Вежа

— І навіщо ти залишив його самого? — суворо, просто тоном розгніваної матусі, запитала пані Прунмаєр.

Сидячи коло неї прямо на тротуарі і обмахуючи себе бейсболкою, бо було надто душно, Чеслав ігнорував її тон. Він уже і так пошкодував про те, що занадто легковажно віднісся до історії з шаблею та потьмаренням розуму Лукаша. Той зайшов так далеко, що не тільки здивував, а й налякав. Розслідування минулого Шимона принесло несподівані вісті.

— Мені потрібно було придумати легенду і дати їй жити самостійно.

— Це я зрозуміла. Але ти ж, очевидно, не хочеш, аби Лукаш здурів остаточно.

— Не хочу. Та від мене нічого не залежить. Він вештається десь, вже й допомоги не просить. Копається у минулому, слідкує, вичікує. Шимон також не з’являється, наче йому плювати на все.

— Ніколи б не подумала, що у Вінниці можуть відбуватися такі пристрасті.

— Не ти одна.

— Чеславе! — то був голос Юлії, яка ховалась, хоч і даремно, бо ніхто б її не помітив, в цегляній стіні кафетерію. — Треба поговорити.

Пані Прунмаєр замовкла. Її ставлення до Юлії було не дуже теплим. Юлія згубила власне життя по такій дурній, на думку Прунмаєр, причині, а тепер вона ластилась до Чеслава. Він не потребував кохання, він навіть у дружбі не вмів розібратися.

— Зараз, — він кивнув їй, Юлія вийшла та звернула за ріг. — Я повернусь вже завтра, — звернувся він до Євгенії, — вже після того як вирішиться хто став охоронцем. Дочекайся.

— А куди мені поспішати? — сумно всміхнулась Прунмаєр і міцно-міцно стисла ручку парасольки.

Юлія взяла його під лікоть. Вони не поспішаючи вирушили на Соборну. Перехожі бачили перед собою лише юнака, який то усміхався, то хмурився, ніби хтось невидимий вкладав йому в ухо ті чи інакші слова. Так воно і було. Юлія, зовсім не схожа на ту себе, яку він звик бачити, тепер раділа, наче сонце обпестило її лагідними промінцями після затяжної сльотавої зими.

— Я безмежно тобі вдячна, — сказала вона. — Тепер я можу відійти назавжди. Я бачу вихід.

— Вихід? — хмуро запитав Чеслав. — Ти маєш на увазі світло чи щось таке?

— Ні, просто вихід. Схоже на двері. Вони з’являються там, де проходжу я, запрошуючи увійти. Я думаю, що мені треба потягнути за ручку і переступити поріг. Що скажеш? — її сяючі очі гляділи на нього натхненно, впевнено.

— Варто спробувати, — і хоч йому сумно було відпускати Юлію, він не міг її тримати. — Ти заслужила на спокій.

— Це правда! — вмить підхопила вона та засміялась. Якийсь перехожий дідусь вхопився за ліве вухо і заявив, що там «щось стрельнуло». То він почув сміх привида.

Кілька хвилин вони помовчали, любуючись красою вулиці та життям, яке кипіло тут. Юлія дивилась на все, наче маленька дівчинка, з захопленням, поглинаючи побачене, відкладаючи його у глибинах пам’яті. У її погляді також відчувалась якась визначеність, полегшення. Вона прощалась тепер не з коханим як тоді, коли стрибнула зі скель, а з містом. Прощатися з також коханим містом, але тепер Юлія не відчувала себе нікому не потрібною, нещасною, враженою, покинутою.

Тепер у неї не просто виросли крила. Вона дозволила їм рости.

— Ти прийшла прощатися? — усміхнувся Чеслав, перехоплюючи її руку та торкаючись блідої шкіри губами. — Це завжди болісно.

— Ми ще зустрінемось, Чес. І, до речі, передай, будь ласка, Шимону, що йому я також вдячна.

— Передам.

— Дякую. Дуже шкода, що… у нас нічого не вийшло, — вона присоромлено відвела погляд.

— Це просто тобі пощастило, лихо у вигляді мене тебе обійшло стороною, — посміявся він.

Вони обійнялись. Чеслав востаннє вдихнув запах дощу, скель та вітру, запах річки Бога. Юлія плакала. Мабуть, вперше за кілька десятків років. Чеслав відчув, як стала вологою його футболка, і лише міцніше притиснув до себе тендітну дівчину. Перехожі дивились на нього з подивом, але ніхто не смів і слова вимовити. Тільки шептались, мовляв, якийсь дурко.

Чорні різьблені двері, з трохи потертою фарбою та вкритою зеленою, ніби мох, патиною ручкою. Чеслав не повинен був бачити їх, однак побачив. Юлія відчинила двері і, перш ніж ступити у невідомість, відіслала Чеславу повітряний поцілунок. Через хвильку двері зачинились і до Чеслава долинули тихі голоси — жіночий та чоловічий.

— Гаразд.

Чеслав неквапливо пішов геть. Двері слідували за ним. Коли він помітив, що двері не зникли після входження в них Юлії, перелякався. Його очі розширились від страху, він плескався в них ніби риба у воді. Спочатку Чес закляк на місці, відчувши як серце стрибнуло у шлунок і звідти гуркотіло, ніби навіжене, а потім чимдуж помчав до Лукаша.

Двері так просто не з’являлись ще ніколи. Абикого вони увійти не запрошували.

***

Шимон довіряв скульптурам завжди. Вони стояли посеред міста та мали змогу, нічого не роблячи, знати майже все. Через очі скульптур Шимон спостерігав за містом, а вони віддячували йому відданістю та чесністю.

Він знав, що скульптурне тріо — ті ще запроданці, однак ні краплі не злився на них. Отакі якраз і потрібні були йому. Був у Шимона дурний та наївний, але, з огляду на дії Лукаша, план. Хотів він, аби охоронці так зненавиділи його, щоб аж убили, щоб позбавили від прокляття шаблі, щоб подарували йому змогу відійти. Його змучена, зів’яла духа потребувала спокою.

Чи міг би Лукаш оживити скульптури однією лише легендою? Ні, ніяк без втручання Шимона.

Чи могло би тріо дістати необхідну інформацію швидко та без утрат? Ні, якби Шимон сам не вклав їм свої думки, слова та спогади до рота.

Чи міг би Шимон сам стати охоронцем та вбити себе? Ні, бо він одного разу вже це зробив.

Коли Юлія відійшла, Шимон відчув себе смертельно одиноким. Щось обірвалось, тонка срібляста нитка, яка з’єднувала їхні загублені душі, обірвалась. Шимон зрозумів, що Юлія зникла зі світу живих, отримавши путівку у світ мертвих. Звідтіля не повертаються.

— Де вона? Де Юлія? — запитав він, навіть не озирнувшись на Лукаша.

— Хто? — запитав Лукаш. — І гадки не маю де вона. Я ж не Чеслав.

Шимон повернувся, зміряв його довгим сумним поглядом. Потім раптово натягнув на обличчя неприродньо добру усмішку, від якої якраз нічого доброго очікувати не треба було, і підійшов до Лукаша.

— А де твій друг? Я ж маю з хвилини на хвилину повідомити, хто з вас переміг.

— Ще рано. Це я прийшов раніше.

— Справді? — Шимон ніби загублена дитина різко озирнувся і, побачивши час на настінному годиннику, з подивом зазначив: — Так і є. Бачу, ти прийшов побалакати про те і се. Тобто про те, що донесли про мене.

Лукаш навіть і не думав брехати:

— Так. Все, що розповіло мені тріо, я запам’ятаю надовго. Стільки нелогічності і пафосу, аж страх бере.

Шимон подарував йому таку чарівно-моторошну посмішку, що Лукаш ледве стримав себе, аби не вдарити його в пику.

— Воно того вартувало. Тепер ти ненавидиш мене і задля того, аби отримати шаблю, можеш навіть вбити.

— Прямо як ти вбив Кирила? Отака честь — покласти самого Шимона, — зацокотів язиком Лукаш.

— Отримав те, на що сам нарвався. Не хотів мене вбити, от і отримав.

— Так просто? — Лукаш ледь не сів там, де стояв. — Ти в своєму розумі, Шимоне?! Що, в дідька, ти натворив?!

— Я просто хотів померти, — він зітхнув так голосно та гірко, що Лукашу здалось, ніби те зітхання відлунням прокотилось в його голові.

— Важкий шлях обрав. Треба було просто попросити — я б з задоволенням допоміг би.

— Правила, Лукаш, правила. Ти нічого б не зробив, не ставши охоронцем. Охоронцем так просто б не став, якби не випробування. Мене б не убив, якби не знав всієї правди. Вона тим бридкіша, що розповів її не я, а інші. До того ж, хіба має право охоронець губити душі через власні забаганки? А так я ніби до рук прибрав чужі душі, познущався з скульптур, шаблю викрав і так далі. Чим тобі не виправлення?

— Ти йолоп, — Лукаш намагався ковтнути злість, та вона випирала з нього тільки так: стискав кулаки, давився повітрям, відчував як нагрівалось тіло у безкрайньому бажанні помсти.

— Я все правильно зробив. Дивись на що ти перетворився. Де ж твій друг, — він глянув на годинник, — мені треба повідомити йому, що він програв.

Обличчя Лукаша потемнішало, наче лягла на нього тінь. Гострі вилиці стали виразнішими, точно якась невидима рука підкреслила їх чорним. Губи витягнулись в півмісяць погрозливої посмішки.

— Шаблю. Віддай, — прогарчав Лукаш.

— Забери, — легковажно відгукнувся Шимон, провокуючи противника.

Чеслав втомився бачити ті двері. Озираючись майже на кожному кроці, він натикався на двері, що манили його торкнутися ручки. Боротися з бажанням, цілком природнім для всіх духів, відійти назавжди було важко. Та Чеслав не міг дозволити собі таку розкіш, принаймні поки що не дізнався що з Лукашем.

— Якого чорта ви тут робите?! Гей ви, обидва! Стояти!

Коли Чес з’явився акурат поміж Лукашем та Шимоном, двері підтягнулись за ним. Тепер вони чорніли, схожі на прямокутну діру в стіні. Ні Шимон, ні Лукаш дверей не бачили. Чеслав вдав, ніби і він не бачить ті кляті двері і прибув сюди, аби взяти участь у бійці. Чи не дати їй трапитися.

Лукаш завмер, здивовано та зверхньо глянувши на друга. Шимон мугикнув собі під носа:

— Юлію у пекло кинув і прийшов.

Чеслав того не почув і вимагав свого:

— Шаблю мені. Зараз же.

— А ти не здурів часом, друже? — кинув Лукаш, продовжуючи перетворюючись на щось страшне, як зовні, так і зсередини.

— Я здурів тоді, коли вирішив, що ти дорослий і сам про себе подбаєш. Бачу, у тебе зовсім все погано.

— Стули пельку! — він вже був рушив на Чеслава, але той вчасно зник і з’явися трохи віддаль.

— Шимон. Віддай мені шаблю.

— Я дам її охоронцеві. А це не ти, мій любий, — Шимон зненависно дивився на Лукаша, навіть не кинувши погляд на Чеслава. — Я тільки чекав на тебе, аби дотриматися всіх правил.

— Ті ж правила, які сам порушив?

Чеслава нудило від фарсу, концентрація якого різко виросла в повітрі. Спиною відчуваючи холодок, який йшов від привідчинених дверей, Чеслав з журбою зрозумів, що охоронцем йому дійсно не стати. Проте, якщо він зараз же стрибне у ті двері з шаблею, можливо, звільнить всі душі разом. Тільки от Лукаш… Чеслав не міг лишити його з Шимоном.

— Досить балачок. Лукаш знає, навіщо він тут і з радістю зробить те, про я його попросив.

— Не зробить, — вперто мовив Чеслав. — Лукаш, забудь про ту кляту шаблю. Вона ж зробила з Шимоном те, що ми бачимо зараз.

Лукаш і не чув Чеслава. Зараз геройські промови були недоречними, ситуація зовсім не та. Можливо, якби Чеслав трохи раніше подбав про друга, не побоявшись програти у змаганні, то все склалось інакше. А так Чес більше хотів отримати місце охоронця, аніж вберегти Лукаша. Але то все до того моменту як з’явились двері.

— Лукаше, я можу відійти, але тільки разом з шаблею.

— Бреше, — кинув Шимон. — Не звертай уваги, краще вбий мене. Бери шаблю і бий. Бери — і вона твоя. І мертвий я до того ж.

Шимон зараз — точно як змій в райському саду, спокушаючи Єву з’їсти яблуко, веде до поганого кінця. Яблуко Лукаша — шабля. Шимон насправді хоче померти, але для того та смерть хороший кінець, а для Лукаша…

Охоронець-вбивця. Місто такого не прийме. Такому не з’являться двері. Такий буде гнити невидимкою до кінця всіх світів, поки всі міста не зникнуть і не вимруть усі люди.

Шабля пронеслась над головою Чеслава. Лукаш вправно впіймав її, навіть не подряпавшись. То вже було дивно, бо він ніколи не тримав схожої зброї в руках. Двері за спиною Чеслава відреагували на скупчення душ-бранців у шаблі та розчинились навстіж. Холод і страх майже заключили Чеслава в обійми.

— Лукаше, — гукнув він тихо, придушено, наче навмисно глушив власний голос. — Лукаш. Двері відчинились.

Лукаш не бачив, не чув, не відчував нічого. Зброя, опинившись в його руках, наділила його владою над містом та над усіма, хто колись тут проживав. Під його пальцями пульсували душі жителів міста, а під ногами — ширилась тепер вже його земля.

— Я охоронець міста, Чеславе! Ти можеш собі уявити! — захоплено, тріумфально, фанатично вигукнув Лукаш.

З цього скористався Шимон. Поки Лукаш поклонявся шаблі, а Чеслав безуспішно вмовляв віддати її, Шимон кинувся вперед. З пронизливим до кісточок криком, він наштрикнувся на шаблю сам.