Аукціон Смерті: Хаусдроп

Нова схованка Скіфа — квартира над закритою хімчисткою на околиці — зустріла їх запахом пилу й хлорки, майже забутим після ночі, просякнутої кров'ю, димом і озоном. Лінза сіла на підвіконня, притискаючи хвору руку до грудей. Скіф мовчки перев'язував собі плече заново — старі шви розійшлися під час бігу. Максим стояв біля вікна, дивлячись, як над містом сіріє звичайне, байдуже до всього нічного жаху небо. На столі перед ними лежали чотири речі: розбитий комунікатор, порожній навушник Кайто, ключ від нової квартири й аркуш паперу, на якому Лінза щойно записала єдине слово — «Камі» — і обвела його двічі.

— Петренка немає, — сказав Скіф, не питаючи, а констатуючи. Він мав на увазі не факт, а відчуття. Цілий рік їхнє життя оберталося навколо однієї людини. І раптом цієї осі не стало.                                      — Немає, — підтвердив Максим. — Але це не означає, що стало тихіше. — Знаєш, що найдивніше? — сказала Лінза, не відриваючи погляду з вулиці. — Ми весь цей рік думали, що воюємо з людьми. З Захарченком. Потім із Петренком. А тепер я не знаю, з чим ми воюємо. Курода — не людина, з якою можна домовитися. Він вузол. Якщо ми його заберемо, з'явиться інший. — Тоді ми будемо забирати вузли один за одним, — сказав Максим. — Стільки, скільки треба. — Це може бути назавжди, Максе. — Може, — він повернувся до неї. — Але вперше за довгий час я не боюся того, що буде далі.

За вікном прокидалася вулиця — двірник тарахкотів лопатою, десь далеко заводився перший тролейбус. Звичайне життя міста, яке навіть не підозрювало, що воно більше не належить нікому з тих, хто вважав, що ним керує.

За тисячі кілометрів звідти, у Токіо, у кабінеті на шістдесят восьмому поверсі вежі, Рензо Курода сидів у кріслі перед вигнутим екраном і дивився на карту світу так, як інші люди дивляться на акваріум із рибками, — без поспіху, без хвилювання, з тихим, майже дитячим задоволенням від того, що все нарешті рухається так, як має рухатися. Секретар безшумно поставив на стіл нову чашку маття. На екрані перед Куродою один за одним закривалися старі протоколи. СИНДИКАТ 2.0 — ЗАКРИТО. Рядок нижче засвітився за секунду: ПРОТОКОЛ 3.0 — ГЛОБАЛЬНИЙ. АКТИВОВАНО.

Курода зробив ковток, не відриваючи погляду від карти. Сотні точок. Кожна — місто. Кожне місто — вузол. Кожен вузол — ринок, який колись належав комусь іншому, а тепер тихо, без пострілів і заголовків, перейшов у його руки. Він не почувався переможцем. Він почувався бухгалтером, який щойно закрив квартал. На стіні кабінету, за товстим склом, висіло єдине зображення — статичне фото порожнього залу без вивіски. Курода мав звичку дивитися на нього щовечора, ніби нагадуючи собі, за яким саме столом і завдяки чиєму порожньому сьогодні кріслу він тепер має право говорити.

Секретар кашлянув. — Пане Курода. Об'єкт Петренко прибуде за шістнадцять годин. — Добре. Пауза. На екрані з'явився новий рядок — тихе, буденне сповіщення, одне з тисяч, які проходили через його систему щогодини. Але це Курода прочитав двічі. ОБ'ЄКТ: КОВАЛЬ М. СТАТУС: ЖИВИЙ. РІВЕНЬ ЗАГРОЗИ: НЕВИЗНАЧЕНИЙ.

Курода дивився на ці три рядки довше, ніж на будь-яку іншу цифру за весь вечір. Шістдесят вісім поверхів під ним місто спало. Десь на іншому кінці планети, у маленькій точці над Києвом, яка щойно перестала блимати червоним і почала світитися рівним білим світлом, троє виснажених людей теж дивилися на світанок і теж не знали, скільки часу їм відведено. Курода підозрював, що відповідь однакова для обох сторін планети. Шість місяців. Може менше.

Потім усміхнувся — вперше за ніч по-справжньому, не тією ввічливою маскою, яку він носив для екранів і підлеглих, а чимось значно тихішим і значно небезпечнішим. — Нехай живе, — сказав він. Секретар чекав, чи буде продовження. Курода підняв чашку, зробив останній ковток і поставив її на стіл із легким, акуратним стуком — так, як людина ставить крапку. — Нам потрібен привид.