Аукціон Смерті: Хаусдроп

Петренко на екрані виглядав жахливо. Його обличчя було блідим, під очима залягли глибокі чорні тіні, а губа, яку він розбив у нападі люті, коли Максим врятував його матір, запеклася чорною кіркою. Але в його очах більше не було тієї розгубленості. Там була абсолютна, чиста, дистильована жорстокість.

— Як тобі краєвид із вершини, Максиме? — голос колишнього слідчого був хрипким і тихим. — Ти бачиш місто? Бачиш цих мурах унизу, які стрибають під музику?

— Де Лінза? — проричав Максим, стискаючи планшет так, що екран ледь не тріснув.

— Твоя хакерка? Поняття не маю. Мої снайпери загубили її тепловий слід пів години тому, — Петренко байдуже знизав плечима. — Вона виявилася розумнішою за тебе. Вона сховалася. А ти... ти побіг рятувати манекен. Твоя емпатія робить тебе передбачуваним. А передбачуваність — це слабкість.

Максим важко опустився на сидіння кабінки. Вітер завивав у розбите скло. — Чого ти добиваєшся, Володю? Ти втратив усе. Ти хочеш убити мене? Тоді прийшли своїх бойовиків сюди. Я чекаю.

— Убити тебе? Ні, Максе. Смерть — це занадто легкий вихід для святих, — Петренко нахилився ближче до камери. — Ти зруйнував мою філософію в лікарні. Ти довів, що готовий спалити ключі заради життя старого монстра. Мої VIP-клієнти в Даркнеті були в шоці. Ставки на твою святість злетіли до небес. Але я знаю правду. Я знаю, що кожна людина має межу. І зараз ми її знайдемо.

Екран планшета розділився навпіл. На лівій половині з'явилося зображення з камери нічного бачення. Це був якийсь сирий, бетонний підвал. Біля стіни на колінах стояли троє людей: двоє чоловіків і одна жінка. Їхні роти були заклеєні скотчем, очі вирячені від жаху. Позаду них стояли троє найманців ЧВК у глухих балаклавах, тримаючи пістолети біля їхніх потилиць.

На правій половині екрана було інше зображення. Це був простір під головною сценою Дня міста. Величезні металеві ферми, мотки товстих кабелів. І просто по центру, прикріплена до головної несучої опори, висіла масивна вибухівка з армійського пластиду. На електронному таймері бомби світилося 06:00. Шість хвилин.

Максим відчув, як нудота підкочує до горла.

— Ліворуч — три останні Зберігачі Синдикату, — голос Петренка звучав як вирок. — Ті самі, яких я зібрав за кадром. У них знаходяться восьмий, дев'ятий і десятий ключі. Праворуч — опора головної сцени. На площі зараз близько п'ятнадцяти тисяч людей. Якщо ця бомба вибухне, сцена вагою в п'ятдесят тонн обвалиться прямо в натовп, а ударна хвиля і вогонь зроблять решту. Це буде найбільший теракт у Європі за останні сто років.

— Ти божевільний виродок, — прошепотів Максим. — Там діти... Там тисячі невинних...

— Там біомаса, Максе! — зірвався на крик Петренко, бризкаючи слиною в камеру. — Жалюгідне стадо, яке сьогодні гуляє, а завтра буде гризти одне одному глотки за шматок хліба! Мені плювати на них! Це все тільки для тебе!

Петренко віддихався, повертаючи собі контроль. — У тебе шість хвилин. Підвал зі Зберігачами знаходиться на вулиці Сагайдачного, в трьох кварталах від тебе. Сцена — прямо під тобою. Ти фізично встигаєш тільки в одне місце.

Володя посміхнувся своєю мертвою, крижаною посмішкою. — Якщо ти побіжиш до Зберігачів і врятуєш їх, ти отримаєш ключі. Ти виграєш гру Синдикату і забереш свої мільярди. Але бомба на сцені вибухне, і на твоїх руках буде кров тисяч людей. Якщо ж ти побіжиш розміновувати сцену... мої люди пустять кулі в потилиці Зберігачам рівно через шість хвилин, і я заберу ключі собі. Ти врятуєш натовп, але назавжди втратиш гру.

Таймер на екрані показав 05:30.

— Рятуй світ або рятуй гру, Максе. Час пішов. Камери дронів Синдикату вже транслюють твій вибір усім мільярдерам на планеті. Покажи їм, хто ти такий.

Зв'язок обірвався. На екрані залишилися тільки два відеопотоки: троє людей, які плакали під дулами пістолетів, і таймер бомби під сценою, що невблаганно відраховував секунди до масової м'ясорубки.

Максим не витратив на роздуми жодної секунди. Мільярди доларів, ключі, офшори Синдикату — все це було сміттям порівняно з людським життям. Він був поліцейським. Не героєм з коміксів, не святим мучеником, а просто копом, який складав присягу захищати тих, хто не може захистити себе.

Він розвернувся і вистрибнув із розбитого вікна кабінки на технічні сходи. Спуск зайняв у нього вдвічі менше часу, ніж підйом. Він практично ковзав по металевих трубах, здираючи шкіру на долонях до крові. Коли до землі залишалося метрів п'ять, він просто стрибнув.

Удар об асфальт вибив із нього повітря. Коліно нестерпно хруснуло, але Максим, перекотившись через плече, одразу ж піднявся на ноги і побіг.

— Розступіться! Поліція! З дороги! — хрипів він, вриваючись у натовп на площі.

Люди невдоволено відсахувалися від закривавленого, брудного чоловіка з божевільним поглядом. Хтось фотографував його на телефон. Хтось кричав образи. Музика ревіла так, що земля тряслася.

Максим пробивався крізь це людське море, як криголам. На його годиннику залишалося 04:10.

«Він обіграв мене,» — билася думка в його голові, поки він біг. «Петренко знав, що я виберу натовп. Він знав, що я ніколи не пожертвую тисячами заради ключів. Цей вибір — ілюзія. Він просто ізолював Зберігачів, щоб безперешкодно стратити їх і забрати їхні ключі, прикрившись мною.»

Це була геніальна, хоч і абсолютно садистська тактика. Петренко перетворив емпатію Максима на його ж клітку.

Ось і сцена. Гігантська конструкція з металевих ферм, екранів та піротехнічних установок. Попереду неї стояв кордон муніципальної охорони. Максим не став показувати жетон. Він просто з розгону перестрибнув через металевий турнікет, збивши з ніг одного з охоронців, і пірнув у чорну щілину під помостом сцени.

— Гей! Ти куди?! Тримай його! — закричали охоронці, але було занадто темно, і вони побоялися лізти за ним у сплетіння кабелів під високою напругою.

Під сценою було як у пеклі. Спекотно від генераторів, смерділо озоном, паленим пластиком і потом. Від басів, що били зверху, нутрощі Максима буквально вібрували, викликаючи нудоту.

Він увімкнув ліхтарик на знайденому планшеті Петренка і поповз уперед, на четвереньках пробираючись крізь бруд і сміття.

Таймер у його голові відраховував секунди. 02:45.

— Де ти... де ти... — шепотів Коваль, світячи по масивних центральних опорах. Ось вона. Головна несуча колона, на якій тримався весь центр ваги конструкції. До неї товстим скотчем був примотаний рюкзак, з якого стирчали дроти і блок із зеленими цифрами.

Таймер на бомбі: 02:10.

Максим підповз ближче. Його руки були слизькими від власної крові. Він подивився на пристрій. Це не була та елегантна плата з автобуса. Це був брутальний, промисловий заряд С4, підключений до простого електронного таймера. Жодних обманок. Жодних акустичних датчиків.

Петренку не потрібні були ігри в сапера. Йому потрібно було просто утримати Максима тут, доки його люди вб'ють Зберігачів в іншому кінці району.

Максим дістав кусачки. Червоний дріт, що вів від батареї до детонатора. Найпростіший ланцюг. Він перекусив його. Таймер завмер на позначці 01:42.

Червоний діод згас. Заряд був мертвий.

Максим знесилено відкинувся на спину, лежачи в пилюці під сценою. Тисячі ніг тупотіли прямо над його головою, змушуючи дошки прогинатися. Музика продовжувала ревіти. Він врятував їх усіх. Він відвернув найбільшу трагедію в історії міста.

Але всередині нього була лише гірка, випалена порожнеча.

Він підняв планшет Петренка, який продовжував працювати. Таймер трансляції на екрані показував 01:20... 01:19...

Максим дивився на ліву половину екрана. У вологому підвалі троє Зберігачів продовжували стояти на колінах. Вони плакали, дивлячись у камеру. Вони знали, що їхній час закінчується.

Коваль нічого не міг зробити. Він був загнаний у пастку своєю власною совістю. Він дивився, як секунди невблаганно спливають.

00:10... 00:09...

— Пробачте мені, — тихо прошепотів Максим у темряву під сценою, дивлячись в очі цим приреченим людям на екрані.

00:03... 00:02... 00:01.

00:00.

Троє найманців ЧВК на екрані одночасно підняли пістолети з глушниками. Три тихих хлопки. Тіла Зберігачів безвольно впали на бетонну підлогу. Кров темними калюжами почала розтікатися під ними. Найманці холоднокровно нахилилися, розрізали одяг на вбитих і дістали три титанові капсули.

Восьмий, дев'ятий і десятий ключі.

Камера переключилася. На весь екран знову з'явилося обличчя Володі Петренка. Він дивився прямо на Максима, і його очі світилися абсолютним тріумфом садиста, який щойно зламав волю свого найсильнішого ворога.

— Ти молодець, Максе, — голос Петренка був м'яким, майже ласкавим. — Ти врятував їх. Ти знову став героєм. Але ти програв війну.

Петренко підняв руку, демонструючи три закривавлені титанові капсули. — Рахунок змінився, Ковалю. У мене три ключі. У тебе сім. І ще один ти залишив в автобусі.

— Ти хвора тварина, Володю, — прохрипів Максим.

— Я переможець, — відрізав Петренко. — Я довів усім цим мільярдерам, що твоя мораль — це твоя слабкість. Через неї ти не зміг врятувати тих, хто справді мав значення для нашої гри. Ти ідеаліст, Максе. А ідеалісти завжди вмирають у бруді.

Володя нахилився ближче. — Гру закінчено. Залишився фінальний акт. Ти хочеш помститися мені за Скіфа? За цих Зберігачів? Приїжджай на старий сталеливарний завод імені Гагаріна на Дарниці. Я чекатиму на тебе там. Тільки ти і я. Привези свої ключі. Якщо не приїдеш до ранку, я пущу газ у вентиляцію міської дитячої лікарні. Ти знаєш, що я не жартую.

Екран згас.

Максим лежав у темряві під сценою. Планшет випав з його закривавлених рук. Ідеалізм був розбитий. Він не міг врятувати всіх. Кожне врятоване ним життя оплачувалося смертю когось іншого. Він заплющив очі. Зламані ребра. Розбите коліно. Скіф у комі. Лінза зникла.

Він не мав плану. Він не мав ресурсів. Але коли він розплющив очі, в них більше не було болю чи сумнівів. Там була лише чорна, концентрована порожнеча. Порожнеча людини, якій більше нічого втрачати.

М'ясник викликав його на забій. Але Петренко не врахував одного: якщо ти заганяєш святого в пекло, він виходить звідти дияволом.

Максим Коваль повільно виповз з-під сцени, розчинившись у натовпі, що святкував День міста. Його шлях лежав на сталеливарний завод. До плавильного котла.