Moonbird

Кілька днів потому, суботнього вечора, до церкви завітав не найприємніший гість. Загалом, бачити цю людину Адамові хотілося набагато менше, ніж навіть Дейві Мунбьорда. Він би волів вислухати ще купу брудних відвертостей про будні повій та наркоманів у цьому проклятому місті гріха, ніж пережити зустріч, яка пробуджувала стільки неприємних спогадів. Зовсім нещодавно Адам згадував свого наставника, аж он його черево в двері запливає. За стільки років отець Сіріл геть не змінився, те саме червоне обличчя, маленькі блакитні очиці-ґудзики, коротка русяво-сива борода. Він не схуд, не погладшав іще більше і не постарів, бо, здавалося, ніколи й не був молодим.

— Вітаю, юначе.

«Не зателефонував, приїхав без попередження, щоб заскочити мене зненацька. Отже, це перевірка, але чого б йому мене перевіряти? Хіба хтось із прочан поскаржився. Цікаво, на що?», Адам гадки не мав, кому й чим він міг не догодити.

Короткий обмін питаннями, відповіді на які нікого, насправді, не цікавили. Як справи? Як здоров’я? Як родина? Що нового?

«Лицемірство. Нащо ці ігри? Мені байдуже до його дружини та дітей, так само, як йому до мого здоров’я. Мене цікавить, чого Сіріл припхався аж до іншого міста і не вистачає сміливості прямо спитати його про це, замість цього я виконую перед ним якісь бджолині танці. Чому я досі його боюся?»

Нарешті, отець Сіріл вирішив сам перейти до справи.

— До мене дійшли недобрі чутки, Адаме.

«Ніби чутки бувають добрими».

— Ти нічого не хочеш мені розповісти?

Знайома фраза. В дитинстві вона змушувала Адама вкриватися холодним потом.

— Не розумію, про що ви, отче Сіріле.

— Кажуть, до тебе ходять дивні люди. Дуже… специфічні.

— Хіба Господь не любить і не приймає всіх людей, разом із їхніми дивацтвами?

— Це так, Господь милосердний, але деякі люди будь-яку спільноту перетворюють на лихе збіговисько. Вони не гідні того, щоб бути в зібранні святих.

Адам не витримав.

— Кого конкретно ви маєте на увазі?

— Днями я розмовляв з однією твоєю прочанкою, Адаме. Ім’я її я тобі не назву. Вона казала, що кілька разів бачила в церкві юнака, якому ти мав би зробити зауваження щодо його вигляду і, поки він не зміниться, заборонити йому відвідувати зібрання.

«Зрозуміло».

— До нас ходять дуже різні люди, деякі з них нужденні, дехто, взагалі, безхатьки, вони просто не можуть виглядати охайно. То що, відмовити їм у допомозі та позбавити можливості слухати Слово Боже?

— Я зовсім не те мав на увазі, і ти це чудово розумієш. Той хлопець виглядав непристойно.

Раптом на отця Адама напав якийсь дух протиріччя, який так і під’юджував його суперечити наставникові замість того, щоб покірливо вислуховувати.

— Вибачте, старійшино Сіріле, але я не пам’ятаю в своїй церкві оголених прочан. — На слові «своїй» він зробив ледь помітний наголос. — Наче всі вдягнені були.

— Все б тобі жартувати, Адаме, а справа, між тим, серйозна. Хлопець, якого ти називав Девідом, виглядає не так, як годиться божій дитині. В нього фарбоване волосся, сережки у вухах.

— Ну то й що? Головне, що вуха в нього є. Хто має вуха, нехай почує.

— В нашій церкві не схвалюється навіть якщо жінка користується косметикою, а тут чоловік із фарбованим волоссям!

— Я якось не звернув увагу фарбоване воно чи ні. Я не знаюся на цьому. Тій жінці, напевне, видніше. Не думаю, що зовнішність має аж таке значення. Очиститься середина чаші, очиститься й зовнішній бік.

— Що ж, якщо те, що до тебе в церкву ходить чоловік, схожий на содоміта, який обурює своїм виглядом інших прочан, тебе не бентежить, перейдемо до важливіших речей. Чому він досі нехрещений? Він же нехрещений, чи не так?

— Бо це не те рішення, яке варто приймати згаряча. Коли Девід буде готовий до такого відповідального кроку, він мені скаже.

— Тобі не здається, що людина, яка доволі довго ходить до церкви і при цьому не вважає за потрібне засвідчити свою відданість Богові, пройшовши таїнство хрещення — це мінус тобі, як пастирю?

— Я не хочу на нього тиснути. Ми працюємо над цим.

— Може він просто не наш?

— Це тільки Богові відомо, бо він серцезнавець. Те, що Девід не наш був, стане зрозуміло, якщо він піде, а він, поки що, не збирається.

— Можливо, йому слід було б піти.

Ця фраза прозвучала, як ляпас.

— Чому б це?

— Та прочанка розповіла мені, що якось вона зайшла до церкви серед тижня і, випадково, почула, як хтось сповідується тобі в по-справжньому жахливих, огидних речах. Вона не сказала в яких саме, бо поважає таємницю сповіді, але її, бідолашну, просто трусило від обурення.

«Не сумніваюся. Будь-яка зі сповідей Девіда з незвички може шокувати. Але чим його гріхи жахливіші за якісь інші? Це просто різні види, а гріх є гріх, він має бути сповіданий та відпущений».

— Якби порядність цієї жінки не була для мене поза всяким сумнівом, я б, мабуть, не повірив. — Продовжував отець Сіріл. — Непристойності, брудна лайка лунали в храмі! І ти ніяк не завадив цьому. Вона вирішила зачекати, поки ти закінчиш із цим… вірянином, тихенько відійшла й сіла подалі в кутку. За кілька хвилин, із кабінки вийшов цей… Девід і ти був настільки люб’язним, що навіть пішов його проводжати. Бідолашна жінка, справжнє дитя боже, не стала на тебе чекати і непомітно пішла, мало не в сльозах. Вона поїхала до мене і питала, як їй тепер довіряти тобі? Що я мав їй відповісти, Адаме? Я пообіцяв, що поговорю з тобою і ось я тут.

Отець Адам думав, хто міг на нього настукати. Місіс Пендлтон, ця стара нишпорка, яка тільки й знала, що пхати свого носа в чужі справи? Чи, може, Ембер Гайд — керівниця гурту прославлення, вкрай неприємна дівчина, яка засуджувала всіх та за все і не бачила в цьому гріха, який їй самій варто було б сповідати? Адам часто сперечався з нею щодо цього. Поїхати скаржитися аж до іншого міста — це радше в дусі Ембер, але вона настільки гладка, що навряд чи їй вдалося б непомітно причаїтися в кутку. Були й інші пліткарки-фарисейки, але головною підозрюваною лишалася місіс Пендлтон.

— Цій достойній жінці варто було б спочатку поговорити зі мною, висловити мені, як пастирю, своє обурення.

— Вона не могла цього зробити, бо ти втратив її довіру! — Патетично вигукнув отець Сіріл.

«Цікаво, що було б, якби місіс Пендлтон, чи хто там, підслухала, про що ми з Девідом розмовляли далі, побачила б як я даю йому гроші і він тисне мені руку... Як вона піднесла б це отцеві Сірілу? Трясця, це ж скидалося на флірт! Балачки про секс, погляди, занадто довге рукостискання. Будь-хто подумав би, що між нами щось є, або намічається».

— Я не ділю гріхи на брудніші й чистіші. Той, хто сказав «Не чини перелюбу», сказав і «Не кради», «Не свідчи неправдиво», тощо. Я поговорю з Девідом і попрошу його ретельніше добирати слова, аби не обурювати почуття наших вразливих і спостережливих прочанок. Ну й набути… прийнятнішого вигляду.

Адам спробував уявити Девіда більш цивільним. Нормісом. У костюмчику, при краватці, без макіяжу та з природним кольором волосся (судячи з брів, воно в нього темно-русяве). З лицемірною усмішкою комівояжера. Награною привітністю. Чистою, академічною мовою. Картинка вийшла доволі дисгармонійна. Це був би не Девід. Адам замислено потер ранню зморшку між бровами, яка, останнім часом, ставала все глибшою.

— Що з твоєю рукою? — Отець Сіріл звернув увагу на пластирі на кінчиках його обпечених пальців.

— Це? Дрібниця, трохи обпікся.

«Полум’я очисного захотів».

Пам’ять підкинула спогад із дитинства. Про інший опік. Адамові тоді було років шість. Помісна церква його містечка влаштувала барбекю на природі. Багато родин були з дітьми. Малий радів простору, синьому куполу неба над головою, травневому сонцю. Від усього цього він наче сп’янів, гасав із однолітками, як навіжений, вони чинили страшенний галас, волаючи, як мавпенята. Врешті-решт, він перечепився та випадково схопився за розпечений мангал. Біль був неймовірним. Так сталося, що першим поруч із Адамом опинився не хтось із батьків чи старших братів-сестер, а отець Сіріл. Він схопив хлопчика за плечі та розвернув до себе. «Боляче?» Адам кивнув, витираючи неушкодженою рукою сльози та шмарклі. «А в пеклі болітиме ще сильніше. Все тіло: плечі, пальці, коліна, все. І цей біль триватиме цілу вічність, уявляєш? Вічність. Якщо ти, звісно, потрапиш до пекла, а це залежитиме від твоєї поведінки. Дивись, юначе, щоб не вловив тебе сатана». Адама це настільки вразило, що він з переляку навіть плакати припинив. Тут і батьки підбігли, мати кинулася втішати, а батько доволі зло спитав Сіріла: «Що ви йому сказали?» «Правду». Того дня Адам Бенкс втратив свою дитячу безтурботність і вперше заглянув до дорослого світу обмежень та правил, недотримання яких могло привести його душу до загибелі. Відтоді він жив із Домокловим мечем вічного прокляття над головою. Адам зростав у безумовній любові, знаючи, що навіть якщо десь схибить, близьких людей може засмутити його вчинок, але це не змінить їхнього ставлення до нього самого. А потім пішов до недільної школи і отець Сіріл, який тоді там викладав, вдовбав йому в голову концепцію гріха та нескінченної боротьби з ним. Адама вважали хорошою дитиною, він сам себе вважав хорошим, адже тато з мамою не можуть помилятися, аж раптом виявилося, що він від народження поганий, зіпсований і мусить усе життя каятися мало не в усьому, що робить. Перед Богом, Церквою, світом. Якщо зіб’ється з праведного шляху, буде боляче. Дуже. Коли Адам досяг підліткового віку, стало ще гірше, бо його весь час змушували почуватися брудним через якісь цілком природні речі, притаманні дорослішанню. Після гріхопаломництва він остаточно визнав себе винним і далі ніс цю провину, мов хрест. Можливо, саме усвідомлення власної недосконалості й робило отця Бенкса таким терплячим до грішників. Тепер йому цією терплячістю дорікали, розпікали немов хлопчиська.

Отець Сіріл підійшов ближче, він любив лізти в чужий особистий простір. «Хоч би не внюхав, що від мене пахне цигарками».

— Треба обережніше поводитися з вогнем, сину мій. Не варто з ним гратися. Можу дати тобі пораду: позбудься цього хлопця. Йому тут не місце.

Адам глибоко вдихнув, видохнув і сказав:

— Я сам розберуся зі своєю парафією, отче.

— Не стався до моїх слів так легковажно. Це не єдина твоя проблема. Я нещодавно розмовляв зі старійшинами, вони тобою не задоволені, кажуть, що ти тут байдикуєш і подумують, чи не варто передати твою парафію комусь іншому. Я ледь умовив їх дати тобі шанс. Тепер сумніваюся, чи не помилився я? Може ти дійсно зможеш краще проявити себе в якомусь іншому місці? Ти ходиш тонкою кригою, синку.

— Старійшина Адам Бенкс, — тихо, але твердо виправив Адам, — такий самий священник, як і ви.

Сіріл здивовано здійняв брови, а потім розплився в єхидній посмішці.

— Он як ти заговорив! Чи, може, це твоя гординя? Я бажаю тобі тільки добра, тому й попереджаю: ще одна-дві скарги і я вже не зможу нічим зарадити. І он яку подяку я бачу!

— Вибачте.

— Пам’ятай, той, хто прийшов вкрасти, вбити та згубити завжди чатує на тебе. І зло, часом, набуває гарної, звабливої форми. Ну, ти це і без мене знаєш. Мабуть, піду я вже.

Знову нікому не потрібні «церемонії», привіти родичам та знайомим, банальні фрази. Вже в дверях отець Сіріл, ошелешив питанням:

— Чому ти досі неодружений, Адаме? В церкві стільки хороших дівчат. Скажімо, Ембер. Придивився б до неї.

«Приїхали!»

— Я волію лишатися сам, аби краще служити Господові, як радив апостол Павло.

— Але він також писав у посланні до Коринтян, що краще одружитися, ніж розпалюватися.

Адам відчув, як зрадницький рум'янець спалахує на його гострих вилицях. Обпечені пальці, які майже загоїлися, відгукнулися болем. Услід за соромом, раптом, накотила злість. Він же нічого поганого не зробив. Байдикує він! А хто стирчить у церкві взагалі без вихідних, завжди готовий вислухати, відповісти на всі питання, допомогти, веде аскетичний спосіб життя, відмовляючи собі в усьому, щоб мати змогу більше віддавати іншим? Адам ні в кого нічого не просив, ніколи ні на що не скаржився, зате знайшлася людина, яка поскаржилася на нього. Напевно, то таки була Ембер. Ще й вимагають здихатися Девіда, зрадити заблудлу душу, яка йому довіряє. Такі люди, як отець Сіріл та міс Гайд хочуть загнати всіх у рамки власних уявлень про те, що є правильним, оточити себе гарненькими фарбованими трунами і чхати вони хотіли, що всередині, аби зовні все пристойно. Всіх, хто не вписується, вони ладні просто викинути геть. До пекла, курво, до пекла! І щойно священник хотів сказати, що не збирається відмовлятися ані від своєї парафії, ані від жодного зі своїх прочан, як отець Сіріл зробив свій останній хід:

— І ще, Адаме, кидай курити. Відсьогодні. Просто зараз. Ти думав я не помічу?

— Я не курю! Це…

— Бувай, сину мій.

«Трясця! Вчув таки! Ще й збрехати довелося. Вітаю, Адаме, ще один гріх до твоєї скарбнички. Молодець!»

Коли Адам дивився крізь вікно, як отець Сіріл від'їжджає від церкви на своєму пікапі, йому нестерпно захотілося показати середній палець йому навздогін.

***

Біда ніколи не приходить сама. Поки Адам розмірковував, показати непристойний жест у вікно, чи все-таки не варто цього робити, до церкви під’їхав вишневий Chrysler 300C. Найбагатший і чи не єдиний багатий прочанин «Прихистку загублених душ» взагалі, приїхав сповідатися в своїх численних гріхах. Марк Кейн — молодий успішний бізнесмен, який нещодавно розпочав політичну кар’єру, зразковий сім'янин, батько двох дітей, був єдиним, хто завжди сумлінно сплачував десятину, ще й робив щедрі пожертви. Найбільше фінансове джерело церкви, без якого «Прихисток», напевне, й оренду не потягнув би. Він навіть вважався старійшиною Церкви, служителем, хоч усе його служіння полягало виключно в благодійності. Марк попрямував просто до сповідальні, розсівся по-хазяйські і, як ділова людина, що цінує свій час, одразу перейшов до справи. Грішив. Ні, з коханкою не порвав, окрім неї мав зв’язки з іншими жінками, брехав дружині, родичам, колегам. Звучало це не як сповідь, а радше як вихваляння своїм ненаситним сексуальним апетитом і грошима, які можна не рахуючи витрачати на нові й нові гарні тіла. Майже від самого відкриття цієї філії Церкви Свідків Судного Дня, містер Кейн регулярно відвідував недільні зібрання, поповнював церковну скарбничку та сповідувався. В тих самих гріхах. Роки минали, нічого не змінювалося, принаймні на краще. Більш того, в отця Адама складалося враження, що Кейн чогось не договорює, лишає за кадром щось набагато гірше, темніше. Особливо останнім часом.

Марк Кейн гарно розмовляв, відчувалося, що він хороший оратор. Напевне, він дуже переконливий на зібраннях ради директорів своєї компанії. Він не розвозив брудні деталі своїх пригод, але чомусь здавалося, що мало не смакував спогади про них і не надто шкодував. Якщо шкодував узагалі. Раптом священник зловив себе на думці, що успішний в усіх сенсах Марк Кейн та маргінал Дейві Мунбьорд, насправді, в чомусь схожі. Обидва регулярно сповідуються, але не для того, щоб очиститися від гріхів, не тому, що почуваються винними перед Богом, просто їм нема з ким поговорити. В Девіда немає друзів, єдина подруга була й та зникла. Навколо Марка самі конкуренти, заздрісники та недоброзичливці, які тільки й чекають, щоб він десь схибив і можна було використати цю слабкість проти нього. Обидва зрозуміли, що отцеві Адаму можна довіряти, він завжди вислухає, нічим не дорікне і все, що вони йому кажуть, лишиться тільки між ними, тож користувалися цим. Краще б дійсно ходили до психоаналітика. Обидва його добряче дістали, причому містер Кейн більше. Девід, принаймні, не намагається здаватися кращим, ніж є. І він нікому не завдає болю, руйнує тільки власне життя, в той час як Марк, зовні такий бездоганний, змушує свою дружину страждати. Отець Адам згадав місіс Кейн, тиху, привітну жінку із завжди сумним і трохи наляканим поглядом. Вона йому теж сповідувалася. Каялася, що здогадується про походеньки чоловіка, але мовчить, щоб він її не покинув, прикидається, що все гаразд, живе в брехні заради дітей. Що іноді вона ненавидить Марка, бо почувається приниженою через його зради. Якщо людину можна принизити, значить є в ній гординя, а це гріх. Але ненависть — гріх тяжчий. Навіть коли місіс Кейн всміхалася, вираз її очей лишався незмінним.

— Містере Кейне, а ви не думали розлучитися? — Спитав Адам, несподівано для себе.

Кілька секунд Марк ошелешено мовчав.

— Що?

Отець Адам повторив своє питання.

— Я — християнин, як я можу бажати розлучення?

— Регулярно чинити перелюб теж не дуже по-християнські. Може чесніше було б розірвати шлюб, який вас не влаштовує?

— Мене все влаштовує. Я люблю свою дружину, дітей. І я не розумію, як ви, священнослужитель, можете радити мені таке!

Отець Адам згадав іншого свого прочанина, який отруїв дружину заради свободи та грошей. Цей страшний гріх ніби ліг і на його плечі, бо йому не вдалося переконати того чоловіка зізнатися в злочині. І Адам не міг зробити нічого, аби зло було покарано. Чи здатен Марк Кейн на таке? Навряд чи, але… нехай вже краще розлучається.

— Я нічого вам не раджу, просто ви усвідомлюєте, що чините погано, інакше ви б цей гріх не сповідували, але нічого не бажаєте змінювати. Неможливо нескінченно оновлювати покаянням. Якщо ви хочете зберегти сім’ю, може варто було б звернутися до психотерапевта та пройти курс лікування від сексуальної залежності?

— Тепер ви з мене ще й психа робите?!

— Сексуальна залежність — так само реальна, як алкогольна, наркотична чи лудоманія. І її можна й треба лікувати.

— А ви, схоже, на цьому знаєтеся, отче. — Навіть у голосі Кейна чулася паскудна посмішка. — Що й не дивно, враховуючи, який до вас ходить контингент.

«Дідько! І цей на Девіда натякає?».

— Так, до Бога іноді звертаються люди, які мають… певні проблеми. Я бачу, що ви теж маєте проблему і просто запропонував варіант вирішення.

— Красно дякую! Я не хворий. А про розлучення й мови не може бути. Щоб Хлоя відсудила в мене половину майна? До того ж, політику краще бути одруженим, сімейні люди викликають більшу довіру.

Адам не знав, що й сказати на це.

— Тож, сім’я вам потрібна… для іміджу? Для політичної кар’єри? Я правильно зрозумів?

До Кейна, схоже, дійшло, що він бовкнув зайвого.

— Звісно ні! Я дуже люблю Хлою і вона мене теж.

— Вона має не надто щасливий вигляд.

— А ви б поменше придивлялися до моєї дружини! У вашому віці час власну мати.

— Зараз мова не про мене, а про вас, містере Кейне.

Той ніби й не почув.

— Чи може вам не подобаються жінки? Про вас, отче, між іншим, різне патякають. Ваша робота — відпустити мої гріхи. Це все, що від вас треба. Я плачу не за те, щоб ви читали мені нотації. І плачу чимало! В мене все зафіксовано.

З цими словами, Кейн дістав із кишені смартфон, потицяв пальцем в дисплей і озвучив ряд цифр: скільки він витратив на «Прихисток» цього місяця, року, минулого року. Отець Адам дивився крізь різьблену перегородку сповідальні на його підсвічений екраном профіль і не міг повірити в те, що чує.

— Можливо, я помиляюся, — нарешті сказав він, — я не Господь Бог, щоб завжди мати рацію, але мені здається, що вам і церква потрібна виключно для того, щоб викликати довіру в електорату. Порядний сім'янин ще й християнин, уособлення нормальності — голосуйте за нього! Ви думаєте, що купили і церкву, і священника? Якщо вам потрібна індульгенція, то це не до мене.

Марк нервово засміявся.

— То ви мені й гріхи не відпустите?

— Цього я не казав. Але…

— Яке ще «але»?! Ви відпускаєте гріхи усіляким наркоманам та збоченцям, а зі мною раптом мораліста ввімкнули! — Чи то день у Кейна видався важкий, чи то хтось йому добряче настрій зіпсував, але, схоже, він вирішив зірватися на Адамові. І шаленів усе більше.

— Які збоченці? Де ви їх тут бачили?

— Щонайменше один постійно ходить. Про нього вже говорить уся церква. Ваш білявий приятель.

«Та чого вони всі до того Мунбьорда причепилися?!»

— Ніж акцентуватися на чужих вадах, подумали б краще про спасіння власної душі, яка в небезпеці. Ви бачите заскалку в оці іншого, а у власному не помічаєте колоди.

— Тобто, гріхи цього педика ви вважаєте заскалкою, а мої колодою?!

— Не вживайте такі слова в Домі Божому.

— Декому ви не забороняєте вживати й не такі слова!

«Боже, всі все знають. Ембер усім про ту сповідь розпатякала».

— Над вами теж якесь керівництво є і, гадаю, йому буде цікаво дізнатися про те, що ви заохочуєте прочан розлучатися, відмовляєтеся відпускати гріхи і… зловживаєте довіреними вам фінансами в особистих цілях. Ще треба розібратися, куди ви витрачаєте гроші. Які отримуєте здебільшого від мене. Тепер я вимагатиму повної звітності за все!

— А фінанси тут до чого? — Голос в Адама сів, така несправедливість його остаточно ошелешила. — Всі гроші витрачаються на потреби церкви і допомогу тим, хто її потребує. Заждіть, куди ви, містере Кейне?

Маркові зателефонували, він відповів, вискочив зі сповідальної кабінки та попрямував до дверей, кинувши наостанок через плече: «Бувайте, старійшино». Навіть не «отче». Адам хотів було наздогнати його, але раптом відчув таку слабкість в ногах, що просто повалився на найближчу лаву. Хотілося кричати, лаятися вголос останніми словами.

«Та що ж це за день такий?! Схоже, я розжився на чергову скаргу і втратив єдиного спонсора. Ще й Девід усім не догодив. Скільки ж через нього проблем! Не здивуюся, якщо й мене тепер вважатимуть геєм. І як мені врятувати свою репутацію? Одружитися з Ембер Гайд?» Адам уявив задоволену круглу мармизу керівниці гурту прославлення, її колючі очиці, зловтішну кривеньку посмішку. «Та я з нею в одному полі сра… Господи, я сам впав у гріх осуду! Мені треба комусь сповідатися! Терміново».

Питання: кому? Отець Адам був самотнім відтоді, як покинув батьківський дім. Він через те не надто страждав, бо мав місію, яку вважав важливою і яка надавала сенсу його життю. Тепер він ризикував усе втратити і ще ніколи самотність не навалювалася на нього таким тягарем. Хотілося любові, прийняття. Та хоча б просто з кимось поговорити. Зараз Адам зрадів би навіть Дейві, але сьогодні він точно не прийде — п’ятниця та субота — дні, коли багато кому кортить розслабитися і від клієнтів у нього відбою нема. Мунбьорд сам казав, що у вечори п’ятниці та суботи він іноді заробляє більше ніж за весь тиждень. Отець Адам стиснув кулаки. Він почувався так, ніби йому надавали ляпасів. Щоки палали, в душі наростав протест. Та до біса це все! Він не чекатиме, коли його звідси випхають — сам піде. Повернеться до рідного містечка, батьки, звісно, будуть розчаровані, але точно приймуть. Може, влаштується в контору до батька. Буде звичайним служителем церкви. Адам Бенкс гостро відчув, як страшенно втомився за всі ці роки. Але зараз відпочинок не допоможе, йому треба випустити пару. Він знав один спосіб. Адам рішуче встав, загасив свічки, зачинив церкву раніше, ніж зазвичай. Сівши за кермо свого форду, він, перш за все, запалив цигарку та нервово затягнувся, потім увімкнув магнітолу і погнав геть, кататися проклятим містом. Дорога нічого ні від кого не вимагає, крім дотримання правил дорожнього руху.