Вежа

Чес збрехав собі, коли змусив подумати про те, що було б добре, якби слід Лукаша стерся з доріг Вінниці. Тоді не доведеться змагатися, виборювати знання охоронця та копирсатися у загадках, підставляючи під удар власну спину. Чеслав — зліплений з зовсім іншого тіста. Він ніби з борошна разового помелу, а Лукаш — багаторазового. Щось у Лукашеві було таке тонке та тендітне, хоч і скараскався він на небезпечну гору і міг будь-якої миті звідти звалитися.

Євгенія вважала, що без допомоги Чеслава Лукаш не справиться. Він здавався їй надто імпульсивним, мрійливим та гордим, аби визнавати власні помилки. Ніби йому насправді не виповнилось ще двадцяти. Чес, хоч виглядав ровесником Лукашеві, мав норов трохи спокійніший та ставився до всього простіше. Не гнався за ребусами та загадками, не запитував себе про Шимона, хоч мав би, лишень бажав отримати місце охоронця.

— Щось Шимон не дуже обережний, — перш ніж покинути пані Прунмаєр наодинці з її відомою парасолькою, зазначив Чес. — Я про те, що надто він підставляє сам себе.

— Здається, це вплив шаблі, — стенула плечима Євгенія так, що цього не помітив би навіть найуважніший перехожий.

— Може й так. Може ти мені чогось не кажеш? Га?

Вона глянула на нього недобре, а потім погрозливо тикнула кінцем парасольки, вколовши вбік:

— Все, що знала — сказала. Тобі слід звернутися до старіших пам’яток.

А й справді. Скульптура пані Прунмаєр — засновниці готелю «Франція» не дуже довго стояла на своєму теперішньому місті. Її пам’ять не охоплювала століття чи навіть кілька десятиліть, і все, чим вона володіла, були мізерні поки що чужі знання та власні — такі ж небагаті.

Чеслав змовчав. Нагнувся, аби підійняти незграбно кинуту брудну серветку та поцілив прямо в смітник. Пані Прунмаєр хитро всміхнулась, подарувавши якійсь маленькій дівчинці справжню усмішку Мони Лізи. Коли дівчинка, мов зачарована дивилась на скульптуру, широко розплющивши допитливі сірі очі, Євгенія змусила себе не підморгнути їй — а як же хотілось!

— То що?

Дівчинка ще повернула голову, аби викарбувати у пам’яті чудесний образ скульптури, а пані Прунмаєр помітила, що залишилась наодинці. На її запитання нікому було відповідати.

***

Складна задача — знайти того, хто не хоче, аби його знаходили. Лукаш заховався так, що навіть Чеславу довелось спітніти, перш ніж все-таки здибати його.

— І чому доля покарала мене знайомством з тобою?

Підбираючись ближче до Лукаша, який саме стояв на горищі водонапірної вежі та глядів на панораму міста. Звідси здавалось, ніби Вінниця ще менша, схожа на макет міста для ляльок. Хоч висота вежі не вражала, все одно було в ній щось неймовірне, може, можливість відчути себе маленьким володарем маленького міста.

Лукаш мовчав. Він напружено думав про обіцянку, дану творчому тріо та, чим більше думав про неї, тим більше злився на самого себе. Він не знав яким чином допоможе їм, але вже ляпнув таке! Тепер його потихеньку з’їдав сором, та навіть про Шимона згадувати не хотілось. Лукаш навіть встиг подумати: «А, може, ну її? Цю Вінницю?» А потім і вжахнувся тому, як легко міг відступити.

— Я тебе шукав, — Чес зник і повернувся лише тоді, коли глянув на годинник вежі, що містився майже на самій вершині, — майже шість годин. То ж, май совість і кажи, що трапилось.

— Поки ще нічого не трапилось, в тому-то і біда.

— То що?

Чеслав став поряд, хоч простору було не так, щоб багацько, але для нього вистачило. В обличчя вдарило свіже вечірнє повітря, а десь за самою Вінницею блимнула блискавка. Небо поволі затягувалось сизими хмарами, ніби хтось обваляв вату у пилові.

— Здається, я трохи переоцінив себе, коли вліз у справи Шимона.

— Трохи? — хекнув Чеслав, за що майже отримав гострим ліктем в бік. — Може, ми на порозі якогось неймовірного відкриття.

— Ми? — ніби приємно, але разом з тим трохи насмішкувато здивувався Лукаш. — Гадав, ти не дуже любиш копатися у минулому поважних монахів.

— Не люблю. Але такі як ти, змушують мене переглянути свої погляди.

Він повернувся спиною до хитких шибок вікна та зручно притулився до цегляної стіни та скла. За його спиною — майже ціла Вінниця, а він сам у названому його серці — хоч деякі жителі міста могли б з цим жваво посперечатися. По праву руку Чеса — чи то друг, чи то суперник, поки що невідомо. Але Чеслав йому довіряв, можливо, тому що за всі роки після смерті так і не зумів зустріти вірного друга, якщо не рахувати Прунмаєр, звісно. Можливо, тому що Лукаш смутно нагадував йому про друга з далекого-далекого, практично забутого життя — Яна.

— До речі, я був тут, коли тебе шукав. Не знайшов.

— Я просто добре ховався.

Чеслав справді відвідав вежу у пошуках Лукаша кілька годин тому. Лукаш же просто блукав містом, то завітав у Кумбари, про швидко пройшовся околицями Єрусалимки, то прогулявся набережною Бога — так називали Південний Буг наші предки. Ноги майже довели його до західної Вишеньки, але він знову повернувся до вежі. Там і провів останню годину, милуючись краєвидом та турбуючись за майбутнє.

Блискавка замерехтіла десь зовсім близько, а через хвильку прогримів грім. Звучав він велично, басовито, але нікого не злякав. Малим Лукаш боявся грому, закривав всі вікна та двері, забирався під ковдру та тремтів. Чеслав, що тоді, що зараз любив блискавку та грім, подобалось йому слухати погрозливу лайку самих небес.

— То ти впевнений, що навіть якщо станеш охоронцем, Шимон не поверне шаблі? — обережно запитав Чеслав, хоча ото «станеш охоронцем» стало йому поперек горла.

— Звісно, не поверне, — гмикнув Лукаш, поступово повертаючись собі звичні настрої: наприклад тут, на горищі, було досить-таки брудно. — Але схоже на те, що шабля якимось чином впливає на нього.

— А на тебе не вплине? — Чес вигнув брову, пильно приглядаючись до Лукаша.

Той задумався на хвильку, а потім самовпевнено заявив:

— Ні, — і Чеслав зрозумів, що та клята зброя вже вплинула на Лукаша.

Він не знав і навіть не здогадувався яким саме чином шабля впливає на людей, нехай і мертвих. Окрім маніакального бажання володіти шаблею та неймовірною, просто нез’ясованою тягою до пригод, Чеслав нічого не помітив. Чи так та зброя і діяла? Стирала інші бажання, включно зі здоровим глуздом та логікою, затьмарювала розум, штовхала до страшних вчинків?

— Є у мене одна пропозиція.

Коли минуло кілька хвилин тиші та мовчазних, але виразних поглядів, Чеслав раптово загорівся однією ідеєю. Гонитва за шаблею та згубне бажання вивести Шимона на чисту воду, заважали їм обом — Лукашу більше — насолоджуватись містом. І хоч вони ще вважали одне одного суперниками, відчували: міцна дружба будується не лише на захопленні одне одним з першого погляду. Можливо, з коханням так буває, та не з дружбою.

Дощ стояв стіною. Непроглядною, щільною стіною і, здавалось, хотів лише вбивати та нищити. Люди знизу поспіхом ховались під дах, стрибали у транспорт, тулились до стовбурів дерев. Та дощ був теплим, і зовсім скоро трохи зжалився: лив не так нещадно. Пара разом з найкрихітнішими краплями підіймалась догори, стелилась сивим туманом. Справжній літній дощ.

— Яка? — Лукаш явно звучав зацікавлено, і погляд його прояснів.

— Чи ти бував у Сабарові дощової днини?

Чесно кажучи, Лукаш і сам забув, коли останнього разу відвідував мальовничу місцевість Сабарів. Коли вперше побував у Вінниці, вже привидом, рушив туди. Шукаючи натхнення та наснаги біля каменю Коцюбинського, вигадував міські легенди та мріяв. Тоді він ще не гнався за шаблею.

— Знаєш, про що я думаю?

Коли вони сиділи під легким, майже прозорим дощем на березі Бога та дивились на те, як розходилась колами вода там, де до поверхні підіймалась риба, Чеслав хитро покосив погляд на Лукаша.

— Ти ж не хотів викрадати шаблю, так? Чи ж хотів стати злодієм? Сумніваюсь. Щось у тій залізяці привабило тебе настільки, що руки самі потягнулись до неї.

Лукаш не звернув уваги на погляд, адресований йому. Він дивився на мутно-блакитне полотно ріки та іноді стирав з лоба краплі дощу — чуб липнув до шкіри, заважаючи слідкувати за колами-візерунками на воді.

Їх оточували високі зелені пагорби, на яких мирно спочивали білосніжні хати. Здавалось, що то ніби гриби — то тут, то там виринали із зелені. Сірі похмурі скелі нависали погрозливо, але так здавалось лише спочатку. Якщо приглядітися краще — у їхніх тріщинках можна помітити посмішки.

— Можливо.

— То чи так важливо відібрати шаблю у Шимона? Хай давиться нею. Все одно, він не стане охоронцем.

— Він не стане, але він володіє таємними знаннями, які нам зась отримати.

— Це ж якими? Душі роздає? Так, я вже чув про це. Але хіба це не проти природи? Добре, ми з тобою та інші охоронці, але ж десятки людей… Ні, вони мали відійти або ж хоча б блукати кладовищами.

— Ну, той з ґудзиком явно один з духів Шимона, — пригадавши розмову з найстарішим привидом, коротко посміхнувся Лукаш. — Та він не розколиться. Хоча… — він замовчав так, що Чеслав аж підійнявся, але потім знову сів, штовхнув Лукаша плечем. — Може, нам також привидів у скульптури заселяти?

— О-о-о, — протягнув Чеслав. — Ми не знаємо як це робити й, — тут він пригадав, що сам торкнувся теми шаблі і гірко зітхнув. — Взагалі, я кликав тебе сюди не для цього.

— А для чого ж? — Лукаш повернувся і підозріливо глянув на Чеса.

— Відпочити. Обійняти камінь Коцюбинського, почитати уривки з його творів, подихати повітрям з запахом Богу, прогулятися по траві босим. Задравши голову догори, дозволити дощу бити себе по обличчю і сміятися. Робити все те, що робили живими.

— Певно, ти дуже скучив за життям.

Зайвим було казати це. Хоча охоронці спокійно могли спілкуватися з живими та навіть виглядали як вони — не могли у сповна насолодитися всіма прикрощами та перевагами життя. Вони втратили більше, ніж здобули. Комусь, можливо, здається, що ніби робота охоронця — престижна та цікава, але ціна тому — життя та кілька десятків років виснажливого очікування.

— Скучив. Але місцем охоронця тобі не поступлюсь, — всміхнувся Чеслав, змусивши себе змінити тему та прогнавши гнітючі думки.

— Навзаєм, друже. Навзаєм.

Лукаш дістав кілька серветок, аби витерти руки. А потім, коли вже обіймав замшілий камінь Коцюбинського та виразно читав уривки, які трохи стерлись, але ще можна було розібрати написане.

Може, Коцюбинський тут бував один раз, може двічі, може ходив сюди часто. Можливо, його тут взагалі не було. Легенду про камінь придумав Кирило, той самий, який залишив після себе лише молоденьке деревце.

Легенди — то ефемерні витвори, плоди фантазії людської, з рідким вкрапленням історичної правди. Легенди — то як коштовне каміння на намисті: ніби намисто гарне і так, але завдяки блиску та різноманіттю каміння, намисто стає дорожчим, пишнішим, ошатнішим.

***

Деякі люди вважали, що народились не в тому місті і не в той час. Вони виїздили з рідного краю та шукали кращої долі десь там, чи далеко за межами країни, чи в іншому місті. У когось виходило, і з часом спочатку чуже їм місто ставало для них настільки рідним та коханим, що вони оспівували його в думках, на папері, полотнах. Серце не завжди залишалось там, де людина народилась. Інколи своє серце вона дарувала іншому місту, іншій землі.

Шимон не пам’ятав малої батьківщини, але настільки полюбив Вінницю, що навіть після смерті залишився тут. Батьки Лукаша жили у Вінниці до його народження, а у Чеслава дід народився у Вінниці. Рушаючи за покликом серця та кличем поколінь, хлопці повернулись сюди, аби стати охоронцями улюбленого міста. Та вони ще не знали, що у Шимона було більше влади, ніж у будь-якого охоронця.

Душі вінничан чи то народжених тут, чи то тих, що мешкали тут і закохались у місто, чи то просто похованих людей, яким пощастило чи не пощастило спочити на перині вінницької землі — усі були у його владі.

Привид-колекціонер інших привидів. Звісно ж, у владі Шимона не було більше кілька сотень примар, але серед них траплялись досить відомі персоналії. Була серед них і справжня Євгенія Прунмаєр. Вона хоч і не похована у Вінниці, але душа її залишилась саме тут.

Якби Чеслав про це дізнався, то ймовірно забажав допомогти та звільнити її. Але Шимон оберігав таємницю, ніби батько ще зовсім крихітну дитинку та нікому і словом не обмовився про свою справжню могутність. Принаймні за кілька століть.

Тепер щось змінилось. Аби залишатись сірим кардиналом у Вінниці та підпільно володіти майже всіма її багатствами, історіями та легендами, Шимону треба було шукати прибічників. Хто ж міг допомогти йому краще, аніж статуї та скульптури, бездушні та холодні, позбавлені справжньої пам’яті, звичок, умінь?

Шимону влада не принесла щастя. Не принесла щастя йому і шабля, на яку він так сподівався. І хоч подібне він відчував — чи то швидка радість, чи то обманлива примара щастя, що розвіялась, ніби шлейф парфумів.

— Виглядаєш ти не дуже, — говорив Шимон сам собі, глядячи у надтріснуте дзеркало, хоч віддзеркалення вперто не з’являлось. — Кажуть, що смерть — то я примирення, — гмикнув та відставив дзеркало. — Нічого такого. Смерть — отрута, якщо вона не наступає до кінця. Мене от залишили тут, ніби й добре, а що доброго? — зітхнув. — Ні, я не втрачаю глузд. Просто говорю до тебе, — кинув погляд на важку ковану скриню, в якій знаходилась шабля. — Кажуть, ти приносиш щастя, хоч і не даєшся у руки всякому і тікаєш, зводиш з розуму. Мені не потрібне безсмертя, навпаки. Я хочу стати смертним, — відвернувся, схопив дзеркало і довго-довго дивився у нього.

— Вони думають, що я — зло. Але я просто людина, хоч і давно мертва.