Вежа

Кожен привид точно знає: життя після смерті є, але воно таке паскудне, що краще б його не було взагалі. Подорожі суворо обмежені, це лише у книгах чи в кіно показують привидів, які можуть без документів пересуватись по країнам чи навіть вирушати на далекі острови та лякати аборигенів там. Та навіть привиди змушені дотримуватись деяких правил. Не можуть вони переміститися куди та коли завгодно. Стримують території, рідні для них або ж місця смерті.

Поховані чи померлі у Вінниці воліли б спочити у кращому місті. Не всі, але багато хто з них — бо місто це чи ненавиділи, чи просто воно так набридло їм за життя, що після смерті сподівались побачити світ. Але смерть добряче познущалась з них: світ жорстко обмежувався кількома десятками кілометрів.

Охоронці міста мали трохи більше свободи. Чеслав, наприклад, не помер і не жив у Вінниці, але мріяв про неї настільки, що загробне життя подарувало йому нагоду стати охоронцем саме цього міста. Немає нічого гіршого за хранителя міських легенд та історій, який в глибині чи на поверхні душі бажає якнайшвидше звільнити посаду.

— А якщо він сам? — припустив Чеслав. — Набридло йому вештатися тут, от і, — і провів вказівним пальцем по шиї.

Лукаш глянув на нього, ніби на людину, яка марила, і похитав головою:

— Ні.

Ось так твердо і впевнено. Охоронці йдуть з посади, а потім перетворюються на звичайних привидів, якщо не рахувати «перевтілення» у дерево. Деяким вдавалось залишитися дубом чи кленом у міському парку, деякі росли собі при дорозі, а коли викорчували пеньки, жалібно скимліли десь там на небесах. Дерева пов’язували охоронців з землею, тим її невеличким клаптиком, який охоронці захищали, жили багато років.

— Чорт тебе приніс сюди, — Чеслав плюнув під ноги, чим викликав мовчазне обурення у погляді Лукаша. — Де ти привидів знайдеш?

Лукаш мовчав. Чеслав вистрибнув на замшілий пагорб, попід старезною широченною липою та загукав:

— Агов! Свідки смерті Кирила, де ви є? Не бачу вас, не чую вас!

— Не там шукаєш, — зауважив Лукаш, насолоджуючись виставою та здивованими поглядами кількох молодих живих, які тинялись по кладовищу у пошуках пригод.

— А де ж?

Лукаш стрімголов помчався вперед, до виходу з кладовища, хоч міг просто переміститися туди. Може, боявся, що молодь помітить, може, через те, що так видовищніше, але просто побіг. Чеслав йшов за ним, але повільно та ліниво. Коли він зупинився на ґрунтовій доріжці в кількох метрах від виходу, то помітив уже не одного Лукаша, а дві фігури. Стояли вони на межі між світом живих та світом мертвих — там, де відчинялись та зачинялись ворота цвинтаря.

Чоловік, одягнений в сіру сорочку з цупкого льону та потерті штани, босий стояв поряд з Лукашем. На вигляд чоловікові було років з сорок, але дивився він проникливо, гостро та втомлено, так, ніби помер набагато старшим. Обличчя його — замурзане та сіре, ніби під колір сорочки, а руки жилаві та худі, та й сам він тонкий-тонкий, ніби молоденький в’яз. Та володів він однією річчю, яка зовсім не вписувалась в зовнішній вигляд: кругла брошка чи ґудзик — коштовна, срібна, виблискувала на сонці фарбами веселки. Але Чеслав не звернув на неї потрібної уваги, хоч вартувало б. Хома міг спокійно взяти коштовність в іншого мертвяка, чому ж ні?

— Це пан Хома, — відрекомендував чоловіка Лукаш. — Найстаріший привид міста. Бачив, як палали хати Вишеньки та Віннички.

— І ти всіх знаєш, треба ж, — не без сарказму промугикав Чеслав. — То, пане Хома, що скажете про Кирила? Тут от детектив копається в історії.

— Ну… — розгубився чолов’яга, — нічого не скажу, хлопці. Ми з ним не спілкувались зовсім, хоч я тутешня знаменитість, — він засміявся трохи зніяковіло та почухав підборіддя. — Але, скажу вам, не впевнений, що Кирило хотів повторно вмирати. Це життя загробне — таке дурне, жодної користі з нього, але до нього звикаєш. Треба лише пам’ятати, що можна не дихати.

Ще один любитель заводити в глибини лісу та залишати там десь через високих та густих чагарників. Привиди так любили гучні та гарні слова, що Чеслав був подумав запропонувати їм конкурс: нехай легенди вигадують з потойбіччя. Сучасну мову вони знають добре, язики довгі, завжди крутиться на них якесь красиве слівце чи вираз.

— Коротше, нічого він не знає, нікого він не бачив. Вбивцю Кирила, якщо такий був взагалі, так просто не знайдеш. Чи, — Чеслав схилив голову та зміряв Хому поглядом, — привиди своїх не здають?

— Ще як здають, та мені немає чого приховувати, — Хома трохи образився, та силувався не виказувати цього — поважний привид ніколи не опуститься до такого. — Шимона тут не було. Так, я знаю як ти до нього ставишся, — кинув погляд на Лукаша, — але то правда. Кирило пішов не через нього.

Трохи помовчали. Якраз голосно закаркала ворона, пролітаючи над кладовищем та приглядаючись до смачних гостинців, залишених коло могил. Лукаша з’їдало одразу кілька почуттів: гнів, прагнення до справедливості, образа та бажання отримати своє назад. Через Кирила він надто не переймався, але розумів: якщо хтось прибрав старого охоронця, то на нового могла чекати така ж доля.

— Мені час. Зустрінемось.

— Сподіваюсь, ні, — всміхнувся Хомі Чеслав, солодко-солодко посміхнувшись.

Коли Хома зник, Чеслав додав:

— Ані краплі не вірю в його слова. Але! Перш ніж твоя параноя з приводу Шимона заразить мене, скажу: в його вину не вірю також. Древні привиди надають перевагу спокою та мовчазному спостереженню. Ти ж чекав він нього неймовірного.

— Ні, ця розмова потрібна була мені, — всміхнувся Лукаш, повільно повертаючи голову в бік Чеслава. Сонячні промені грали в темних очах Лукаша, і тепер здавалось, ніби вони кольору каламутного бурштину — світліші, прозоріші. — Може, він зовсім дурень чи просто свята наївність, та побачив я ґудзик у нього. Один з тих, які поцупили з музею разом з шаблею.

***

Єрусалимка, старе місто, яке давно покинули майже всі ті, хто його «зробив». Тут так мало корінних вінницьких євреїв, що історична назва району звучить як давно забута добра казка. Втім, досі живе тут найвідоміший єврей, гостинно зустрічає клієнтів ресторану та намагається зберегти сосиски від зазіхань ненажерливого кота Шльоми.

Ніхто навіть і не здогадується, що Шльома — то не просто скульптура кота, а він сам, справжнісінький і є. Принаймні сам так каже: мовляв, душа переселилась сюди, бо так не хотів покидати рідну Єрусалимку та відмовлятись від смачних ковбасних виробів! А ще Шльома любив спостерігати за людьми. Живим здавалось, ніби це лише вони дивляться на пам’ятники чи статуї, але насправді ж не зовсім, бо скульптури також дивились на них. І, мабуть, бачили навіть більше.

— Я ж просив тебе.

— Ти ж знав кого просиш.

— Але я не думав, що ти такий зрадник.

— Пхе, нічого я не зрадник! Просто Шимона знаю довше!

Лукаш відпочивав у пана Заваркіна, пив зелений чай та намагався знайти відповідь на запитання: «Чому Шимон, який не може та й не хоче бути охоронцем міста, пхає носа всюди?» Тепер же, дізнавшись про смерть Кирила та ґудзик Хоми Лукаш розумів: не все так просто. Ніхто не розповість всієї правди, хоч як ввічливо не запитуй, хоч як не обіцяй зберігати таємниці.

— Треба було одразу ж сказати, що повернеш шаблю йому, — Лукаш допив чай одним величезним ковтком і поставив чашку на тарілку зі дзвоном. — То ж тепер не ображайся.

— Що? — Шльома, який змушений був вдень та іноді навіть вночі стояти у не надто зручній позиції та весь час ласо дивитись на сосиски, кинув недобрий погляд на Лукаша.

Бородатий єврей — також скульптура — тихо засміявся. Однією рукою він тримав філіжанку запашної кави, мріючи випити її якнайскоріше, а іншою тримався за сосиски. Шльома якраз на них зазіхав.

Лукаш не відповів коту, але підійнявся та рушив у юрбу. Потрібні вуха, аби вкласти в них нову легенду, причому не всі вуха годяться для цього, бо не кожен повірить у розказане. Треба обирати того, хто підхопить міську байку, історію чи чутку, запам’ятає її та розповість знайомим, додавши від себе щось. І та легенда, як птах на хвилях вітру, полине містом, буде перестрибувати з одних вуст на інші, буде кочувати думками та снами, буде жити так довго, скільки люди її переповідатимуть.

— Знаєш, — звернувся Лукаш до симпатичної дівчини, студентки перших курсів, — якщо того кота поскубати за вуса — знайдеш гроші. Сьогодні ж! Повір, я вже три рази так знайшов сто гривень.

Триста гривень — не така вже велика сума, але для студентки кожна гривня має значення. Лукаш не помилився, коли підійшов саме до неї. Ніби зачарована слухала його, таємниче всміхалась та кивала зацікавлено, лукаво мружила світлі очі.

— Та ну? — запитала вона, ніби не повірила, та Лукаш знав: вже готова бігти та смикати кота за вуса.

— А ти перевір!

Лукаш наче випробовував її. Довірливо пішла дівчина вперед, кілька разів обернулась, зіштовхнулась поглядами з Лукашем. Він жестами підбадьорював її йти далі. Вочевидь, якби Лукаш не сподобався їй, то не пішла б до кота, відправила хлопця далеко та продовжила чекати на подруг. Та Лукаш же не просто охоронець, він, попри те, що мертвий, зовсім таким не виглядає.

Шльома звик бути під прицілами фотокамер, його торкались та гладили, навіть намагались залишити надписи та обливали кавою та чаєм. Вуса Шльоми, схожі на товсті дроти, також часто приносили в жертву допитливим туристам та вінничанам, але щоб робити з них частину міських легенд… Такого ж не було!

Тепер його вуса тероризували студенти. Дівчина обережно смикнула кота за вуса, її приклад наслідували подружки, які тільки-но підійшли до кав’ярні, а потім і всі інші. Лукаш стояв трохи віддаль та з небувалою садисткою насолодою спостерігав за всім. Власник закладу потім трохи здивувався, бо не чув ще легенди про вуса чи — як її прозвали потім — «вусатої легенди», але попросив не надто знущатись з Шльоми. Вуса у нього ж могли й відірвати, бажаючи загребти якомога більше грошей.

— Що скажеш? — Лукаш знову спокійно пив каву, поглядаючи на нещасного кота. — Сподобалось?

— Йди ти до біса! — шипів кіт, майже як справжній.

— То ти розкажеш мені про Шимона чи знову вигадати щось? Може… про твій хвіст?

Ох, якби Шльома міг зараз, то випустив пазурі та добряче пройшовся ними по блідій шкірі Лукаша. Мертвий, нехай хоч десять раз мертвий Лукаш, але кігті кота відчув би тільки так!

— Добре. Добре, — Шльома зітхнув, а пан єврей, у якого він хотів поцупити сосиски, ледь помітно схилив голову, аби краще чути. — Я давно працюю на нього, з тих самих пір, як поставили тут. Несу йому вісті та чутки, бо сам він, як відомо, не може вільно розгулювати світом живих. Та й не тільки я несу. Майже всі скульптури, — тут бородатий єврей ввічливо кахикнув, ніби зауваживши, що він не такий.

— Те, що ти його агент, я вже зрозумів. Зиск тобі з того? Та чому ж ти мене не послухав?

— Станеш охоронцем міста — тоді й буду.

Його знову вхопили за вуса. Цього разу маленький хлопчик, років з п’ять, який зовсім не знав ще слова «обережно». Шльома силувався мовчати, але відчував такий несамовитий біль, що очі вилізали з орбіт.

— Так що? — коли хлопчик награвся з вусами «яка киця, мамо, хочу помацати, киць-киць!», терпляче запитав Лукаш.

— Він подарував мені тіло, я той самий Шльома, про якого раніше всі на Єрусалимці знали. Натомість повинен допомагати Шимону.

— Шимон якийсь чаклун чи що? — здійняв брови догори Лукаш.

— Не знаю. Але тепер у мене є хоч якесь тіло.

— А шабля?

— Шабля для чогось йому потрібна, там ніби прокляття. Більше не знаю нічого. Скасуй свою легенду! — Шльома шипів тихо, але коли на горизонті з’явилась ціла зграя дітлахів, майже заволав.

Його не чув ніхто, окрім Лукаша. Та й Лукаш не збирався скасовувати легенду. Кажуть, що найпростіша та найнеймовірніша легенда — найкраща. Якщо не встигне придумати ще щось, то «вусата легенда» залишиться на розсуд Шимону.

— Прокляття? Добре.

Лукаш так і зник з того місця, де був. Живі навіть вусом — як іронічно — не повели. Шльома гірко зітхав, а єврейський пан, який мовчав багато років та здавався німим, раптом сказав:

— Ну ти й дурень.

О десятій сорок п’ять наступного дня та дівчина-студентка знайшла п’ятдесят гривень біля зупинки маршрутки. О першій дня свої двадцять, п’ятдесят та сто гривень знайшли ще кілька людей хто де. Лукаш, який точно знав де і коли з’явиться та чи інша вінничанка, вінничанин чи гість міста, непомітно жбурляв гроші прямо їм під ноги. Добре, коли ти мертвий. Ще краще, коли гроші для тебе не мають значення.

***

Після того, як вони пішли з кладовища, Чеслав повернувся на хімзавод. Серед бруду та пилу, а також поміж новеньких офісів, якими поступово заповнювались стіни колишнього заводу, йому думалось краще. Інколи тут лунали далекі голоси підлітків та дорослих: любителі закинутих будівель промислового типу завжди тут вистачало. Дехто навіть звав хімзавод «Вінницьким Чорнобилем». Атмосфера панувала гнітюча, темна, моторошна, але Чесу відчував себе у своїй тарілці саме тут.

Чомусь там пахнуло смертю, хоч достеменно ніхто не знав, чи загинув хто на заводі чи ні. Навіть Чеслав не знав. Він просто любив темряву та обмальовані графіті стіни, замшілу підлогу та плісняву по кутках. Чеслав — і сам зітканий з сивого павутиння, зеленого моху та смерті. Він привид, але той, який ще хотів жити. Йому мало всього, що отримав, навіть цілої Вінниці буде мало — він хоче бути живим. Хоче бути як ті скажені живі, які зовсім не цінують свого дорогоцінного часу.

— Не до тебе зараз.

— Це ж чого? Здавалось мені, що ти Вінницю заради мене обрав.

— Я обрав Вінницю заради себе, люба.

Привид дівчини похитав прозорою головою. Юлія — колись кохана пана Новінського, а тепер примара, яка блукала містом — зустрілась з Чеславом в Кумбарах кілька днів тому. Вони довго прогулювались парком, розповідали історії, дізнавались більше одне про одного. Об’єднувало їх нещасливе кохання: Чеслав помер, так і не зустрівшись з Іриною, а Юлія кинулась зі скелі через зради коханого. В Кумбарах жив її дух, а дух Новінського, що б там не розповідали про каяття та тугу за Юлією, одразу ж відійшов у інший світ.

У Чеславі Юлія побачила нове кохання, хоч і не говорила йому нічого, не помітити її прихильність міг лише дурень. Вона чекала на нього тут, на хімзаводі, до цього моменту не покидаючи Кумбар століття.

— Добре, вибач, — помітивши як вона зажурилась, Чес винувато зітхнув. — Я не хочу, аби ти марно на щось сподівалась, але не хочу тебе ображати також, — вона опустила голову, але він вхопив її за руку, сам на мить позбувся тіла та став справжнім привидом. — Я обіцяв тобі допомогти, пам’ятаєш? Ну ж бо, подивись на мене.

Юлія повільно підійняла погляд. З-під пишного лісу повій блищали два блакитних озера, засмучених та ображених: дівчина образилась на Чеслава.

— А мені знову серце розбили, — невесело всміхнулась вона.

— Я це виправлю, — пообіцяв Чеслав, а вона здивовано гляділа на нього. — От побачиш.

— Як?

— Легенда про щасливу пані Юлію тебе влаштує? Розумію, це не цілий я, але!

— Так-так, ти не можеш, — нагадала і йому, і собі Юлія та трохи розважилась. — Добре. Придумай гарну історію про мене.

Він кивнув, лагідно погладив її ніжну руку, а потім відпустив. Знову став ніби живим, повернув матеріальне тіло, але втратив здатність торкатися Юлії. Вона відійшла трохи далі, а потім взагалі зникла, злившись зі стіною.

Чеслав докоряв собі. Він не міг зробити цього при Юлії, але йому дійсно було жаль відмовляти їй. Вона більш ніж того вартувала, хоча б після смерті повинна отримати надію на справжнє кохання. Та він не любив її. Досі кохав Ірину.

— Гей! Є хто вдома?

— О, знову ти, — Чеслав навіть не обернувся, бо знав, хто навідався в гості.

— Ти так всіх зустрічаєш? Бачив я Юлію, майже до сліз її довів, — Лукаш засудив Чеса одним цокотінням язика, гучним та дратівливим.

— Знову сталкериш? — Чеслав повернувся боком, навіть не встаючи зі старого, напіврозваленого стільця.

— Звичайно. Я прийшов у справі, — тепер Чес гмикнув, — шаблю прокляв Шимон. Чомусь він не хоче віддавати її законному власникові.

— Так, постривай. Ми ще не розібрались зі смертю Кирила.

— А що тут розбиратися? Його прибрав хтось зі скульптур. Усі вони — агенти Шимона, навіть твоя Прунмаєр.

Чеслав так різко підійнявся, що стілець під ним не витримав та розвалився. Перестрибнувши через уламки, Чес ступив до Лукаша та, майже схопивши його за плечі, вигукнув:

— Не може бути!

— Ще як може, — Лукаш смикнувся, не дозволивши вхопити себе та дістав кілька серветок. Огидливо поглянувши довкола, він примхливо зморщився:

— Коли ти востаннє тут прибирав?