Аукціон Смерті: Хаусдроп

Хімія не має жалю. Вона не зважає на силу волі, на благородні мотиви чи на поліцейські жетони. Коли бойовий нейротоксин потрапляє у кров, він просто виконує свій алгоритм — холоднокровно, методично розриваючи зв'язки між нейронами, перетворюючи людське тіло на в'язницю, яка поступово руйнується зсередини.

Максим Коваль зробив ще один крок по розбитому асфальту заводської території, і його праве коліно зрадницьки підігнулося. Він важко впав набік, здерши шкіру на долоні об гострий гравій.

Годинник на лівому зап'ясті безжально відраховував секунди. 11:42.

Одинадцять хвилин і сорок дві секунди до того моменту, як параліч дійде до міокарда, і його серце зупиниться назавжди.

Максим перекинувся на спину, дивлячись у чорне, беззоряне небо над Дарницею. Вітер гнав над промисловою зоною низькі, важкі хмари, що відбивали тьмяне світло міських ліхтарів, створюючи враження, ніби над заводом нависла брудно-помаранчева стеля.

Грудна клітка детектива ходила ходором. Кожен вдих давався зі свистом. Зламані ребра, які він так відчайдушно намагався ігнорувати останні кілька годин, тепер здавалися розпеченими цвяхами, забитими просто в легені. Але найгіршим був не біль у кістках. Найгіршим був крижаний холод, який повільно, міліметр за міліметром, повз від кінцівок до центру тіла. Його пальці на руках уже ледь згиналися, втрачаючи дрібну моторику.

— Вставай, — прохрипів він сам до себе. Смак крові на язиці став настільки густим, що його нудило.

Він перевернувся на живіт, вперся руками в холодний бетон і змусив себе піднятися на ноги. Світ перед очима знову хитнувся. Галюцинації, викликані токсином, відступили після того, як він ударив себе по зламаних ребрах, але їхній відгомін усе ще залишався на периферії зору. Тіні від іржавих труб здавалися йому спотвореними людськими фігурами, що тягнули до нього довгі, кістляві руки.

Попереду, за п'ятдесят метрів, височіла масивна будівля Цеху №4 — цегляного монстра радянської епохи, де колись збирали важку арматуру. Саме звідти виходило слабке, миготливе світло, і саме туди вів слід із розкиданих Петренком підказок — жовтих неонових стрілок, прибитих до бетонних опор.

Володя Петренко чекав на нього там, за цими стінами. Разом із антидотом і фінальною розв'язкою.

Максим потягнув руку під куртку. Його пальці торкнулися холодного металу пістолета і важких титанових капсул у внутрішній кишені. Сім ключів. Він приніс свою частину ставки. Тепер залишалося лише дійти до грального столу.

Він рушив до воріт цеху. Його хода була важкою, хисткою — хода мерця, який відмовляється лягати в труну.

Вхідні двері цеху були промисловими, двостулковими, з товстої сталі, пофарбованої в бляклий зелений колір. З-під нижньої щілини повільно, наче живий організм, виповзав густий сірий дим.

Максим натиснув на масивну дверну ручку. Вона піддалася з гучним, протяжним скрипом незмазаних петель, який луною рознісся порожнім двором.

Щойно двері прочинилися, на Максима обвалилася стіна густого, їдкого диму. Це не був звичайний дим від пожежі. Він пахнув паленою гумою, сіркою та якимись хімікатами, що миттєво обпалили слизову оболонку носа і горла.

Коваль інстинктивно затулив обличчя рукавом куртки і зайшов усередину, зачиняючи за собою двері.

Темрява всередині була майже абсолютною, розбавленою лише густим сірим маревом. Видимість не перевищувала півтора метра. Простір цеху здавався нескінченним — гігантська печера, заставлена невидимими в диму верстатами, металевими конструкціями та сміттям.

Пік. ... Пік.

Тихий, ритмічний електронний звук долинав звідкись із глибини приміщення. Він був слабким, але в абсолютній тиші мертвого заводу лунав чітко.

Раптом, прямо під ногами Максима, з тихим клацанням увімкнулася світлодіодна стрічка. Яскраво-синя лінія неонового світла побігла по бетонній підлозі, звиваючись, як змія, і гублячись десь далеко в хімічному тумані. Вона пролягала вздовж правої стіни, утворюючи вузький, підсвічений коридор завширшки близько метра.

— Радий, що ти встиг, Максе, — голос Володі Петренка пролунав зненацька, оглушливо гучно. Він лунав із кількох потужних промислових гучномовців, закріплених десь високо під стелею. Звук відбивався від бетонних стін, створюючи дезорієнтуючу луну. Здавалося, що Петренко говорить звідусіль одночасно.

Максим підняв голову, намагаючись крізь пекучий біль у очах розгледіти хоча б один динамік. — Залиши антидот, Петренко. Твоя хімія працює повільніше, ніж ти думав, — хрипко крикнув Коваль, заходячись новим нападом кашлю. Цього разу на рукаві залишилася не просто кров, а темні згустки. Токсин почав згортати кров у капілярах.

— О, я не сумніваюся у твоїй витривалості. Ти справжній гладіатор, — голос Петренка вібрував від неприхованого садистського задоволення. В ньому більше не було істерики, яку Максим чув під час відеодзвінка. Тепер це був голос холоднокровного режисера, який розставляє декорації для свого найкращого актора. — Але ти повинен розуміти: щоб потрапити до плавильного котла, де чекаю я, тобі потрібно пройти через цей цех. А цех, як ти вже зрозумів, має свої особливості.

Максим зробив крок уперед, стаючи на синю неонову лінію. — Що ти тут влаштував?

— Іспит на сліпоту, Максиме, — пролунало згори. — Ти любиш рятувати людей, які цього не варті. Ти любиш жертвувати собою заради ілюзії справедливості. Тож я вирішив перевірити, наскільки глибоко ця хвороба вкоренилася у твоєму мозку.

З глибини цеху, звідти, де не було синього світла, а лише непроглядна стіна їдкого диму, пролунав стогін. Це був приглушений, жалюгідний звук, що належав людині з кляпом у роті.

Максим миттєво напружився. Його права рука лягла на руків'я пістолета, хоча стріляти було нікуди. — Кого ти туди притягнув? — прогарчав детектив.

— Випадкового перехожого. Нічного сторожа з сусіднього складу, здається. Я навіть не запитав його імені. Він просто біомаса, Максе. Статистична похибка, — тон Петренка був моторошно спокійним. — Він прив'язаний до сталевої опори рівно по центру цього цеху. І, що найцікавіше, він сидить у центрі мінного поля.

Пік. ... Пік. Електронний звук став здаватися Максиму гучнішим.

— Я замінував усю підлогу в цеху протипіхотними мінами натискної дії. Сучасні зразки, пластиковий корпус, мінімум металу. Вони не вибухають відразу. Вони активуються, коли ти наступаєш, але детонація відбувається, щойно ти прибираєш ногу. Дуже драматично, погодься.

Максим подивився під ноги. За межами синьої світлодіодної лінії, у темряві та диму, бетонна підлога була абсолютно невидимою.

— Але я не садист, Максе. Я завжди даю вибір, — продовжив Петренко. У його голосі з'явилися нотки викладача, який пояснює задачу студенту. — Бачиш цю синю лінію, на якій ти стоїш? Це безпечний шлях. Вона веде вздовж стіни прямо до виходу з цеху, де чекаю я та твій антидот. На цьому шляху немає мін. Ти можеш просто пройти по ньому. Це займе у тебе дві хвилини. Ти збережеш свій час, ти виживеш, і ми закінчимо нашу гру.

Максим знав, що після слова «але» завжди ховається диявол. — А що буде з тим хлопцем у центрі?

— Якщо ти відкриєш двері на виході з цеху, датчик розімкнеться. І міни, які розташовані навколо сторожа, здетонують усі одночасно. Він перетвориться на фарш. Але ти цього навіть не побачиш через дим. Ти просто почуєш вибух, коли вже будеш у безпеці.

Тиша в цеху стала гнітючою, перериваючись лише стогоном заручника, який чув кожне слово Петренка по гучномовцю, і ритмічним піканням мін.

— Зрозумій мене правильно, Максе, — голос Володі став вкрадливим, він намагався залізти прямо в мозок детектива. — У тебе залишилося менше одинадцяти хвилин до того, як твоє серце перетвориться на камінь. Кожна секунда — це твоя кров. Щоб врятувати цього абсолютно незнайомого тобі нікчему, тобі доведеться зійти з безпечного шляху. Тобі доведеться йти в суцільний дим, наосліп, розміновуючи шлях по звуку. Це займе час. Час, якого в тебе немає. І навіть якщо ти дивом дійдеш до нього і не підірвешся — ти помреш від отрути ще до того, як вийдеш із цеху.

Петренко зробив паузу, дозволяючи своїм словам осісти в голові Максима. — Це не твоя сім'я. Це не Скіф. Це навіть не свідок із броньовика. Це просто випадковий шматок м'яса. Пройди по синій лінії, Максе. Доведи мені, що в тобі ще залишився інстинкт самозбереження. Доведи, що ти можеш бути егоїстом, коли справа стосується твого власного життя. Залиш його вмирати і приходь до мене.

Гучномовці клацнули і вимкнулися. У цеху запанувала мертва тиша. Тільки пік... пік... пік... і відчайдушне, приглушене мукання людини, яка благала про допомогу з непроглядної темряви.

Максим подивився на свій годинник. 09:50.

Дев'ять хвилин п'ятдесят секунд. Він подивився на неонову синю стрічку, яка манила своїм безпечним, швидким маршрутом. Пройти по ній — означало вижити. Означало дістатися до Петренка і забрати антидот. Це було логічно. Це було раціонально. Будь-який алгоритм, будь-який комп'ютер Синдикату вибрав би цей шлях без вагань.

Але Максим не був алгоритмом.

Отрута спалювала його вени. Його зламані ребра пульсували агонією. Мозок благав про кисень, намагаючись пробитися крізь їдкий хімічний дим, що роз'їдав очі так сильно, що з них текли сльози.

Він згадав очі своєї команди. Лінзу, яка віддала свої сервери. Скіфа, який прийняв на себе удар бетонної плити. Вони жертвували собою не заради того, щоб Максим Коваль перетворився на боягуза, який переступає через безневинні життя заради власного порятунку.

«Моя доброта — це те, що відрізняє нас від тварин», — сказав він тоді Петренку в лікарні. Тепер настав час довести це на практиці. Навіть якщо це коштуватиме йому життя.

Максим повільно, глибоко вдихнув токсичний дим, змусивши себе не закашлятися. Він прибрав пістолет у кобуру — тут він був марним.

Він подивився на безпечну синю лінію востаннє. Потім розвернувся на дев'яносто градусів, обличчям до густого, сірого марева, звідки лунав звук мін.

Детектив зробив крок у темряву, сходячи з безпечного шляху. Іспит на сліпоту розпочався.

Дим був густим, як брудний кисіль. Щойно Максим зробив другий крок від рятівної неонової смуги, світ навколо нього перестав існувати. Він не бачив навіть власних черевиків. Їдкий хімічний туман роз'їдав очі, змушуючи їх сльозитися так сильно, що зір став абсолютно марним інструментом.

Пік. ... Пік.

Звук мін натискної дії був єдиним орієнтиром у цій сірій безодні. Максим зупинився. Його серце, отруєне нейротоксином, гупало в грудях з хаотичною, рваною частотою, віддаючись болем у зламаних ребрах.

Він повільно опустився на коліна. Бетонна підлога під пальцями була холодною і шорсткою, вкритою шаром індустріального пилу. Максим заплющив очі. Якщо зір бреше, потрібно покладатися на слух. Роки роботи слідчим, сотні годин прослуховування поганих аудіозаписів та аналізу фонових шумів навчили його мозок працювати як акустичний радар.

— Гей! — хрипко гукнув Максим, намагаючись не вдихати дим на повні груди. — Ти чуєш мене?

З глибини цеху, метрах у п'ятнадцяти попереду, пролунало здавлено мукання. — Ммм-ммм!

— Слухай мій голос. Не рухайся. Взагалі не воруши ногами! — скомандував детектив. — Мичи один раз, якщо розумієш мене.

— Мм! — пролунало з темряви. Голос людини тремтів від абсолютного тваринного жаху. Це справді був просто випадковий робітник, якого Володя Петренко використав як реквізит для своєї смертельної вистави .

— Я йду до тебе. Тримайся, — сказав Максим.

Він сфокусував усю свою увагу на звуках. Пік... пік... пік... Звук не був монолітним. Це не була одна суцільна стіна шуму. Звук відбивався від стін цеху, від металевих верстатів, яких Максим не бачив, але чув їхню акустичну "тінь".

Він почав вираховувати патерн . Перше джерело звуку — на одинадцяту годину, близько півтора метра. Друге — на другу годину, трохи далі. Третє — прямо попереду, але звук був приглушений. Шахівниця. Петренко не розкидав міни хаотично. Він виклав їх геометричною сіткою, де кожна зведена міна була чорною клітинкою, а порожній бетон — білою.

Динаміки під стелею знову ожили. — Ти вражаєш своєю дурістю, Максе, — голос Петренка вібрував від роздратування і водночас від хворобливої цікавості. — Ти фізично не можеш побачити тригери. Один невірний крок, пів кілограма ваги на пластикову пластину — і пружина стиснеться. А коли ти спробуєш відійти — вас обох розірве на шматки. Твій годинник цокає.

Максим проігнорував його. Він відфільтрував голос м'ясника, зосередившись на ехолокації. Він повільно, немов сапер на мінному полі, переніс вагу на ліву ногу, простягаючи праву вперед, на першу "білу клітинку" — рівно на першу годину від себе.

Підошва торкнулася бетону. Плавно. Без клацання. Максим видихнув крізь зціплені зуби. Крок пройдено.

— Я зробив крок, — крикнув він заручнику, щоб дати тому надію. — Видай звук! Дай мені вектор!

— Мм-ммм! — промукав робітник, але цього разу звук був ближчим.

Наступна точка. Звук міни ліворуч був надто гучним, відлуння поверталося швидко. Справа — порожнеча. Максим зробив другий крок. Потім третій. Він рухався зигзагом, розміновуючи прохід до робітника "наосліп", покладаючись виключно на детективну пам'ять і просторову уяву. У його голові цех перетворився на тривимірну сітку координат.

Раптом нейротоксин завдав нового удару. Груди Максима скрутило нестерпним спазмом. Він зігнувся навпіл, закривши рот рукою, але не втримався — кривавий кашель вирвався назовні, бризкаючи гарячою рідиною на пальці. Його легені горіли так, ніби він вдихнув розпечений пісок.

Світ знову втратив стабільність. Дим навколо нього почав згущуватися, набуваючи людських форм. Хімічні галюцинації повернулися .

Прямо на сусідній, замінованій клітинці, з сірого туману виринуло обличчя майора Завгороднього. Його розчинена в кислоті шкіра стікала на підлогу. — Ти помреш тут, Ковалю, — прошипів привид майора, простягаючи до Максима гниючу руку . — Ти не врятуєш його. Зроби крок до мене. Відпочинь.

Максим заплющив очі так сильно, що під повіками спалахнули зірки. — Геть з моєї голови, — прогарчав він.

Він до болю прикусив власну губу. Солоний смак свіжої крові та різкий фізичний біль знову спрацювали як якір, повертаючи його в реальність. Видіння розчинилося в диму, але руки детектива продовжували тремтіти.

— Мм! Ммм! — заручник попереду забився в істериці, брязкаючи ланцюгами об металеву опору. Він, вочевидь, почув кашель Максима і зрозумів, що його рятівник помирає.

— Я йду! Замри! — гаркнув Максим, витираючи кров з підборіддя.

Ще п'ять метрів. Ще чотири перехрещення звукових хвиль. Він робив кроки, прораховуючи відлуння від мін, які пікали в темряві, мов електронні цвіркуни-вбивці. Кожен крок був актом абсолютної, сліпої віри у власний розум. Максим ігнорував безпечний шлях, який постійно кликав його повернутися назад, обіцяючи життя.

Зрештою, його витягнуті руки торкнулися холодного металу. Двотаврова балка. І одразу ж він відчув людське тіло. Робітник був мокрим від поту, його трусило так сильно, що вібрація передавалася на метал.

Максим намацав обличчя чоловіка і різким рухом стягнув із його рота шматок брудного ганчір'я, закріпленого скотчем.

— Боже... Боже, благаю... — чоловік, якому було на вигляд років п'ятдесят, заридав уголос, хапаючи повітря. — Я просто робив обхід... Він ударив мене... Я не хочу помирати! Не хочу!

— Ти не помреш. Дихай, — голос Максима був тихим, але в ньому звучала така сталева впевненість, що робітник мимоволі замовк, лише судомно хлипаючи.

Детектив дістав ніж і швидко розрізав пластикові стяжки, якими руки заручника були прикріплені до балки за його спиною. Чоловік осів на підлогу, розтираючи занімілі зап'ястя.

— Неймовірно, — голос Володі Петренка з гучномовців прозвучав якось надтріснуто. Він не очікував цього. Його ідеальний алгоритм цинізму щойно зламався об людську емпатію. — Ти пройшов. Наосліп. Ти зламав мою математику, Ковалю. Твої інстинкти слідчого виявилися сильнішими за інстинкт самозбереження.

Максим не слухав його. Він подивився на електронний циферблат свого годинника. 06:15.

Він втратив колосальну кількість часу на цей повільний, акустичний танець зі смертю . Нейротоксин уже добирався до серця. В очах темніло, а дихати можна було лише короткими, поверхневими ковтками.

— Вставай, — Максим схопив робітника за комір куртки і ривком підняв на ноги. — Слухай мене уважно. Ти стаєш рівно за моєю спиною. Кладеш руки мені на плечі. І робиш крок тільки тоді, коли його роблю я. Крок у крок. Слід у слід. Зробиш крок убік — ми обоє перетворимося на м'ясо. Ти зрозумів?

— Т-так... так, командире, — прошепотів чоловік, вчепившись у плечі Максима так сильно, що його пальці ледь не пробили куртку.

— Пішли.

Максим розвернувся. Тепер шлях назад був трохи легшим, бо він пам'ятав свою "акустичну карту". Вони рухалися повільно, як один організм. Крок. Пауза. Крок. Пауза. Максим відчував, як свідомість намагається відключитися, але він тягнув цього незнайомого чоловіка за собою, стискаючи зуби до скреготу.

Коли вони нарешті вийшли з димової завіси і їхні ноги ступили на безпечну синю неонову лінію біля виходу з цеху, робітник просто впав на коліна, цілуючи брудний бетон і ридаючи від щастя.

Максим сперся плечем об холодну металеву раму відчинених дверей. Його груди ходили ходором. З рота знову пішла кров. Він урятував людину. Але ціна була жахливою.

На його годиннику залишалося рівно 04:30. Чотири з половиною хвилини до зупинки серця. Попереду, за межами цеху, височіли гігантські доменні печі, що випромінювали червоне, пекельне світло. Плавильний котел чекав на нього. І Максим знав, що на те, щоб пробитися туди і забрати антидот у Петренка, цього часу йому вже не вистачить.

ЧАСТИНА 3: Ехо ілюзій

Кожен крок на цьому мінному полі тривав вічність.

Максим стояв, завмерши з піднятою лівою ногою, балансуючи на правій. Навколо нього клубочився густий хімічний туман, який уже перестав бути просто димом. Для його отруєного нейротоксином мозку цей туман почав набувати щільності, форми і власного, зловісного життя.

Пік.

...

Пік.

Електронний звук мін натискної дії, який ще хвилину тому був єдиним орієнтиром Максима в темряві, почав спотворюватися. Ритм уповільнився, звук розтягнувся, перетворюючись на монотонне, металеве гупання, що підозріло нагадувало звук медичного кардіомонітора в реанімації.

Токсин, що циркулював у його венах, подолав гематоенцефалічний бар'єр і почав безжально переписувати реальність. Заводська територія остаточно перетворилася для Максима на нічний кошмар.

Максим відчув, як температура в цеху різко впала. Повітря стало крижаним, обпікаючи легені. Він спробував опустити ногу на наступну, вирахувану акустично "білу клітинку" бетонної підлоги, але раптом побачив, що бетону більше немає.

Під його черевиком простягалася не тверда поверхня, а чорна, масляниста вода, в якій плавали шматки обгорілого пластику.

— Ні... це хімія, — прошепотів Максим, міцно замружуючи очі. Його тіло захиталося. Зберегти рівновагу ставало все важче, а падіння означало миттєву детонацію. — Це просто хімія. Контролюй тіло.

Він розплющив очі, але ілюзія не зникла. Навпаки, вона стала детальнішою.

З чорної води прямо перед ним почала підніматися постать. Це був чоловік у розірваному, закривавленому одязі. Його обличчя було місивом із обгорілої шкіри та м'язів, але Максим миттєво впізнав ці мертві, білі очі.

Це був мертвий свідок із броньовика. Той самий, якого Петренко розчавив фурою в перший день їхньої гри.

Свідок не йшов, він ковзав над замінованою підлогою, не активуючи тригери. Він наблизився впритул до детектива і нахилив свою спотворену голову.

— Ти сказав, що я буду в безпеці, — голос привид лунав не зовні, а вібрував прямо всередині черепа Максима. — Ти обіцяв мені захист, Ковалю. А потім стояв і дивився, як я горю.

— Я намагався витягнути тебе... — Максим важко дихав, з його рота знову пішла кров. Нейротоксин прицільно бив по почуттю провини, витягуючи на поверхню найбільші травми.

Свідок повільно підняв обгорілу руку і вказав на ділянку підлоги зліва від Максима — прямо туди, де, за розрахунками детектива, лежала міна.

— Зроби крок туди, Максе. Віддай борг. Горіти не так уже й боляче, коли звикаєш.

Максим стиснув щелепи так, що затріщали зуби. Він змусив себе перевести погляд і опустити ногу туди, куди планував від самого початку — прямо по курсу. Підошва торкнулася твердого бетону. Міна не спрацювала.

Привид свідка розсипався на сніп іскор і зник у диму.

Але хімічна атака на мозок лише посилювалася.

Зробивши ще два обережних кроки, Максим відчув, як запах диму змінився на різкий, нудотний сморід сірчаної кислоти.

З туману праворуч виринула нова тінь. Майор Завгородній. Його форма стікала зеленим слизом, а половина обличчя була розплавлена до жовтої кістки. Він не стояв — він повз по підлозі, залишаючи за собою кислотний слід, підбираючись до ніг Максима.

— Ти відпустив трубу... — булькав Завгородній, хапаючи Максима за штанину своєю напіврозкладеною рукою. Фізично Максим нічого не відчував, але його мозок транслював пекучий біль від дотику "кислоти". — Ти міг врятувати мене! Ти суддя, Ковалю! Ти вирішив, що я сміття!

— Ти тягнув мене за собою! — крикнув Максим, втрачаючи контроль над голосом.

— Тож впади зараз! — Завгородній різко смикнув невидиму штанину.

Максима хитнуло. Його центр ваги змістився. Він почав завалюватися вправо, прямо на зону, звідки лунало найгучніше пікання міни.

Час сповільнився. Детектив побачив, як його власна нога невідворотно наближається до невидимого пластикового тригера.

В останню мілісекунду він зробив неймовірний, відчайдушний ривок корпусом вліво, розриваючи м'язи спини і посилюючи біль у зламаних ребрах до абсолютного максимуму. Він втримався на ногах, важко дихаючи, стікаючи потом.

Привид Завгороднього розчинився в сірій імлі, регочучи голосом Володі Петренка.

— Мм-ммм! — жалюгідний стогін прив'язаного заручника долинув спереду. Робітник плакав, не розуміючи, з ким розмовляє його рятівник у цій темряві.

— Я тут... я йду... — прохрипів Максим. На його годиннику залишалося менше дев'яти хвилин.

Але найважче випробування чекало на нього попереду.

Коли до сталевої опори із заручником залишалося зробити лише чотири кроки, дим перед Максимом розступився.

На його шляху стояв закривавлений Скіф. Ветеран спирався на іржавий шматок арматури, який пробивав його власні груди. Його обличчя було мертвотно-блідим, але очі дивилися на Максима з безмежним сумом і втомою.

— Командире, — тихо сказав привид Скіфа. Цей голос не був звинувачувальним, і від цього було в тисячу разів боляче. — Подивись на себе. Ти вже мрець. Ти харкаєш кров'ю. Твоє серце зупиняється. Ти не врятуєш усіх.

— Я... я повинен спробувати, — сльози змішалися з потом на обличчі Максима. Побачити Скіфа тут, серед цього пекла, було гірше за будь-який біль.

— Здайся, — Скіф простягнув до нього закривавлену руку. — Ти зробив усе, що міг. Ми програли, Максе. Не змушуй себе страждати далі. Лягай на підлогу. Одна міна — і все закінчиться. Ніякого болю. Ми просто відпочинемо.

Привиди свідка та Завгороднього знову виринули з диму, ставши поруч зі Скіфом. Вони дивилися на Максима і ритмічно, в унісон з ударами його вмираючого серця, шепотіли:

— Здайся... Здайся... Здайся...

Ілюзія була настільки досконалою, а хімічна втома настільки глибокою, що мозок Максима почав здаватися. М'язи розслабилися. Йому дійсно захотілося просто опуститися на коліна. Дозволити пружині міни клацнути. І закінчити цю безкінечну війну, в якій він лише втрачав близьких.

Він почав повільно згинати коліна, опускаючись у смертельні обійми своїх галюцинацій.

Але тут, крізь шепіт привидів, він почув реальний звук.

— Хлип... будь ласка... — це був заручник. Справжня, жива людина, яка прямо зараз залежала від нього.

Максим різко розплющив очі.

Він поліцейський. Він не має права вмирати, поки хтось потребує його захисту.

Він дістав з кишені свій тактичний ніж. Не вагаючись ні секунди, Максим стиснув лезо в лівій долоні і різко смикнув.

Гостра сталь прорізала шкіру і м'язи. Яскравий, пульсуючий, реальний біль пронизав його руку, миттєво змиваючи хімічний дурман.

Сліпучий біль спрацював як дефібрилятор для мозку. Галюцинації Скіфа, Завгороднього і свідка миттєво розлетілися на друзки, розчинившись у звичайному, смердючому диму цеху.

Максим важко дихав, тримаючи закривавлену долоню стиснутою в кулак. Його погляд знову став сфокусованим, хижим і ясним. Ехо ілюзій замовкло.

Він зробив останній, вивірений крок через невидиму міну. Його рука торкнулася холодної сталевої опори. Він дістався до заручника.

Іспит на сліпоту переходив у свою вирішальну фазу.