Війна Легенд

Столиця Мооніана вночі мала інше обличчя: вдень вона була торговою, галасливою, пахла хлібом і кінським потом, а коли сідало сонце, схожою ставала на розкішну даму, що знімає прикраси й нарешті дозволяє собі втомитися. Ліхтарі в Золотому кварталі запалювали по одному, і кожен кидав на бруківку тепле коло, а між колами залишалася темрява, де можна було ховатися, красти й закохуватися. Госен стояв на карнизі Оперного дому, на висоті шести поверхів, і тримав рівновагу так недбало, що двоє його приятелів унизу вже й не дивилися нагору. Вони рахували гроші, ставка була в сто золотих: пройти по гребеню даху від східної вежі до західної, не торкнувшись рукою жодного виступу, а наостанок зняти з шпиля мідного півня й кинути вниз. Півень був старий, міський, його обожнювали й ненавиділи в рівних пропорціях.Вітер грав із полами його короткого плаща, темне волосся, зачесане набік із тією зухвалою недбалістю, яка коштує годин перед дзеркалом, лізло в очі, і він відкидав його рухом голови. Камзол на ньому був чорний, із тонким золотим шнуром, який при світлі ліхтарів здавався ниткою, що от-от розпадеться на іскри. Біля пояса, на шкіряних ремінцях, висіли кинджали. Дивна зброя, надто вишукана, надто легка, з руків'ями у формі крилець, і вони мали звичку іноді рухатися самі, ледь вловимо, наче нетерпляче поправляли власне місце.Дах під його ногами був мокрий від учорашньої мряки, черепиця блищала, як риб'яча луска, і кожен крок вимагав такої точності, що вся решта світу зникала. Не було ні батька, ні рахункових книг, ні обіду з сорока чотирма столовими приборами. Були лише ноги, дах і вітер, який то підштовхував, то потягнув назад, перевіряючи, чи справді йому цього хочеться.

Дім Пакслі стояв на пагорбі над столицею, і його видно було з будь-якої точки міста, якщо знати, куди дивитись. Білий, величний, із трьома рядами колон і садом, де підстригали навіть траву. У цьому домі все мало своє місце: книги за кольором палітурок, слуги за зростом, емоції за обставинами. Радіти належало стримано, сумувати коротко, гніватись тільки наодинці. За обідом не розмовляли з повним ротом, за вечерею не починали сперечатись, а за сніданком не питали, як спалося, бо відповідь мала бути «чудово», і всі це знали.Госен з'явився на світ спадкоємцем. Це слово він чув частіше, ніж власне ім'я, спадкоємець повинен сидіти рівно, не бігає по двору. Вивчає закони торгівлі, генеалогію великих родів, мистецтво підписувати документи так, щоб ніхто не наважився їх оскаржити. Йому наймали вчителів, які приходили вранці й ішли ввечері, і кожен з них дивився на хлопчика з однаковою втомленою доброзичливістю, як дивляться на коня, якого збираються продавати.

Мати він пам'ятав як тінь у білому. Вона сиділа біля вікна у вітальні, з вишиванням на колінах, і ніколи не закінчувала жодного візерунка, іноді він підкрадався до неї й питав, що вона шиє, а жінка відповідала: «Тишу». Він не розумів, жартує вона чи ні, лише багато років потому, вже підлітком, зрозумів, що вона не жартувала.Батько був людиною іншого сорту. Високий, сухий, із тонкими губами й поглядом, що вимірював і оцінював, навіть коли просто дивився у вікно. Він не підвищував голосу й жодного разу не вдарив сина, чоловік просто поступово, день за днем, нагадував, чого від нього чекають, і цього виявлялося достатньо, щоб хлопчик задихався в кожній кімнаті власного дому.У дванадцять Госен уперше втік. Не далеко, лише до саду, на старий дуб біля східної стіни. Він виліз на самий верх, на гілку, що гойдалася від вітру, і просидів там до вечора. Слуги шукали його годинами, старий дворецький Орін, що служив родові ще при діді, знайшов його першим, постояв унизу, задерши голову, і довго не казав нічого.

— Вони вже послали по батька, — нарешті сказав він.— Нехай.

— Він буде сердитий.

— Він не вміє сердитись, лише розчаровуватись.

Орін зітхнув, спираючись на ціпок.

— Слізайте, юний пане. Я піду з вами, скажу, що це я вас сюди заніс.

— Ти ж не вмієш лазити по деревах.

— Не вмію, тому ніхто не повірить, і всі вирішать, що я збожеволів. Це краще, ніж коли вони вирішать, що збожеволіли ви.Госен засміявся, хлопець зліз, і Орін, не сказавши більше нічого, взяв його за руку й повів додому. Відтоді їхня дружба тримала на собі все, що було в цьому домі справжнього.

Дах Оперного дому закінчувався гострим гребенем, на кінці якого сидів півень. Госен дійшов до нього, не втративши рівноваги ні разу, обхопив його рукою, ніби старого друга, й озирнувся. Місто лежало внизу, золоте й чорне, як шкатулка зі скарбами, і десь на пагорбі, в далині, світилася білим плямою садиба, де зараз, мабуть, хтось уже дивився на годинник. Він чекав, що відчує тріумф, але відчув лише тихий, невпинний розпач, який приходив до нього щоразу, коли гра закінчувалась. Так було завжди: спершу гострота, потім порожнеча, наче його життя складалося з цих двох половинок, і між ними не лишалося місця ні для чого іншого.Чоловік був зухвалий, харизматичний, він сам знав, що має чарівність, і користувався нею, як іншим користуються ножем: упевнено й без жалю. У кожному салоні його зустрічали усмішками. Дами відчиняли віялами, чоловіки жартівливо хмурились, а дівчата, яких йому ніколи не дозволяли довго розглядати, дивились з тим цікавим острахом, з яким дивляться на вогонь. Він підтримував цю гру, йому подобалось бути потрібним, і ще більше подобалось, коли ніхто не знав, чому він насправді такий, бо під усім цим жило відчуття, що його життя належить комусь іншому, що його ім'я вписано в чужу книгу й залишається лише слідувати рядками, навіть цей дах, ці пригоди, ці ризики лише продовжують ту саму виставу, тільки в іншому костюмі.

— Ну що, півнику, — сказав він тихо, — хочеш на волю?Він відкрутив мідну фігурку з шпиля, зважив у долоні й вже збирався кинути вниз, коли гул прийшов.

Спочатку під дахом. Черепиця під його ногами здригнулась дрібно й швидко, наче по ній пробіг жук завбільшки зі стайню, потім заклекотіли ринви, затремтіли гори димарів, і з десяти дахів поспіль злетіли голуби, не здоровими зграями, а розсипом, ніби їх підкинули вибухом. Унизу хтось закричав. Півень випав у нього з рук і покотився по черепиці вниз.Госен розкинув руки, ловлячи рівновагу, й мимоволі повернувся на північ. Там, над рівними дахами торгового кварталу, піднялася червона заграва. Світло виходило з висоти, з далекої вежі на кордоні, яку було видно звідси лише в ясні ночі, і розтікалося по небу, повільно, липко, як чорнило по мокрому паперу, а в небі над нею, невисоко, ледь помітно, проступила тонка лінія, що спершу здалася волосиною на оці.Чоловік не рухався, кинджали на поясі раптом заворушилися самі, всі разом, дрібно задзвеніли, потягнулися вгору, і він відчув, як у грудях піднялося щось гаряче й прагнуче, знайоме відчуття перед стрибком.

— Гусе! — гукнув знизу один із приятелів. — Злазь! Це не жарти!

Він не злазив, дивився на лінію й думав, що вперше за двадцять років світ зробив щось, чого ніхто не планував.

У садибі горіли всі вікна. Дворецький стояв на сходах з ліхтарем у руці, і коли Госен спрыгнув з паркану, не обминувши ні однієї клумби, Орін лише зітхнув.— Батько чекає у кабінеті.Кабінет пах тютюном, шкірою й старим папером. Батько сидів за столом, рівно, як завжди, з руками, складеними перед собою. Перед ним лежав розгорнутий лист із печаткою Королівської ради, він навіть не підвів голову.

— Ти бачив.

— Бачив.

— Мене викликають до столиці, родові землі на межі можуть потрапити під загрозу, і ти поїдеш зі мною.

— Ні, — сказав Госен.

Батько підвів очі, вони були такі самі, як у сина, темні, холодні, проте в глибині лежало щось, чого той раніше не помічав.

— Це не прохання.

— Я знаю, саме тому відповідаю.

— Ти розумієш, що кажеш? Спадкоємець Пакслі...

— Спадкоємець Пакслі, — перебив він, — двадцять років слухав, що мусить. Тепер хоче почути, що може.

Тиша тривала довго.

— Куди ти підеш?

— До Ордену.

— До Ордену воїнів?

— Батько майже усміхнувся, але в усмішці не було веселощів.

— Там тобі дадуть нижчий ранг, ніхто не знатиме твого імені.

— Саме в цьому справа.

— Там не буде ні слуг, ні титулів, ні гарних сукенок на балах.

— Знаю .

Батько довго дивився на нього, потім повільно відсунув крісло, підвівся й підійшов до стіни, де в рамці висів родовий герб: щит із трьома срібними пір'їнами.

— Тоді принаймні залиш це вдома, щоб ніхто не казав, що я не попереджав.

Госен узяв зі стола лише одне: стару, потріскану мідну фігурку півня, яку Орін, мабуть, підібрав у дворі й поклав на сукно, щоб батько не бачив, сховав за пазуху й вийшов. На порозі Орін простягнув йому вузол із плащем і двома хлібинами.

До Цитаделі він дістався на третій день, засмаглий, запилений, із дірою в рукаві й широкою посмішкою на обличчі, яку не зміг би пояснити й сам. На воротах стояв огрядний вартовий із червоним носом і втомленими очима. Він не підняв голови.

— Ім'я?

— Госен.

— Рід?

— Без роду.

Вартовий усе ж підвів погляд. Окинув очима чорний камзол із золотим шнуром, вишукані кинджали, надто чисті руки.

— Без роду, кажеш.

— Так точно.

— А манери, мабуть, теж без роду?

— Вони самі приходять, — усміхнувся Госен. — Я намагаюсь не звертати уваги.

Той хмикнув і поставив позначку в журналі.

— Ранг дають лише в справжніх боях, хлопче, тут тобі ніхто не поцілує руку.

— Чудово. Я руки не люблю цілувати, тим більше чужі.

Йому видали жетон, холодний і шорсткий, без жодної прикраси. Він покрутив його в пальцях, упіймав себе на тому, що за довгий час не думає, як виглядає з боку, і сховав у кишеню.