Moonbird

I have forgiven Jesus

For all of the love

He placed in me when there’s no one

I can turn to with this love

Пісня ‘I Have Forgiven Jesus’, з репертуару Морріссі.

Девід не прийшов до церкви у понеділок. Так само, як і у вівторок та середу. Спочатку Адам думав, що Мунбьорд вирішив дати йому трохи часу на роздуми та не нав’язуватися, (що було якось зовсім на нього не схоже) чи, може, зайнятий. Потім почав непокоїтись. Найгіршим було те, що вони не встигли обмінятися телефонами. Він не хотів давати Дейві свій номер, бо уявляв ці дзвінки серед ночі з метою розповісти черговий непристойний сон за його участю. Всі прочани «Прихистку загублених душ» мали мобільний пастора, крім Мунбьорда, тобто, навіть Адам ставився до нього з упередженням. Девід знав тільки стаціонарний номер церкви, але дні минали, а він не телефонував.

Натомість зателефонувала місіс Пендлтон і тремтливим голосом повідомила, що її чоловік помер. Діти, які мешкали в іншому штаті, вже виїхали до неї, але поки що вона була сама, цілковито розгублена і не знала, що робити. Адам узяв на себе весь клопіт: організацію прощальної церемонії, на якій виголосив зворушливу промову, похорону, всі витрати. Він усюди супроводжував удову і підтримував, як міг. За ці кілька днів отець Бенкс так закрутився, що геть забув про Девіда. Коли ж той не прийшов ані на зібрання наступної неділі, ні на сповідь наступного тижня, йому стало страшно. «Може, Девід вирішив не псувати мені життя і більше не приходити? Він міг і до такого додуматися. Який же він усе-таки дурний… Спокійно, я знаю, де він живе».

І Адам поїхав увечері до Мунбьорда. Довго кружляв його районом і ніяк не міг знайти потрібний будинок. «Перед ним, наче, дерево було? Високе таке, старе. Я зупиняв біля нього машину». Адам не був упевнений, що знайшов те, що треба. Він вийшов з автівки і вдивлявся в темні вікна. Мабуть, треба чекати поки Девід повернеться. Але він міг піти на всю ніч, що ж тепер стирчати тут мало не до ранку? Адам вирішив, що краще поїздити містом та пошукати.

Він намагався пригадати все, що Девід розповідав про свою «роботу» і пам’ять підкинула назву — Cursed Angels. У цьому клубі Мунбьорд іноді чіпляв клієнтів. Біля нього Адам сполохав того бугая, який бив Дейві, після чого вони поїхали на їхнє єдине, поки що, рандеву.

***

В Cursed Angels вечірки майже щоночі, ніколи не закінчується брудний карнавал. Різниця лише в тому, що одні вечірки для всіх, хто може сплатити за вхід, інші — для обраних. Цієї ночі була перша, порівняно безневинна, костюмована, але костюм був необов'язковим. Адам заплатив за вхід (довелося вигребти всю готівку, яку він мав при собі) і отримав на зап'ясток штампик у вигляді фігурки оголеної дівчини з крильцями. «Новенький?», спитав із паскудною посмішкою охоронець, пропускаючи Адама всередину, «Щось я тебе тут раніше не бачив. Зачотний костюмчик!». Адам пробуркотів собі під носа щось незрозуміле. Лише опинившись у неоновому світлі, серед яскраво вдягнених хлопців та дівчат, які вихилялися на танцполі під якийсь простенький електроклеш та кидали на нього здивовані, трохи насмішкуваті погляди, Адам зрозумів, що знову забув про свій пасторський комірець. Хотів було зняти його та сховати в кишеню, але потім вирішив, нехай вже так і буде. «Що вдієш, косплеїтиму фетішного священника».

Девіда ніде не було видно. Треба в когось спитати про нього, але Адам ніяк не наважувався. Востаннє він був у такому місці під час свого гріхопаломництва, тоді було цікаво й бентежно. Зараз, замість приємного збудження, він відчував дискомфорт, хотілося швидше піти. Цей світ не був ворожим, але він був незрозумілим та чужим. Незнайомі люди торкалися Адама, пускали бісики, намагалися затягнути в танок. Якась дівчина в костюмі піратки налетіла на нього, безцеремонно обійняла, як старого приятеля.

— Привіт! Чого такий похмурий? Мене звати Сабріна. Сабріна Лібертіна. А тебе як?

— Адам.

— Рада знайомству. Ходімо, вип’ємо чогось. Чи спочатку потанцюємо?

Адам геть розгубився.

— Взагалі-то, я шукаю свого друга. Девід Мунбьорд, може знаєте?

Дівчина, ледь помітно скривилась та прибрала свою засмаглу руку з адамових плечей.

— А, зрозуміло. Дейві тут кожен собака знає. Сьогодні я його не бачила. Між іншим, тут є штучки погарячіше.

— Ви не знаєте, як із ним зв’язатися?

— Гадки не маю. В бармена спитай.

Сабріна розвернулася та пішла геть. Адам пошукав поглядом бар. За стійкою стояв зовсім юний хлопець зі слідами від прищів на щоках. Девід колись щось розповідав на сповіді про свого знайомого бармена, як же його звали?

— Генк?

— Я не Генк, я Фред, — сказав бармен, ніби виправдовуючись і вказав на свій бейджик, який Адам одразу не помітив, — сьогодні не його зміна. Генкові щось передати?

— Ні, дякую. Ви часом не знаєте, де я можу знайти Девіда Мунбьорда?

Бармен похитав головою.

— Хотів би я знати, де Мунбьорд. Якщо з’явиться, передай йому, любчику, що Расті — це я, палає бажанням обговорити з ним деякі моменти нашої співпраці.

Адам озирнувся на голос і побачив перед собою огрядного чоловіка років тридцяти п’яти. Поруч із ним стояла вродлива жінка, приблизно такого ж віку, повненька, з ямками на щоках та курила сигарету в довгому мундштуці.

— Нащо вам Дейві? — Спитала вона.

— Я… його друг. Він давно не дає про себе знати, тож я…

— Він заборгував мені купу грошей. Якщо ви з ним такі друзі, може сплатиш за нього? — Перервав Расті. Жінка смикнула його за рукав

— Припини, Расті, чого ти на хлопця наїжджаєш. — Вона м’яко, з розумінням всміхнулася Адамові. — Ви посварилися і він слухавку не бере?

— В мене немає його телефону. І ми не сварилися. Просто я хвилююся за нього.

— Кажете, друг, а номеру не маєте.

— Я вас дуже прошу, міс…

— Моллі, просто Моллі.

— Можна я лишу вам свій номер? Якщо побачите десь Девіда, скажіть йому, щоб одразу набрав Адама. Або нехай приходить, він знає куди.

— Добре, диктуйте. Я не бачила Дейві десь тижні зо два, телефону його в мене теж немає, але, якщо я його десь стріну, одразу передам.

Моллі дістала з сумочки смартфон та зберегла номер Адама.

— Дуже вам дякую.

— Прошу... отче.

Щоки Адама спалахнули, він потиснув оксамитову ручку Моллі, попрощався та поспішив геть.

— Красунчик! — Усміхнулася вона, мружачи зелені лисячі очі від диму. — Якщо це хлопець Птася, то в нього збіса гарний смак.

— Та де там! Він на чаплю схожий, — пирхнув Расті та побіг вітати якогось vip-клієнта.

Моллі згадала, як Дейві, під час їхньої останньої розмови, казав що запав на чоловіка, якого називав «святим» і «практично янголом». «Трясця! Чи це не він був? Він, що, справді священник?! Отакої! Це таки тягне на сюжет для Браяна. Треба зателефонувати Птасю». В Моллі був телефон Мунбьорда, просто вона не хотіла давати його Адамові, хто зна, чи він насправді його друг, чого вона має повідомляти першому-ліпшому таку інформацію? Вона знайшла ім'я Дейві в контактах, натиснула кнопку виклику. «Абонент поза зоною досяжності. Ви можете лишити повідомлення після звукового сигналу…»

Перед тим, як їхати додому, Адам повернувся до району Девіда і ще трохи постояв під його будинком. Вікна лишалися темними.

«В цьому клятому місті часто зникають люди, без сліду, ніби їх ніколи й не було. І ніхто їх не шукає, якщо це такі нікому не потрібні сироти, як ми...»

***

Вночі Адам місця собі не знаходив, довго не міг заснути, крутився, коли ж його нарешті здолав важкий, тривожний сон, йому наснилося жахіття. Девід поранений сидів притулившись спиною до стовбура старої акації біля свого будинку. Він був схожий на святого Себастьяна, яким його зображають на картинах, тільки стріл не було, лише безліч ран у грудях та животі, з яких струменіла кров. Адам впав поруч із ним на коліна, схопив за плечі, а Дейві підняв голову, всміхнувся своєю трохи винуватою усмішкою і сказав: «Не хвилюйся, все гаразд. Краще ніж будь-коли». Прокинувшись у холодному поту, отець Бенкс навіть не вмився й одразу поїхав до Мунбьорда. Знову не заставши його вдома, написав записку («Зателефонуй мені, будь ласка, щойно прочитаєш це». Телефон, підпис), та хотів залишити її на вікні, прититснувши каменем, щоб вітром не здуло. Він став навшпиньки, аж раптом за спиною пролунав обурений жіночий голос:

— Що це ви тут робите?

Адам озирнувся і побачив перед собою немолоду пані з неприємним обличчям, сірим та щокастим, ніби з тіста виліпленим. Витрішкуваті очі дивилися з гнівом, руки вперті в боки.

— Вибачте, мем, я хотів лишити записку своєму прочанинові, який тут живе. Я священник, отець Адам Бенкс.

Він простягнув жінці руку, та її неохоче потиснула. Ворожість змінила недовіра.

— Ви про Річардса чи Броттігана?

— Про Річардса.

— Ніколи б не подумала, що він ходить до якоїсь церкви. Це — мій квартирант. Ви знаєте, що він накоїв? Втік, не сплативши оренду за два місяці! Спочатку один звалив, потім і другий за ним подався. Поспішали так, що покидали майже все своє барахло, тільки техніку забрали: ноутбуки, камери, освітлення. Що вже вони тут робили з усією тією технікою я й не знаю, може, порнографію якусь знімали. Якщо Девід з'явиться, передайте йому, що я звертатимуся до поліції.

— Не треба поліції, мем. Скільки він вам винен? Я сплачу за нього.

Жінка назвала чималеньку для Адама суму, але той одразу перевів гроші на її банківську картку. Та стала значно привітнішою і пообіцяла передати Девідові записку, якщо він прийде по свої речі.

***

Адам повільно їхав додому, дивлячись на дорогу порожнім поглядом. Тепер усе стало зрозуміло. В Девіда купа боргів, йому погрожували, навіть били і він вирішив просто від усього цього втекти. Тікати від проблем, замість того, щоб намагатися їх вирішити — цілком у його дусі. Адама ж він залишив із найкращими намірами, якими, як відомо, викладено шлях до пекла. Вирішив звільнити його від себе.

«Не хочу втягувати тебе… вішати на тебе свої проблеми».

Що ж…

Де його тепер шукати? Чи варто шукати того, хто хоче загубитись і зробив свій вибір? Головне, що Девід живий, просто поїхав. Він не залишив техніку, яка йому необхідна, адже він ще й вебкамом підзаробляє. Чи не вперше за час знайомства з Мунбьордом, Адам відчув сильну відразу до того, чим той займається. Не осуд, саме відразу. До нудоти. І злість. На нього, на себе, чи на людей, які Девіда в усе це втягнули та використовували, як їм заманеться? Саме втягнули, адже він був неповнолітнім, коли почав і не дуже усвідомлював, що робить. Мабуть, Адам сердився на всіх. Хоча, ні, злитися на Дейві в нього не виходило, Адам окремо сприймав хлопця та його гріховний спосіб життя, чітко розділяв їх. Девід хороший, нехай дурний, вульгарний, зіпсований, але все одно хороший, просто безталанний дуже. Його хотілося захищати, бачити вільним і щасливим. Гріх не є невід’ємною частиною особистості Девіда. Як би глибоко він не пустив коріння в душі, його можна вирвати та викинути геть. Адам сприймав гріх, як такого-собі паразита чи вірус, але як вилікувати того, хто не прагне зцілення?

***

Ввечері Адамові зателефонувала мати. Вони довго розмовляли ні про що, згадували всіх численних родичів, в кого які події в житті трапились: хто одружився, хто в кого народився, а хто помер. Перш ніж попрощатися, мати сказала, що він може повернутися додому коли схоче. «Ти ж знаєш, любий, ми завжди чекаємо на тебе. Всі будуть дуже раді. І робота для тебе знайдеться, Господь нагледить». Адам був радий її почути, але водночас зробив із цієї розмови висновок, що долю його вже вирішено — скоро в нього відберуть «Прихисток загублених душ». Так і сталося; в суботу приїхали отець Сіріл та отець Захарія зі ще одним старійшиною, якого Адам не знав — веселим гладеньким вусанем отцем Юджином та повідомили, що він має передати йому свою парафію. Чи то Марк Кейн таки поскаржився, чи інший хто підпаскудив, Адам так ніколи й не дізнався. Він сприйняв новину зі смиренністю, якої сам від себе не чекав, а коли наступного дня знайомив своїх прочан із новим пастором, відчув легку зловтіху, побачивши, як у першому ряду зблідла зазвичай рум’яна міс Гайд. І одразу ж його накрив пекучий сором за це почуття, бо в поросячих очицях Ембер на мить промайнув той самий відчай, що й у Девіда, коли той дізнався, що Адам скоро має поїхати.

Батьки ані словом не дорікнули Адамові, але він чудово розумів, що все-таки розчарував їх. Не впорався. Він сумлінно працював у батьковій конторі, намагаючись якнайшвидше вникнути в суть справи, приносити хоч якусь користь. В церкві був непомітним, ніколи не виходив свідчити, відмовився співати в хорі прославлення, хоч мав непоганий глибокий баритон. Зате Адам вирішував купу організаційних питань. Він шукав собі справ, щоб мати менше вільного часу. Дозвілля породжувало забагато спогадів та невеселих думок.

***

Влітку Адам відсвяткував тридцятирічний ювілей. У привітаннях усі бажали йому швидше знайти сімейне щастя. Батько все частіше натякав, що не годиться чоловікові парубкувати в такому віці, мати зітхала, що хоче онуків. Перспектива одруження не лякала, хоч і не надихала. Перед очима був приклад цілком вдалого шлюбу батьків, спогади про щасливе дитинство серед братів та сестер, Адам був не проти мати колись таку дружну родину. «Попрацюю трохи в батька, потім придбаю власний будиночок, одружуся, діти підуть і стану я взірцевим старійшиною. Як отець Сіріл... Трясця, ні!». Ця думка змушувала здригнутися. Ніколи він не буде таким, як отець Сіріл! Адам стане таким, як його батько Джошуа Бенкс — поважним паном у темному костюмі-трійці, завжди при краватці, заклопотаним, із непозбувною втомою в очах та мішками під ними. Він уже майже такий — з усіх шістьох дітей у родині, Адам єдиний, усупереч розповсюдженій думці, що сини більше схожі на матерів, був копією батька. Лишалося тільки набрати трохи ваги, в усіх сенсах.

Адам майже змирився з думкою про неуникне одруження, але не знаходив нікого собі до душі. Власне й не шукав. Він хотів, щоб його майбутня дружина, якщо вже не буде до неї пристрасті, була йому хоча б хорошою подругою. Хтось на кшталт Девідової Шеннен. Він потребував когось, хто хоч трохи поділяв би його інтереси, з ким було б про що поговорити, але розумів, що зустріти другу свою людину йому навряд чи пощастить. Точно вже не в церкві, а де ж тоді? Був лише один по-справжньому свій і все так по-дурному закінчилося, навіть не почавшись. Зникнення Мунбьорда водночас було болісною втратою і полегшенням. Адам то запевняв себе, що все на краще, то йому ставало настільки тоскно, що хотілося напитися. Насинячитися до ригачки, втрати свідомості, валяння в брудній канаві, повного самозабуття. Але він не міг зганьбити батьків ще й цим. Курити теж покинув. Якось, коли Адам тільки повернувся до рідного містечка, отець Сіріл покликав його на розмову тет-а-тет.

— Сподіваюсь, ти покинув курити, сину мій? Бо це неподобство.

Адам запевнив, що так, але Сіріл усе одно прочитав йому душерятівну лекцію, сенс якої зводився до того, що курець «беручи до рота цигарку, все одно, що робить мінет сатані». Адам терпляче вислухав цю маячню з кам’яним обличчям, а потім, у своїй машині, де його ніхто не міг почути, розреготався вголос. «Ти мав рацію, Девіде! Сіріл таки трохи сексуально стурбований».

Єдиним, що залишилося Адамові від колишнього життя, була музика, хоч він вже й не отримував від неї того задоволення, що раніше. Він не їздив кататися вечорами, побоюючись, що хтось із сусідів чи знайомих родини поцікавиться в батьків: «А куди це ваш Адам їздить увесь час?», тож музику слухав удома, в напівтемряві своєї кімнати, завжди в навушниках, ховаючи її від сторонніх вух. Деякі улюблені альбоми завдавали болю, бо викликали надто яскраві спогади про ту поїздку, та шалений димний поцілунок, від якого Адам зловив більший кайф, ніж від єдиного недолугого сексу в своєму житті. Але він усе одно слухав їх, з якимось мазохізмом, в безсилому розпачі, на репіті.

Звісно ж, він регулярно ходив сповідуватися. На щастя, не до отця Сіріла, а до іншого священника — старого, який був наставником ще його батька. І відверто розповідав про все, але ніколи не згадував, що цілувався з чоловіком і йому це сподобалось, що був ладен лягти з цим чоловіком у ліжко, просто не встиг, що кохав його. Не тому, що це здавалося Адамові якимось особливо брудним гріхом, навпаки, так само, як Девід Мунбьорд, він уперто не бачив у цьому гріха і не відчував цю любов, як тягар, який варто було б зняти з душі на сповіді.

***

Марк Кейн легко заприязнився з отцем Юджином. Звісно ж, він не міг бути з ним так само відвертим, як із Адамом. Власне, ні з ким вже не зміг би. Марк став дуже обережним і параноїдально підозрілим. Та й сповідуватися йому вже не було в чому. На його думку. Містер Кейн більше не зраджував дружину (ну, майже), не влаштовував наркотично-сексуальні оргії, відправив свою вже колишню коханку до іншого штату, відваливши їй величезного відступного. Час братися за розум, він надто ризикував, а втрачати ж є що. В клубі Cursed Angels щедрого, молодого та гарного «короля Артура», улюбленця тамтешніх завсідників, більше не бачили і лиш іноді хвойди всіх статей та гендерів згадували його з жалем. Ну й Расті, звісно, зітхав. Ще б пак, такий клієнт сплив невідомо куди! Тільки під час закордонних відряджень Марк Кейн дозволяв собі трохи відірватися, але перед тим його охоронці ретельно перевіряли кожен дюйм готельного номеру в пошуках прихованої камери чи якихось жучків. А ще він здригався від кожного телефонного дзвінка, очікуючи почути в слухавці голос Томмі Бодігана — єдиного вцілілого з банди шантажистів, який ще й досі десь бігає, чи іншого учасника тієї змови, про якого він ще не знав.

Хлоя Кейн мала б бути щасливою, але в її чоловіка, через змушене втримання, остаточно зіпсувався характер, тож приводів для сліз у неї і без його зрад завжди вистачало.

***

Адам знайшов Девіда у соціальних мережах, але його остання активність у фейсбук та інстаграм датувалася наступним днем після їхнього нічного побачення. Мунбьорд зник звідусіль. Поганий знак у цифрову епоху.

Кілька разів Адам Бенкс їздив навідати своїх колишніх прочан з «Прихистку», зупинявся на два-три дні в отця Юджина, допомагав йому в церкві, а вечорами тинявся нічними клубами, намагаючись дізнатися хоч щось про Мунбьорда. Навіть у вуличних повій про нього питав. Ті його вже почали впізнавати та посміювалися.

Іноді Девід снився йому. В цих снах вони коли кохалися, коли просто цілувалися, курили та розмовляли, останнє частіше. Що й не дивно, брак спілкування для Адама завжди був боліснішим, ніж відсутність сексу. Якось під ранок, на тій тонкій межі, яка відділяє сновидіння від реальності, коли розумієш, що бачиш сон і ось-ось прокинешся, але відчайдушно намагаєшся втримати його, зловити за хвіст, він спитав Девіда:

— І все-таки, куди ж ти запропав?

Той лише зададково всміхнувся.

— Яке це має значення? Мені там добре, я серед своїх, але тобі, містере Святеннику, туди поки що зась.

Весна 2024р.