Війна Легенд

Піллтовер прокидався з парою, наче хтось дуже багато курив. Вона виповзала з решіток на вулицях, піднімалася вздовж мідних труб, що обплітали будинки, як вени, і застрягала між шпилями туманом, у якому ранкове сонце ставало схожим на розрізаний лимон. Мости між вежами ще порожніли, лише десь унизу, на Торговому ярусі, дзенькав перший візок із молоком і сердито лаялася жінка, якій цей візок заступив двері.Кейтлін сиділа на даху Управи, на самому краю, звісивши одну ногу над прірвою глибиною в одинадцять поверхів. Біля неї на розстеленій шинелі лежала гвинтівка, довга, вузька, з латунним прицілом, який вона сама калібрувала щоп'ятниці. В руках парував чай із гірким бергамотом, вона пила його повільно, не дивлячись на чашку, і дивилася вниз, на місто, яке знала, як власну долоню.Внизу не було нічого особливого. Скляні дахи оранжерей світлішали від сонця, зубчасті колеса на фасаді Великого годинника ліниво поверталися, і кожне з них мало своє ім'я, яке вона знала з дитинства, бо батько колись змусив її вивчити. Далі, за мостом, тяглися димарі ливарного кварталу, і з кожного лінивою ниткою йшов сірий дим. Усе стояло на місці, все було таким, яким і має бути вранці, коли ніхто ще нічого не вкрав.Цього вона любила найбільше: тихої хвилини перед тим, як місто починало ламати закони.

— Я так і знав, що ви тут, — пролунало за спиною.Вілл виліз на дах через люк, червоний від бігу сходами, з розстебнутим коміром і папкою під пахвою. Він був молодий, лише другий рік у Варті, і мав звичку з'являтися тоді, коли вона хотіла побути сама

.— Ти дивився на годинник? — спитала вона, не обертаючись.

— Піврічні звіти. Начальник питає, чи будуть вони до обіду.

— Вони будуть до обіду.

— А ви прийдете їх підписати?

— Я прийду, коли допʼю чай. Вілл потупцяв біля люка, не наважуючись підійти ближче до краю. Кейтлін ледь помітно всміхнулася кутиком рота. Він вічно боявся висоти, і це їй у ньому подобалося: людина, яка знає, чого боїться, зазвичай чесна.

Вона виросла в домі, де закони пахли папером. Батько був суддею, мати прокурором, і в їхній їдальні, де в інших родинах стояли срібні свічники, стояли шафи з томами судових постанов. Дітьми вони з молодшим братом гралися на підлозі між стосами справ, і одна з перших її казок на ніч починалася словами «Позивач стверджує». Мати читала їх, не жартуючи, а Кейтлін слухала, не перебиваючи, і засинала, ні разу не злякавшись.Їй було дев'ять, коли вона вперше зловила злодія. Малого, брудного хлопчика, який поцупив із батькового кабінету срібну чорнильницю. Вона знайшла його за вісім хвилин, по крихтах пирога на килимі, і привела за комір до їдальні. Батько довго мовчав, потім запитав, чому вона не просто забрала назад своє. «Бо він мав відповісти», — сказала вона. Мати відвернулася до вікна, і Кейтлін помітила, що плечі в неї смішно тремтять. Хлопчика не покарали, йому дали роботу в канцелярії, і з нього виріс непоганий писар.Тоді вона зрозуміла, що закон не завжди має бути жорстоким, він мусить бути рівним. Рівність заміняла їй і віру, і молитву, і материнську ласку, якої в їхньому домі було менше, ніж закону.

У двадцять вона вже носила жетон Варти. У двадцять два вона знала всі квартали міста за запахом: де смажать каштани, де палять опіум, де хтось тримає вдома вкрадену ртуть. Колеги прозвали її Пильною Кейтлін, спершу з усмішкою, а потім із повагою. Вона не пила в трактирах, не брала подарунків і ніколи не підписувала протокол, у якому не була впевнена в кожному слові.Саме з цієї певності й виросла її біда.Склад на Нижній пристані горів дві ночі. Одинадцять людей лишилися всередині, дев'ять працівників і двоє дітей зі сторожової сторожки, які приходили туди грітися. Вона приїхала на третє ранок, коли вже перестали витягувати тіла, поліційні підводи стояли рядами, і цей порядок здався їй найстрашнішим, ніж попелище.Вона точно знала, хто це зробив. Власник сусіднього складу, чоловік з маслянистими очима, борг якого перед гільдією давно мав покласти край його справі. Вона мала докази, але не мала дозволу, бо суддя, що підписував ордери, був на лікарняному, а закон вимагав двох підписів. Вона чекала годину, сидячи біля телефонної мідної труби, як гавкаюча собака біля порога. Коли дозвіл нарешті прийшов, у домі маслянистого вже нікого не було. Двері стояли відчинені, на столі лишалася недопита чашка, ще тепла.Справа досі лежала в нижній шухляді її столу. Незакрита, шостий рік поспіль. Раз на місяць вона діставала її, перечитувала і клала назад, вона не питала себе, чи варто було порушити правила, дівчина питала лише одне: як довго має тривати її вина.

Прощати вона не вміла. Це було знано всім: колегам, братові, навіть матері, яка одного разу тихо сказала їй у коридорі, що закон без милосердя схожий на мундир без людини. Кейтлін відповіла, що милосердя не вирішує справи. Мати подивилась на неї довго й нічого не відповіла. Тоді вони й припинили говорити про такі речі.

— Вілле, — сказала вона тепер, допиваючи чай.

— Ти пам'ятаєш Нижню пристань?Той зашарівся.— Пам'ятаю.

— Що ти про це думаєш?

— Я думаю... — він замислився. — Що ви зробили все, що могли.

— Це не відповідь.

— Тоді не знаю.

— Він переступив з ноги на ногу.

— Мабуть, що іноді все, що можеш, не дорівнює потрібному.Вона нічого не сказала.

Полудень застав її у дворі Управи, де вона методично розбирала гвинтівку, щоб перечистити. Сонце вже піднялося й пекло плечі, тіні від мостів лягли на бруківку чіткими смугами. У тінях сидів старий дворовий пес із облізлим боком і дивився на неї з тією терпеливою мудрістю, яку мають лише безпритульні. Дівчина подумала, що це вітер, але потім чашка, поставлена на підвіконні, ледь чутно задзвеніла об блюдце, далі дзенькнув ключ, що висів на цвяху біля дверей, потім пес підвівся, нашорошив вуха, і шерсть на його загривку встала дибки.Гул не чувся вухами. Він ішов знизу, з кам'яних плит, із мідних труб, з-під підошов, і поволі підіймався вище, з ноги в коліно, з коліна в живіт, наче хтось повільно крутив гігантський камертон. Вона застигла з витертою деталлю в руці. У вікнах навпроти задеренчало скло, на годиннику Великої вежі раптом стрибнула й зупинилася хвилинна стрілка, і ціле місто, яке завжди звучало розміреним клацанням, раптом замовкло, прислухаючись.Дівчина поклала деталь на тканину, обережно, щоб не стукнути, вийшла під відкрите небо.

У небі над мостами тремтіла лінія. Тонка, срібляста, схожа на тріщину на склянці, просто над ливарним кварталом. Вона не росла, не зникала, просто висіла серед білого дня, і від неї, навіть звідси, віяло холодом, як з відчиненого льоху. Поруч із нею, там, де сонце мало бути єдиним світилом, ледь видніло щось бліде, круглеє, кістяне. Місяць. Серед білого дня. Як примха чи прохання.— Кейтлін. — Вілл вибіг слідом і зупинився поруч, задихаючись.

— Це... це що?

— Не знаю.

— Начальник зібрав усіх у залі.

— Я чую.

— Ви підете?Вона довго мовчала. Потім дістала з-за пазухи ключ від нижньої шухляді, подивилася на нього, наче бачила вперше, і заховала назад.Начальник Варти, огрядний чоловік із вічно змоклим чолом, говорив у залі швидко й плутано. Сказав, що це, ймовірно, оптична аномалія, що вчені Академії вже збираються. Сказав також, що жодного приводу для паніки, але варта має бути готова. Кейтлін слухала, стоячи в кутку з руками

.— Є повідомлення, — сказав хтось із задніх рядів.

— З рубежу. Кажуть, там з'являються... люди. Чи не люди. Без облич.У залі зашепотіли.

— Чутки, — відрізав начальник.

— Чутки теж злочин, — тихо сказала Кейтлін.

— Коли їх приховують.Він обернувся.— Що ви хочете цим сказати, інспекторко?

— Що я їду на рубіж.

—Вас ніхто не посилав.

— Нічого, але я їду.

.Вона вийшла, не чекаючи відповіді. У коридорі, де на стіні висів портрет засновника Піллтовера з ритуальним молотом в руках, її наздогнав батько. Старий, сивий, у домашньому халаті, який він надягав навіть коли йшов до суду. Він ніколи не приходив до неї на службу.

— Мама хоче, щоб ти вечеряла з нами, — сказав він.

— Не зараз.

— Вона знає, що ти поїдеш.

— Вона завжди все знає.

Батько мовчки дивився на неї, тримаючи в руках щось загорнуте в хустку. Тоді простягнув

.— Це був мій молоток із першого судового засідання. Тобі це навряд чи знадобиться, але я хотів, щоб ти мала.— Тату...

— Я не прошу, щоб ти не їхала, — сказав він. — Просто візьми його.

Ввечері, перед від'їздом, вона зайшла до кабінету, витягла з нижньої шухляді справу про Нижню пристань, зважила в руці, стару, пожовклу, з відбитками її власних пальців на кожній сторінці. Спалити її здавалося легким рішенням. Залишити здавалося слабкістю. Вона поклала її в сумку, поруч із батьковим молотком і запасною обоймою.Розлом був найбільшим злочином, який вона бачила за все життя, і не мав ні підозрюваних, ні свідків, ні суду. Але він мав жертв а там, де є жертви, мусить бути й відповідальність. Вона збиралася знайти її. Біля воріт Ліги Рунтерри вартовий попросив назвати ім'я й ранг. Вона відповіла. Він записав у журнал незграбним почерком і сказав, що їй видадуть жетон найнижчого рівня.

— Усі починають звідси, — додав він

.— Я знаю, — відповіла вона. — У цьому й сенс

.Вона повісила гвинтівку на плече й увійшла у браму.