Moonbird

Take me out tonight

Oh take me anywhere

I don't care, I don't care, I don't care

Driving in your car

I never, never want to go home

Because I haven't got one...

...There is a light and it never goes out

There is a light and it never goes out

Пісня 'There Is a Light That Never Goes Out' з репертуару гурту The Smiths

This is the car at the edge of the road

There's nothing disturbed, all the windows are closed

Пісня 'Day of the Lords' з репертуару гурту Joy Division

Гнів трохи вщух, але болісне відчуття несправедливості не відпускало. Музика лунала фоном і Адам не звертав на неї уваги. Він уже давно стільки не курив і його з незвички трохи нудило. Треба їхати за місто і гнати, гнати, гнати швидкісною трасою, поки не полегшає, або ця стара бляшанка не розвалиться до біса. Або не вирине з-за повороту величезна вантажівка і… Адам здригнувся, що за суїцидальна маячня сьогодні лізе йому в голову? Ні, зараз він поїде додому, допише завтрашню проповідь, прийме душ (неодмінно холодний) та ляже спати. Треба опанувати себе і виконувати свої обов’язки до кінця. Він передасть їх наступникові, введе його в курс усіх справ «Прихистку», познайомить з парафією і вже потім пошле все під три чорти. Нестерпно хотілося з кимось поділитися, тупо поскаржитися, щоб хтось вислухав. Ну, може, ще сказав: «Вони всі мудаки». Девід саме так і сказав би. Адам розсердився на себе. «Жалюгідний скиглій! Хіба ти перший, із ким вчинили несправедливо? Сина Божого взагалі розіп’яли ні за що. За все хороше. Ще й питання, чи так вже несправедливо тебе звинувачують?.. Несправедливо! Кейн сказав, що я зловживаю грошима з церковної скарбнички, а я ж не поклав до власної кишені ані цента!»

Раптом, периферійним зором, Адам побачив, що у вузькому проході між двома будинками, повз які він проїжджав, хтось вовтузиться. Він зменшив швидкість і дав трохи назад. Наскільки можна було роздивитися у напівтемряві, невисокий, але кремезний чоловік трусив та бив біляву дівчину. Не роздумуючи, Адам натиснув на гальмо й вискочив із машини.

— Що ви робите?! Я викликаю поліцію!

Виявилося, що жертвою нападника була не дівчина, а його найпроблемніший прочанин. Вмить оцінивши ситуацію, вибивайло з клубу Cursed Angels вирішив, що впоратися з двома без зайвого галасу буде важче, облишив Дейві та зник у темряві. Адам підбіг до Мунбьорда, який сповз на асфальт і сидів, спершись спиною об стінку.

— Девіде, з тобою все гаразд?

З носу хлопця струменіла кров, але він широко всміхнувся.

— Все чудово, отче. Ви мене врятували!

— Та я ж нічого не зробив, просто з’явився.

— Але як вчасно! Ви — мій супергерой. Хотів би я бути вашим помічником, щоб ми з вами були, типу, як Бетмен і Робін, боролися зі злом удвох. Із нас вийшла би просто команда мрії. Прістмен та Курва-бой поспішають на допомогу! В кожного супергероя має бути суперпомічник. Я, звісно, не супер, але…

Адам колись десь почув, що кожне місто має такого супергероя, на якого воно заслуговує. «Якщо я — супергерой цього міста, то можна йому лише поспівчувати», думав він, допомагаючи Дейві підвестися. Схоже, той був напідпитку, серйозно травмованим не виглядав і весело молов свої звичайні нісенітниці. Цього разу Мунбьорд був одягнений не в пальто, а в косуху, знайдену, ймовірно, на тому ж смітнику та розмальований ще гірше, ніж зазвичай. «Напевне, з вечірки йшов. Чи на вечірку, хто його розбере».

— Ходімо в машину, треба обробити рани. Може відвезти тебе до лікарні?

— Ні, кажу ж, усе гаразд.

З цими словами Дейві похитнувся та ледь не впав, довелося його підтримати.

«Адам мене торкається! Заради цього варто було отримати духопеликів від Бена!», думав Мунбьорд. Він хотів було заспокоїти Адама, що в нього просто кров із носу пішла (Бенові сказали не псувати обличчя, тож він бив не по ньому), з Дейві таке часто траплялося, бо нюхав усіляку гидоту, але перспектива побути трохи пацієнтом святого отця була надто спокусливою.

В машині Адам дістав аптечку, витер Дейві кров з обличчя, обробив спиртом «рани», яких не бачив, але постраждалий вказав де вони, нібито, були.

— Зараз поїдемо до відділку. Це не жарти, на тебе скоїли напад, треба зняти побої.

— Ні! — Скрикнув Дейві. — Я ж казав, що не хочу мати справу з поліцією. До того ж, я сам винен, отримав по заслузі.

— Що значить «по заслузі»? Що б ти не скоїв, це не виправдовує самосуд. Ця людина порушила закон і має за це відповісти.

— Будь ласка, благаю вас, отче, не треба. Не так вже й сильно він мене побив. Бувало й гірше, повірте мені. Наприклад, нещодавно одному клієнту закортіло пограти в Червону Шапочку та Сірого Вовка. Я був Червоною Шапочкою, він робив вигляд, що зараз проковтне мене, роззявив пащеку, та як гризоне за обличчя! Он, бачите, садно на лобі ще досі не загоїлося, доводиться тоналкою замазувати.

— Жах.

— Ну, могло б бути й гірше, він міг вкусити за щось інше. Нічого не вдієш, така в мене роботка ризикована. — Дейві захихотів, а потім різко замовк та витріщився на Адама. — Що це з вами, отче?

— А що таке?

— Ви виглядаєте абсолютно, тотально забембаним! — І, про всяк випадок, додав, — Це я фігурально.

Священник криво всміхнувся.

— Власне, так воно і є. Важкий був день, вечір не краще. І поза церквою я просто Адам, без «отче», гаразд?

— Добре, Адаме. Ви дуже блідий і кола під очима такі, ніби вас усю ніч по якихось притонах тягали. Ой, вибачте. Все одно ви збіса гарний чоловік. І настільки ж добрий.

— Девіде, припини. Це не так.

«Ні, продовжуй! Кажи щось. Я хочу почути хоч щось хороше, хоч від когось! Ти єдиний, хто не бачить у мені невдаху».

Адам Бенкс ніколи не вважав себе показним, чи, прости Господи, сексуальним. Нездорова худорлявість, задовга кадикаста шия, вилиці, якими можна порізатися, крупний ніс, широкий рот. Очі, щоправда, великі, сіро-блакитні, але вони краще пасували б до обличчя гарненької дівчини ніж чоловіка. Ніхто ніколи не дивився на нього з таким обожнюванням, як Дейві Мунбьорд. Адам до такого не звик, це бентежило, але було несподівано приємно. Він зніяковіло відвів погляд. Дейві мовчав і ніби прислуховувався до чогось, аж раптом мало не підскочив на пасажирському сидінні.

— Курва! Це, що, блять, Нік Кейв, 'Loverman'?!

Адам згадав, що не вимкнув магнітолу, а лише прикрутив звук і вона весь цей час тихенько грала собі. Тепер, коли Нік Кейв заволав приспів, її стало чутно.

— Ну, так...

— Благаю, скажіть мені, що це не радіо, що ця пісня тут не випадково.

— Ні, це CD, альбом 'Let Love In'. Так, я таке слухаю.

— Ви мене приємно дивуєте! Тепер мені страшенно цікаво, що ще вам подобається. Ні, мені конче необхідно поритися у ваших дисках! Можна?

І, не встиг Адам щось сказати, як Дейві, не дочекавшись дозволу, поліз у бардачок та витяг звідти стос компакт-дисків. Далі кілька хвилин довелося вислуховувати його радісний вереск:

— Уі-і-і-і-і, The Smiths! Обожнюю їх, хоч Морріссі, як на мене, ще той мудак. Але талановитий. The Cure, ‘Pornography’! Цікаві у вас вподобання, як на священника. Joy Division, 'Unknown Pleasures'! Йє-є-є! Один з моїх улюблених. Можна поставити?

— Валяй.

Дейві запхав диск у програвач, ввімкнув та підспівував п’яним голосом:

— I’ve been waiting for a guide to come and take me by the hand. Could these sensations make me feel the pleasures of a normal man?

Оскільки в крові Мунбьорда вже вирував цікавий коктейль різноманітних речовин, однієї «викрутки» та ковтка мартіні, випитих у клубі, вистачило, щоб його потягло на співи. Адам не знав, як на все це реагувати, тож просто мовчав і нічого не робив. І тут він помітив, що коли Дейві копирсався в бардачку, звідти випала пачка цигарок. Треба було якось непомітно прибрати її. Пізно.

— Адаме, це хтось у вас забув?

«Навіть не припустив, що це я курю. Ти про мене надто хорошої думки».

— Ні. Це мої.

«З такими прочанами, як у мене не те що курити почнеш — забухати недовго».

— Я здогадувався. Кілька разів відчув від вас запах диму, але думав, може, здалося. — Дейві потрусив пачку, заглянув усередину. — Тут лишилося дві. Закуримо? В мене скінчилися.

— Окей.

Адам витягнув собі цигарку й закурив, потім підніс вогник Девіду. Той, підкурюючи, обережно торкнувся його руки. «Треба було просто дати йому ту бісову запальничку…»

Мунбьорд закашлявся.

— Міцненькі. З мене всі сміються, що я курю тонкі «бабські» цигарки. Я такі колись цупив у своєї мамці, як курю, так і згадую про неї. Ніби в спомин її душі виходить. Дурня, правда?

— Ні, не дурня.

«Ця жахлива жінка фактично продала рідного сина, зробила його тим, ким він є, а Девід досі любить її та згадує з теплом. Коли я востаннє телефонував своїй матері? На Різдво. А зараз уже весна».

— Девіде, ти казав, що твоя мати померла, коли тобі було дванадцять, тож ти куриш…

— Років із десяти.

— Стаж чималий... Може, спробував би кинути?

«Ніби це найгірша його звичка! Щоправда, кинути курити точно вже легше, ніж зістрибнути з героїну. Треба хоч із чогось починати».

— Після вас, отче.

— Домовились. Я зав’яжу. Але точно не сьогодні.

Мунбьорд милувався тим, як Адам задумливо курить, мружачись від диму. «Цікаво, чи курив би він після сексу? Напевно, що так. Але я про це ніколи не дізнаюся. Опануй себе, Дейві! Якщо дозволиш собі зайвого, Адам тебе вижене і такий прекрасний вечір буде зіпсовано. Треба сказати щось нейтральне».

— Мені тепер кортить дізнатися, які фільми ви дивитесь. А особливо, які книжки читаєте. Явно ж не тільки Біблію. Після того, що я побачив і почув, мене вже ніщо не здивує. Тільки не кажіть, що ви читали Поппі Брайт.

— Ні. А хто це?

— Фу-у-ух, ви б мені останній шаблон порвали! А як щодо Велша, Поланіка?

— Поланіка читав. І, навіть, інші його книжки. Останньою читав, здається, «Колискову».

— Наша людина! — Мунбьорд ляснув Адама по плечу. — В тихому болоті, як то кажуть… До речі, щодо болота, як вас сюди занесло, отче? Це ж райончик ще паскудніший, ніж той, де ваша церква.

— Я просто… катався містом. Іноді так роблю, коли треба трохи охолонути. І я ж просив, просто Адам. Я тут не як священник.

— Вибач, Адаме.

— Ти точно добре почуваєшся?

— Краще, ніж будь-коли.

— Тоді я відвезу тебе додому.

— Ой, ні-і-і! Там так порожньо, аж страшно. Томмі — це мій сусід, вже третю добу не з'являється. Телефоную, а в нього телефон вимкнений. Пішов у чому був і просто зник. Як Шеннен.

— Девіде, гадаю, цього разу тобі точно варто звернутися до поліції.

— Завтра пориюся в його речах, пошукаю номери когось із родичів, може він усе-таки до них поїхав. Якщо ні, тоді вже...

Цигарки докурені, а розходитися нікому не хотілося.

— Адаме, ти сказав, що просто катаєшся містом, можна мені з тобою? Я не заважатиму, навіть стулю пельку, обіцяю.

— Так, звісно. Я хочу виїхати за місто та поганяти швидкісною трасою.

— Полюбляєш швидкість? Я теж!

— Я відвезу тебе додому, щойно скажеш. І не мовчи. Ти не відволікатимеш мене, розповідай щось, добре?

***

Старий форд їхав на верхній межі своїх можливостей. Альбом Joy Division давно дослухали і його змінив the best Talking Heads, пісня 'Road to Nowhere'. Символічно. Заїхали в крамничку біля заправки й Адам купив пачку Vogue та іриски для Дейві, Marlboro собі. Касирка якось дивно на нього поглянула і він згадав, що на ньому досі пасторський комірець. Ну й нехай.

Розмовляли про різне: музику, кіно, книжки, мистецтво й дивувалися тому, наскільки в них, таких несхожих людей, схожі смаки, причому вподобання священника виявилися навіть з більшим, як висловився Дейві, «підвивертом». Хіба що любов Мунбьорда до фільмів на кшталт «Тієї, що танцює в темряві» («Я ридав, як та курва! А який там саундтрек!»), Адам не дуже поділяв, бо чого-чого, а усіляких драм він на своїй роботі наївся досхочу.

— Іноді, мені здається, що я живу в якомусь сраному фільмі Ґаса Ван Сента, але він не став би знімати таку хуйню. Адаме, ти дивився Ґаса Ван Сента?

— Щось дивився. Назву не пам’ятаю. Так, гадаю, він би міг зняти фільм про твоє життя.

Далі згадували дитинство та юність, що були геть протилежними: пасторальне містечко та заможна родина вірян в одного, бідність та нескінченні роз'їзди в іншого. Найбільше ж їх поєднувала самотність. Причому найгірша, найбільш тоскна її форма — самотність серед чужих, байдужих і, здебільшого, неприємних людей.

— Адаме, в тебе хоч друзі були?

— Друзі дитинства, які там і лишилися. Як я тепер розумію, то були друзі за обставинами. Всі вони виросли хорошими, порядними людьми, але відтоді, як життя нас розвело по різних містах ми майже не спілкуємось. В кожного своя місія і немає часу.

— Порядні люди нудні! А в мене безліч знайомих, кілька приятелів і лише одна людина була, яку я міг назвати другом. Чудова дівчина.

— Шеннен?

— Так. Вона була не подружкою, саме другом. Я тобі казав, що однаково люблю і хлопців, і дівчат, останніх чи не більше, але з нею в мене ніколи нічого такого не було. При тому, що Шеннен дуже гарненька, схожа на молоду Сьюзен Серендон. Просто я завжди сприймав її як сеструню, хіба можна хотіти переспати з сестрою? І вона до мене ставилася, як до дурного молодшого братика, при тому, що я старше на рік. Вона називала мене Птасем, ну, я ж Місячний Птах, Птась. Коли мені не було де жити, Шеннен навіть пустила мене до себе і не соромилася ходити хатою майже голяка, бо знала — я до неї не полізу. Якщо й було щось чисте в моєму паскудному житті, то це моя любов до неї. Дивно, чи не так?

— Ні. Я не бачу в цьому нічого дивного.

— Тебе я теж люблю, але то інше, до тебе я відчуваю сильний потяг.

— Девіде, давай краще про Шеннен.

— Так, вибач. Я прожив у неї три місяці, при чому вона платила за нас обох, бо в мене тоді були зовсім важкі проблеми, просто пиздець. Расті, я тобі розповідав про того козла, казав, що закопає. Якби не Шеннен, може, я б тоді в зашморг вліз, вона мене витягла. В неї була малесенька, але дуже затишна квартирка, куди приємно було повертатися. З блакитною гірляндою на стіні. Ми сідали на пухнастий килим, викурювали косячок, або випивали по чарочці, пліткували, слухали музику. Вона виросла в Британії, тож призвичаїла мене до тамтешнього року, їй я зобов’язаний мало не всіма своїми вподобаннями. Шеннен мріяла колись виступати на Бродвеї, репетирувала якісь ролі, а я їй допомагав. Вона дотепно жартувала та завжди вірила в краще. Добрі були часи, попри все... Потім Шеннен звела мене зі своїм знайомим Томмі, ми з ним орендували квартиру і я з'їхав. Але бігав до неї в гості мало не щодня, допоки вона не... зникла. Мені досі важко казати про неї в минулому часі.

— І не треба. Нічого ж достеменно не відомо.

— Я знаю, що Шеннен нема серед живих. Навіть якби вона покинула мене, вона ніколи не лишила б напризволяще свого кота.

Мунбьод замовк, він майже протверезів. Адам теж мовчав, думаючи про те, що в цьому пропащому створінні більше любові ніж у деяких його найвзірцевіших, чистеньких прочанах. Любові, якої не має навіть він сам. І скоро доведеться його залишити. Ця думка сповнила його несподівано гострим болем. Можна, звісно, сказати, що Девід любить не стільки людей, скільки їхнє ставлення до себе — хто до нього добрий, до того він і прив’язується, мов цуценя, дарує своє серце легко, немов валентинку на чотирнадцяте лютого. Але, хіба не всі так? За все життя отець Адам так і не зустрів жодної людини, яка доросла б до того, щоб любити своїх ворогів, недоброзичливців. І сам на таке був нездатен, хоч цього і вчить Господь. Душа конче потребувала сповіді.

***

Автівка заїхала на пагорб з якого відкривався чудовий вид на місто. Десь там, унизу, затьмарений світлом неонових вивісок, що не згасають навіть глупої ночі, тьмяно сяяв криваво-червоний хрест над входом до «Прихистку загублених душ» — хрест на житті Адама Бенкса.

— Як тут гарно, — тихо сказав Мунбьорд, — можеш зупинитися на хвилинку?

— Авжеж.

Адам натиснув на гальмо.

— Девіде, в мене до тебе є одне прохання.

— Я зроблю для тебе все, що схочеш, мій герою!

— Я хочу тобі сповідатись.

— Але я ж не священник, я не маю права відпустити твої гріхи.

— Це неважливо. Можна сповідуватися будь-кому з братів чи сестер по вірі. Просто вислухай, цього буде достатньо.

— Гаразд.

І Адам виклав усе. Що він — поганий священник і не знає, як це виправити. Що засуджує своїх прочан і навіть наставника, якого, взагалі, з дитинства терпіти не може, а сьогодні дуже розсердився на одного чоловіка, який зробив для церкви багато добра, за те, що той несподівано почав дорікати грошима. Про розчарування, сумніви та бажання кинути свій хрест. Про те, що має певні спокуси. «Хоч би Девід не спитав, які саме в мене спокуси, бо це ж сповідь, доведеться відповідати. Чесно». Розповідав годину чи півтори, без утайки, тільки про те, що в нього проблеми через добре ставлення до Мунбьорда змовчав.

— Щодо спокус, я вважаю, що іноді слід їм піддаватися, — зауважив Дейві, — як каже одна моя знайома, Моллі, якщо кортить щось спробувати — зроби це. В гіршому випадку переконаєшся, що це лайно і воно тебе відпустить. Якщо ж не відпустить, то головне не зловживати, бо тоді лайно втрачає свій статус guilty pleasure і перетворюється просто на погану звичку, а це вже не ок.

— Якщо я буду піддаватися своїм спокусам, як я вчитиму інших протидіяти їм?

— На власному прикладі. Адаме, хто б тобі що не казав, ти — дуже хороший священник. Найкращий.

— Мій колишній наставник так не вважає.

Мунбьорд замовк на хвилинку, замислившись.

— Адаме, ти тільки не сердься, але я, на жаль, добре знаюся на старих педофілах. Так ось, той мужик, судячи з того, що ти мені про нього розповів, страшенно схожий на одного з них.

— Та ти що! Він ніколи нічого не...

— Твій батько ж велике цабе у вашій церкві?

— Ну, він старійшина, його поважають. А до чого тут мій батько?

— Якби тебе хтось скривдив, ти міг би розповісти про це батькам? Вони б тобі повірили?

— Звісно.

— Що й треба було довести. Твій учитель просто засцяв тебе розбещувати, бо знав, що ти розкажеш і батьки стануть на твій бік. Але його інтерес до тебе був явно нездоровий. Всі ці його нав'язливі інтимні запитання, спроби тебе торкнутися, залякування. Боюсь, іншим дітям із твоєї недільної школи, з бідних родин, які не могли похвалитися такими довірливими стосунками з батьками, не пощастило так, як тобі.

Тут вже Адам замислився. Він сам мав деякі підозри щодо Сіріла, але гнав від себе ці думки, бо не міг повірити в таке. Ще й почувався винним.

— Може, ти й маєш рацію.

Раптом, виринув ще один спогад з дитинства, витіснений кудись зовсім глибоко в підсвідоме.

— Якось, мені тоді було років сім чи вісім, після чергового уроку в недільній школі, я прибіг додому, впав на коліна в своїй кімнаті та молився, щоб Бог послав мені знак, чи дійсно я настільки поганий, що маю потрапити до пекла.

— І що? За вікном грім пролунав? Чи у небі серед хмар виник величезний середній перст?

— Не смійся, Девіде, мені було не до сміху. Ні, нічого такого не трапилося, просто тієї ночі мені наснилося справжнісіньке дантове пекло в усій його інфернальній «красі». Причому, дизайн пекла та його мешканців, схоже, розробляв особисто Ієронім Босх. Прокинувшись, я плакав і кричав у відчаї, зарившись обличчям у подушку, щоб ніхто не почув. Це мене настільки вразило, що я кілька днів хворим провалявся.

— Бідося. Ти думав про це, ось воно й наснилося. А вчитель ваш — падлюка. Це ж треба, так дітей залякувати. І ці люди ще на тебе наїжджають! Якщо тобі місце в пеклі, то хто ж тоді, на їхню думку, потрапляє до раю? І що вони там роблять, ці святенники? В тому стерильному раю, напевно, немає ніяких розваг та задоволень, заради яких варто було б жити цілу довбану вічність! Та я б здох удруге від нудьги, якби там опинився!

Адам, подумки, погодився. А ще здивувався, усвідомивши, що, на відміну від пекла, рай він завжди уявляв собі зовсім абстрактно, як таку собі обитель незгасимого світла, поза часом та простором. There is a light that never goes out… Щось йому туди не дуже хотілося. По суті, в Адама не було жодної концепції раю. Ті, що йому з дитинства нав’язували, не здавалися йому ані переконливими, ні привабливими.

—Девіде, а яким ти уявляєш собі рай?

— Рай? — Мунбьорд почухав голову. — Ну, точно не таким, як у тих брошурках Свідків Судного Дня, де сонечко, квіточки, всміхнені люди за ручки тримаються і кролики по левах стрибають. Це, вибач, не рай, а світ телепузиків.

Адам усміхнувся.

— Я думаю, рай у кожного свій, індивідуальний. — Розмірковував Дейві. — Так само, як і пекло — хто чого найбільше за життя боявся та ненавидів, те на нього там і чекає. В раю, відповідно, навпаки — отримуєш те, чого саме тобі для щастя й не вистачало. Мій рай — це таке місце, де всього вдосталь і ніхто нікому не грає мізки. Люди не метушаться і не думають, як напаскудити одне одному, а читають хороші книжки, п’ють винце, іноді курять забористу шмаль та милуються зірками під музику Девіда Бові. І неодмінно поруч друзі та кохана людина, бо який це до біса рай, коли нема з ким його розділити? Як то кажуть, нахуя ті карі очі, що не бачать? Примітивну картинку я намалював, еге ж? Ну, такий вже я є — простий, як срака і потреби в мене прості.

— В мене і такої картинки немає. А я ж маю заохочувати людей, щоб вони прагнули потрапити на Небеса. Рекламіст із мене кепський, грубо кажучи, я не вмію впарювати рай. Так само, як і залякувати пеклом. Ніколи не вмів.

— А може й не треба? Ти любиш людей, даєш їм розраду, хіба цього недостатньо?

Цікаво, яким собі уявляють рай Сіріл, Ембер, старійшина Кейн? Вони, напевно, мають чіткіший образ Царства Небесного в голові і впевнені, що досягнуть його. Ще й сортують, хто гідний туди потрапити, а хто ні: вівці до овець, козли до козлів. Найменша недосконалість перекреслює в їхніх очах усе хороше, що є в людині, притому, що вони самі аж ніяк не досконалі. Вони бачать в інших лише бруд. І знову душу Адама сповнила якась дитяча образа, болісне відчуття несправедливості. Гнів. Неправедний, бо праведний гріх притаманний лише Богові, це — його прерогатива.

— Ти помиляєшся. Не всіх я люблю, декого навпаки терпіти не можу: наставника, хористку, містера Капшук-із-грошима. Я — просто брязкітливий кімвал, бо не маю до них ніякої любові. Девіде, я впав у гріх осуду! Не можу нічого з собою вдіяти. Вони мене бісять! — У відчаї вигукнув він.

— Адаме... це не гріх. Це — абсолютно природна реакція. Якщо християнство називає це гріхом, я б залюбки відпустив його тобі. Не переймайся через них, вони просто мудаки й не варті навіть твоєї злості. Заспокойся. Набери побільше повітря в груди і повторюй за мною: «Нехай вони йдуть у сраку!»

Останню фразу Дейві голосно прокричав.

— Нехай ідуть! — Підхопив Адам, несподівано для себе.

— Їбать їх усіх!

— Їба...

Вони перезирнулися і вибухнули сміхом.

— Пастор, який курить, матюкається, читає Поланіка та слухає Ніка Кейва... Я бачив усе в цьому курвиському житті! — Сказав Мунбьорд, дивлячись на Адама закоханим поглядом.

— Та який із мене пастор. Принаймні, незабаром я ним вже не буду. Про це я теж хотів поговорити з тобою. Скоро я поїду звідси.

— Як це?! Куди?! — В голосі Дейві звучав справжній жах.

— Поки що, до рідного міста, а там видно буде. Мною дуже не задоволені і я не хочу чекати, поки мене зжеруть. Сам бачу, що від мене немає жодної користі, я не здатен щось по-справжньому змінити, когось врятувати. Я припустився помилки, мені не варто було ставати священником.

— А кому ж тоді варто?! Тому вчителю-збоченцю? Реднеку Захарії? Ти багатьом допоміг. Ти змінив моє життя! Хоч цього і не видно, але воно змінилося, в ньому з'явився якийсь сенс, я знову, хоч зрідка, відчуваю радість. Ти рятуєш мене, може, я вже здох би від передозу за ці пів року! А так я пам'ятаю, наприклад, що не можна занадто навалюватися в суботу, бо завтра ж неділя, зібрання, треба не проспати. Може, все це нічого для тебе не варте, але не кажи, що ти нічого не зробив.

— Пробач. Девіде, я хочу, щоб ти продовжував ходити до церкви, навіть коли мене тут вже не буде. Пообіцяй мені. Але ти повинен розуміти, що на моє місце прийде інша людина, яка, можливо, не буде такою толерантною і з якою ти не зможеш бути настільки відвертим.

Мунбьорд саркастично посміхнувся.

— Боюсь, що я не можу цього обіцяти. Ніякі інші священники мені нахєр не потрібні. Мені потрібен ти, і не як пастор, а як друг. Може ти не вважаєш мене своїм другом, а я тебе вважаю.

— Ти зробив собі кумира з мене. Це неправильно.

Девід стиснув кулак і вдарив ним себе по стегну.

— Та що ж це таке? Мене ніби прокляв хтось! Чому всі, хто мені дорогий, або кидають мене, або вмирають, або зникають невідомо куди?!

«Ти завжди відповідаєш за того, кого приручив», написав колись де Сент-Екзюпері. Адамові Бенксу ця фраза завжди здавалася дещо маніпулятивною, коли її використовували не щодо тварин, а щодо людей. Тепер він її згадав. Прибилося до нього в церкву дивне звірятко, точніше, пташка, він її приручив і що далі? Пропаде ж тепер без нього. Дейві повернувся до Адама, таким жалюгідним він ще ніколи не був.

— Не їдь, будь ласка. Якщо в тебе якісь проблеми через мене, я більше не ходитиму до церкві, щоб не компроментувати тебе. Ми могли б просто зрідка бачитися, кататися вночі, як сьогодні, й розмовляти. Я розумію, що тобі нахуй не потрібні мої почуття, але я ж їх ніколи не нав'язував! Адаме, мені нічого від тебе не треба. Присягаюся, я більше ніколи не скажу, що я тебе хочу. Спілкуватися з тобою для мене набагато важливіше.

— Навіть якщо я не поїду зараз, це лише питання часу, коли мене випхають із церкви. Що мені тоді робити в цьому місті? Таксистом влаштуватися? А це, до речі, ідея.

З цими словами священник натиснув на сигнал. «Бі-і-і-і-і-і-іп!», пролунало довго та глузливо, ніби хтось сміявся з нього. Далі запанувала тиша. Черговий альбом давно добіг кінця.

В Адама промайнула думка, що вони з Дейві зараз всередині чи не найдурнішого та найзатасканішого тропу романтичних фільмів: ніч за містом, двоє в автівці дивляться на його вогні. Тільки розмова геть не романтична. Поцілуватися, чи що? Для повного торжества абсурду.

Мунбьорд незвично довго мовчав, поки знову подав голос, тихий і безсилий:

— Вибач. Я поводжуся як срана істеричка та останній егоїст. Я не маю жодного права вказувати тобі, що робити. Чини так, як буде краще для тебе. Просто ця новина мене трохи... — «В'їбала мішком цементу по голові, добила, розчавила!» — ...приголомшила.

Адам зітхнув та знову потягнувся за пачкою цигарок. І тут Дейві помітив пластирі на його пальцях.

— Що в тебе з рукою?

— Опік. Нічого страшного.

— Як це ти так примудрився?

Вигадувати якусь брехню після того, як щойно полегшив душу сповіддю, було зовсім уже недоречно.

— Та свічкою. Підніс руку до полум'я, замислився...

Мунбьорд подивився з підозрою.

— Ти що, навмисно обпікся? Чому ти хотів завдати собі болю? Це, звісно, не моє діло, але...

Адам знизав плечима, він сам не знав, нащо таке утнув.

— Я теж колись собі шкодив, тільки в інший спосіб, але мені є за що себе ненавидіти. Тобі за що себе карати? Ти ж практично святий!

— Ти й досі собі шкодиш, руйнуєш себе щодня. А я геть не святий і ти в цьому переконався.

— Та якби ж-то! — Несподівано зло обірвав Мунбьорд. — Тоді, може, був би шанс, що ти зглянешся на мене.

— Девіде, повір мені, я ніколи не вважав себе кращим за тебе. Ти — хороша людина, насправді. Просто...

«А що, власне, «просто»? «Просто ти мені не подобаєшся»? Так подобається. «Просто я не гей»? Козел дурний, не бреши хоч собі, латентний бісексуал так точно. Нормальним чоловікам не сняться сни, в яких вони цілуються з чоловіками і вони не прокидаються зі стояком після таких снів. «Церква засудить»? Вона засудила мене ще до того, як я щось зробив. Та до біса це все!»

Адам нерішуче торкнувся кінчиками пальців у брудних прокурених пластирах вилиці Мунбьорда, погладив. Той накрив його руку своєю, притиснув до щоки, майже з благоговінням поцілував середину долоні, потім зап'ясток, там де пульс. Так собака лиже руку господаря, який потріпав її по загривку, дякуючи за скупу ласку. В Адама стиснулося серце. Девідові настільки мало треба, але він і того не має, хотілося зробити для нього щось, щоб він відчув себе хоч трохи щасливим. Він присунувся ближче, взяв обличчя хлопця в обидві долоні, та поцілував у губи, стримано, майже холодно, але й того виявилося цілком достатньо. Коли Адам відсторонився, то побачив, що в Мунбьорда мало не зорі в очах сяють.

— Адаме! — Радісно скрикнув він. — Ти...

Наступної миті, вони синхронно рвонулися один до одного. Цілувалися довго, жадібно, відчайдушно й доволі незграбно, бо Адам мав у цьому небагато досвіду, а Дейві... Кому спаде на думку цілувати хвойду? Хвойді рот не для того. Змішалися солодкість ірисок, гіркий присмак нікотину, запахи старої шкіряної куртки та дешевого одеколону, тепло двох тіл. Все, як у тому сні. Так брудно, пошло, просто... природно, ніби так і має бути. Чудово. Серце тріпотіло в чужій грудній клітці, як птах, радість передавалася, немов зараза і текла вже власними жилами Адама. Стало жарко, він задихався і рвонув свій пасторський комірець, Мунбьорд одразу ж припав губами до його шиї, запустив пальці у волосся і, нарешті, з насолодою, розтріпав. Він ластився мов кіт, шепотів у вухо якісь ніжні дурниці, покусував, ліз між ґудзиками сорочки, легенько дряпав. Все це було для Адама занадто, забагато одразу, він збудився і злякався цієї навали відчуттів.

— Стоп. Годі, Девіде, припини, — простогнав він, викручуючись із обіймів і сподіваючись, що напівтемрява прикриє його. Дарма, від Дейві нічого не сховаєш.

— Адаме... дозволь тобі допомогти. Я бачу, що тобі погано, відчуваю це. Я тебе відчуваю, може, як ніхто. І, якщо я можу зробити трохи легше, чом би й ні? — Він провів долонею по грудях та животу Адама, спустився на пах, погладив, легенько стиснув. — Тобі треба просто розслабитися, я сам усе зроблю. Це буде тільки мій гріх.

Адам м'яко прибрав його руку.

— Так не буває, Девіде. Такий гріх — це завжди двоє. Але справа не в цьому. Мені здається, тобі самому таке не дуже подобається, бо тебе до цього часто змушували: люди, обставини, безгрошів'я. Саме так ти, зазвичай, обслуговуєш своїх клієнтів і тебе ця робота добряче дістала. Сам же казав.

— Але то ж за гроші, з тобою — зовсім інша річ!

— Інша то інша, а асоціації неприємні.

Кілька секунд Девід мовчав уражений.

— Ти мене наскрізь бачиш, чи що? Дякую... За розуміння.

Вперше було таке, що хтось відмовився від того, щоб йому відсмоктали на халяву і вперше за довгий час комусь було не байдуже до бажань чи небажань Дейві. Зазвичай, усім на нього було глибоко посрати. Мунбьорд втомлено поклав голову Адамові на плече, той торкнувся лобом його маківки.

— Я тепер почуваюся винним, що завів тебе і не...

— Дурниці, Девіде. А я що робив у цей час? Овець рахував?

— Заблудлих овечок, — вставив Дейві тоненьким голоском. Обидва приснули зі сміху.

— Ти заслуговуєш на краще. Ми заслуговуємо. В нас усе буде не так, не поспіхом, не зп’яну, не в автівці.

— То буде?!

— Буде. Саме так як ти схочеш. Тільки не сьогодні. Мені треба трохи часу, щоб звикнути до цієї думки. Зайдеш по мене до церкви й ми поїдемо разом.

— До тебе, чи до мене?

— Краще до тебе.

«Тільки не вистачало, щоб хтось із сусідів побачив, як Девід виходитиме від мене вранці».

— В мене трохи безлад. Але, якщо вже тебе не відлякав бардак у моїй голові, не відлякає і срач у хаті. Ми дуже повільно роздягатимемо один одного, а потім...

— Девіде, не починай.

— Вже й помріяти не можна?

— Можна, тільки не шепочи так мені у вухо, добре? І в мене є одне прохання.

— М?

— Ти маєш бути чистим. Абсолютно тверезим. Ніякої наркоти, ніякого алкоголю. І не думай мене надурити, я добре знаю, коли ти під кайфом.

— Але мені ж погано буде!

«Що я від нього хотів? Девід — наркозалежний, не отримає вчасно дозу, в нього почнеться абстиненція. І що я вдію? Скажу: «В ім'я Господа, зцілися?».

— Девіде, тобі треба лікуватися. Я заощадив трохи грошей, хочеш я за все сплачу? Сам відвезу тебе до клініки.

Мунбьорд трохи згас.

— Я не можу зістрибнути. Не зараз. Марно лікувати людину, доки вона сама не схоче вилікуватися.

«Відвертий, як завжди. Яким він звик бути зі мною».

— А ти не хочеш?

Девід мовчав.

— Чому?

Раптом — вибух.

— А ти хіба не розумієш, містере Святеннику?! Бо все те, про що я тобі розповідав, усе лайно мого життя навалиться на мене, розчавить та зжере! Коли я вдовбаний, мені легше абстрагуватися від цього: «Це не я, я не тут! Це хтось інший хуєм давиться!» Ти думаєш, мені не буває соромно та бридко? Думаєш, мені все це блядство подобається?! Тут треба весь спосіб життя міняти, їхати звідси кудись, а в мене зараз немає такої можливості, бо я по вуха в боргах! Мене ніхто не відпустить. Якщо ти не можеш прийняти мене таким, який я є, гидуєш чи боїшся щось від мене підчепити то й не треба нічого!

Девід спробував вискочити з машини, але Адам схопив його за плечі, розвернув до себе і закричав в обличчя:

— Я просто не хочу, щоб ти здох, ідіоте! Бо ти мені потрібен. Не вбивай себе!

— Не кричи... на мене...

Мунбьорд зіщулився й сховав обличчя в долонях, його трусило. Адам не знав, що робити, тож обійняв хлопця за плечі й хитався разом із ним, ніби заколисуючи.

— Ми все вирішимо, я щось придумаю, обіцяю.

— Я не хочу втягувати тебе. Не хочу вішати на тебе свої проблеми.

— Я сам втягнувся. І не шкодую ні про що.

— Нащо я тобі такий потрібен?

— Та хуй зна. Серцю не накажеш.

Дейві тихенько засміявся.

— Ти дуже мило матіркуєш. Ну, тепер я точно не здохну, Адаме, не бзди. Бо маю непоганий стимул жити. Треба ж, нарешті, стрибнути з тобою в гречку. Підкинеш мене додому?

— Так, звісно.

***

Жив Дейві в іще гіршому й бруднішому районі ніж Адам, його квартира була на першому поверсі.

— Може, все-таки зайдеш до мене?

— Вибач, але не сьогодні. Я ж казав.

— Та я не мав на увазі трахатися, чи щось таке. Ти вже відмовився, я розумію, коли «ні» це «ні», а не «повмовляй мене ще трохи, бо кортить поламатися». Ліжко вільне є. Ми могли б просто побути разом, послухати музику, подивитися якийсь серіал. Бачив новий сезон Twin Peaks?

— Завтра неділя, зранку треба бути в церкві, мені звідси далі їхати і я можу спізнитися. Треба ще попрацювати над завтрашньою проповіддю, та й поспати б трохи не завадило.

— Зрозуміло. Так, звісно, їдь додому. Просто там так порожньо... — Дейві подивився на темні вікна своєї квартири й ніби тінь якогось поганого передчуття лягла на його обличчя. — Ну, я пішов. Прийму душ, здрочу та й спатоньки.

— В мене приблизно такі ж плани на цю ніч. Тільки плюс проповідь.

Обидва розсміялися.

— Приходь коли схочеш, Девіде. Я чекатиму на тебе.

— Бережи себе.

— Ти теж.

Мунбьорд подивився на Адама, розхристаного, з розкуйовдженим волоссям, потемнілими від поцілунків та укусів, ніби нафарбованими помадою губами та величезним засмоком на шиї, не витримав і знову поцілував його. Особливо розпусно, від усієї своєї пропащої душі. Потім вискочив з машини, вже біля дверей озирнувся, вказав на Адама пальцем і видав:

— А я так і знав, що в тебе чималенький! Добраніч, несвятий отче.

Ну куди ж без вишеньки на тортику! Адам тільки головою похитав. Дейві підморгнув, показав язика і зник за дверима. Там він стояв доти, доки не стихло торохтіння мотору пасторської автівки.

— Моллі, стара ти хвойда, дякую! Оце побажала так побажала! Я таки впіймав свого великого ляща. Щоправда, він від мене вислизнув, але... Все ще попереду!

***

В кімнаті Мунбьорда огорнули напівтемрява та прохолода порожнечі в якій вже давно ніхто не дихав. Він не пішов у душ, одразу повалився на ліжко. Неонова вивіска просто навпроти вікна, заливала все примарним синім світлом, навіваючи спогади про гірлянду в квартирі Шеннен. Девіду було добре видно сусідську половину кімнати: ліжко, комп'ютерний стіл із ноутбуком, купою якихось паперів, чашкою з написом I love New York та світлиною в рамці. На фото були зображені кругловида темношкіра жінка та дівчинка років дванадцяти — мати й сестра Томмі. Стало трохи сумно. «Його шукатимуть, у Томмі родичі є. На відміну від нас із Шеннен», подумав Дейві, «Цікаво, чи шукатиме мене Адам, якщо я раптом теж зникну?»

***

Попрацювати над проповіддю в Адама не вийшло. Він не міг зосередитися, думки блукали десь далеко, до того ж, після всього, що сталося та ледь не сталося в машині, це здавалося мало не блюзнірством. Адам, нарешті, скинув напругу в старий, звичний спосіб та ліг спати. Втома далася взнаки і він одразу провалився в сон, а під ранок йому наснився секс із Девідом. Можливо, через те, що Адам не дуже уявляв, як це відбувається між чоловіками, він був не безпосереднім учасником, а бачив усе збоку, ніби оператор, який знімає порносцену, або глядач. Два худих, блідих тіла, таких схожих, майже однакових, злилися в міцних обіймах серед зім'ятих простирадл. Дейві здавався дзеркальним відображенням Адама, з тією різницею, що його волосся було штучно білявим і ця подібність додавала картині трохи збоченості. Адам бачив безліч дрібних деталей, зазвичай, непритаманних сновидінню: бісеринки поту на своїй спині, синці від укусів на шиях, щасливу п'яну усмішку Мунбьорда та власний, мало не болісний вищир. А стогонів не чув, ніби порнофільму вимкнули звук. Прокинувся він від полюції, збентежений, спустошений та невідпочилий. Ще й із якимось важким передчуттям, ніби цей сон не віщував нічого хорошого.