Moonbird

Why so green

And lonely, and lonely...

Heaven sent you

To me, to me...

(пісня There There з репертуару гурту Radiohead).

На самій околиці міста, в брудному закутку між старим кінотеатром та напівзруйнованим, нежилим будинком, причаїлася непоказна будівля з неоновим, зловісно-червоним хрестом і табличкою з надписом: "Shelter for Lost Souls" над дерев'яними дверима — помісна церква Свідків Судного Дня. За часів сатанинської паніки, тобто, у 1980-ті роки, цю церкву, з її трохи дивною обрядовістю, вельми специфічними традиціями та вільними, в порівнянні з іншими протестантськими течіями, звичаями, вважали сектою і неодноразово намагалися заборонити, але жодна найприскіпливіша перевірка так і не знайшла нічого протиправного в її діяльності. В наш час, на неї досі дивилися з деякою підозрою. Свідки Судного Дня орендували це приміщення вже кілька років, щонеділі проводили служіння з обов'язковою проповіддю, а решту тижня будь-хто міг прийти сюди з 09:00 до 20:00, та полегшити душу сповіддю, регулярно влаштовувалися якісь благодійні заходи, але прочан у церкві було небагато.

Отець Адам пройшовся скрипучими мостинами між рядами відполірованих дерев'яних лав. Сутеніє, час запалювати свічки, може тоді хоч одна душа, що заблукала, загляне на вогник. Одна з тих самих «специфічних традицій», які Свідки запозичили в католицьких храмів: в них не було ані ікон, ані вівтаря, зате були кафедра, високі, масивні свічники та кабінка для сповіді. В дитинстві, момент, коли в Божому домі запалювали свічки, здавався Адаму чарівним. Мати казала, що то очисний вогонь, який робить душу світлішою. Священник стояв, зчепивши руки в замок за спиною, вдивлявся у полум'я. Якби ж-то воно й справді могло очистити його думки від постійних сумнівів у собі, та правильності обраного шляху. Свого часу, він міг обрати, куди поїхати з місією, міг навіть лишитися в рідному містечку, чистому, спокійному, з порядними, привітними людьми, батьками, братами та сестрами, які його дуже любили. Це не схвалювалося, бо тоді не відбувалося руху віри, але й не заборонялося. Але він сам обрав це прокляте місто, бо вважав, що тут від нього буде набагато більше користі, що лікаря потребують хворі і він зможе когось врятувати, навернути на шлях істинний. Ну-ну. Скільки часу йому вистачило, щоб перетворитися з натхненного ідеаліста на пропеченого циніка? Півтора роки, чи два? Адам дуже швидко розчарувався в собі, як у пастирі та переконався, що є люди цілковито невиправні. В його церкві сповіді завжди відводилася особлива роль, Свідки Судного Дня вважали, що неможливо отримати прощення свого гріха і позбутися його без визнання вголос та щирого каяття. Сповідь — це розмова з Богом, в якій священник лише виконує роль посередника, тільки Господь може відпустити гріх, зняти цей тягар з душі, але для цього треба до нього звернутися. Приховувати, чи применшувати щось не можна, треба бути цілковито відвертим, пройти крізь сором розмови з пастором, не приховуючи жодної, найдрібнішої деталі. Робити це треба регулярно, коли поблизу немає священника, слід сповідатися комусь із братів чи сестер у вірі. Прочани Адама — мешканці одного з найбільш кримінальних та неблагонадійних районів, або уникали сповіді, або багато недомовляли. Ті ж нечисленні, хто наважувалися бути відвертими, вивалювали на нього стільки свого бруду, що він не розумів, як Боже створіння взагалі може бути здатним на таке. Розбещення неповнолітніх, вбивство дружини, подружні зради і все це робили члени церкви — Тіла Христового! Навряд чи хтось у місті знав більше чужих страшних секретів, ніж отець Адам, і він, скутий таємницею сповіді, не міг повідомити про це куди треба. Зрадити довіру грішника, що сповідує свою провину — страшний гріх, такому немає прощення. Іноді він мало не задихався від цього вимушеного мовчання. Адам міг лише порадити деяким своїм прочанам самим здатися поліції. Поки що жоден із них цього не зробив.

***

Рипнули двері, пастор озирнувся і побачив пізнього відвідувача. «Ні. Тільки не сьогодні. Тільки не він». Брудні оповідки саме цього прочанина, якого, власне, й прочанином важко було назвати, йому зараз найменше хотілося вислуховувати. Девід Річардс, більш відомий під псевдонімом Дейві Мунбьорд. Співак-невдаха, вебкам-модель, дешевий жиголо, наркоман та злодюжка. Нещастячко ходяче. Паршива вівця. Загублена вівця, заради порятунку якої хороший пастир має залишити всю отару. Зайшов, як завжди, тихо, з винуватим виглядом, мов собака, який боїться, що в нього жбурнуть цеглиною. Довготелесий, худющий, випалене пергідролем волосся, підфарбовані очі, облізлий чорний манікюр. Вдягнений Дейві був у вузькі шкіряні штани, шкіряне ж потерте розстебнуте пальто та щось діряве, мов рибальській невід. На шиї чокер, схожий на собачий нашийник (справжній собачий нашийник він теж іноді вдягав), черевики на платформі з недолугими шпорками, напевне, знайдені в смітнику. Важко собі уявити людину, яка виглядала би більш недоречною в церкві ніж цей панк. Але отець Адам вважав, що не має права забороняти комусь приходити до Господа, або встановлювати для цього якісь дрескоди.

— Добрий вечір, отче. Мені треба сповідатися.

— Вітаю, Девіде. Ходімо.

У кабінці Дейві одразу зашебуршав фантиком від іриски. Раніше Адам робив йому зауваження, мовляв, не годиться жувати в храмі, відволікатися на щось під час сповіді, потім уже не звертав на це уваги. Якщо Девідові так легше і він не може заспокоїти свої нерви без солодкого, нехай. Адам чекав. Він ніколи не тиснув, не випитував, бо по собі знав, що деяких людей це лише змушує закритися, його мета — не допитати, а допомогти. Коли Адам був зовсім юним, сповіді були для нього справжніми тортурами, бо пастор, отець Сіріл, розпитував його абсолютно про все, намагався залізти в його думки, фантазії та навіть сни. І ставив дуже незручні питання, наприклад, чи грішив він «гріхом Онана», якщо так, то скільки разів, і що викликало в нього бажання це робити. Нещасний підліток паленів від сорому, але чесно відповідав. Сам Адам нікого не хотів мучити, зате слухати вмів як ніхто, можливо тому йому й довіряли найпотаємніше.

Щойно Дейві, нарешті, заговорив, як отець Адам зрозумів, що він під дією амфетамінів. В такому стані той дуже швидко й плутано сипав словами, заговорювався, не контролював гучність свого голосу. Це була лише одна з речовин, якими Мунбьорд регулярно труїв себе. Як Адам не вмовляв його звернутися по допомогу, казав, що є програми реабілітації на кшталт «Дванадцяти кроків» і деякі з них навіть благодійні, все було марно. «Мені нічим буде заповнити порожнечу всередині, отче. Ви самі казали, що чистий, виметений будинок вабить ще більше демонів. І вони лютіші. Я ще не готовий». Зараз Дейві несло, він захлинався словами, перескакував з однієї теми на іншу, постукував ногою, смикався. І верз таке, що краще б жував іриску та мовчав. Власне, нічого нового Мунбьорд не повідомив, усе, як завжди: кому відсмоктав, що вживав, що в кого поцупив і як його за це побили. Отець Адам вже майже пів року був змушений терпіти цей вербальний ексгібіціонізм. За цей час він дізнався про Мунбьорда все: що в дитинстві той був дуже гарненьким, «справжнім янголятком» і мати («Бідолашна матуся, я так її любив! Передознулася, коли мені було дванадцять») тягала його по всіх конкурсах та кастингах, на одному з яких його розбестив хтось із організаторів. Що пізніше один «ду-у-уже відомий продюсер» пообіцяв посприяти кар'єрі хлопчика, використав його, а роль у мюзиклі так і не дав. Що Дейві втрапив у доволі банальну халепу — драгдилери пригощали його різною наркотою, нібито, «на халяву», а потім заявили, що він завинив їм купу грошей і тепер мусить відробляти, от і довелося торгувати власним тілом. «Одного разу, я обслужив сенатора Т. Самого Т., ви це можете уявити?! А такого ж взірцевого сім'янина з себе корчить, такого поборника традиційних цінностей! Верещав, як та свиня, коли я йому влупив». «Девіде, ти не міг би обійтися без цих деталей?» «Вибачте, отче, я трохи захопився». Так він «захоплювався» весь час, ніколи не знав, де слід зупинитися, або хоч трохи пригальмувати.

Отець Адам добре пам’ятав, як вперше побачив Дейві Мунбьорда. Той прийшов до церкви на недільну проповідь. Злодійкувато прослизнув у двері, та всівся в найвіддаленішому темному кутку. Виглядав він майже пристойно: звичайні джинси, сорочка, без макіяжу, тим не менш, віряни все одно поглядали несхвально та з нерозумінням, що він тут забув. Жінки перешіптувалися, чоловіки хмурили брови. А отець Адам був тоді в ударі, під час проповіді на нього — зазвичай, доволі мовчазну людину, іноді сходило натхнення і він ставав красномовним та переконливим. Проповідь була присвячена важливості сповіді в житті християнина.

— Уявіть, що у вас на шиї від народження сталевий обруч, кожен ваш гріх — це ланка, яка приєднується до цього обручу, гріх до гріха, ланка до ланки й утворюється неосяжно довгий, важкий ланцюг, який ви змушені всюди тягати за собою. Коли ви визнаєте свою грішну природу й те, що ваша душа потребує спасіння та очищення, щире каяття розриває цей ланцюг гріха. Але сталевий нашийник нікуди не дівається. Людина слабка, ніхто не святий, окрім Бога. Ланцюг потроху наростає і знову обтяжує вашу совість. Лише усвідомлення, визнання та сповідування кожного гріха вголос дозволяє позбутися цього тягаря. Скиньте ж його! Не відкладайте на потім. Розірвіть окови й будьте вільні! — Мовив Адам добре поставленим голосом, трохи підвищуючи його на особливо важливих тезах. Коли він закінчив, Дейві палко зааплодував і прочани витріщилися на нього так, ніби збиралися побити камінням. Нарешті, люди розійшлися і він нерішуче підійшов до Адама.

— Мені дуже сподобалася ваша промова, отче… ?

— Адам Бенкс. Ви хотіли сказати, проповідь?

— Вибачте. Так, звісно, проповідь. Радий знайомству, мене звати Дейві Мунбьорд, я — співак, може чули колись.

— Ні. — Чесно відповів Адам. — Радий знайомству, Девіде.

— Я, якщо чесно, мало зрозумів, але це було… потужно. Особливо про нашийники та ланцюги.

— Гм-гм… дякую.

— Чи не могли б ви відпустити мої гріхи, якщо маєте час?

— Авжеж, ходімо, — і Адам повів новенького до сповідальні з різьбленою перегородкою. Мунбьорд спочатку ще якось тримався, добирав слова, але потім його прорвало. Він ніби поспішав висловити якомога більше, перш ніж його перервуть, скажуть стулити пельку. Під час їхніх перших розмов, Адам не міг позбутися відчуття, що Дейві просто знущається з нього, або побився з кимось об заклад, що дістане пастора так, що той його вижене. Чи може це якийсь дурний жарт, розіграш? Ну не може бути в житті однієї людини стільки бруду та абсурду! Стільки абсолютно неймовірної чухні. Не можна бути невдахою аж настільки. Але хіба можна так геніально грати? Дейві здавався щирим, плакав, давився шмарклями, мало в груди себе не бив. Не можна було виключати, що він каже правду, а якщо так, то цей хлопець потребує допомоги отця Адама більше, ніж будь-хто з його прочан. Цю душу йому особливо хотілося врятувати, бо він бачив у цьому неабиякий виклик. Іноді, Адамові просто хотілося кричати: «Йди до психоаналітика! До сексолога! Нарколога! Йди вже кудись!» Але він подумки просив Господа укріпити його, завжди дослуховував Дейві до кінця та відпускав його численні гріхи.

Мунбьорд рідко відвідував недільні проповіді, а ось сповідуватися приходив щотижня, а то й двічі на тиждень. Адам давно переконався в його щирості, наркота діяла на Дейві як сироватка правди, тож під кайфом він вивертав душу. І йому ставало легше. «Я так спокійно сплю, після того, як поговорю з вами». Охреститися вперто відмовлявся: «Ви самі казали, ще хрещення — це обіцянка Богові чистої совісті. Я такого пообіцяти не можу». Втім Адам вважав, що невеличкий прогрес має місце. Ось тільки віднедавна, їхні з Дейві душорятівні розмови почали звертати кудись не туди.

— Я вчора думав про ваше волосся. Воно дуже гарне, такого цікавого медового кольору. Але ви так нещадно гладенько його зачісуєте! Так і хочеться запустити в нього пальці та добряче розкуйовдити, вам би пасувало. Це гріховні думки?

— Радше недоречні.

— А чому? Я ж не розмірковував про ваш член, великий він у вас, чи не дуже. Я думав про волосся.

— Зовнішність — це не те, про що варто думати.

Далі гірше:

— У вас гарні очі. Тільки завжди сумні, як у Діви Марії на іконах. І губи. Тільки вони весь час так жорстко стиснуті. Мені хотілося б хоч раз побачити, як ви всміхаєтесь. Цікаво, як ви цілуєтесь.

— Я ні з ким не цілуюся.

— Не сумніваюся.

— Девіде, ти думаєш не про те.

— Я намагаюся не думати, але думки вони ж такі, вискакують, як копи з-за рогу. Або як іспанська інквізиція, на яку ніхто не чекає.

Адам ледь помітно всміхнувся, він теж любив «Монті Пайтон».

Далі Дейві геть втратив сором. Якщо там узагалі було що втрачати.

— Коли я вас вперше побачив, то подумав: «Вау, який гарячий хлопець! Просто рок-зірка. Шкода, що він священник, йому б будь-яка краля дала. Та що там краля, я б сам йому дав, бо він просто охуєнний!» Це вже точно гріховні думки?

— Точно. Девіде, я тебе попереджаю, якщо ти й надалі думатимеш про мене в такому ключі, я буду змушений попросити тебе піти й більше не приходити.

Мунбьорд страшенно перелякався.

— Пробачте мою відвертість! Я іноді не контролюю, що кажу. В мене що на умі, те й на язиці. Як казала одна моя подруга: «Дейві, в тебе всі почуття та емоції на видноті, як срака в павіана».

— Оригінальне порівняння.

— Ну, Шеннен і не таке може спиздонути.

— Тобі слід утриматися від уживання таких слів, хоча б у церкві.

— Добре, я постараюся

Утримуватися не дуже виходило. Іноді Адам навіть думав, чи не страждає бува Мунбьорд на копролалію. Так і тривало їхнє дивне спілкування на межі чогось непристойного. Чи за межею?

***

Поринувши в спогади, отець Адам геть загубив нитку оповіді Девіда й раптом упіймав себе на тому, що вже хвилин десять майже не слухає його. А той тим часом вів собі далі:

— ...така бридка тітка була, ну така ж гидка! Як та жаба. Але гроші я взяв наперед, тож сказав собі: «Дейві, хлопчику, ти мусиш це зробити», закинув одну її ногу на одне плече, другу на інше та як заса...

— Девіде, достатньо сказати, що ти відробив свій гонорар.

— Сповна. Навіть двічі. Подвійний тариф та віагра добряче надихають. Ну, ось, наче й усе.

— Відпускаю тобі твої гріхи, сину мій, нехай Господь вибелить їх як сніг. Іди, та постарайся більше не грішити.

«Так він мене й послухав». Раніше отець Адам казав: «Іди, та більше не гріши», але хіба Дейві може не грішити, якщо він не належить самому собі? Та й хіба Адам Ісус, щоб комусь таке казати?

Коли вони вийшли з кабінки, Мунбьорд пурхав мов метелик, скинувши з душі тягар бруду. Священник, навпаки, почувався спустошеним.

— Отче…

«Ну чого тобі ще?»

— Не позичите мені трохи грошенят? Я віддам.

Традиційний фінал сповіді.

— Я не позичаю гроші і ти це добре знаєш. Можу просто дати. Ти хоч щось сьогодні їв?

— Так, круасан. — Слово «круасан» Мунбьорд чомусь вимовляв із французьким прононсом, звучало смішно.

— Круасан — це несерйозно. Хіба це їжа? Так, перекус.

Адам ніколи не давав Дейві багато грошей, вистачити мало тільки на те, щоб купити поїсти, а не на дозу. Він не хотів бути можливим співучасником цього гріха. Гаманець із готівкою священник лишив у машині, тож вони вийшли на двір. Дейві зцапав кілька дрібних купюр своєю пташиною лапкою і запхав до кишені пальта. Він нервував, мабуть, страшенно кортіло закурити нарешті, довго ж терпів. Звісно, він міг витратити гроші Адама на цигарки і це теж було б недобре, але пастор не мав права засуджувати Мунбьорда за це, бо потай курив сам. Свідки Судного Дня навіть чай та каву не п’ють, бо кофеїн викликає залежність. Будь-яка залежність — це поклоніння кумиру. А він курив. Покинув був, але знову почав, через нервову роботу.

— Вибачте, я дещо забув сказати.

Як у детектива Коломбо зі старого телесеріалу завжди було припасене наостанок якесь каверзне питання, так і у Дейві завжди знаходився якийсь особливо мерзенних гріх, так би мовити, на десерт. Вишенька на тортику.

— Може, наступного разу?

Мунбьорд ніби й не чув.

— Мені снився сон…

«Трясця. Тільки не знову».

— Ти не зобов’язаний розповідати мені свої сни.

— Я маю це висловити, тоді воно мене відпустить. Мені снилося, що ви ось так вийшли мене провести, потім взяли за руку й розвернули до себе… Зазвичай, уві сні я вас цілую, але цього разу то була ваша ініціатива. Ми цілувалися так... по-справжньому, з язиками, все як слід.

— Гм-гм…

Адам послабив пальцем свій пасторський комірець.

— Ви були трохи грубі, саме настільки, щоб мені це сподобалось. Обіймали так міцно, розвели мої ноги коліном і я терся об вас, як та кицька, який кортить їба…

— Девіде!

— А потім ви розклали мене просто на капоті вашого старого блакитного «форду гранада» і…

— Годі, — перервав отець Адам, — я зрозумів, що було далі, можеш не продовжувати.

— А ось і не вгадали. Нічого далі не було, бо я кінчив і від того прокинувся, — радісно, з притаманною йому дитячою безпосередністю, повідомив Мунбьорд.

Адам провів долонею по обличчю. «В його безсоромності є щось майже безневинне. Він як мала дитина, яка ще не розуміє, що соромно бігати голяка».

— Нічого не вдієш, отче. Як не викинеш із пісні слів, так і сексу зі снів. Я все ще вперто не вбачаю якогось гріха в тому, що ви мені подобаєтеся, але, якщо Господь каже, що гріх, — Дейві розвів руками, — треба каятися. Mea culpa.

— Девіде, я тебе дуже прошу, на майбутнє — якщо розповідатимеш мені свої сни, опускай подробиці, добре? Достатньо сказати: «Мені наснилося, що в нас із вами був... секс». Чи ще щось таке.

— Якась взаємодія еротичного характеру, — Дейві хихотнув, прикривши рота долонею.

— Можна й так. І тут немає нічого смішного.

— Вибачте, але ви так кумедно запнулися на слові «секс». Воно ж цілком пристойне, літературне. Ви, мабуть, цим і не займалися ніколи. — В останній фразі чулося співчуття.

Незайманим отець Адам не був. Однією з найдивніших традицій Свідків Судного Дня, було так зване «ходіння в світ» чи «гріхопаломництво». Кожен член церкви, по досягненні повноліття, перед тим, як розпочати свою місію, мав на кілька днів покинути батьківське гніздо, поїхати до якогось великого міста (уособлення Вавилону) та вкусити мирського життя, зустрітися віч-на-віч із гріхом. Ворога, мовляв, треба знати в обличчя, щоб ефективніше протидіяти йому. Дівчата, зазвичай, просто гуляли, відвідували концерти та тринькали накопичені спеціально задля цього гроші. Для хлопців гріхопаломництво, найчастіше перетворювалося на затяжну парубоцьку вечірку. Більшість юних Свідків, після цього загулу, поверталися додому й жили собі далі нудно й праведно, ніби нічого не сталося, рідко кого затягував світ. Адам, під час свого гріхопаломництва, втратив цноту з якоюсь дівкою, чиє ім'я та обличчя стерлися з його пам'яті, та напився ледь не до втрати свідомості. Лише якимось дивом його тоді не пограбували, або чогось гіршого не заподіяли — на щастя, знайшлися добрі люди, які викликали таксі та відправили юнака до готелю. Грішити не дуже сподобалося, він виніс для себе з тієї поїздки лише інтерес до деякої світської музики, якого так і не позбувся. Якби хтось із братів по вірі почув, який суровий постпанк та готік рок отець Адам слухає в своїй автівці, він був би дуже здивований. Ну й куріння теж лишилося з ним із тих лихих часів. Кілька років потому Адам вирушив у місію та осів у цьому місті, в «Прихистку загублених душ». Незабаром отримав сан священника, бо ніхто крім нього не бажав там працювати. Пастори Свідків Судного Дня не дотримувалися целібату, Адам цілком міг одружитися, але перспектива взяти шлюб з котроюсь із бляклих, тихих прочанок (інших в церкві не було) його не дуже надихала. Тож більше він інтимних стосунків не мав. Лише зрідка грішив традиційною втіхою самотніх людей, ні з ким не розділяючи блуд.

— Чому ж, займався, — відповів він.

Мунбьорд підняв брову.

— І як воно вам?

— Дуже переоцінене.

Дейві знизав плечима, мовляв, кожному своє.

— В тебе все, Девіде?

— Так. Бувайте, отче. І вибачте, якщо я вас чимось образив.

— Іди з миром, сину мій. — Адам вкотре подумав, як по-дурному це звучить, вони ж майже однолітки. Девіду двадцять чотири роки, йому двадцять дев'ять.

— Я зайду завтра. Чи післязавтра. Можна?

— Чому ти весь час питаєш? Ти знаєш, що завжди можеш сюди прийти.

— Ну... в тому районі, де я зараз живу, теж є церква Свідків Судного Дня і туди мені набагато ближче було ходити, але тамтешній пастор — отець Захарія, може ви його знаєте, вигнав мене і сказав більше не приходити. Як він мене тільки не лаяв! Такої вишуканої, оригінальної лайки я в житті не чув. Обзивав мене і «богомерзьким содомітом», і «випердком сатани», і «пообідньою відрижкою Вельзевула». Пообіцяв спустити зі сходів, якщо я ще з'явлюся.

О так, Адам знав отця Захарію. Той може. Якось, Зак втрапив у церковний скандал через те, що сказав одному чоловікові, який бив свою дружину, що, якщо той її знову хоч пальцем зачепить, він власноруч відірве йому яйця та йому ж на шию повісить, як пастуший дзвоник. Непогана людина отець Захарія, хоч і грубувата. Але гомофоб лютий, тож Мунбьорду, мабуть, ще пощастило.

— Тоді я й прийшов до вас. — Продовжував Дейві. — З однієї церкви мене вже випхали, не женіть мене, отче. Ви завжди були до мене таким добрим і терплячим. Я знаю, що я на це не заслуговую, але... Мені більше нема куди піти. І нема з ким поговорити. В мене зовсім немає друзів. Жодного. Була одна подруга — Шеннен, я вам про неї розповідав, така сама знедолена бідолаха, як я. Дуже класна, ми з нею могли розмовляти годинами на будь-які теми, за чаркою, чи навіть так. Вона мене ніколи не засуджувала. Але вона зникла, незадовго до того, як я почав ходити до церкви. Просто зникла. Слухавку не брала, вдома не з'являлася. Врешті-решт, її кімнату здали іншим людям, а кота до притулку, я не встиг його забрати. Звісно, я шукав Шеннен, питав у всіх, але ніхто нічого не знав.

— Девіде, ти звертався до поліції?

— Мене, мабуть, ніхто й слухати б не став. Хто я їй такий? Не родич, не бойфренд, просто приятель. До того ж, у мене є власні причини уникати поліції. Жалюгідне виправдання, чи не так? Її вже нема, я знаю. Якби Шеннен була жива, вона б нізащо від мене не відвернулася. В цьому клятому місті часто зникають люди, без сліду, ніби ніколи й не було. І ніхто їх не шукає, якщо це такі нікому не потрібні сироти, як ми з Шеннен. Ні-ні-ні, тільки не кажіть мені, що я потрібен Богу, що він любить мене. — Мунбьорд саркастично посміхнувся. — Якщо любить, то дивна в нього любов. Така сама, як і почуття гумору.

— Не кажи так про Господа, — сказав отець Адам і мало не скривився від того, як м’яко це прозвучало. Ніби в глибині душі він, насправді, був згоден із Дейві. Слід бути суровішим.

— Я волів би, щоб мене любив хтось більш... конкретний. Кого можна торкнутися.

Адам мовчав. Не знав, що сказати. Дейві теж замовк, схоже, його потихеньку відпускало.

— Я знаю, яке я гімно, отче. Краще, ніж будь-хто знаю. Але не зрікайтеся мене, хоч ви.

— Приходь завтра. Чи післязавтра. Коли зможеш. А зараз тобі треба відпочити.

«І мені теж».

— Ну, тоді я пішов. На добраніч. — Бадьоро попрощався Мунбьорд та зібрався вже йти, аж раптом озирнувся. — Можна потиснути вам руку? Це ж лише… рука. — І всміхнувся, не стільки іронічно, скільки сумно й трохи жалюгідно. Як і все, що він робить.

«Навряд чи це хороша ідея, не варто мені його торкатися. Але якщо відмовлюся подати руку, Девід подумає, що я ним гидую, вважаю брудним, а себе вважаю вищим та кращим за нього. Це прояв гордині». Священник простягнув руку, Мунбьорд взяв її в обидві долоні, та шанобливо, майже ніжно потиснув, а вже наступної миті зник за рогом. Адам зловив себе на думці, що не пам’ятає, чи торкалися вони колись один одного. Здається, він якось підбадьорливо поплескав Девіда по плечу. Було таке чи ні? Він здригнувся, чи то від вечірнього березневого холоду, чи то від того, що погляд впав на автівку, яка зіграла таку цікаву роль у сні Дейві.

***

Отець Адам повернувся до храму. Час увімкнути електричне світло, загасити свічки, прибрати трохи, повикидати фантики, якими Мунбьорд, як завжди, насмітив у сповідальні та їхати додому, але він чомусь вдивлявся у вогонь і не міг зрушити з місця. Найсмішнішим і найабсурднішим у цій історії було те, що кілька днів тому, Адаму самому наснилося щось дуже схоже на сон Дейві. Вони цілувалися, при чому зовсім не по-братські, спрагло, мало не до болю і йому це подобалося. Щоправда, до завалювання Мунбьорда на капот автівки справа не дійшла — зусиллям волі Адам сам себе розбудив. Хай би як він переконував себе в тому, що просто наслухався маячні Дейві, ось вона йому й наснилася, що це був випадковий вибрик підсвідомості, який нічого не значить, сон був яскравим і приємним. Святе Письмо вчить, що гріх, скоєний подумки, дорівнює скоєному насправді. Сказано ж: «В серці своєму чинить перелюб». Адам вислуховує всіх охочих, а його хто вислухає і розрадить? Кому сповідатись? Поїхати до сусіднього міста, та поговорити з колишнім наставником отцем Сірілом? Цього ще не вистачало. Краще вже одразу до Захарії, по порцію витверезних матюків. Дейві ніби заразив Адама своїми брудними фантазіями. Його жало в плоть, персональний янгол сатани. Потопельник, якого небезпечно рятувати, бо затягне за собою в безодню. Навмисно розпалює його, ніби хоче занапастити. Сказати йому, щоб більше не приходив? Але хіба Адам має право забороняти комусь приходити до Бога? Господь неупереджений, тож і він, його раб, має бути таким. Цей храм називається «Прихисток загублених душ», то для кого ж його й створено, як не для таких, як Девід, зіпсованих, поламаних життям, нікому не потрібних? Хто такий Адам, щоб ставати на заваді? Врешті-решт, якщо пригадати всіх моральних потвор, які колись сповідувалися йому, всіх цих педофілів, отруювачів заради страховки, зрадників, які лицемірно цілували своїх дружин, а потім задовольняли якусь дебелу хористку чи юного хориста, всіх, хто виглядали абсолютно нормальними, пристойними вірянами, а насправді ховали в собі саме гниття, то Дейві Мунбьорд на їхньому тлі просто янгол. Таке задрипане янголятко, яке ніби щойно випурхнуло зі смітнику — приймайте таким, який є, або викиньте. Але є ж у ньому і щось хороше, якась недодушена здатність любити, щирість, яка підкупає. Хто зна, якщо Мунбьорд і надалі приходитиме та слухатиме, може якесь зерно істини проросте і в ньому. Адам не може кинути його напризволяще. Якщо він це зробить, то буде звичайнісіньким фарисеєм. Саме слово «гріх» у грецькій мові «гамартія» (ἁμάρτημα), означає «хибний, невлучний постріл», «помилку», якщо хтось схибив, навіть безліч разів, хіба це означає, що помилку неможливо виправити? А ще Адамові просто не вистачатиме цього дурника, з його балачками, сороміцькими жартами, лайкою, та поглядом відданого цуценяти.

Священник підніс руку до полум'я червоної свічки, вогник майже ласкаво лизнув кінчики пальців, але потім, звісно ж, почав їх палити. Він терпів, поки було стерпно, потім відсмикнув руку. Напевно, з'являться пухирі. Ледь чутно пахло паленим. Адам почувався так, ніби гнав у своєму блакитному поржавілому форді прямісінько до пекла і не розумів, хто за кермом, Девід, чи він сам, із веселою приреченістю, тисне на газ. Звернути нема куди, назад шляху теж немає, отже лишається одне — голосніше врубити музику.