Moonbird

…I think that God's got a sick sense of humour

And when I die, I expect to find him laughing

Пісня ‘Blasphemous Rumours’ гурту Depeche Mode

Перша думка Адама після пробудження була: «В що я вляпався?». Якось так склалося, що в юності його оминуло перше кохання і ось тепер, під тридцять років, наздогнало. Які там затаскані «метелики в животі», яке відчуття окриленості! Де там! Кохання, найнедолугіше та найнедоречніше, яке тільки можна уявити, навалилося на плечі важким тягарем. Дейві правий, у Бога вельми специфічне почуття гумору. Перше ж випробування спокусою Адам Бенкс із тріском провалив і не можна було сказати, що аж так шкодував про це. Він не відчував ані страху, ані сорому, ані бажання відступити, прикинутися, що нічого не сталося. Минуле життя вже зруйноване, причому, майже без його, Адама, участі. Отже, не лишається нічого іншого, крім як розпочати щось нове.

Це була його найгірша проповідь, блякла, вимучена та непереконлива. Адам не готувався до неї, а імпровізувати не мав натхнення та сил. Вигляд він мав теж кепський: ще блідніший, ніж зазвичай, неголений, волосся не зачесане гладенько на проділ, а спадає на обличчя неохайними пасмами. Окинувши поглядом залу, Адам помітив Марка Кейна з дружиною. Той мав не набагато кращий вигляд і здавався страшенно злим.

— Що це з отцем Бенксом? Він сьогодні сам не свій, — тихенько зауважила місіс Кейн.

— Ніби з перепою.

— Не кажи так, любий. Може, він захворів.

— Хто зна, може й захворів… на щось, — якось дивно посміхнувся Марк. Йому самому було зле після вчорашнього загулу в Cursed Angels. Він приперся додому під ранок, поскандалив з дружиною, довів її до сліз, геть не виспався, але все-таки приїхав на недільне служіння. По-перше, імідж треба підтримувати, по-друге, Кейн сподівався зустріти в церкві білявого покидька та якось висмикнути його на розмову віч-на-віч. Треба дати цьому непотребу зрозуміти — якщо він комусь розпатякає де він його вчора побачив, це буде остання дурниця, яку він зробить у своєму жалюгідному житті. Але Мунбьорд не прийшов.

Адам теж виглядав його. До останнього сподівався, що рипнуть старі двері, Девід прослизне до зали та сяде десь у останніх рядах. Сама його присутність вже могла б підтримати. Але погляд натикався лише на Ембер в оточенні її хористок та музиканток: усі в довгих спідницях, ошатних світлих блузках, з білими хусточками, підколотими шпильками до волосся. Перешіптуються й позирають несхвально в бік кафедри.

«Девід, мабуть, відсипається. А може не хоче бентежити мене своєю присутністю. Дарма. Мені вже однаково, що вони всі думають. Я люблю торчка-бісексуала, як тобі таке, Ембер Гайд?»

В наш прогресивний час Адама, звісно, ніхто б за це камінням не побив, але й любов’ю його почуття жоден поважний Свідок Судного Дня не назвав би, лише збоченням. Хто б що не подумав, а це була не просто хіть людини, яка роками мала «секс» лише з власною правицею. Тоді було б набагато простіше. Все сталося б учора і, найімовірніше, на цьому б і закінчилося. Але тут, на жаль, щось більше, отже доведеться розгрібати цілу купу проблем, які Девід Річардс, більш відомий, як Мунбьорд привніс із собою в його життя.

Подумки, Адам вже розпрощався зі своєю репутацією, посадою, «Прихистком». Цілком імовірно, що його тепер узагалі зі Свідків Судного Дня попруть. Нехай. Він усе відпустив. Надто довго він докладав стільки зусиль, щоб бути для всіх хорошим. Аж поки не вигорів. Криза середнього віку дуже помолодшала. Може тому, що за умов поганої екології та постійного стресу, мало в кого з нинішніх тридцятирічних є шанс протягнути довше шістдесяти років?

Зібрання скінчилося, Кейн підвівся, взяв дружину під лікоть та демонстративно залишив залу, хоч раніше завжди підходив до Адама, вітався й розпитував про потреби церкви. Зате підійшла місіс Пендлтон, сухенька, пожовкла, в темно-синій вовняній сукні, руки ледь помітно тремтять.

— Вам зле, отче Адаме? Ви часом не захворіли? — В голосі старої звучала непідробна стурбованість. Придивлялася уважно, підсліпувато.

— Трохи застудився, все гаразд, — Адам змусив себе привітно всміхнутися, відчувши укол провини за те, що погано думав про цю жінку.

— Вам би у відпустку, отче. Кудись на південь, на сонечку погрітися. А то ви такий блідий, худенький.

— Може, й поїду.

«Махнути б кудись із Девідом, але він прикутий до цього міста, своїх кредиторів та дилерів».

— Ну, бувайте, хай вас Бог береже, — сказала місіс Пендлтон та потрусила до виходу. А Адам лишився наодинці з думкою про те, якою простою та звичною стала для нього брехня. Хоча, не так вже він і збрехав. Хіба він не хворий? На всю голову. Ще думав про те, як він збайдужів до всього — навіть не спитав, як почувається містер Пендлтон, в якого нещодавно стався інсульт.

***

Мунбьорд, прокинувшись, ще довго валявся в ліжку, потягувався замріяний, млосний. Кожна деталь учорашнього вечора: музика, яка лунала в машині, всі сказані слова, дотики та відчуття спливали в пам’яті, викликаючи щасливу усмішку. Адам Бенкс, такий правильний, суворий, неприступний, у своєму чорному вбранні, немов той крук, тремтів у його обіймах і цілувався, як востаннє в житті. Востаннє… А що, як він уже пошкодував і сто разів прокляв себе за цю слабкість? «Та ні, він ще той відчайдух. Адам не пошле мене тільки через страх осуду. І він — людина слова», заспокоював себе Дейві. Але на недільну службу вирішив не йти. «Треба дати Адамові трохи зібратися з думками. До того ж, схоже, що в нього й через мене проблеми. Не варто дражнити гусей».

Мунбьорд намагався пригадати, коли востаннє йому було так легко на душі. Мабуть, коли ще була жива Шеннен і вони слухали музику та розповідали один одній сороміцькі анекдоти в її затишній квартирці. Вона була так само щаслива того вечора перед зникненням, як Дейві зараз. Пила вино, танцювала зі своїм котом, цілуючи його в рожевий ніс, наспівувала, сміялася та казала, що зовсім скоро все зміниться.

— Я поїду звідси далеко-далеко й розпочну абсолютно нове життя.

— Щоб розпочати нове життя, треба чимало грошенят, сонце.

— Скоро вони в мене будуть, повір. Якщо ти побажаєш мені удачі, в мене все вийде і я зірву великий куш.

— Я, звісно, бажаю, але... Ти поїдеш і кинеш мене тут самого?

— Птасю, дурненький, ну як я можу тебе покинути? Я заберу тебе до себе.

— До чарівної країни Оз?

— Так, до країни Оз, до Смарагдового Міста.

— Головне, дорогою не заснути на маковому полі.

— Коли прямуєш до щастя, спати геть не хочеться. Будьмо!

А десь у далекому космосі вже заходилася глузливим реготом її нещаслива зірка.

Дейві Мунбьорд теж народився під нещасливою зіркою, як, мабуть, усі небажані діти, але думати про свою лиху долю зараз зовсім не хотілося. Краще поринути в непристойні фантазії та спогади. Вчора він чимало дізнався, наприклад, що в Адама дуже чутливі вуха, а шкіра на шиї ніжна, як у дівчини, тільки поцілуєш, вже й синець готовий. Ну й ще дещо… Дейві пошло захихотів. А скільки відкриттів попереду! Якщо все не зірветься, як завжди. Ні, навіть не думати про таке! Мунбьорд водив по своїх грудях кінчиками пальців, уявляючи, що це тонка, піаністична рука Адама пестить його, але наскрізь протруєний організм натякав, що час вже й поправитися. Довелося змусити себе встати, та полізти до схованки, де зберігався «недоторканий запас». Приготування не зайняли багато часу. Вганяючи голку в свою бувалу вену, Дейві думав, що, якщо Адам таки погодиться бути з ним, це буде неабияким авансом з його боку. «Я ніколи не буду вартим його».

Треба щось робити. Розраховуватися з боргами, лікуватися. Тоді йому, можливо, вдасться умовити Адама поїхати разом не до його рідного містечка, а кудись, де їх обох ніхто не знає. І тоді Девід не почуватиметься поруч із ним таким брудним нікчемою.

Час змінювати життя. Зупинитися на самому краєчку прірви, саме зараз, коли з'явилася людина, ладна простягнути йому руку. Але все впирається в одне велике «але». Гроші. Бакси. Зелені. Бабулєси. Купило. Лавандос. Капуста. Кеш. Папірці, на яких написано 'In God We Trust', але не згадується ім'я цього «бога» — Мамона. Саме йому вклоняється більшість людей. Крім, хіба що, Адама Бенкса, безсрібника не від світу цього. Дейві колись читав в одній статті, що під час дослідження, проведеного Массачусетским університетом, мало не на 90% доларових банкнот, було знайдено сліди кокаїну. Тобто, якщо перенюхати силу-силенну баксів, теоретично можна зловити легенький кайф. Хто б там що не казав, гроші пахнуть. Запах мають специфічний: трохи пудровий, книжковий, пиловий, масний, солодкуватий. Якщо ж висловлюватися фігурально, вони добряче смердять сіркою. Тим не менш, нема в світі нічого бажанішого, бо вони, курва, вирішують безліч проблем. 'No money — no funny, honey', казала колись покійна мамця і йшла невідомо куди, щоб повернутися під ранок. Для її непутящого сина, гроші — це воля. Можливість викупити свою дупу в Расті та зробити своєму стражденному наркоманському організму жорсткий детокс. Потім психотерапія, програма... скільки там кроків? Десять? Дванадцять? Та хоч хуядцять, їх треба зробити. Не задля того, щоб бути гідним Адама, цього Мунбьорд ніколи не досягне. Щоб не бути для нього ганьбою, тягарем. «Так, я наробив чимало помилок, але ж я змінився, це лишилося в минулому», казатиме він, якщо хтось йому чимось дорікне. Питання тільки в тому, де ці кляті гроші взяти? В Адама — не варіант. По-перше, навряд чи його більш ніж скромні (а які вони можуть бути?) заощадження потягнуть на потрібну суму. По-друге, якщо він візьме гроші в Адама, їхні стосунки, отруїть сумнів: а чи не заради цієї допомоги Дейві його спокусив? Цього не можна допустити. Треба самому вирішувати свої проблеми, довести, що він ладен іти на жертви і може відповідати за своє життя.

Отримавши дозу, організм оживав. У шлунку забурчало, захотілося їсти. Дейві пішов на кухню, насипав у піалу жменьку пластівців, залив помаранчевим соком і з меланхолійним виглядом усе це перемішував. Що йому треба було сьогодні зробити? А, він хотів перебрати речі Томмі в пошуках хоч якоїсь зачіпки. Не хотілося вірити, що з ним сталося щось погане. Мабуть, знайшов собі нового хахаля, та й завіявся з ним. Або поїхав до матері, канючити гроші, чи просто трохи віджертися на домашніх харчах. Потім повернеться, коли Мунбьорд сплатить оренду за них обох (цікаво, чим? Натурою хазяйка не візьме) і такий: «Дейві, бро, вибач, я все віддам. Щоб мені з місця не зійти!». І тягнутиме з цим нескінченно.

Взявши піалу, Девід попрямував назад до кімнати, всівся за стіл Бодігана і копирсався потихеньку в його барахлі. Хоч би якийсь нотатник! Нічого дивного, хто зараз має записника з контактами? Все в смартфонах. Потріпана збірка оповідань Селінджера в м’якій палітурці, гейський порночасопис, чотири маленькі світлини, зроблені в фотокабінці — Томмі обіймає Шеннен і сяє білосніжними зубами, дівчина в кожному кадрі робить якісь смішні гримаски. Дейві зітхнув. А ось під конвертом зі світлинами знайшлося дещо цікаве — біло-рожевий флаєр клубу Cursed Angels, на звороті якого було нашвидкуруч записано мобільний номер і підпис: «Артур». «Чи не той це Артур — великий Ескалібур, він же містер Каїнова Мітка? Ім’я звісно не таке вже й рідкісне, але Моллі казала, що Бодіган з ним наче шпекався, тож навряд чи це збіг». Мунбьорд поки відклав флаєр. В наступній шухлядці столу виявилася купка дешевих позолочених прикрас — ланцюжки, перстні. Томмі любив такою чухнею обвішуватися, мов різдвяна ялинка. Мабуть, уявляв себе при цьому крутим репером. А серед біжутерії валялася маленька чорна флешка. Не чекаючи побачити там щось цікаве, Дейві вставив її в роз'єм. Єдиний відеофайл, назва — просто набір цифр. Мабуть, порнуха якась. Коли Мунбьорд запустив його, то мало не вдавився пластівцями. Щодо порнухи він не помилився, але які там були дійові особи! В дорого обставленій кімнаті, чи готельному номері, на величезному ліжку самозабутньо злягалися три тіла: два чоловічі, темне та світле, молоді, спортивні, гарні, а між ними металося тендітне жіноче. Полум’яне волосся дівчини липло до спітнілих грудей коханців, які тягнули її, кожен до себе, немов собаки шмат м’яса. Раз чи два вона поглянула в бік камери, безсоромно, мало не глузливо, ніби знала, що вона там. Білий чоловік схопив її за коси та грубо розвернув до себе. Дейві впізнав усіх трьох. Він не хотів дивитися далі, але все одно чомусь витріщався в монітор, схопившись за голову. Йому здавалося, що ось-ось станеться щось жахливе, що дівчину вб'ють просто перед камерою. Але хлопці скоро облишили її та, навіть не перепочивши, зайнялися один одним. Схоже, вони були під дією якихось речовин.

«Отакої! Містере Каїнова Мітко, якщо зраду дружини з жінкою чи навіть двома вам би, може, ще пробачили (хоч скандал був би знатний), то таке точно поховає вашу кар’єру. Можете скільки завгодно казати, що це діпфейк, неприємний осад усе одно лишиться. Як то кажуть, «дружина Цезаря має бути поза підозрою»»

Мунбьорд нарешті вимкнув паскудне «кіно» і довго сидів нерухомо, обмірковуючи побачене.

«Шеннен, люба, пробач, якщо можеш. Тобі це відео вже ніяк не зашкодить, а для мене воно може стати перепусткою в нове життя. Кейн — мій великий лящ і я не дозволю йому зірватися з гачку. Так, ризик величезний і я цілком можу закінчити так, як ви з Томмі, але я маю поставити все на цю карту».

Якби Дейві хоч трохи цінував своє життя, може, він би ще подумав. Але він не мав чого втрачати і бачив перед собою тільки мету — суму, яка стала цілком конкретною, після того, як він погуглив прайси популярних наркологічних клінік. Вона не надто болісно вдарить по кишені містера Кейна. Рука потягнулася за біло-рожевим флаєром, у той час, як інша вже намацувала телефон. А чого час марнувати? Лови рибку, поки ловиться.

***

— Татку, ходімо, поглаємо надволі!

П’ятирічний Кріс, біленький, як його мати, жбурнув у Марка строкатим м’ячиком. Той упіймав та всміхнувся.

— Ну гаразд, ковбою.

Може, Марк Кейн і не дуже хороший чоловік, але батько ідеальний. Принаймні, сам він так вважав. Він невтомно працював увесь тиждень, заробляючи гроші для своєї родини, але неділя — це святе. Її він завжди присвячує Церкві та дітям. Окрім Кріса, Марк мав ще дворічну донечку Бекі. Він не хотів проґавити жодної миті їхнього дорослішання, намагався проводити з ними якомога більше часу, тому, як би не хотілося відпочити в цей єдиний вихідний, просто повалятися в шезлонгу з газетою та пивом, чи подивитися серіал, якщо діти прагнуть його уваги, він її приділятиме.

Кріс заливався дзвінким сміхом кожного разу, як Марк падав у траву, не спіймавши м’яч, тож він падав навмисно, щоб його повеселити, бруднив білі штани та сорочку-поло зеленим соком — відпереться. Сміявся сам і почувався малим хлопчиськом. Безневинне дитинство… Часом, Марк ловив себе на думці, що хотів би туди повернутися. Власні діти надають таку можливість. Хлоя стояла на ґанку і замиловано спостерігала за чоловіком та сином, забувши всі образи. За такі миті Маркові можна пробачити все. Такий чудовий сонячний день, як у рекламному ролику йогурту, чи ще якоїсь чухні. Ідилія. Але Фортуна — ще та курва, ніколи не знаєш, коли вона повернеться до тебе задом. Часом вона буває нещадною не тільки до бідолах на кшталт Дейві та Шеннен, але й до молодих мільйонерів та перспективних політиків і вже готова підсунути Кейнові величезну свинюку.

Мелодія госпелу «Громадяни неба» лунала гучно й вимогливо, Марк не хотів брати слухавку — всі його ділові партнери знають, що в неділю його не варто турбувати, але якесь передчуття все-таки змусило. Номер був незнайомий.

— Алло.

— Добридень, Артуре. Чи то пак, містере Кейне.

Очі Марка забігали, він поглянув у бік ґанку. Хлоя, на щастя, вже пішла.

— Хто ви?! Чого вам треба? Звідки у вас мій номер?

— Я палкий прихильник вашого величезного… таланту. Нещодавно до мене потрапив чудовий фільм із вами у головній ролі. На жаль, він був без назви, але я б назвав його «Солодкий трикутничок».

«БЛЯТЬ!»

— Скільки там було пристрасті, самовіддачі! Який артистизм! Яка… глибина.

Голос нудотно солодкий і такий знайомий… Треба просто сказати, що він не розуміє про що йдеться й кинути слухавку. Ніхто нічого не доведе. Марк казатиме, що відео — фальшивка, купить безліч експертів, які підтвердять, що це монтаж, комп’ютерна графіка, його двійник, будь-що! Він викрутиться, як завжди викручувався з найрізноманітніших негараздів. Ніхто не повірить, що він… Але Кейн лишався на лінії, слухав мовчки, потопав у цьому голосі, немов муха в ожиновому варенні.

— Чого тобі треба, вилупку? — Нарешті прохрипів він.

— Того ж, чого й будь-якому відданому фанату — я прагну зустрічі зі своїм кумиром. Ну й, може, отримати від нього щось на пам’ять. Скажімо, автограф. Бажано на чеку. За це я, навіть, ладен відірвати від серця «кумедне домашнє відео», яке мене так потішило і віддати його вам.

— Татку! Ну та-а-атку! — Нив Кріс.

— Крісе, я дуже зайнятий. Йди додому, — огризнувся Марк, прикривши телефон долонею.

— Але ж сьогодні неділя…

— Йди додому, я сказав!

Хлопчик налякано відсахнувся, закліпав очима, не розуміючи, чим завинив, чого тато раптом так на нього розсердився. Потім побіг до будинку.

«Мерзото, я тебе вб’ю!»

— Містере Кейне, агов! Ви ще тут?

— Хто ти, сучий сину?!

— Можете звати мене… Піт.

— Звідки в тебе відео?

— Неважливо. Коли я отримаю те, що мені треба, присягаюся, ви більше ніколи про мене не почуєте.

Кейн знав, що рано чи пізно це станеться, відео знову спливе. Та руда сучка Елайза, як її не били і що з нею не робили, до останнього повторювала: хлопець ні до чого, він навіть не знав про камеру в номері, це була лише її ідея, спільників не було, копій відео не існує. Але Марк не вірив. Чим більше часу минало з того… інциденту, тим більше він втрачав спокій. Тоді вирішив знайти другого учасника їхніх розваг. Його люди довго вистежували Бодігана і врешті-решт упіймали в сусідньому містечку, куди він тепер їздив «працювати». Треба було дізнатися де він живе, вдертися туди та добряче все обнишпорити, але ці бовдури на радощах накинулися на клятого педика та спробували затягти до машини. Хто ж міг уявити, що він виявиться настільки сильним, що відіб’ється від трьох чоловіків і драпоне? Шукай тепер вітра в полі! І ось виявляється, що в цих курв був ще один спільник. Скільки ж людей знають про це відео?!

— Чуєш ти, потворо, якщо хтось, бодай одна жива душа, дізнається про цей запис, присягаюся, ти благатимеш про смерть. Ти проклянеш той день, коли тебе хвойда народила.

Глузливий сміх у слухавці.

— Маркусю, ну що ти такий жадібний, аж синій? Красою ділитися треба! Я завжди вважав, що мистецтво має належати всім. Особливо, коли йдеться про шедевр кінематографу. Ваша дружина здалася мені людиною, що має естетський смак, тож, напевне, оцінить. І в Церкві будуть раді дізнатися, як ви любите ближніх.

У Церкві… І тут Кейна наче струмом вдарило. Він згадав, де чув цей голос. І коли він чув його востаннє — вчора. «Що я можу для вас зробити, щоб спокутувати свою провину?..» Білява паскуда, приятель отця Адама. Пазл склався.

«Це змова! Хтось під мене копає! Їх усіх підіслали. Він ходив до «Прихистку», щоб підібратися до мене! Стежив. Може й цього притрушеного Бенкса вже обкрутити встиг. Пастор не був у справі — ми знайомі дуже давно, Адам стільки про мене знає, що записав би будь-яку мою сповідь і вже щось від мене вимагав, але тепер я не знаю, що й думати… Може, ця наволоч вже і його чимось шантажує. Хто все це організував, ХТО?! Та будь-хто міг, я багато кому немов кістка поперек горла».

— Я знаю хто ти і незабаром знатиму, де ти живеш, — просичав Кейн.

— Ой, боюся! Схоже, мене попалили! Не варто мені погрожувати. Не знаю, що ти зробив із моїми друзями, точніше, здогадуюсь, але зі мною такий номер не пройде. Я добряче підстрахувався. Гадаю, нам краще зустрітися та спокійно все обговорити, як дорослим діловим людям. Я не маю наміру руйнувати твоє життя, хоч ти на це й заслуговуєш.

Кейн довго мовчав, доки, нарешті, не видохнув приречено:

— Де й коли?