Вежа

Кілька разів на рік Шимон дозволяв фотографувати себе. Здивовані та налякані водночас відвідувачі підземелля хизувались отією розмитою плямою у верхньому чи нижньому кутку світлини. Привиди — не найфотогенічніші істоти, але навіть вони вміли позувати. Шимон займався тим, що то прикрашав, то спотворював чужі фотокартки, таким чином привертаючи увагу до рідного міста. З’являвся він рідко, видно його було погано, але сам факт того, що у підземеллях Вінниці живе привид монаха тільки збільшував продажі квитків на екскурсію.

«Впіймав Шимона!» — так раділи любителі містики та всіх байок про потойбіччя. Вигадували історії про Шимона, звісно, не без втручання дбайливого охоронця міста, та розносили їх по всьому місту, по всій Україні, по всьому світу. Шимон на фотографії — до добра, бо добрий він привид, щось ніби відомого всім Каспера чи як в казці Прослера про маленького привида.

Шимона любили всі. Та сам він себе любив не дуже.

— Не дуже тобі личить гординя, — її м’який голос змусив його відірватись від дзеркала — все одно віддзеркалення там не було.

— Юліє? Ти що тут робиш? — він повернувся, але лише на половину — шия чомусь відмовлялась повертатись на сто вісімдесят повних градусів.

— Прийшла провідати тебе. Так би мовити, привид до привида горнеться.

Від неї пахнуло сухою, зів’ялою травою, пилом та дощем. В той день, коли померла пані Юлія стояла сльотава ніч, про які звичайно пишуть, що в такі дні якраз сприятлива погода для вбивства. Завжди забувають про самогубців. Втім, смерть Юлії овіяна легендами, тому ніхто точно не скаже, як вона загинула. Крім неї. Пані Юлія кинулась зі скелі сама, зрозумівши, що її коханий полюбив іншу.

— Ти просто так не з’являєшся.

— А ти ніби не насторожився дуже? — вона всміхнулась, і Шимон помітив зчесану щоку її, а потім половина обличчя дівчини перетворилась в кроваве місиво.

Юлія зітхнула, зрозумівши, куди саме витріщався Шимон. Нагадавши йому про те, що сам він виглядає не краще, трохи заспокоїлась. Зрештою, перед Чеславом вона з’являлась завжди красунею, не шкодуючи на підтримку форми жодних сил. Тому зараз Юлія, змінюючись прямісінько на очах Шимона, перетворювалась на потвору з половиною обличчя та зламаними кінцівками.

Коли Юлія впала на ґрунтову підлогу, Шимон похитав головою. Він багато разів попереджав її про небезпеку: не можна закохуватись в майбутнього охоронця, тим паче в Чеслава. Після смерті кохання ще болючіше, ніж за життя. Хоча б тому, що ти точно знаєш: смерть не принесе порятунок від мук, бо життя таке, ніби реп’ях — причепиться і не відпустить.

— Так чому ти тут?

Він схилився над нею — чудовисько над чудовиськом — та хитро всміхнувся. Юлія смикнулась, коли жилава, суха, ніби гіллячка мертвого дерева, рука торкнулась її підборіддя. Шимон поводився не як зазвичай, наплювавши на всі формальності та правила монашого життя.

— Я чула, ти влаштував конкурс. Двоє молодих привидів будуть змагатись за звання охоронця.

— Так, то правда. А що? Ти також хочеш спробувати?

— Ні, чи ти забув як я померла? — вона відсахнулась знову, бо кістляві пальці Шимона торкнулись вже її губ. — Хочу, аби ти сприяв перемозі Чеслава.

— Що? — його аж пересмикнуло. — Навіщо це тобі?

— Тільки не говори мені про чесну перемогу. Ми обоє знаємо, яким ти можеш бути.

— Не треба вірити пліткам, — ображено заявив Шимон і знову повернувся до надтріснутого дзеркала. Віддзеркалення як не було, так і не з’явилось, але Шимон дивився у нього і згадував себе колишнього, себе живого і славного, так і заспокоювався.

— То що ти скажеш? — Юлія підійнялась на ноги, але потворність її нікуди не зникла.

— Скажу, що нічим йому не допоможу. Вирішуватиму не я, а люди.

— Ох, знову піде мова про правила і все таке інше, — імітуючи смертельну нудьгу, всміхнулась Юлія.

Шимон не звернув на її єхидство жодної уваги. У нього були деякі таємниці, проте стосовно вибору охоронців, Шимон дотримувався певних правил. Колись давно він і сам бажав стати охоронцем міста Вінниця, але тоді йому ввічливо вказали на місце: його справа займатися підземеллями та допомагати охоронцям. Шимон був і залишається найвідомішою примарою міста, а тому його наділили з одного боку більшою владою, аніж охоронців, а з іншою — суворими обмеженнями.

— Його історія буде про мене, — через кілька хвилин зізналась Юлія, майже повністю повернувши собі обличчя, але все ще залишаючись слабкою.

— З цього і треба було починати.

— Я просто хочу бути щасливою.

Трохи вередливо, але загалом засмучено та відчайдушно говорила Юлія. Вона прекрасно знала про почуття Шимона: він-бо давно кохав її, не дозволяючи собі нічого, окрім отих химерних дотиків і тихо страждав кожного разу, коли Юлія закохувалась в охоронців міста. Безсоромно користуючись почуттями Шимона, Юлія потроху міцніла та здобувала щастя. Люди жаліли її, бажали кращої долі, закохані дівчата молились за сердешну душу, тим і насичували силами.

— Будеш, — Шимон впустив дзеркало, але воно не розлетілось сотнею сріблястих уламків, а просто тріснуло ще раз. — Будеш.

Дзеркало, поверхня якого була схоже на хитромудре сплетіння павутини, показувало обличчя. Блідий молодий хлопець з проникливими сіро-каламутними очима та лагідною усмішкою — таким був колись Шимон.

***

Що відчуває людина, схиблена на чистоті, коли бачить гори будівельного та побутового сміття? Хвиля гніву спочатку повільно омиває їй ноги, потім виростає до колін, потім здіймається аж по плечі, а в кінці — просто накриває з головою. Людина починає тремтіти у лихоманці та намагається якнайшвидше прибрати все, що бачить. Але з тієї простої причини, що людина — всього лише людина — прибрати все швидко не виходить.

У смерті є свої плюси: прибирання проходить швидше та якісніше. Але навіть смерть не в змозі очистити місто повністю. То справа живих — доглядати за містом, слідкувати, аби будівлі-пам’ятки не руйнувались, аби у парку було затишно та чисто, аби люди не штовхали одне одного і вибачались. Лукаша не міг змусити всіх дбати про побут та природу, але він міг допомогти чи… нажахати.

Лукаш невтомно прибирав сміття та заохочував деяких жителів грошовими винагородами. А ще він мріяв, що одного разу згадають про «Шоколадний будиночок» і перестануть, згадуючи його, гадати, що це частина знаменитого кондитерського заводу.

З моменту зустрічі з Чеславом минула доба. Лукаш знову побував у музеї та на кладовищі. Деревце, яке проросло на місці загибелі Кирила зміцніло, закріпилось та підросло. Мимоволі Лукаш задумався над тим, що залишить по собі, яке саме дерево виросте на місці його смерті?

Про Шимона Лукаш знав не дуже багато: Шимон не дозволяв нікому копирсатися у своєму минулому. Але якщо з’являвся новий охоронець міста, Шимон зобов’язаний був розповісти йому все. Хоча Лукашу здавалось, що Шимон ніколи не розкривав правди до кінця.

— Диви, які люди!

Саме повертаючись з кладовища, Лукаш наштовхнувся на тріо артистів. Металеві та чудернацькі витвори талановитого майстра давно жили своїм життям. Може здатися, ніби всі пам’ятники Вінниці можуть розмовляти та навіть розгулювати містом, та це не так. Лише ті, хто в фантазіях людей отримує особливий відгук, хто харчується оповідками та байками й з неймовірним захопленням дивиться на них, фотографується, торкається, дарує частинку тепла та емоцій.

— Будеш слухати мої вірші? Я склав кілька новеньких!

— Спочатку він послухає мою гру!

— Ні, спочатку мою! Я тут таке приготував…

Коли вони з’являлись втрьох, голова вибухала від шуму. Перебиваючи одне одного, розхвалюючи свої творіння, намагаючись влізти поперед батька в пекло, вони бігали навколо Лукаша, заважаючи йому приводити до ладу думки.

— Тихо, — шикнув він. — Я прийшов сюди не концерти слухати.

Троє разом замовчали, вирячивши вкарбовані брунатні очі, нетерпляче переступали з ноги на ногу та смикались. Мабуть, дуже важко було стримувати творчі пориви. Лукаш обвів всіх серйозним поглядом, кахикнув та провадив:

— Шимон вам нічого не обіцяв? — він знав, що йти ось так в лоб — не зовсім правильно, але часу на натяки та ігри у Лукаша не було.

Скульптури переглянулись. У бузкових сутінках їхні фігури виглядали химерніше та заворожливо, ніби герої стім-панкових оповідань, одягнені у запилену бронзову броню. Поет злодійкувато повернувся та, притискаючи до себе товстий, згорнутий аркуш, заскрипів. Певне, пора було його полагодити. В руках його — зовсім не чернетка поезій, а контракт з Шимоном.

— Так, — кивнув скрипаль. — І що з того?

— Він подарує вам справжні душі — поета, скрипаля та саксофоніста, так?

— Так, — тепер згодився саксофоніст, міцніше ухопившись за інструмент.

— І?

— Та нічого, — стенув плечима Лукаш якось занадто безтурботно. — Просто, ви хіба не подумали, що коли справжня душа вселиться в ваші залізяки, ваша душа, створена місцевими жителями, загине?

Очевидно, що ніхто навіть не думав про таке. Шимон пообіцяв тим, чию свідомість сформувала людська фантазія та віра, справжні душі, але не повідомив про те, що вони втратять попередню сутність. Та чи буде нормальна душа радіти, коли опиниться у такому дивному холодному тілі? Навряд.

— Ой, — збентежено видихнув скрипаль. — Що ж тепер…

Він розгублено дивився то на одного колегу, то на іншого. Лукаш підіймав недопалок та штовхав у спину розбишаку, який кинув сигарку прямо на дорогу. Хлопець сприйняв Лукаша за стрімкий порив вітру та втягнув шию у високий комір джинсової куртки. Лукаш стягнув рукавиці та, жбурнувши їх до смітника, нарешті звернувся до наляканого тріо.

— Шабля. Дізнайтеся про прокляття, і тоді я допоможу вам.

— Як? — недовірливо запитав поет, все ще притискаючи до себе аркуш.

— Відчуєте себе справжніми людьми. Ненадовго, але відчуєте.

У Лукаша вже зрів план. Його темні очі знову перемінились, налившись золотавим відблиском, а на устах розквітла самовдоволена посмішка.

***

Чеслав сидів на поребрику. Повз проїздили машини, але перед очима Чеса вони майоріли однією величезною різнобарвною плямою. Змінювались кольори: то зникав жовтий, то з’являвся чорний, то гострою стрілою пролітав білосніжний. Якби у Чеслав ще мав справжнє серце, зараз воно нагадало б про себе колючим болем. Іноді добре бути мертвим. Іноді — це просто жахливо.

Прунмаєр стояла позаду, стискаючи ручку парасольки та загадуючи одне і те ж бажання. Бажання не виповнилось ні першого разу, ні вдруге, ні втретє. Для чого, в біса, потрібна міська магія, якщо її не можуть застосувати чарівники на собі ж?!

— Чеславе.

— Що?

— Ти не злишся?

— Та ні, — він не збрехав, чомусь спочатку здавалось, що ніколи не пробачить Євгенії її дружби з Шимоном, а тепер зрозумів, що висновки робити зарано. — Він обіцяв тобі повернення душі?

Євгенія кивнула, Чеслав не міг того бачити, втім, він відчув це. Не можливо звинуватити скульптуру в тому, що вона хоче жити по-справжньому. У Чеслава минуле було, а ця скульптура жила чужим.

— Якби всі пам’ятники повертали собі душі, то, знаєш, що було б?

— Хмельницького та Шевченка навряд вистачало б на всіх, — вона усміхнулась. — І багатьох інших. Та я така одна, не доведеться ділитися.

— Правда, — Чеслав кивнув, — правда, — повернув голову та, зустрівшись з лагідним поглядом жінки, швидко натягнув бейсболку на очі. — Пора вже зрозуміти, що без відома Шимона у цьому місці нічого не відбувається.

— Пора, — Прунмаєр підбадьорливо поплескала його по плечу, а він похитав головою.

Кілька хвилин минуло у мовчанні. Чеслав знову дивився на автівки, а Євгенія усміхалась перехожим. Ніхто і не помітив у темряві, що вона стояла не зовсім на своєму місці. Коли люди пройшли повз, Євгенія раптом сказала:

— Буду відвертою з тобою. Якщо твій конкурент не зупиниться — все погано закінчиться.

— Тобто? — Чес повернувся та підійняв бейсболку. — Шимон погрожує йому?

— Шимон нікому не погрожує, — впевнено і вперто випалила вона, але під важким поглядом друга, вже спокійніше додала: — Шабля зробила Шимона таким. Якщо Лукаш отримає її — йому кінець.