Аукціон Смерті: Хаусдроп

Запах крові і спирту в'ївся в стіни підпільної клініки на околиці Троєщини. Це була просто брудна кімната з кахельними стінами, де знайомий хірург Скіфа — старий чоловік із тремтячими руками, але твердим поглядом — мовчки робив свою роботу.

Максим сидів на підлозі в коридорі, притулившись потилицею до холодної стіни. Він щойно забинтував свої зламані ребра новим шаром еластичного бинта, але це вже не допомагало. Тіло детектива перетворилося на суцільний згусток болю. Кожен вдих давався з таким зусиллям, ніби він ковтав бите скло.

За дверима операційної було тихо. Скіф лежав там, на металевому столі, підключений до крапельниць. Арматура не зачепила серце, але розірвала печінку і легеню. Він втратив занадто багато крові. Хірург сказав, що життєво важливі органи зашиті, але ветеран впав у глибоку кому. Шанси на те, що він прокинеться до кінця тижня, дорівнювали нулю. Головний щит їхньої команди був розбитий.

Лінза сиділа поруч із Максимом, обхопивши коліна здоровою рукою. На її обличчі застиг шок. Вона дивилася на свої кросівки, заляпані кров'ю Скіфа. — Ми вбили його, Максе, — прошепотіла вона сухими губами. — Ми спалили серверну, але якою ціною?

— Ми спалили не просто серверну, — голос Максима був глухим, ніби лунав із могили. — Пластид і дизель зробили свою справу. Коли вибухнули резервуари, полум'я пішло в підземні комунікації. Привид був не в Дубаї, Лінзо. Він був там. У бункері під ангаром. Ми зварили його заживо.

Лінза підняла на нього широко розплющені очі. Вона зрозуміла. Вони відрізали Володі Петренку його цифрові руки. Його найманці були знищені у вогні. Його головний архітектор безпеки був мертвий. Петренко вперше з початку цієї гри залишився сліпим.

Раптом у кишені Максима завібрував телефон. Це був той самий захищений апарат, на який приходили повідомлення від Синдикату. Коваль повільно дістав його. На екрані світився невідомий номер. Але це був не просто текст. Це був відеовиклик.

Максим натиснув «Прийняти».

На екрані з'явилося обличчя Володі Петренка. Але воно змінилося. Ідеально зачесане волосся розтріпалося. Краватка була зірвана, верхні ґудзики сорочки розстебнуті. Його очі, завжди холодні і розважливі, тепер гарячково блищали, а зіниці були розширені.

— Ти спалив його, — голос Петренка вібрував від ледь стримуваної істерики. Це більше не був голос кримінального генія. Це був голос загнаного щура. — Ти спалив мого Привида, Ковалю. Ти спалив мою систему!

— Ти сам запросив нас на це свято, Володю, — Максим дивився в екран абсолютно порожніми очима. — Гра вийшла з-під твого контролю. Ти втратив мафію, ти втратив ЧВК, ти втратив хакера. Ти залишився один. Здавайся.

— Здаватися?! — Петренко несподівано розреготався. Це був страшний, надтріснутий сміх психопата, який остаточно втратив зв'язок із реальністю. — Ти думаєш, що ти переміг? Ти думаєш, що твоя самопожертва і ця твоя жалюгідна мораль чогось варті? Ти відпустив трубу з майором у кислоту! Ти вбивця, Максе! Такий самий, як я! Я доведу цьому світу, що ти фейк! Що всі ви — просто лицемірні тварини!

— Що тобі потрібно? — жорстко перервав його Максим.

— Приїжджай до приватної клініки «Едем» на Печерську. Палата реанімації номер один, — Петренко наблизився до камери, його обличчя спотворила гримаса ненависті. — Там лежить дев'ятий Зберігач. І це не просто Зберігач. Я підготував для тебе фінальний іспит на людяність, Ковалю. Приїжджай один. Якщо ти не з'явишся через двадцять хвилин, Зберігач помре. Час пішов.

Екран погас. Максим повільно піднявся, спираючись на стіну. Його ноги тремтіли.

— Максе, ти не можеш туди їхати, — Лінза схопила його за куртку. — Це пастка! Він божеволіє. Він просто хоче застрелити тебе!

— Якщо він хотів би мене застрелити, він би зробив це на заводі, — Коваль перевірив магазин свого пістолета і сховав його в кобуру. Потім дістав із кишені восьму титанову капсулу, яку йому віддав Федір, і міцно стиснув її в кулаці. — Залишайся зі Скіфом. Замкни двері. Нікому не відчиняй. Я повинен закінчити це.

Він вийшов у ніч, залишаючи за собою запах крові та безнадії.

Приватна клініка «Едем» була фортецею для багатіїв. Але сьогодні вночі вона нагадувала склеп. Автоматичні двері були розчинені, на ресепшені нікого не було. Петренко, вочевидь, використав останні залишки своїх цифрових протоколів або просто підкупив персонал, щоб розчистити територію.

Максим ішов стерильними коридорами, тримаючи пістолет напоготові. Його кроки відлунювали в абсолютній тиші. Палата реанімації №1 знаходилася в самому кінці коридору. За скляними дверима горіло тьмяне синє світло.

Коваль штовхнув двері ногою і зайшов усередину. У центрі великої, заставленої складною медичною апаратурою палати стояло ліжко. На ньому лежала літня жінка. Вона була неймовірно худою, її шкіра нагадувала пергамент, а очі були заплющені. До її рота була підведена гофрована трубка апарату штучної вентиляції легень (ШВЛ). Машина ритмічно, з тихим шипінням, вкачувала повітря в її слабкі груди.

Раптом плазмовий телевізор на стіні палати увімкнувся. На ньому з'явилося обличчя Володі Петренка. Він сидів у якомусь темному приміщенні, освітленому лише моніторами.

— Вітаю в реанімації, Максе, — голос Володі з динаміків був тихим, але в ньому відчувалася отрута. — Дозволь представити тобі дев'ятого Зберігача Синдикату. Лідія Петренко. Моя мати.

Максим завмер, опустивши пістолет. Він подивився на жінку на ліжку. — Твоя власна мати? Ти зробив її Зберігачем?

— Захарченко зробив її Зберігачем. Це була його гарантія моєї відданості, — Петренко зціпив зуби. — Але я не проти. Вона заслужила це. Ця жінка все моє дитинство вбивала в мене слабкість. Вона била мене, принижувала, вчила, що виживає лише той, хто б'є першим. Вона створила монстра, Максе. Вона створила мене.

Максим підійшов ближче до апарату ШВЛ. На панелі управління машини він побачив те, чого там не повинно було бути. Замість медичного монітора до апарату був приварений масивний металевий блок із двома слотами для титанових капсул. І збоку від нього, у прозорому боксі, лежала дев'ята капсула. Ключ.

— Апарат ШВЛ зараз відключений від мережі лікарні, — продовжив Петренко. Його голос почав зриватися. — Він працює від автономного акумулятора, який підключений до системи Синдикату. І знаєш що? Кисень закінчується.

На екрані апарату ШВЛ з'явився червоний таймер: 02:00. Дві хвилини.

— Ти герой, Ковалю. Ти рятуєш людей, — Петренко розсміявся. — Ось тобі правила аукціону. Кожна хвилина роботи цього апарату коштує грошей. А точніше — ключів. У тебе є восьмий ключ. Встав його в лівий слот, і машина отримає енергію на десять хвилин.

Максим дивився на екран. — А що потім, Володю?

— Потім вона помре. Якщо тільки ти не вставиш у правий слот дев'ятий ключ, який лежить поруч, — Петренко посміхнувся, наче знав щось, чого не знав Максим. — Тільки май на увазі, Ковалю: цей металевий блок — не сейф і не замок для знищення. Це броньований термінал пневмопошти Синдикату, ще захарченківської збірки. Якщо ти вставиш туди обидва ключі одразу, спрацює протокол — і апарат перейде на стаціонарне живлення назавжди.

Володя наблизився до камери, його очі горіли божевіллям. — Ти розумієш, що це насправді означає? Якщо ти врятуєш їй життя остаточно — ти власноруч відправиш обидва ключі мені. Вони не згорять, не розчиняться. Вони полетять по трубах прямісінько в моє лігво. Ти програєш війну, тримаючи в руках усе, що для перемоги треба, — і сам віддаси це мені.

Жінка на ліжку раптом захрипіла. Таймер показав 01:15. Апарат ШВЛ почав подавати повітря з меншим тиском. Грудна клітка Лідії Петренко судомно піднялася — вона намагалася вдихнути, але машина не давала їй кисню.

— Вона монстр, Максе! — закричав Петренко з екрана. — Вона виховала вбивцю! Просто дай їй згаснути й піди геть із порожніми руками — це буде чесніше, ніж годувати мене моїми ж ключами! Доведи, що ми однакові!

Таймер на апараті показував 00:45. Обличчя жінки почало синіти. Її слабкі, зморшкуваті руки судомно вчепилися в простирадло. Вона не була в комі, вона була паралізована хворобою, але відчувала кожну секунду задухи.

Максим дивився на неї. Потім перевів погляд на екран, де Петренко жадібно чекав, що переважить — гроші чи чуже життя.

Коваль дістав із кишені восьму титанову капсулу. Холодний метал, заради якого Лінза ризикувала життям, заради якого Федір зрадив себе, заради якого Скіф зараз лежав із пробитою спиною. Цей ключ був квитком до перемоги. Але перед ним помирала людина. Мати монстра. Але людина.

— Ти правий, Володю. Вона створила монстра, — тихо, але неймовірно твердо сказав Максим, дивлячись прямо в об'єктив камери. — Але якщо я дозволю їй померти заради грошей і влади, то чим я буду кращим за тебе?

Максим вставив 8-й ключ у лівий слот. Механізм голосно клацнув, капсула зафіксувалася. Таймер миттєво змінився на 10:00. Апарат ШВЛ голосно зашипів, і груди жінки глибоко, жадібно вдихнули кисень. Синява почала сходити з її обличчя.

На екрані телевізора Володя Петренко нахилився ближче. — Ти... ти витратив ключ, — прошепотів він, не вірячи очам. — Ти ідіот. Це лише десять хвилин відстрочки. Що ти будеш робити далі?

Максим не відповів. Він підняв важкий кисневий балон, що стояв біля ліжка, і з розмаху вдарив ним по прозорому боксу, де лежала дев'ята капсула. Скло розлетілося на друзки. Коваль дістав дев'ятий ключ і потримав його в долоні лише секунду. Останній шанс передумати. Останній шанс забрати ключ собі й піти, залишивши цю стару жінку помирати — і зберегти хоч якийсь шанс на перемогу у війні з Петренком.

— Ніколи не рівняй мене по собі, Володю, — сказав Максим і вставив 9-й ключ у правий слот до упору.

Пролунав різкий, хижий звук вакуумного насоса. Металевий блок голосно клацнув і одночасно втягнув обидві капсули всередину. За мить вони зі свистом пронеслися по прозорій трубці, вмонтованій у стіну, і зникли в темряві підземних комунікацій клініки — понесли себе прямісінько до рук Петренка. Ключі залишилися фізично цілими. Але для Максима вони були втрачені так само остаточно, ніби згоріли дотла.

Таймер на екрані зник. Спалахнув зелений напис: СТАЦІОНАРНЕ ЖИВЛЕННЯ ВІДНОВЛЕНО. СИСТЕМА ЖИТТЄЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАБІЛЬНА. Лідія Петренко зробила глибокий, рівний вдих. Вона була врятована.

На екрані телевізора Володя Петренко завмер. Його щелепа відвисла. Кілька секунд він просто дивився на монітор, де десь у глибині бункера, певно, вже клацнув прийомний лоток. Потім на його обличчі проступила дика, п'яна радість.

— Ти... ти щойно віддав мені ключі, — прошепотів він, облизуючи губи. — Своїми руками. Двадцять мільярдів. Ти щойно подарував мені перемогу, Ковалю!

Радість тривала недовго. Петренко подивився на екран, де Максим стояв над ліжком урятованої жінки, важко дихаючи, і в його очах не було ні жалю, ні розпачу — тільки втома і якийсь дивний, непохитний спокій. Усмішка сповзла з обличчя Петренка. Він зрозумів: Максим не програв цю партію. Він просто вийшов з-за столу. Гроші, ключі, двадцять мільярдів — усе це щойно перестало мати для нього значення в ту секунду, коли на кону стало чуже життя.

Це ламало всю картину світу Петренка. Він вірив, що кожна людина — егоїст, якого потрібно лише правильно притиснути. Він був певен: дай будь-кому вибір між власною перемогою і життям ненависної йому старої — і переможе розрахунок. Але Коваль щойно на його очах віддав ворогові готову перемогу, аби не стати вбивцею.

— Чому?! ЧОМУ ТИ ЦЕ ЗРОБИВ?! — заревів Петренко так, що мікрофон захрипів. Він схопив зі столу якийсь прилад і жбурнув ним у монітор поруч. — Я щойно виграв! Я маю відчувати перемогу! Чому мені так гидко?!

Максим стояв посеред палати, важко дихаючи. Його ребра горіли вогнем. Він щойно власноруч відправив ворогові два останні козирі. Але він виграв щось набагато більше. Він повернув собі душу.

— Моя доброта — це те, що відрізняє нас від тварин, — тихо відповів Максим. — Ти хотів купити мене, Володю. Хотів, щоб я порахував, скільки коштує чуже життя. Але дещо не продається. Навіть за двадцять мільярдів.

Петренко на екрані важко дихав, обличчя смикалося в тіку. Перемога, про яку він мріяв тижнями, щойно впала йому в руки — і виявилася порожньою. Він відчував не тріумф, а лють людини, яку обдурили в найголовнішому.

— Добре, Максиме, — прошипів він нарешті, і голос зламався на межі істерики. — Хочеш бути святим — тримай свою мораль, подавися нею. Завтра — День міста. Завтра вулиці будуть переповнені. Я більше не граю в ігри з ключами. Я спалю це місто дотла — і змушу тебе дивитися, як твоя безцінна доброта вбиває тисячі людей!

Зв'язок обірвався. Екран телевізора покрився сірим снігом.

Максим Коваль залишився один у тихій палаті реанімації. Поруч уже рівно, без збоїв, дихав апарат ШВЛ. Він пожертвував усім. Скіф у комі. Лінза зламана. 8-й і 9-й ключі — двадцять мільярдів — щойно власноруч відправлені по трубах у лігво Петренка. У нього залишилося лише 6 ключів (сьомий був у мафії).

Але вперше за останні кілька днів Максим відчув ясність. Він щойно віддав ворогові матеріальну перемогу — і від цього Петренко зламався сильніше, ніж від будь-якого вибуху чи пожежі. Той, хто щойно отримав усе, чого хотів, і відчув від цього лише огиду до себе, — небезпечний. Він більше не контролював гру. Він просто хотів крові. А це означало, що він робитиме помилки.

День міста мав стати святом. Але Максим знав, що це буде найбільша м'ясорубка в історії. І він піде туди сам, щоб зупинити цього монстра, навіть якщо це коштуватиме йому останнього подиху.