Вежа

Легенда про шаблю не така популярна як, скажімо, екскурсії водонапірною вежею чи підземеллями. Відвідувачі музею точно чули про неї, але чи цікавила вона їх? Чи турбувала настільки, що не давала заснути вночі спокійно і штовхала на пошуки? Лише деяких, їх, мабуть, було менше десятка.

Шимон півстоліття піклувався про шаблю, але потім вона зникла. Навіть привидів можна обікрасти, якщо знати як. Шимон точно знав: злодій — жива людина, він чув цей запах м’якої плоті, свіжої, запашної, трохи спітнілої. Мертві не пітніють.

Шаблю викрали з тієї частини підземних ходів, яку поки що обстежили не дуже добре, та й взагалі вирішили, що там досить небезпечно. Хтось дійсно сміливий та жадібний настільки поліз туди, не побоявшись самої смерті та гніву Шимона.

Та чи міг Шимон перешкодити? Ні, аж ніяк. Лукаш та Чеслав — примари іншого виду, вони зберегли подобу живого людського тіла, могли вільно переміщатися містом та навіть спілкуватись з живими. Ніхто ніколи б не сказав, що оці двоє — давно померли, бо виглядали як звичайнісінькі сучасні молоді люди.

Шабля зберігалась десь далеко від Вінниці, куди монах Шимон фізично, тобто ментально, не зміг би переміститися, навіть якби сильно забажав. Лукаш не сказав де саме знайшов зброю. Про знахідку Шимон дізнався від Шльоми та одразу ж повернув шаблю назад, в підземелля.

— Так ти, Шимоне, вирішив погратися у таку собі Володарку Озера? Ой, пробач. Володарку Підземелля? — запитав Чес, не приховуючи відвертого роздратування.

Шимон — людина свого часу, скупчення принципів та правил, настільки давніх та непотрібних, що навіть духи міста не все пам’ятають. А він впертий, вимогливий та наполегливий весь час нагадував про правила. Жодного руху вперед чи розвитку — застряг в минулому, ніби по груди у багнюці, навіть не намагаючись вибратися.

— Я охоронець шаблі. Коли настане слушний час, тоді її обов'язково знайдуть, але не тепер.

— Ніхто не збирався повертати її людям, — відповів Лукаш, зімкнувши губи у тонку смужку. — Але добре, чорти з тобою.

Шимон перехрестився, а Лукаш задоволено усміхнувся, побачивши таку його реакцію.

— Те, що вона знаходилась в охоронця — вже порушення. Якби я мав змогу з ним поговорити, то запитав яким чином опиналась у нього міська реліквія. Ти ж не розкажеш, так? — Лукаш похитав головою. — Я так і думав. Ходу до нього у мене немає.

Лукаш змовчав, та думав, що правильно зробив охоронець залишивши шаблю собі. Шимон задовбав навіть його, досвідченого та мудрого, хоч і трохи божевільного. А хто тут не збожеволіє, володіючи цілим містом стільки років підряд?

— То що тепер, шановний? Хто стане охоронцем міста, якщо шаблю відібрав найблагородніший та найчесніший?

— Ви хочете змагання? — Шимон потер бородате підборіддя. — У нас вперше аж двоє претендентів. Може, комусь з вас поїхати до Жмеринки чи до Тульчина? Чув, що там також потрібні охоронці. Що скажете? Ні?

— Ні! — хором відповіли хлопці.

Шимон зморщив лоба, напружено обдумуючи як би це найкраще зробити так, аби охоронцем Вінниці став хтось з них. Найголовніше — не довести до сутички чи то навіть до війни — таке вже бувало в столиці, Одесі та у Львові. Лише здорова конкуренція, жодних суперечок, хіба що коротких та змістовних. Та чи Лукаш з Чеславом зможуть поводитись гідно? Шимон не приховував сумнівів.

— Легенда. Створіть свою власну міську легенду. Хіба це не те, чим ви звичайно займаєтесь? Та, яка знайде найбільший відгук у вінничан, та і переможе. Можете створювати нове на основі старих легенд — так навіть краще, воскресіть їх, нагадайте людям про забуте, нехай плекають втрачені знання та бережуть їх. Крім того, ви завжди можете цінні, але загублені артефакти повертати.

— Знаєш, Шимоне, щось ти звучиш не як старезний монах, — помітив Чес, прискіпливо вглядівшись в Шимона. — Мені подобається.

— Часові рамки? — холодно запитав Лукаш, і ось тут закінчилась їхня коротка співпраця з Чеславом.

— До опівночі наступної неділі. Майже тиждень, всього шість днів. Не кваптеся, але і не задкуйте. Знаєте ж-бо, що місто не може довго без охоронця. А поки за Вінницею догляну я.

— Я ніби не здивований.

Чес нагородив Шимона лукавим поглядом, опісля ж — зник. Лукаш хотів було щось сказати Шимону, підійшов ближче, відкрив рота:

— Шабля моя, — тільки і того, якби міг — ляснув би впертого монаха, але стримався.

Дістав з кишені кілька серветок і, ретельно витираючи руки, зник. Після такого як Шимон Лукаш радше би прийняв ванну, але часу катастрофічно не вистачало.

***

Вінниця — не найпопулярніше місто серед українців, що вже про туристів говорити. Кілька останніх років, втім, інтерес до неї зростав, почастішали екскурсії, зацікавились люди історією, гастрономією та архітектурою. Та, мабуть, найперше, що у всі часи приваблювало мандрівників — легенди. Легенди — серця міста, маленькі чи великі, зазначені на папері чи передані усно, засновані на реальних подіях чи повністю вигадані — немає значення. Місто не живе без них.

Пані Прунмаєр хвилювалась з приводу того, що сама аж ніяк не була легендарною засновницею готелю «Франція», а просто її копією. Схожу кризу переживав кожен пам’ятник чи скульптура, окрім, мабуть, тварин. Вони лише вміли розмовляти, а от манерами — не надто далеко відійшли від справжніх.

Кожен, хто проходив повз вишуканої пані, вважав за потрібне потриматись за ручку парасольки. Так здійснювались бажання. Та чи здійснились вони у самої пані Прунмаєр? Вона не мріяла стати людиною чи просто здобути свободу, їй просто набридло чути всю ту гидоту, яку шепотіли на вухо безсоромні підлітки чи дядьки на підпитку. І вже ж повинна була усміхатися так, ніби нічого не трапилось! А скільки разів розумники зазирали під пишну сукню, реготали як скажені і робили світлини. Пані воліла б відлупцювати їх парасолею, але ж стояла на місті непорушно, усміхалась привітно.

Тому і заздрила вона Чеславу. Йому не доводилось слухати безсоромні балачки та терпіти дурнуватих жителів чи гостей міста. Хоч Чес також не радів, його положення — туманне і невизначене, хоч і прийшов сюди єдиним претендентом, впіймав облизня.

— Що, золотце, є ідеї? — майже непомітно ворухнула губами скульптура, коли Чеслав підійшов до неї з паперовим стаканчиком кави.

— Та вони завжди є. Але мене от, наприклад, бентежать старий охоронець та Шимон. Щось тут не те.

— Пограєшся в детектива? — знову запитала так, аби інші не помітили.

— Може й пограюсь, — всміхнувся він, пограв бровами та жбурнув пустий стаканчик в смітник.

Трохи не влучив, але не подумав підійти, аби виправити ситуацію.

— Дивись, Євгеніє. Три. Два. Один. Ось він! — і випроставши руки, Чеслав вказав прямо на Лукаша.

Пані Прунмаєр одним оком глянула на Лукаша, оцінила його стрункий стан та густе чорняве волосся. Він нагородив її ввічливим кивком, а от Чеслава проігнорував.

— Ми тільки-но познайомились, а ти вже мене переслідуєш.

— Не тебе, — Лукаш викинув стакан у смітник, одразу ж після продезінфікував руки. Залившись задоволеним, поглянув на долоні й сунув руки в кишені. — Не будь свинею.

— Все-таки мене. Так що ти тут забув, друже? Не можеш вигадати історію, шукає музу?

— Я був на кладовищі. Колишній охоронець мертвий.

Чеслав вирячив очі, недовірливо, підозріливо зміряв поглядом Лукаша. Щось він воду каламутив, не договорював до кінця. Вмерти вдруге можна, лише якщо добряче постаратися. Очевидно, що Кирило — саме так звали колишнього охоронця, зміг знову відправитися до праотців. Вдруге вже вороття немає, не станеш привидом, там ніби чорна діра, звідки вирватися не може навіть усна міська легенда.

— І? Мені треба думати про своє майбутнє.

— Тобто тобі це нецікаво?

— Так ти сам його прибрав? Тепер хочеш зайняти мене якоюсь дурнею.

— Можливо, він має рацію? — втрутилась пані Прунмаєр, а Чеслав косо поглянув на неї. — Не думайте, що всюди — змова та коїться щось недобре. Але Кирило — хороший охоронець, завжди допомагав мені оговтатись від живих. Колись ми навіть гуляли набережною, — тут Чеслав виразно зітхнув, буркнув: «Ну, зрозуміло», та пані Прунмаєр не звернула на це уваги. — Я про те, що якщо він дійсно вмер вдруге, вам треба хоча б розібратися як це сталось.

— Я не вбивав його, — ніби звертаючись до пані Євгенії, але насправді до самого Чеслава, спокійно сказав Лукаш. — Хотів вбити — то одразу, коли прийшов за шаблею. Але він, хоч і пручався спочатку, потім, поглянувши на нові, ще свіжі могили, чомусь передумав. Коли я прочитав прізвища на табличках, то все зрозумів. Похоронили останніх з його роду. З роду Грохольських.

***

— А ти пам’ятаєш свою смерть?

Чеслав гмикнув, почувши запитання. Напевно, смерть — одна з тих речей, які ніколи не забуваються, наприклад, як перший поцілунок чи як перша зарплата. В той день він вийшов на прогулянку, всім серцем бажаючи побачити пані Ірину, але замість неї зустрів іншу. Ту, яка звичайно розгулювала з косою і в моторошному чорному балахоні. Чеславу смерть здалась лагідною, бо вмер він швидко. Той, що пирхнув його ножем під ребра, завдавав удари точно і влучно, тому не довелось захлинатися кров’ю в нестерпному очікуванні кістлявої старої. Хоч Чеслав не побачив пані Ірини в той день, чомусь знав, що її тремтячі руки вкривали його холодні, закляклі.

Пані Ірина вийшла заміж за Олексія — друга Чеслава — та переїхала до Польщі. Чеслав не бачив ні її, ні її нащадків. Багато разів фантазував на тему того, як склалась їх доля, але не дозволяв собі довго мріяти. Вже все одно.

— Пам’ятаю. А ти нібито ні? — він повернувся до Лукаша і приглядівся до нього краще: раніше за мертвенно-блідим кольором шкіри не помічав родимок на лобі, які тулились над бровою та тепер здійнялись догори.

— Я помер через хворобу. Тут нічого героїчного немає.

Чеслав і не думав про героїчне, бо Лукаш зі своєю тягою до чистоти, явно виглядав ніби збоченець. Смерть не минула для нього безслідно, то ж, судячи з усього, вмер він не від чиєїсь руки.

— Туберкульоз? — здогадався Чеслав.

— Так.

Лукаш і досі здригався, коли пригадував вигляд білосніжної серветки з червоними пелюстками крові. Квіти розквітали на лляному полотні, а в легенях вкорінилось щось вбивче, розросталось там, розпускало гілля, отруювало спочатку повільно, а потім безжалісно та болісно. Його смерть — в рубінових уламках, розсипаних на долоні.

Смерть — різна. Чим вона відрізняється від народження, яке звичайно не відрізняється різноманітністю. Охоронцем може стати будь-який дух, окрім злочинця-вбивці, а також самогубця — тут також діяли застарілі обмеження.

Посперечатись з ними міг би Лукаш. Мав на меті закінчити життя самостійно та не страждати. Та хвороба виявилась прудкішою, невпинною та стрімкою. Людина не вбиває себе, аби просто вбити, або щось, або хтось штовхає її до цього. Чи то зрада, чи то бідність, чи то дурість, причин безліч.

— Добре, — почав Чеслав, кахикнувши та ніяково відвівши погляд, — добре. Пора подумати про Кирила. Де він?

Не виказавши себе, того, що помітив зміни в настрої Чеслава і був задоволений його збентеженням, Лукаш тикнув пальцем вперед. Там, під старим кремезним дубом спочивав цілий ряд родини Грохольських. Цілих п’ять поколінь! Останній померлий — чоловік, на ім'я Олександр, помер у вісімдесят три роки, минулого тижня. Певне, Кирило ходив сюди частіше, ніж знайомі та друзі Олександра — сім’ї у нього не було.

— Я знайшов його рештки між могилами, — повідомив Лукаш. — Раджу дивитись під ноги.

Коли помирав охоронець міста після залишалась лише купка попелу, з якого одразу ж проростало деревце або кущ. Між могилами нащадків, на тому ж самому місці, де помер Кирило, проривалось на світ маленьке деревце волоського горіха, а навколо нього сірів вологий попіл. Вологий — тому що кров охоронця йшла в землю не вся.

— Зараз буде дике запитання, але звідки ти знаєш, що то він?

Присівши над молоденьким деревцем, резонно запитав Чеслав. Смерть охоронця трапляється зрідка, є цьому три причини. Охоронець може загинути через людей, які втрачають віру в казки, легенди, прикмети та різні байки, які панують у їхньому місті. Охоронець може добровільно перейти у той світ, куди відмовився переходити, бажаючи бути духом міста. Охоронця може вбити легендарний герой, тобто той, кого важко назвати звичайною живою істотою, тобто хтось вигаданий. Навіть охоронець не може вбити охоронця, якщо захоче. Життя його залежить від місцевих жителів та витворів їхньої фантазії.

— Часто стояв він ось тут. Останнього разу також, коли віддавав мені шаблю.

— То він сам тобі її віддав? — задерши голову та злегка примружившись від яскравого світла, запитав Чеслав. — Чому ж це я не здогадався з ним побалакати, — пробубонів собі під носа, зітхнув.

— Він сказав, що викрав її у Шимона, а чому не пояснив, хоч як би я не допитувався. Лише попросив не повертати шаблю монаху, але вже пізно.

— Це вже я помітив. Спочивай з миром, — торкнувшись праху, від чого він розвіявся несподіваним поривом вітру, а кров увібралась в землю, Чеслав підійнявся на ноги, обережно переступив деревце. — Його все одно зріжуть.

— Є такі дерева, які ніхто не в змозі зрубати, — всміхнувся Лукаш, а Чеслав похитав головою: на жаль, це не стосувалось всіх вирубаних карпатських лісів.

— То що ти хочеш робити? Чи краще запитати: що ти хочеш від мене?

— Пропоную співпрацю. Рівно на ці кілька днів, поки ми не почнемо поширювати їх містом.

— А зиск мені з цього? — Чеслав схрестив руки, змірявши Лукаша зверхнім поглядом.

— Просто дізнаєшся таємниці міста. Ти ж любиш Вінницю? — демонічно всміхнувся Лукаш, витираючи руки вологою серветкою. — Може, Кирило й сам пішов на світло абощо, але навряд у нас тут все так просто. Він щось знав про Шимона.

— Я зрозумів, детективу потрібен помічник, — кинув Чеслав та простягнув руку Лукашеві, та коли той хотів потиснути її, раптово забрав. Якщо Лукаш обдурить його, Чеслав церемонитися не буде. — Коли я переможу, щоб духу твого тут не було.

— Без проблем, — Лукаш схопив його за руку, потиснув та знову взявся за серветки.

— Ти хворий.

Чеслав прослідкував за ним та відразливо відвернувся. Над кладовищем сідало сонце. Найкращий час для того, аби побудити кількох привидів та розпитати їх стосовно Кирила. Останні дні він провів саме тут, причому в компанії давно померлих людей.