Війна Легенд

Цитадель Світанку

Цитадель стояла на скелі над рікою, і здалеку здавалася не будівлею, а продовженням гори. Сірі мури, нашаровані один на одний, мали стільки надбудов, що ніхто з тутешніх старожилів не міг сказати, скільки в ній веж. Одні вежі були ще молоді, з рівною кладкою й чистими бійницями, інші постаріли так, що їхні камені поросли лишайником, а на карнизах гніздилися галки, давні, як сам Орден. Над головною брамою вигравіювали вузьким різцем єдиний закон, який тут шанували понад усе: ранг не дають за титул.Нових бійців збирали у Великому залі, коли надворі вже сутеніло, зала була довга, висока, з колонами, схожими на стовбури кам'яних дерев, і стелею, якої не було видно, бо вона губилася в напівтемряві. Уздовж стін горіли чаші з вогнем, не жовтим, а чомусь майже білим, що вихоплював із темряви обличчя й кидав довгі тіні на кам'яну підлогу. Пахло воском, залізом і трохи мокрою вовною від плащів, на яких ще не висохли дощові краплі.

Людей було чимало. Кілька сотень, а може й більше, і кожен прийшов зі свого краю, зі своєю втомою й своєю причиною. Хлопці зі степів тримались тісною купкою й голосно сміялися, щоб приховати страх, двоє колишніх гвардійців стояли осторонь і нікому нічого не казали. Хтось шепотів молитву, хтось крадькома розглядав сусідів, прикидаючи, з ким доведеться битися, а з ким, можливо, ділити останній сухар. Тігріл стояв біля третьої колони з правого боку, і навколо нього, як і в черзі біля воріт, утворився невеликий порожній простір. Він не просив цього й не робив нічого особливого, просто стояв рівно, з руками за спиною, дивився перед собою, і люди, не розуміючи чому, обходили його, наче скелю посеред броду. На його плащі не було жодного знака, бронзова пряжка гвардійського командира лежала в кишені, і він тримав її там рукою, ніби боявся, що вона випаде.

— Та це ж ви! — пролунало збоку, надто голосно для такого місця.

Лейла пробиралася крізь натовп, не зважаючи на лайку й штовханину. Гармату вона несла на плечі, обережно, як носять немовля, і кожен, хто хоч раз бачив цю нашорошену конструкцію з латунним стволом, мимоволі відступав. Волосся в неї вибилося з хвостів й стирчало на всі боки, на щоці темніла смужка сажі, а очі горіли тим вогником, який буває лише у людей, що дуже втомилися й дуже вперто не хочуть цього показувати.

— Я так і знала, що ви десь тут, — сказала вона, зупинившись поруч і окинувши його оцінюючим поглядом. — Усі нормальні люди тримаються купи, а ви стоїте, як пам'ятник самому собі. Це в мене професійне, я такі речі помічаю.

— Ти ж казала, що нікому не скажеш, — спокійно відповів Тігріл.

— Так я нікому й не сказала, я сказала вам.

Куточок його рота ледь сіпнувся, вона це помітила й задоволено кивнула, наче домоглася якоїсь маленької перемоги.

— Ви завжди такий мовчазний?

— Так.

— Це добре, я за двох говорю.

Вона говорила, а він слухав, і за кілька хвилин Тігріл зрозумів, що його вперше за довгий час не тягне піти. Вона була шумна й безцеремонна, як весняний вітер, але в цьому шумі не було порожнечі. Крізь жарти проступало щось дуже втомлене, дуже уважне, і він, який роками вчився розпізнавати таке в очах своїх бійців, не міг цього не бачити.

Мія з'явилася в залі останньою. Вона не проштовхувалась крізь натовп, а втекла від нього, ковзнувши вздовж стіни, невеличка й тиха, з луком за плечима. Знайшла простір між двома колонами, де ніхто не стояв, і завмерла, склавши руки. Ельфійка дивилась на вогонь у чашах, і її шкіра, ледь-ледь, на межі помітного, світилася в напівтемряві, як лампа, що догорає. Хтось із новобранців хотів підійти, спитати, чи не ельфійка вона, але щось його зупинило. Мабуть, її мовчання, надто цілісне, щоб його порушувати.Алукард стояв біля дальньої стіни, у кутку, де факели давали найменше світла. Там було темніше, ніж слід, і він не питав себе чому. Тінь під його ногами лежала слухняно, рівно, але він відчував її, як відчувають пса, що притулився до ноги й дивиться вгору в очікуванні команди. Меч він поставив поруч, обперши ратищем об стіну. Руки склав на грудях, погляд мав такий, ніби зараз виросте з стіни й піде вбивати. Мія помітила його одразу, не очима, а чимось іншим, чого не вміла назвати. У тому куті було щось не так, наче темрява там була трохи густішою за решту, і при цьому дивним чином не страшною. Ельфійка не підійшла, лише дивилась, і Алукард, відчувши погляд, повільно повернув голову. Їхні очі зустрілися через усю залу, і жоден не відвів погляду першим.

— Гарне місце ти собі вибрав, — тихо сказала Мія, коли натовп трохи розступився й вона опинилась поряд, хоч сама не зрозуміла, як.

— Тут нікого немає.

— Це я й кажу.

— Мія, — назвалась дівчина

— Алукард.

— Мисливець?

— Колись.

— А тепер?

— Ще вирішую.

Вона кивнула, не дивуючись, і відвернулась до вогню. Вони стояли поруч, мовчки, і це мовчання було більше схоже на домовленість, ніж на незручність.

Двері в кінці зали розчинилися без звуку. Усі голоси стихли одразу, наче їх зрізали ножем, хтось повільно ввійшов у світло чаш, і зала, що щойно гула, як вулик, завмерла в такій тиші, що було чути, як потріскує віск. Фарамис мав вигляд старого, що давно перестав дивуватися світові, сухорлявий, трохи згорблений, у довгій темній мантії, облямованій тьмяним золотом, з білою, ретельно підстриженою бородою, що спадала на груди. На голові тримався вузький обруч з чорного металу, а в руці він ніс довгий посох, на верхівці якого пливла в повітрі прозора куля, всередині якої щось ворушилося, як риба в каламутній воді. Він ішов повільно, спираючись на посох, і за ним, на крок позаду, тихо рухалися дві тіні. Вони були не людськими, а просто темні плями на підлозі, що не відповідали жодному предметові.

— Гляньте, скільки вас, — сказав він, зупинившись посеред зали.

Голос у нього був сухий, трохи хрипкий, але дивним чином долинав до кожного кутка.

— Півтисячі. Цікаво. Ще рік тому я б не повірив, що в цих стінах колись знову стане тісно.Він обвів поглядом присутніх, погляд був не суворий, але такий, що кожен, на кого він падав, чомусь одразу випрямлявся.— Мене звати Фарамис. Я командую Цитаделлю й усім, що від неї залежить. Так вирішено не мною, і не з мого бажання, просто в мене виходить краще, ніж у інших, а ці інші, на жаль, надто охоче погоджуються. Надалі ви називатимете мене командувачем, якщо забудете, я вам нагадаю.Хтось у задніх рядах нервово хихикнув і вмить замовк.— Тепер до справи. Ви тут не заради слави, слава коротка, і ті, хто за нею женеться, помирають першими. Ви тут тому, що небо тріснуло, ви почули гул, і щось у вас не дало сидіти вдома. Не питайте, що саме, я й сам не знаю, але тих, хто прийшов, я поважаю, а тим, хто втече, не заздрю.Він змахнув рукою, і з тіней на підлозі піднялися дві постаті, вищі за людину, тонкі й безликі. Вони розгорнули перед ним довгий сувій, на якому темніли карти й обриси веж.— Правила прості, і порушувати їх ніхто не буде, бо вони не складні, а підлі. Перше—Ранги: Воїн, Еліта, Майстер, Гранд-майстер, Легенда, Міфічний. Піднятися можна лише в справжніх боях, не за роки, не за походження, не за гроші чи знайомства. Той, хто купить собі ранг, здохне в першому ж бою. — він зробив паузу. — Друге—Вежі, усі ви їх бачили. Чорні обеліски, що гудуть на тій ноті. Поки вежа стоїть, земля навколо під захистом, упала вежа, і земля належить ворогові. Захищайте їх так, як захищали б власні домівки, бо це вони і є.

У залі хтось ледь чутно зітхнув. Тігріл ледве помітно кивнув собі.

— Третє — Міньйони. Побачите їх уже незабаром, вони приходять з тріщини. Подібні до людей, але не люди, нікого з них не звати по імені, не питати, звідки вони, не шкодувати. Вони живуть, поки йдуть уперед, і помирають, коли не можуть, їх безліч. Хто почне їх оплакувати, той незабаром оплакуватиме себе.

Лейла, що стояла поруч із Тігрілом, поморщилась.

— Ніби вони не відчувають, — прошепотіла вона.

— Тихо, — сказав Тігріл.

— Я ж просто...

— Тихо.

Фарамис, мабуть, почув, але вдав, що ні.

— Четверте.— Ліс. В лісі живуть духи-звірі. Хто переможе одного, отримує благословення: силу, швидкість, трохи магії. Старі мешканці лісу називають це осквернінням. Я не маю на це відповіді, скажу лише, що ліс не питає, чи ви праві, він питає, чи ви живі.Мія ледь помітно стисла пальці на стрічці, що ховалась під рукавом.— П'яте —Титани. Черепаха, Лорд і Дракон. Прокидаються за порядком, один за одним. Хто підкорить їх, отримає силу для штурму. Скажу чесно: ніхто з вас до цього ще не готовий, але час прийде, і готовність доведеться виплекати швидко.Він підняв очі до стелі, де тремтіли відблиски. — Шосте— Спорядження. Ваш одяг, зброя, обладунки, усе, що ви носите, не просто метал і шкіра. Воно резонує з вашим характером, з вашими принципами. Поки ви вірні собі, воно сильне. Зрадили себе, і воно слабне, жодна кузня цього не виправить.

Алукард ледь помітно торкнувся пальцями рукояті меча і тінь біля його ніг неспокійно сіпнулась.

— І нарешті— Уміння. У кожного з вас є пасивка, відбиток вашого минулого, три техніки й один ульт. Ультимативний удар, зірковий, як його ще називають. Він коштує дорого, іноді життєвих сил, іноді спогадів, іноді рівноваги. Після потужної техніки ви довго відновлюєтесь, і саме тоді ви найвразливіші. Запам'ятайте це, я бачив людей, які гинули, не встигши зрозуміти, що зробили. Питання? Добре, — сказав Фарамис. — Розходьтесь. Їжа внизу, ліжка нагорі, а ті, хто не знайде ні того, ні іншого, можуть спати на мурах, завтра перший вишкіл.

Він повільно розвернувся й пішов, а дві тіні безгучно ковзнули за ним, і двері тихо зачинились. Натовп загудів, хтось засміявся, хтось пішов до їдальні, хтось залишився стояти, не знаючи, що робити з усім почутим. Лейла кивнула на Мію й Алукарда.

— Ходімо їсти, — сказала вона, не питаючи нікого.

— Я не вмію думати голодна.

Тігріл мовчки рушив за нею, Мія після миті вагання теж, Алукард ще довго стояв у своєму кутку, потім підняв меч і пішов слідом, на кілька кроків позаду. Вони не були ще командою, і не знали цього слова, але хтось, мабуть, уже вирішив за них.

Зала Ліги Рунтерри

У Лізі Рунтерри не було ні каміння, ні вогню в чашах. Будівля стояла над затокою, збудована з скла, латуні й білого мармуру, і вона нагадувала радше величезний годинник, ніж фортецю. Зубчасті колеса на фасаді обертались вповільнено, кожне зі своєю швидкістю, і від цього скрізь, навіть у порожніх коридорах, стояв ледь чутний мірний шерех, наче ціла будівля тихо дихала.Нових бійців зібрали в Круглій залі, під склепінням із кольорового скла, крізь яке в зал падало багатобарвне вечірнє світло. Підлога була викладена мозаїкою з гербів усіх земель Рунтерри, і новобранці несвідомо вибирали собі місця на гербах, що відповідали їхнім батьківщинам. Демасійці стояли ближче до дверей, рівно, у чистих плащах, Ноксіанці трималися осторонь, з виразом, що не потребував слів, Іонійці розмовляли тихо, жестами, Піллтоверці уважно розглядали механізми на стінах, перешіптуючись про шестерні. Заунці, яких було мало, стояли купкою біля вікна й демонстративно дивились у протилежний бік.

Кейтлін обрала місце ближче до центру, де ніхто не сперечався за герб. Гвинтівку вона тримала двома руками, дулом донизу, чистою, відполірованою, а з-за пазухи ледь виступав кінець батькового молотка, загорнутого в хустку. Обличчя в неї було спокійне, зосереджене, але очі, світлі, холодні, уважно ковзали по залі, відмічаючи всіх, хто тут стояв. Ясуо стояв осторонь, біля високого вікна, спиною до стіни. Меч він тримав у піхвах, але рука лежала на руків'ї, навіть не помічаючи цього. Він дивився на затоку, на хвилі, на чайок, що кружляли над водою, і, здавалося, слухав щось своє. Люди проходили повз нього, зиркали на старий плащ із заплатками, на втомлені очі, на меч без прикрас, і одразу відводили погляд, ніби боячись, що він їх помітить. Джинкс вскочила в залу так, як вскакує в кімнату кіт, що щойно втік від собак. Не через двері, а чомусь через відчинене вікно на другому поверсі, зісковзнувши по водостічній трубі. Приземлилась на мармур з тріском, перекотилась, схопилась на ноги й радісно розвела руки.

— Всім привіт! Я тут!

Усі повернулися. Кейтлін повільно підняла гвинтівку на півдюйма, не цілячись, просто даючи зрозуміти.

— Ой, та не треба, — махнула рукою Джинкс. — Я не кусаюсь. Сьогодні. Я навіть чесно пройшла через браму, майже, хто тут відповідальний за вечірку?

— Опусти пристрій, — рівно сказала Кейтлін.

— Це не пристрій, це Шрапнеллі, — з образою відповіла Джинкс, погладивши гарпун, закинутий на плече. — Не ображай мою дитину.

— Назви ім'я.

— Джинкс.

— Прізвище.

— А це що, допит? — вона нахилила голову, і блакитні коси вислизнули з-за плечей. — Ти точно з Піллтовера, я ці інтонації за кілометр чую. Всі вони там говорять, як нотаріуси.

Кейтлін не відповіла, але гвинтівка вже стояла дулом униз, і Джинкс розсміялася, задоволена, що її повагу помітили. Ясуо, не повертаючи голови, тихо сказав:— Ти б не лякала людей.

— А ти б не стояв, як похоронний вітряк, — відрізала вона, обернувшись. — Ой, я тебе не бачила. Ти мовчун? Я мовчунів люблю, вони завжди щось приховують.

— Я просто стою.

— Це теж спосіб приховувати.

Він глянув на неї, дівчисько дивилась просто, нахабно, і в її рожевих очах, крізь усю бравуру, ховалося щось, що він упізнав. Таку саму самотність він бачив у дзеркалі, коли ще дивився в нього.

— Ясуо, — сказав він.

— Джинкс, — кивнула вона. — А ця статуя?

— Кейтлін, — холодно відповіла та.

Вони стояли трійкою, дивною, неспівмірною, і жоден з них не збирався першим іти геть.

Дзвінок пролунав не гучно, а чисто й чітко, наче по склянці вдарили ложкою, усі замовкли.З галереї над залою спустилась жінка. Фіора йшла так, що шум у залі гас по дорозі, не поспішала й не повільнилась. Висока, пряма, у темно-синьому мундирі зі срібним шиттям, із шпагою на боці, руків'я якої було оздоблене тонкою вишуканою кованою філігранню. Волосся, світле, майже біле, стягнуте тугим вузлом, відкривало гострі вилиці й тонкий шрам, що біг від скроні до кутика рота. Очі в неї були блакитні й прямі, такі, що в них, здавалось, не існує слова «приблизно». Вона зупинилась на рівній відстані від першого й останнього ряду й заклала руки за спину.

— Мене звати Фіора, — сказала вона. — Я командую Лігою Рунтерри. Запам'ятайте це, бо розповідати вдруге я не збираюсь. Всі хто прийде після вас, на вашій відповідальності, ви все новеньким і розповісте.Голос у неї був чистий, холодний, як вода з гірського потоку. Він не підвищувався, але лунав так, що, здавалося, кожне слово прикладали до кожного з присутніх персонально.— Я згаю, чому ви прийшли. Хтось по помсту, хтось по честь, хтось із страху, хтось через гроші, але мені байдуже на ваші мотиви. Мені потрібні результати, Ліга не питає, звідки ви, вона питає, що ви вмієте, і чи не збрешете, коли доведеться це показати.Жінка неквапливо пройшлася перед рядами, і підбори чітко відстукували по мармуру.— Правила. Перше—Ранги: Воїн, Еліта, Майстер, Гранд-майстер, Легенда, Міфічний. Піднятися можна лише в справжніх боях. Я не прийму ні титулу, ні рекомендацій, ні грошей, ні родовитості. Хто думає інакше, нехай піде зараз, бо потім я сама його виставлю.У залі пролунав стриманий шепіт.— Друге — Вежі. Усі, хто тут був, їх бачили. Давні, чорні, гудять на тій ноті, яка не йде з голови. Поки вежа стоїть, земля навколо під захистом, падає вежа, і ви віддаєте цю землю ворогові, не просто територію, а людей, які на ній живуть.

Кейтлін непомітно кивнула.

— Третє— Безіменні. Побачите їх уже незабаром. Подібні до людей, але порожні, їх безліч, і їх треба нищити без вагань. Хто захоче розпитувати їх, жаліти чи лічити, той у першому ж бою закінчить, як вони.Джинкс ледь чутно пирснула й тут же затнулась.— Четверте — Ліс. У лісі живуть духи, і ті, хто їх переможе, отримують благословення: Сила, швидкість, магія. Дехто вважає це осквернінням. — П'яте —Три титани: Черепаха, Лорд і Дракон. Прокидаються по черзі. Той, хто здолає їх, отримає силу для штурму. Це перевага, і я не для того тут стою, щоб ви її комусь віддавали.— Шосте— Спорядження. Ваша зброя і ваш одяг пам'ятають вас. Вони резонують з тим, ким ви є, хто зрадить власні принципи, того зрадить і зброя. І останнє —Уміння. Кожен з вас має пасивку, три техніки й ульт. Ульт коштує дорого, і плату ніхто не вгадає наперед. Після потужної техніки ви вразливі. Зараз покажу.

Вона не поспішаючи вийняла шпагу, і зала ахнула. Клинок блиснув у кольоровому світлі, тонкий, як промінь.

— Хто тут найшвидший стрілець?

Мовчання.

— Ну?

— Я, — тихо сказала Кейтлін.

— Чудово. — Фіора навіть не глянула на неї. — Ти.

Вона повернулась до Джинкс.

— Ні, не ти, я мала на увазі ту, що з гарпуном, стріляй у мене.

— Ой. Зараз? — просяяла Джинкс.

— Зараз.

Кейтлін зробила крок наперед, але Фіора ледь помітно підняла руку, і той крок завмер. Джинкс уже витягла гарпун, на ходу скрутивши щось на ствол. Пролунав постріл. Ракета, яскрава й шалена, помчала просто в Фіору, і зала вмить заповнилась запахом диму й оглушливим дзвоном.Шпага здійснила один короткий, майже непомітний рух. Ракета зойкнула, розкрилась, змінила напрямок і ввійшла в стіну за півметра від голови Джинкс. Усі присіли, коли дим розійшовся, Фіора стояла на тому самому місці, з непорушною шпагою, і дивилась на Джинкс.

— Ти зробила гучний постріл, — сказала вона. — Хороший, але після нього ти не встигла навіть повернути ствол. Якби я була ворогом, ти б уже лежала, ось що таке вразливість. Не слабкість, а ціна, заплати її розумно.

Джинкс стояла з відкритим ротом.

— Це було... — вона вдихнула. — Це було круто!

— Це було повчально, — без тіні усмішки сказала Фіора. — Запам'ятай різницю.

Вона сховала шпагу в піхви й обвела поглядом залу.

— Питання?

— Скільки ми тут пробудемо? — спитав хтось із заунців.— Скільки потрібно.

— А як зрозуміти, що воно — потрібно?

— Коли ви перестанете питати.

Хтось засміявся нервово, але Фіора не посміхнулась.

— Розходьтесь. Харчі на нижньому поверсі, місця для сну на третьому. Вранці перший вишкіл, не спізнюватись.Вона розвернулась і пішла так само рівно, як прийшла.

Коли натовп загудів, Кейтлін підійшла до Джинкс і, не зводячи з неї очей, сказала:

— Ти стріляєш без перевірки цілі.

— Я стріляю без перевірки всього, — безтурботно відказала та. — Це моя фішка.

— Це не фішка. Це відсутність дисципліни.

— Це свобода.

— Це небезпека.

— Чудово, — Джинкс усміхнулась на всі зуби. — Тоді нам буде про що поговорити.

Ясуо, що стояв поряд, тихо видихнув і ледь помітно похитав головою. Пізно ввечері, коли зали спорожніли, а у вікнах догоріли останні відблиски, обоє командирів вийшли на вежі. Кожен у своїй цитаделі, на своєму боці прірви, не знаючи про існування один одного.Фарамис стояв на даху східної вежі, спираючись на посох, і дивився на захід. Там, за розбитим кордоном, лежала темрява, чорна й безмежна, як застигла смола, нічого там не було. Фіора стояла на балконі найвищої башти, напіврозстебнувши мундир, і дивилась на схід, туди, де за затокою тяглась така ж чорна порожнеча. Обидва стояли довго, не рухаючись, і обидва, мов за командою, тихо вимовили те саме:

— Там нікого немає.

Але вежі, чорні й мовчазні, на обох берегах загули в одну ноту, і обидва командири, не змовляючись, замовкли й прислухались.