Вежа

— Твою ж!

У грудях Шимона застрягла шабля і Лукашеві довелось докласти зусиль, аби її звідтіля дістати. Міцно вхопившись за шаблю однією рукою, а іншою зі всієї сили відштовхуючи від себе тіло Шимона, Лукаш таки дістав зброю. Наче мішок з картоплею, впав Шимон на земляну підлогу, втративши свідомість.

Лукаш зневажливо його оглянув і, діставши з кишені серветку, почав витирати шаблю з несамовитим натхненням. Чеславу довелось самотужки перевіряти як почувається Шимон, присівши над ним та заглянувши в обличчя. Монаху не вдалося вмерти і цього разу.

— Нічого йому немає.

— А як йому може щось бути, якщо вбився він знову сам, а не я його вбив.

— Тішишся, що став охоронцем? — Чеслав повернуся і, розглядуючи як дбайливо та охайно Лукаш витирає шаблю, блідо усміхнувся. — Вітаю.

— Не зовсім. Але ми обидва знали, що переможе сильніший, — Лукаш глянув на нього поверх гострого кінця шаблі, що у млявому світлі свічок та смолоскипів раптово засяяла так, ніби лежала на осонні, в самому центрі його.

— Еге ж.

Чес глянув на нього з неприхованим розчаруванням та сумом. Той тиждень, що був у них, наповнений здоровим суперництвом, пригодами, жартами, розлуками, боротьбою, проблемами, минув. Повірити в те, що за такий короткий проміжок часу можна прикипіти до когось душею, Чеслав не міг і досі. Але він так відчував, хоч навіть для себе не міг пояснити що ж саме у Лукашеві так сподобалось йому. Лукаш точно не герой, але і не злодій. Щось середнє, до божевілля схиблене на чистоті та на легенді про шаблю, вперте і горде, але чесне і відкрите.

Лукаш мовчав, знову і знову проходячи вже порваною серветкою по металу. Він намагався не дивитися у вічі Чеславу. Він як вчепився у зброю, ніби вона могла порятувати його від гніву, від образи, від розпачу, від горя неминучої утрати, від самотності, та не відпускав її. Найпростіше — піддатися шаблі, змусити себе схилити голову перед її безперечною величчю, запросити затьмарити собі розум, забутися, розтанути у дикому бажанні володіти нею, аніж прийняти правду.

Чеслав переступить поріг дверей і зникне. Він пропаде у тій безодні, у темряві назавжди, а Лукаш залишиться тут. У коханому місті, але без друга. Звісно, він стане охоронцем, звісно, буде доглядати за містом, але це буде все не те. Все не те буде без Чеслава.

— Я чув, що ти сказав про двері. Ти справді бачиш їх? — запитав Лукаш, але шаблі не впустив. Вона робила з нього добровільного бранця, позбавляючи страждань. Він відчував рух чужих, замкнених у ній душ та підбадьорювався їхньою силою. Відтермінування неминучого. Самообман.

Двері з’являлись лише тоді, коли виходу не було. Вони забирали всі душі без виключення і ігнорувати їхню появу не міг ніхто, лише змусити трохи зачекати на себе. Коли Лукаш вмер він не побачив дверей, того і став привидом, а потім подався в охоронці. Те ж саме було з Чеславом, але тепер двері прийшли по нього. Вони хотіли забрати його, а також шаблю.

— Бачу, але не я ввійду до них, поки шабля не опиниться в мене.

— Розумію. В тім-то і річ, що не хочу я тобі її віддавати.

— І-і-і чому ж? — Чеслав зморщив лоба, очікуючи почути щось на кшталт освідчення у коханні тій шаблюці. Не хотілось бити Лукаша в пику та відбирати зброю у нього, але якщо такою буде відповідь, то доведеться.

— Тоді ти стрибнеш у двері. А що ж я? Ні тебе, ні шаблі. Весело.

— Оце так, друже… Щось ти зовсім кислий. Але не скажу, що мене це не тішить.

— Не задирай носа, я насправді зачарований шаблею. Був. Поки ти не сказав мені про двері.

— Треба було мені раніше вткнути щось таке. Може, не встряв би у цю дурнувату історію.

— Ні, встряв би. Тому що Шимон не заспокоївся, — Лукаш опустив шаблю та зітхнув.

Витерта до блиску, від якого боліли очі, вона зваблювала, манила та благала Лукаша зберегти її. Він нібито чув голос шаблі — сотні голосів ув’язнених у ній душ, які зливались воєдино та відмовляли його віддавати їх Чеславу. Але Лукаш вже все вирішив.

— Обережно там, — він кивнув в протилежний бік від дверей, не розуміючи де саме вони знаходяться. Вимучена усмішка, ніби тьмяна новорічна ілюмінація швидко з’явилась і так само швидко зникла з обличчя. Важка, кам’яна брила привалилась до грудей і не дозволяла дихати нормально, а серце ятрило фатальне розуміння, неприйняття лиховісного майбутнього.

— Знаєш, що, Лукаше? — раптово сказав Чеслав, протягуючи йому руку, але зовсім не для того, аби вхопити шаблю.

— Що? — Лукаш сутінково глянув на нього, а зброя випала йому з рук, з дзвінким лезгом торкнулась землі.

Чеслав схопив його за руку, стиснув її міцно-міцно, а тоді затиснув всього Лукаша в ведмежих обіймах. Лукаш не пручався, хоч першим бажанням його було попхнути Чеслава.

— Я був радий з тобою познайомитися.

— Навзаєм, навзаєм, — повторив Лукаш і, примруживши очі, цупко обійняв Чеслава.

***

— На що ти тільки розраховував, бовдур?!

Шимон повільно розплющив очі, кілька разів кліпнув. Розмита, ніби пейзаж за вікном дощової днини, картина ставала чіткішою. Перед собою Шимон побачив Чеслава, а за ним чорне провалля дверей.

— Що це? — кволо запитав він, звів руку і показав за спину Чеслава.

— Це двері. Отже, якщо і ти бачиш їх, то йти нам туди обом.

— Двері… — Шимон не повірив своїм вухам. — Двері…

— До речі, Шимоне. Юлія просила тобі подякувати.

— Юлія?

— Юлія, — кивнув Чеслав. — Вона вже відійшла.

Здійнявшись на ноги, Шимон оглядівся. Лукаша з шаблею ніде не було. Жодної краплі крові, як то було, коли він сам вбивав Кирила і з тієї багряної плями виросло дерево, на підлозі не побачив. Ніякої рани на грудях, лише тупий біль в потилиці, такий наче вдарився добряче вдарився головою. Шабля не прийняла його жертви, але він бачив двері. Не так чітко, як бачив їх Чеслав, але ж!

— Ти йдеш? — Шимон ступив уперед, перекинувши погляд через плече.

— Поки що ні. І перш ніж підеш ти, не скажеш, чому ти не сказав нам всієї правди? Чому не зізнався, що помер не від опіків, а сам себе вбив, коли лежав та страждав у постелі?

— Це не те, що хоче розповідати легендарний герой міста, — завмерши навпроти дверей, Шимон зачаровано дивився у темряву. — Я б міг і сам стати охоронцем, аби не ця прикрість.

— Кирило. Тобі його зовсім не шкода? Він би й сам відійшов.

Чеслав зупинився позаду Шимона, прикипівши до нього розгніваним поглядом. Так хотілось штовхнути Шимона у спину, аби не велично переступив він поріг невідомого, а стрімголов покотився туди.

— Він не хотів мені допомогти, хоч як я не благав. Уявив себе центром всесвіту, за це і поплатився. А я його просив, як я його просив! Принизливо падав на коліна, здіймав до нього руки й ридав, гірко ридав, давився сльозами. А йому — хоч би що. Казав, ніби така моя доля: і після смерті страждати. Байдужий той твій Кирило, холодний як крига, плювати хотів він на почуття таких як я. Корона на мозок надавила.

— І все через те, що він не хотів вбивати тебе? — Чеслав стиснув плече Шимона, під пальцями відчувши весь бруд та пил, що віками збирався на тканині, а також крижану прохолоду від тіла привида.

— Так. Я не хотів мучитися. Тому і вбив себе. Я був нормальною людиною, я вірив у Господа нашого, а що він зробив зі мною? Спотворив таке гарненьке обличчя, таку світлу душу!

Він обернувся, різко та грубо, збивши руку Чеслава з плеча. В очах Шимона стояли кришталеві сльози, а губи тремтіли, наче у маленького вередливого хлопчика. Чес не міг повірити в те, що цей страшний, як здавалось спершу, правильний та принципіальний чоловік, жадібний і жорстокий, насправді ось такий. Слабкий і хворобливий.

Та Чеслав не зрозумів його і точно не пробачив. Бажання померти остаточно і не перетворюватися на щось на кшталт місцевого атракціону, замкненого у підземеллі і позбавленого радощів життя і смерті, не виправдовувало його.

Шимон ревів страшно, потворно, огидно. Чеслав штовхнув його вперед, як штовхали приречених на смерть. Шимону не загрожувала ні гільйотина, ані шибениця, ні будь-яке інше покарання. Чомусь на нього чекали по інший бік смерті — треба було лишень увійти у двері.

Штовхнув Шимона уперед не Чеслав, а Лукаш. Самим кінцем шаблі, трохи розрізавши замаслену тканину ряси. І вів уперед до тих пір, поки Шимон сам не переступив поріг. Бажаючи обернутися знову, Шимон ледь не передумав: з безодні потойбіччя війнуло пронизливим вітром, запахнуло вогнищами та горілою плоттю. Шимона очікував не найдобріший кінець.

— От це — те, чого ти прагнув. То ж не зупиняйся.

Лукаш штовхнув Шимона. Той не встигнув обернутися, хоч і хотів востаннє глянути на світ живих, впав в темряву і вона з радістю прийняла його у свої залізні обійми.

— Тепер я.

— Тепер ти, — Лукаш глянув на сповненого рішучості Чеслава і змусив себе заразитися його сміливістю.

— Думаєш, чому двері відчинились перед Шимоном? — стоячи на порозі і стискаючи шаблю, запитав Чеслав. Він ковтнув слину, намагаючись виглядати героїчно, та все ж його пожирали сумніви та страх перед невідомим.

— Хтозна. Може там, — Лукаш тицьнув пальцем догори, — набридли його ігри. Може, двері, які ти привів за собою вирішили відчинитися і перед ним.

— А, може, він вже бачив їх раніше? — Чеслав стояв однією ногою у темряві, а іншою ще не полишив світу живих.

— Чому ти говориш про нього зараз? — не витерпів Лукаш, намагаючись не луснути від бажання схопити Чеслава і змусити його залишитися всіма правдами і не правдами. Він тремтів, його лихоманило, щільно стулив зуби і не дозволяв собі сказати те, що мав би.

— Тому що не хочу говорити про себе. Все дуже просто. Тримай.

Бейсболка опинилась у руках Лукаша, коли Чеслав зробив останній крок. Лагідне, ніжне тепло огорнуло його. Чес нарешті відчув себе легким та вільним від усього. Не пручався долі, а прийняв її.

— Егоїст, — ображено кинув йому у спину Лукаш, хоча його вже ніхто не чув.

Невидимі для Лукаша двері на мить стали матеріальними, замерехтіло золотаве світло, смужка його, кинута з-під дверей, лягла на підлогу. Лукаш міг побачити тіні, багато тіней у тій тонкій смужці. Кирило, пані Прунмаєр, інші охоронці, інші жителі міста, Юлія, яка прийшла разом з Новінським зустріти Чеслава, і сам Чеслав.

А потім… Потім смужка зникла. За стіною почулися голоси живих, які прийшли до підземелля на екскурсію. Лукаш натягнув на неслухняне волосся бесйболку і, усміхнувшись сам собі, зник.

***

Якщо колись ви будете у Вінниці обов’язково привітайтеся з пані Прунмаєр. Вона стоїть коло готелю «Франція», який колись і відкрила. Можете потримати ручку її парасольки та загадати бажання, кажуть, що воно точно здійсниться.

На вас також чекає непосидючий Шльома: він все ще бажає поцупити сосиски, а його вуса можна помацати і знайти потім кілька гривень, а то й більше. Не забувайте про чудернацьке тріо, тепер вони, правда, поводять себе чемно і тихо, але ніхто не скаже вам куди зникають скульптури вночі.

Привида у підземеллі тепер немає, але екскурсовод вам з радістю розповість історію Шимона. Ви точно повірите в те, що він десь поряд. А коли на світлині помітите загадковий відблиск, точно задумаєтесь.

Не лінуйтеся прогулятися до дуба Гаврила, знаєте ж-бо, що то не просто дерево. Колись на цьому ж місці відійшов один з перших охоронців міста. Так, у місті є ще багато таких дерев, які виросли із крові.

Вам розкажуть про викрадену коштовну шаблю, яку досі не можуть знайти. І вже не знайдуть.

І найголовніше: підіть до вежі. Коли на п’ятому чи шостому поверсі ви зіштовхнетеся з юнаком з патлатим чорним волоссям і в бейсболці, то познайомитеся з охоронцем міста. Він розповість вам ось цю от історію про свого любого друга Чеслава і про пригоди, які з ними трапилися.