Вежа

Лукашеві було замало того нікчемного відрізка часу, яким називали його життя до смерті. Він прожив майже двадцять років, нічого не відрив, не написав, не побудував — він просто жив собі, жив, а потім підступна хвороба забрала його в самому розквіті. Це як зривати молоденькі квіти з дерева: плодів з них ніколи вже не вийде. Будуючи плани на майбутнє — Лукаш мріяв стати вчителем природничих наук — він вивчав географію, біологію, трохи хімію та фізику. Тато подарував йому глобус, і юний Лукаш весь час проводив у кімнаті, тикаючи пальцем у великий глобус та уявляючи собі як потрапить у ту точку землі, якою торкнувся нігтем.

Тепер, озираючись назад, Лукаш сумував та злився. Смерть буває лагідною до того, хто страждає, та забирає його життя швидко та безболісно. Лукаш не хотів такого визволення, він прагнув боротися. Змушуючи себе просто дихати, про їсти й пити мови немає, Лукаш терпів біль, який кігтями роздирав його зсередини. Хвороба зміцніла, а Лукаш ослаб, та він не здавався. Він ніколи не здавався. І після смерті також не збирався поступатися комусь або чомусь.

Думки про Шимона не полишали Лукаша. Думки про тріо скульптур, про Кирила, про таємниці міста, здавалось, жили не тільки в його голові, а, вибравшись з неї, літали довкола хмаринками з коміксів і він, торкаючись пальцем то до однієї думки, то для іншої, обирав над якою саме розмірковувати. Він бажав впорядкування усього, навіть того, що відбувалось у нього у черепі. Та, бувало, думки збирались у зграї та напосідали так активно та сильно, аж волати хотілось від безсилля, невизначеності та секретності.

Прогулянка з Чеславом трохи допомогла. Лукаш розслабився, але рівно настільки, наскільки дозволив це собі. Перебуваючи у тому натхненному стані, коли здається: от-от щось трапиться, от-от здогадка надійне звідки, звідки не чекали, Лукаш завмер. Лихоманкові думки покинули голову, але не відійшли далеко.

Минуло кілька днів, і час «екзамену» Шимона незупинне наближався. Лукаш придумав трохи історій, але розповів лише одну. Саме про чудернацьке тріо. Тепер по Вінниці ширились чутки, що вночі скульптури частково оживають: якщо прислухатися, то можна почути стукіт серця під металевим одягом. Люди підхопили історію і, переповідаючи її, описуючи у соціальних мережах і в блоґах, наповнювали тіла скрипаля, саксофоніста і поета силами, ніби й справді вселяли в них душі. Це як наповнювати стакан водою, але поступово, поволі, відчуваючи під пальцями приємну прохолоду води і її важкість у стакані.

З Чеславом після того візиту у Сабарів Лукаш не бачився. Чим він займався — Лукаш не знав, та й не надто переймався. Був надто зайнятий своїми справами..

Чес явно придумав непогану легенду, якщо судити з того, що чув Лукаш від місцевих. І хоч часу залишилось катастрофічно мало, легенда Чеслава розійшлась, ніби гарячі бабусині пиріжки. Він розповідав красиву легенду про кохання, а таких у Вінниці було замало.

***

Юлія також відчула себе сильною, завдяки розповідям живих. Цілющими були оповідки жителів міста, бо вкладаючи зі своїх вуст у чужі слова та емоції, вони живили легенди та їхніх персонажів. Чеслав воскресив ім’я Юлії, загублене серед інших легенд, серед сучасних історій та пліток.

— Чи чула ту легенду про Юлію та Новінського? Кажуть, вона гепнулась прямо з цієї от скелі! — дівчина тицьнула пальцем вперед, туди, де тепер стояла садиба Кумбарі.

— Чула щось від бабусі давно. Якась нудотна історія про трагічне кохання, а що? — інша дівчина не дуже зацікавилась, навіть не глянувши на маєток, що здіймався над скелястими берегами ніби маяк-світоч над темним морем.

— Так от. Юлія, коли покінчила життя самогубством, прийшла та й відомстила Новінському. Вона являлась йому до тих пір, поки він не вмер, сидячи у кріслі на балконі. Знаєш, що вона робила? Виймала своє серце з потрощених ребер і протягувала Новінському. Казала: «Воно твоє, любий, навіть після моєї смерті. Тільки тепер воно холодне і спокійне. Таке ж, яким було твоє серце завжди».

— Ого. Звучить як історія для містичного фільму, — тепер та інша дівчина глянула на будівлю і відчула: сироти виступили на шкірі. — Моторошно.

Після хвилинного мовчання та споглядання на садибу, яка стояла на сірих скелях, ніби над безоднею, одна з дівчат зітхнула:

— Жаль Юлію.

Юлія тріумфально посміхнулась. Дівчата не бачили її, але вона стояла поряд з ними та також дивилась на будинок, у якому могла бути такою щасливою! Новінський помер через смертельну тугу за нею, за Юлією. Вона ніколи не з’являлась йому після смерті, навіть у снах, але історія Чеслава надихнула її. Тепер хотілось, аби всі дізнались про сумну історію їх з Новінським кохання.

— Так, дуже шкода її, — інша дівчина кивнула і, різко смикнувши плечем, якого торкнулась прозора рука привида, змахнула з довгих вій раптову сльозину.

Люди перестали дбайливо ставитися до легенд. Про свої міста вони знали мізерно мало. Пам’ять поколінь стиралась, і вже не повертались з глибин історії деякі давні легенди, казки, персонажі, яких так любили й шанували колись, губилися місця колишньої слави, жаху, суму чи радощів, зникали цілі міста. Але цей процес, на щастя, зупинявся. Легенди здіймались з глибин на поверхню, звідки їх черпали люди, ковтали їх, ширили по власних тілах, переповідали іншим, а ті ширили ще далі за межі міста, країни, по всьому світу.

Юлія мріяла про таку славу. Життя її було нещасливим, хоч до моменту зради вона відчувала себе досить добре і, мабуть, мала усе, що можна було тільки забажати. Юлія слухала голоси дівчат, екскурсоводів, які оповідали про неї так, ніби легенду не тільки-но придумав Чеслав, а існувала вона десятиліттями, прихована за товстими ржавими дверима міських таємниць. Двері відчинились — о, тепер вони точно відчинились! — і забуті історії вийшли на свободу. Хоча ж насправді вони були новенькими.

Чеслав гордився собою. Він чув і про легенду Лукаша, навіть бачив сердешного Шльому, вуса якого стали чимось на кшталт «must touch» у місті. Тепер пані Прунмаєр могла трохи перепочити, бо її парасольку перестали настільки активно тероризувати.

***

Коли до кінцевої зупинки їхнього невеличкого змагання залишалось понад добу, Чеслав вирушив до Шоколадного будиночка. Його очікування не підвели: Лукаш сидів біля величезного, позбавленого скла, вікна, на старому ослінчику, він трохи хитався, але витримував вагу Лукаша.

— Крута історія, — сказав Чеслав замість привітання.

— Твоя також, — кивнув Лукаш, але навіть не обернувся.

— Ти ніби і не радий.

— Порадію, коли переможу. А тепер у мене є над чим поміркувати.

— О, натякаєш, що мені пора? — Чеслав і не збирався йти, навіть навпаки.

— Та ні, — нарешті Лукаш повернувся, і в його несамовито блискучих очах Чес запримітив щось недобре, щось погрозливе, щось потворне. — Я довідався про таємницю шаблі. Сідай, зараз розповім.

З вибором місця для сидіння виникли деякі проблеми, а тому Чеслав забрався на вікно і, вмостившись, допитливо вглядівся в обличчя Лукаша. Прунмаєр попереджала, а він і забув, бо захопився вигадуванням легенди й тепер… Лукаш став одержимим.

Лукаш розповів про те, що почув від тріо. Прокляття шаблі полягало не лише в тотальній залежності від володіння нею, і не лише в постійному бажанні шаблі зникнути з-поперед носа. Зброя не дарувала безсмертя та безмежну силу, вічну молодість та не лікувала від всіх хвороб. У шаблі зберігались душі жителів міста. Вкрав її Шимон багацько років тому, аби помістити душі саме туди.

Ті, хто блукає кладовищем — вільні. Пан Хома, хоч як би не бажав повернутися до життя, ніколи не зможе цього зробити, бо загинув він ще задовго до того, як Вінниця стала містом. Але ґудзик у якості втішного призу — це досить непогано для нього. За те, аби зберіг таємницю…

— Кирило не пішов сам, його забрав Шимон, полонивши у шаблю, — насамкінець повідомив Лукаш. — Всі охоронці міста у тій зброї. І ми будемо там.

— Цікаво, а де ж Шимон раніше зберігав душі?

— У дзеркалі, але воно тріснуло.

— Коли ти встиг про це все дізнатися? — Чеслав не міг знайти і хвильки за кропіткою роботою за легендою та її поширенням, а також через часті візити Юлії та її натяки відчував себе не дуже добре.

— Мені допомогли, — загадково посміхнувся Лукаш. — Скульптури допомогли, але і я сам знову побував на кладовищі та допитав Хому. Виявилось, Шимон без проблем може з’являтися у будь-якому куточку міста, ніби ми з тобою.

— Це я вже зрозумів, коли він припхався у Шоколадний будинок. Так і що ти будеш робити з інформацією? Вигадаєш легенду про шаблю, яка повернулась на місце, і сказане збудеться?

— Не ті методи. Хтось з нас стане охоронцем і забере шаблю собі.

— Звільнення нещасних душ?

— Взагалі, я хотів би, аби ти сам звільнив одну душу звідти.

— Яку? — запитав Чеслав, хоч і здогадувався вже.

— Пані Прунмаєр.

Чеслав пригадав як дивилась на нього скульптура, коли говорила про обіцянки Шимона. Як сильно вона хотіла жити, як бажала повернути душу та вселити у себе. Вона і не подумала, що душі така схованка навряд сподобається. Чеслав відчув тяжкість, ніби проковтнув цеглу, і тепер вона застрягла десь у грудях. Попереду важка розмова.

— А Юлія? — запитав Чеслав, коли думки його повернулись до нещасливої у коханні дівчини.

— Юлію Шимон звільнив багато років тому. Так, її душа також зберігалась у шаблі.

— Чому?

— І гадки не маю, — чесно зізнався Лукаш, навіть не подумавши про те, що Шимон міг закохатися.

— Втім є дещо важливе: ми не зможемо їх звільнити, поки Шимон не розповість як. Здається мені, що так просто він не розкаже нам нічого. Хоча, можливо, я помиляюся.

Чеслав похитав головою, гмикнув:

— Шимон той ще перець. Але ж владу над містом завжди віддавав охоронцям. Принаймні робив вигляд, що віддає.

Трохи ще посидівши на пустому підвіконні чи, точніше кажучи, на тому, що від нього залишилось, Чеслав підійнявся. Він рушив до Лукаша і, присівши коло нього навпочіпки, серйозно попросив:

— Слухай-но, детективе, перестань влізати у пригоди без мене. Це не тільки тому, що мені також кортить бути в курсі всіх місцевих пристрастей. Це через те, що у тебе їде дах через ту шаблю.

— Та ну? — Лукаш зігнувся і, наблизившись до Чеслава ледь не буцнув його лоб своїм. — Боїшся, що твою душу туди прилаштую?

— Досі не думав про це, але тепер думаю, — Чеслав сам його буцнув і одразу ж встав. — Шаблю повернемо на місце, чуєш? Як тільки звільнимо усіх.

— Тобі видніше, — єхидно проспівав Лукаш, і Чес подумки полаяв себе: хотів знайти друга, а вже втрачав його. І все через бажання стати охоронцем.

«То що для тебе важливіше, Чеславе? — ніби запитував його внутрішній голос. — Друг чи посада охоронця?»

Тоді Чеслав майже знав відповідь. Майже, тому що охоронцем бути все ще хотілось, але Лукаш все більше і більше захоплювався тією шаблюкою.

***

Тріо за свою допомогу отримало бажане: можливість відчувати. Кілька ночей поспіль вони, перетворюючись у справжніх людей — у найсправжнісіньких, а все завдяки силі колективної людської фантазії — гуляли містом. Скрипаль та саксофоніст давали вуличні концерти, а поет декларував свої вірші під їхній акомпанемент. Люди гуртувались навколо них, раділи та захоплювались талантами.

І, звісно, як в історії про Попелюшку, чари діяли тимчасово. Коли час вийшов, тріо знову перетворилось на скульптури й вже назавжди, без жодної можливості знову скуштувати кави чи вареників, відчути запах квітів чи паперових банкнот, мимоволі закохатися чи посміхнутися дитині, яка такими широкими, сповненими мріями та фантазіями очима, дивилась на них.

Все тимчасове, надто приємне та добре, залишає по собі гіркий осад. Замало життя, замало. Так хотілось б ще! Але у Лукаша не було сил, а Шимон тільки і вмів, що брехати та обіцяти. Розповівши Лукашеві його таємниці, так довірливо розказані ним самим їм, підслухані від інших і зібрані у єдине, тріо відчувало себе трохи краще. Інформацію знайти легко, якщо її дійсно хочеться шукати. Шимон, на щастя, попри свою суворість та замкнутість, залишався людиною по-дитячому наївною. Навіть падіння у чан з супом на нього не вплинуло.

Ніхто не знав, але тоді Шимон не випадково перевернув чан. Над ним знущались інші монахи — не всі, але було кілька — і шуткували з приводу кулінарних здібностей. Вони так сміялись над його ранковою кашею, що він, образившись, проплакав до обіду. В обід його руки так тремтіли, а очі, вологі, затуманені дивились байдуже, і тому… Чан перевернувся.

Коли Шимон з’явився біля скрипаля, той здригнувся від несподіванки.

— Чув про ваші подвиги у якості людей, — почав Шимон, лагідно посміхаючись. — Знаю як ви це заслужили.

— Ти нічого нам не заподієш, — крізь зуби процідив скрипаль, аби перехожі нічого не помітили.

— Ви робите із мене суцільне зло, забуваючи, хто я. Насправді ж, я просто хотів, аби вони дізнались про все. Тепер вони володіють майже всією правдою, але не знають, що з нею робити.

— Знають.

— Може й знають, — якось швидко погодився Шимон.

Мотивів Шимона скрипаль не розумів. Він міг і сам розповісти про все майбутнім охоронцям, але не зробив цього. Він міг передати їм шаблю та зажити спокійним життям, дозволяючи туристам фотографувати себе. Він міг пояснити все, що скоїв і, можливо, наступний охоронець зрозумів би його.

Шимон вибрав інший шлях. Зневірившись у всьому, втративши не лише життя, а й вроду, переживши знущання і не заслуживши кохання звільненої Юлії, Шимон хотів померти назавжди. А вбити його міг лише охоронець міста.