, вимазаному в мазут обличчі текли безшумні сльози. Це були сльози не слабкості, а виснаження.

Максим закінчив бинтувати ребра і підійшов до неї. Він опустився перед дівчиною на одне коліно. — Покажи, — тихо сказав він.

Лінза замотала головою, інстинктивно відсахуючись. — Не торкайся... — Алісо, покажи руку, — його голос був теплим, позбавленим поліцейської сталі. Він уперше назвав її справжнім ім'ям. Він розумів її біль.

Дівчина з тремтінням простягнула розпухлу кисть. Максим обережно, кінчиками пальців, промацав кістки. — Ти їх не зламала. Ти просто ідеально вибила фаланги з суглобів, — констатував Коваль. — Стара школа. Ти сильно била, але забула довернути кулак.

Він подивився їй у вічі. — Мені доведеться вправити їх на місце. Це буде боляче. Дуже боляче. Потім я накладу жорстку шину. Ти зможеш друкувати лівою? — Я можу написати вірус, що обвалить Пентагон, навіть затиснувши олівець у зубах, — прохрипіла Лінза, намагаючись посміхнутися, але вийшла лише хвороблива гримаса. — Давай.

Максим узяв її за зап'ястя однією рукою, а іншою міцно обхопив вибиті пальці. — На рахунок три. Раз... два...

Він різко смикнув і натиснув на суглоби ще до того, як вимовив "три". Пролунав огидний хрускіт хрящів, що стають на місце. Лінза скрикнула і вп'ялася зубами у своє вільне ліве передпліччя, щоб не закричати на всю клініку. Її спина вигнулася дугою.

— Все, все. Вони на місці, — швидко сказав Максим, дістаючи з аптечки дві плоскі дерев'яні дощечки і моток бинта. Він почав фіксувати руку, створюючи жорсткий каркас. — До ранку набряк трохи спаде. Ти молодець.

Коли медична робота була завершена, в приміщенні запанувала важка, гнітюча тиша. Вони зібралися навколо металевого столу. На холодній, подряпаній сталі лежали чотири металеві капсули. Чотири ключі від імперії Синдикату 2.0. Кожна з цих капсул була оплачена їхньою кров'ю, опіками і зламаними кістками.

Максим дивився на брудний метал. Він згадав повідомлення Володі Петренка. «Ти просто ще не знайшов свій тригер... Зустрінемось на п'ятому колі пекла».

— Він грає з нами в психологію, — глухо сказав Скіф, застібаючи чисту сорочку, знайдену в шафі. Його обличчя було блідим від крововтрати. — Пацо і його мафія — це груба сила. Вони прийдуть і спробують нас застрелити. Але Петренко... він кожну битву перетворює на моральний тест. Він не просто хоче забрати ключі. Він хоче зламати тебе, Максе.

— Він намагається довести, що всі люди — гниль, — кивнув Коваль. — Якщо він змусить нас вбивати заради ключів, він переможе. Ми заберемо його гроші, але станемо його копією.

Лінза, хитаючись, підійшла до столу і поклала здоровою лівою рукою на метал свій тактичний ноутбук. Вона відкрила його. — Ми не дамо йому цього шансу, — сказала дівчина, і її очі знову загорілися фанатичним блиском. — Барчук віддав тобі четверту капсулу. Я маю розшифрувати наступний маркер. П'ятий ключ. Якщо Петренко чекає на нас на "п'ятому колі", ми повинні дізнатися, що це за місце, до того, як він розставить там свої капкани.

Вона підключила кабель від капсули до порту ноутбука і почала вводити команди єдиною робочою рукою. Алгоритми Синдикату опору вже не чинили — вони мали чотири чистих ключі з одинадцяти, і система вважала їх легітимними спадкоємцями.

Рядки коду побігли по екрану. Через хвилину на дисплеї висвітилося ім'я та координати.

Лінза прочитала їх, і її брови злетіли вгору від подиву. — Це не бізнесмен. Не лікар і не нотаріус. Це навіть не людина в костюмі, — повільно промовила вона. — Наступний Зберігач — Тарас Гавриленко. Шістдесят два роки. Головний диспетчер Південного вантажного залізничного вузла.

Скіф насупився. — Залізничний вузол? На індустріальній околиці? Навіщо Захарченку знадобився старий диспетчер?

— Контрабанда, — одразу зрозумів Максим. Очі детектива звузилися. — Синдикат оперував десятками тонн нелегальної готівки, зброєю, наркотиками. Автомобілі легко відстежити. Але якщо у тебе є своя людина на головній сортувальній станції... Диспетчер міг направляти цілі вантажні потяги у "сліпі зони" сортувальних колій, де немає камер, зупиняти їх на кілька годин для розвантаження і стирати записи з графіків руху. Цей Тарас був їхнім логістичним богом.

— І його диспетчерська вишка — це фортеця, — підтвердила Лінза, викликаючи на екран схему залізничного вузла. — Вона закрита на електронні замки, там сотні кілометрів колій навколо. Але це ще не все.

Хакерка швидко прогнала аналіз через свій сканер Даркнету. — Петренко вже там, — тихо сказала вона, і в салоні старої ветеринарки ніби стало ще холодніше. — Я бачу зміну в логістичних протоколах вузла. Володя не поїхав туди особисто. Він використав Привида, щоб зламати центральний сервер диспетчерської.

— Що вони зробили? — Скіф поклав руку на свій карабін.

— Вони заблокували автоматику. Просто зараз два важкі вантажні потяги — один пасажирський експрес, інший вантажний склад із цистернами аміаку — були переведені на одну колію. Вони мчать назустріч один одному на повному ходу. Система гальмування відключена.

Максим відчув, як холодіє спина. "Дилема вагонетки", але в реальному житті. — А де сам ключ?

— Ключ вмонтований у сервер системи управління в диспетчерській вишці, — Лінза розвернула ноутбук до них. — Петренко змінив алгоритм. Якщо просто вирвати ключ зі слота — поїзди зіткнуться. Якщо нічого не робити — вони зіткнуться. Щоб забрати ключ безпечно і розблокувати гальма, доведеться фізично перемикати стрілки на коліях і вирішувати логічну головоломку на самому сервері. Одночасно.

— Володя вирішив зіграти з нами в індустріальну рулетку, — прошепотів Максим. — Він дає нам вибір: рятувати тисячі людей на потягах чи забрати п'ятий ключ. Він знає, що ми поїдемо туди.

Світанок за вікном перетворився на тьмяний, крижаний ранок. Перепочинок закінчився. Гра продовжувалася, і цього разу на кону стояло ціле місто.

Тиша старої ветеринарної клініки порушувалася лише рівним гудінням інвертора, який живив ноутбук Лінзи. Максим сидів на розхитаному стільці, притискаючи до зламаних ребер пакет із льодом, знайдений у старій морозилці. Знеболювальне нарешті почало діяти, огортаючи мозок легким, в'язким туманом. Скіф, зашивши своє плече, заварив міцну чорну каву на портативному газовому пальнику.

Вони отримали своє право на перепочинок. Кілька годин тиші після ночі, яка ледь не стала для них останньою.

Лінза сиділа за металевим столом, гіпнотизуючи екран єдиним здоровим оком (друге запливло від удару в бункері). Її загіпсована права рука покоїлася на колінах, а ліва літала по клавіатурі.

Раптом вона перестала друкувати. Її брови повільно поповзли вгору. Вона кліпнула, протерла очі і знову подивилася на рядки розшифрованого коду 5-го ключа.

— Хлопці... — голос хакерки пролунав надтріснуто і якось невпевнено. — Відбій по залізничній станції і поїздах. Алгоритм Синдикату щойно оновився. Диспетчер Тарас відчував, що до нього прийдуть люди Петренка. Він перестрахувався. — Що значить перестрахувався? Він переховав ключ? — Максим підняв голову, кривлячись від болю в грудях. — Так. Він передав його своєму найдовіренішому кур'єру. Точніше... кур'єрці, — Лінза нервово хіхікнула. Схоже, адреналін змішався з недосипом, викликаючи легку істерику. — Наступний об'єкт із ключем зараз перебуває в локації підвищеної безпеки. Озброєна охорона по периметру, закрита територія, жорсткий фейс-контроль. — Військова база? Банк? — Скіф підійшов ближче, простягаючи їй кухоль з кавою. — Елітний дитячий садок «Сонячний Промінь» на Печерську, — Лінза розвернула екран до чоловіків. — Кур'єра звати Настуся. Їй п'ять з половиною років. Вона онука диспетчера. Тарас ушив п'яту металеву капсулу Синдикату в її улюбленого плюшевого динозавра, з яким вона не розлучається.

У ветеринарній клініці запанувала абсолютна, сюрреалістична тиша. Максим повільно опустив пакет із льодом. Скіф завмер із кавником у руці.

Двадцять мільярдів доларів. Глобальна кібервійна. Найманці світового рівня. І ключ від усього цього лежить у плюшевому динозаврі в елітному дитячому садку під час тихої години.

— Ти жартуєш, — хрипко сказав Максим. — Я б дуже хотіла, Максе. Але Даркнет не жартує, — дівчина вказала на маркер на карті. — Найгірше те, що Петренко і мафія Пацо теж уже бачать цю геолокацію. І вони не зупиняться перед дитсадком. Якщо ми не заберемо динозавра першими, туди вломляться відморозки з автоматами.

Максим важко підвівся. — Ми не можемо зайти туди зі зброєю. Це діти. Там достатньо одного пострілу, щоб почалася паніка і трагедія. — Силовий штурм відпадає, — погодився Скіф, почухавши щетину. — Територія дійсно закрита. Камери на кожному кроці, магнітні замки, виховательки. Нам треба потрапити всередину непомітно і так само непомітно вийти.

Скіф перевів погляд на Максима, потім на Лінзу. Його очі звузилися в тактичному прищурі. — Виховательки пускають тільки батьків. — Навіть не думай про це, — Максим миттєво зрозумів, до чого хилить ветеран. — Подивись на нас! Ми виглядаємо так, ніби щойно втекли з в'язниці суворого режиму через мінне поле!

— У мене в машині є валіза з цивільним одягом для конспірації, — незворушно продовжив Скіф, ідучи до гаража. — Я туди не піду. З моїми шрамами і комплекцією я схожий на серійного маніяка. Я буду координувати вас зовні. А ви двоє... ви будете молодою, злегка ексцентричною сім'єю, яка прийшла записувати свою дитину в елітний заклад.

За п'ятнадцять хвилин ветеринарна клініка перетворилася на театральну гримерку. Максиму дістався безглуздий світло-бежевий кашеміровий светр із високим горлом (який ідеально приховав бинти на ребрах) і класичні джинси. Він змив кров із обличчя, заклеїв розсічену брову акуратним тілесним пластиром і спробував зробити вираз обличчя «я люблю платити іпотеку». Виходило погано. Його погляд усе ще залишався поглядом вовкодава.

Лінзі було складніше. Її розпухлу, загіпсовану руку замаскували під широким бежевим пончо. Скіф знайшов їй великі, модні сонцезахисні окуляри на пів-обличчя, щоб приховати синець під оком. Зібране у строгий пучок волосся додавало їй вигляду вічно незадоволеної дружини айтішника.

— Ти маєш вигляд, ніби п'єш смузі з селери і ненавидиш глютен, — критично оцінив Максим, дивлячись на хакерку. — А ти маєш вигляд, ніби щойно закопав труп на задньому дворі, але намагаєшся посміхатися сусідам, — огризнулася Лінза, поправляючи окуляри здоровою лівою рукою. — Ходімо вже, "любий". Наш уявний син чекає на найкращу освіту.

Дитсадок «Сонячний Промінь» нагадував пряниковий будиночок, посилений архітектурою форт-Нокса. Високий паркан, ковані ворота, ідеально підстрижені газони і яскраві дитячі майданчики з гіпоалергенним покриттям.

Максим і Лінза підійшли до охорони. Коваль натягнув на обличчя максимально привітну посмішку. — Доброго дня. Ми подружжя Коваленків. У нас призначена зустріч із завідувачкою щодо вступу нашого сина в старшу групу. Охоронець, кремезний чоловік у костюмі, звірився з планшетом (Лінза зламала електронну чергу дитсадка п'ять хвилин тому і вписала їхні дані). — Проходьте. Другий поверх, кабінет ліворуч. Бахіли біля входу.

Вони зайшли в будівлю. Пахло манною кашею, ваніллю і дорогими миючими засобами. З ігрових кімнат лунав дитячий сміх і пісеньки про звірят. Контраст із нічною бійнею був настільки разючим, що у Максима закрутилася голова.

— Настуся Гавриленко в групі "Дзвіночок", перший поверх, праве крило, — тихо прошепотіла Лінза, не ворушачи губами. — У них зараз закінчилася тиха година, їх ведуть полуднати.

Вони спустилися сходами, намагаючись не привертати уваги виховательок. Але щойно вони завернули за ріг, у коридор із дитячими шафками, Максим різко зупинився і заштовхнув Лінзу за кут.

— Що там? — просичала вона. — Сюрреалізм, — Максим потер перенісся, не вірячи своїм очам.

У кінці коридору, біля шафок із намальованими сонечками та зайчиками, стояли двоє чоловіків. Це були класичні "бики" з мафії Пацо. Здоровенні, з масивними потилицями, татуюваннями, що визирали з-під комірів, і зламаними вухами. Але найсмішнішим було їхнє маскування. Щоб проникнути всередину, вони одягнули безглузді яскраві краватки, а в руках один із них тримав величезний букет рожевих півоній і... дитячий горщик. Вони намагалися виглядати як татусі, що прийшли забирати дітей, але скоріше нагадували двох ведмедів-гризлі в цирку.

— Це люди Пацо. Кабан і Шуруп, я пам'ятаю їх по орієнтуваннях, — прошепотів Коваль. — Пацо не дурень. Він не міг відправити сюди цілу бригаду автоматників, бо це Печерськ. Тут всюди урядові камери і діти міністрів. Один постріл — і його картель зітруть з лиця землі. Тому він відправив цих двох по-тихому, під виглядом родичів.

У цей момент двері групи відчинилися, і в коридор вийшла молоденька вихователька, ведучи за руку маленьку дівчинку з двома кісками. У руках дівчинки був плюшевий зелений динозавр.

Бандити миттєво напружилися. — Добридень, шановна! — прохрипів той, що з горщиком (Кабан), намагаючись зробити свій бас ласкавим. Вийшло так, ніби заговорив екскаватор. — Ми... е-е-е... друзі дідуся Настусі. Тараса. Він просив забрати малу. І оцю іграшку, каже, треба випрати.

Вихователька злякано притиснула дитину до себе, дивлячись на цих амбалів. — Вибачте, але вас немає в списку довірених осіб. Я викличу охорону...

Шуруп, другий бандит, роздратовано відкинув квіти і зробив крок до дівчини, ховаючи руку в кишеню, де явно лежав пістолет. — Чуєш, лялько, віддай дракона по-доброму, і ми підемо...

Максим зрозумів: якщо бандити дістануть зброю, почнеться паніка. Діяти треба було миттєво, нестандартно і абсолютно безшумно. Він зняв свій кашеміровий светр, залишившись у чорній футболці, яка туго обтягувала бинти.

— Лінзо, відверни увагу виховательки. Забери малу, — скомандував він і вийшов із-за кута.

Максим пішов коридором швидким кроком, на ходу намотуючи свій светр на правий кулак. Він наблизився до бандитів зі спини якраз у той момент, коли Шуруп потягнувся до динозавра.

— Хлопці! Ви забули бахіли! — голосно сказав Максим.

Амбали різко обернулися. Вони не встигли навіть усвідомити, хто перед ними. Максим, використовуючи намотаний на кулак светр як пом'якшувач (щоб не зламати кістки руки і не зробити гучного звуку удару), з усієї сили всадив хук у щелепу Шурупу. Удар був ідеальним. Бандит обм'як і з глухим стукотом звалився прямо в купу дитячих м'яких іграшок у кутку, не видавши ні звуку.

Кабан, зрозумівши, що їх атакують, ревнув і кинувся на Максима. Він був на тридцять кілограмів важчим і спробував схопити детектива в ведмежий обхват. Максим пірнув під його руки, але біль у зламаних ребрах прошив тіло блискавкою, сповільнивши його на долю секунди. Кабан вхопив його за плече і штовхнув убік.

Максим спиною врізався в дитячі шафки. Дверцята з сонечками жалібно затріщали. Бандит замахнувся величезним кулаком.

У цей момент Лінза, яка підбігла до остовпілої виховательки, не розгубилася. Вона схопила з підвіконня важкий дерев'яний розвиваючий куб із лабіринтами (Монтессорі-іграшку) і своєю єдиною здоровою лівою рукою з розмаху вгатила Кабана по потилиці.

Дерев'яний гуркіт. Очі Кабана зійшлися на переніссі. Він хитнувся, розвернувся до Лінзи, але Максим уже використав цей момент. Він зробив підсічку, і величезний мафіозі з гуркотом звалився на підлогу, заплутавшись у різнокольорових дитячих скакалках, які випали з відкритої шафки. Максим миттєво опинився на ньому і жорстким, коротким ударом у скроню вимкнув свідомість бандита.

Бійка зайняла рівно шість секунд. Жодного пострілу. Жодного крику. Тільки двоє величезних відморозків, що несвідомо лежали серед плюшевих зайців і кубиків.

Вихователька відкрила рота, щоб закричати. — Тшшш! — Лінза піднесла палець до губ, зняла сонцезахисні окуляри і чарівно посміхнулася переляканій дівчині. — Ми з поліції. Це операція під прикриттям. Ці погані дядьки хотіли вкрасти іграшки. Ви молодець, що не віддали.

Максим, важко дихаючи, підвівся з підлоги. Він підійшов до маленької Настусі, яка широко розкритими очима дивилася на "дядю", який щойно побив поганців. Він присів перед нею навпочіпки, намагаючись не скривитися від болю. — Привіт. Класний динозавр, — ласкаво сказав Коваль. — Слухай, а твій дідусь Тарас просив передати мені дещо, що сховано всередині нього. Чарівну капсулу. Можна я візьму її, а динозавр залишиться з тобою?

Дівчинка недовірливо шмигнула носом, але простягнула іграшку. Максим намацав у шві на спині плюшевої рептилії твердий предмет. Він акуратно розпоров нитки складним ножем і дістав на світло холодний металевий циліндр. П'ятий ключ Синдикату.

— Тримай, він твій, — Максим повернув динозавра дитині і підморгнув.

Вони перетягнули бездиханні тіла бандитів у дитячу роздягальню, посадивши їх на маленькі стільчики і зв'язавши їм руки скакалками. Кабан сидів у обнімку зі своїм горщиком. Це виглядало настільки безглуздо, що Лінза не витримала і тихо, істерично засміялася.

— Все, спектакль закінчено. Відходимо, — Максим надягнув свій светр, ховаючи ключ у кишеню.

Коли вони виходили з дитячого садка через центральні двері, назустріч їм ішли реальні батьки, які прийшли забирати дітей. Максим і Лінза кивали їм, привітно посміхаючись.

Сівши в «Шкоду», де їх чекав Скіф, Максим видихнув і закинув голову на підголівник. — У нас п'ять ключів. І я щойно побив двох мафіозі розвиваючим кубиком у дитсадку. Якщо ми виживемо, я напишу про це книгу.

— Не розслабляйся, татусю, — Лінза відкрила ноутбук. Її обличчя миттєво стало серйозним. — Петренко бачить, що капсула змінила геолокацію. Він знає, що вона у нас. І знаєш що? Він щойно зняв блокування з поїздів на залізничному вузлі. Він відпустив їх.

— Чому? — похмуро запитав Скіф, виїжджаючи на проспект. — Володя не вміє програвати благородно.

— Тому що дитсадок був просто перепочинком, — очі Лінзи звузилися, коли вона прочитала нове вхідне повідомлення в системі. — Він прислав координати шостого Зберігача. Він запрошує нас. Сам. І повірте мені... це те саме п'яте коло пекла, про яке він говорив.

Гумор закінчився. Пастельні тони розчинилися під ударами нових, чорних хмар, що насувалися на місто. Петренко підготував сцену для своєї головної психологічної вистави.