Війна Легенд

Сірому Бродi вранці пахло мокрою вовною, цибулею й порохом. Останнє було не від війни, просто в кожному другому дворі хтось щось вигадував, і вигадки ці рано чи пізно вибухали, тож місто давно звикло відкривати вікна ще до того, як лунав гуркіт. Лейла стояла на плоскому даху майстерні, засукавши рукави до ліктів, і цілилася в діжку. Діжка стояла на іншому кінці двору, за сорок кроків, і на ній крейдою було намальовано кривого чоловічка з витріщеними очима. Вона називала його Податковим. Дивилася Лейла довго, склавши губи в тонку смужку, і ніхто б не здогадався, що в цю мить вона не думає про постріл, а рахує, скільки лишилося в глечику борошна.Гармата лежала на її плечі, довга, незграбна, зібрана з трьох різних зброй, з латунним стволом, що колись був частиною водяної помпи, і прикладом, який вона вирізала з дверцят старої шафи. Вона сама її збирала два роки, ночами, при каганці, роблячи вигляд, що гріється біля горна. Усі в місті вважали цю річ дивацтвом, тільки стара Марта, що торгувала голками, якось подивилася на неї й сказала, що в такої машини є характер, «Як у тебе», додала вона й пішла геть, шкутильгаючи.Постріл вийшов гучним, як ляпас, діжка здригнулась, Податковий розколовся навпіл, а з-за паркану злетіла зграя горобців і довго лаялася в повітрі.

— Дев'ять з десяти, — прошепотіла Лейла, опускаючи ствол. — Нормально.

З вулиці гукнули:

— Лейло! Снідати!

Дівчина зіскочила з даху, ліктем зачепивши черепицю, й ледь не збила з ніг меншого брата, що стояв біля сходів із відкритим ротом. Йому було вісім, звали Тимко. Носив він завжди одну й ту саму куртку, на два розміри більшу, бо підростати збирався, а нову ніхто не купував.

— Ти знову стріляла в податкового, — оголосив він.

— Це діжка.

— Але ти називала її податковим.

— Я багато чого називаю на ім'я.

Дім був тісний і теплий, стіни пахли димом і сушеними травами, в кутку під образами тихо цокав годинник, який мав одну стрілку, бо другу колись віддали за ліки. На столі стояла миска каші, ще парувала, і поряд лежали три ложки. Дві стареньких, одна нова. Нову Лейла вирізала сама минулого тижня для найменшої, Оленки, що тільки вчилася тримати їжу в руці.Мати хворіла вже третій рік, і спочатку це була дрібниця: кашель, легка слабкість, жарт про осінь. Потім кашель став важчим, далі вона перестала вставати, потім до їхнього дому почала заходити лікарка з сусідньої вулиці й виходити з тим виразом обличчя, який не потребує слів. Лейла навчилась читати цей вираз ще до того, як навчилась читати книжки. Лікарка казала, що потрібні дорогі ліки й добрий лікар зі столиці. Лікар коштував стільки, скільки Лейла заробляла за півроку, якщо працювати без вихідних і без сну.Батька вони не пам'ятали. Він пішов на прикордонну службу, коли Оленка ще не народилася, і не повернувся. Нікому не було відомо, чому саме. Приходили чутки, що його бачили то в одному місті, то в іншому, з іншою жінкою, а іноді що він лежить у спільній могилі десь на сході. Лейла вирішила не вірити жодній із цих версій, вона просто взяла на себе те, що колись належало йому, а потім ще більше.Вона була зброярка не з покликання, а з необхідності. Дівчина чинила ножі сусідам за хліб, потім навчилася полірувати лезо, потім розбирати чужі рушниці, потім збирати свої. У дванадцять вона вже вміла відрізнити добру сталь від поганої за звуком, у п'ятнадцять нахабно торгувалася з купцями, а в сімнадцять її майстерню знали в усьому Сірому Бродi. Молодь прибігала подивитись, як дівчина з розкуйовдженою косою вправно орудує паяльником. Старші похитували головами й залишали замовлення.Лише одне вона вміла гірше за все: казати правду про себе.

— Ти не боїшся? — питали її хлопці, з якими вона гралася в дитинстві.

— Чого?

— Та чогось.

— Я? — Вона закочувала очі. — Я нічого не боюся.

Це була її улюблена брехня. Лейла вимовляла її так щиро, що часом вірила сама. Насправді боялась усього: що не вистачить на дрова, що Тимко підхопить кашель, що Оленка колись запитає про тата, що мати не прокинеться вранці. Вона ховала ці страхи глибоко, під жартами, під зухвалою усмішкою, під звичкою дерти носа першою на кожну хвилю. Бо вона знала: якщо дозволити страху вийти назовні, він займе весь дім.

Мати покликала її після сніданку.Вона лежала на високій подушці, бліда й невагома, наче зроблена з паперу. Волосся, колись таке саме біле, як у доньки, стало тонким і сивим, очі залишились ті самі: теплі, трохи насмішкуваті.

— Ти знову стріляла, — тихо сказала вона.

— Лише по діжці.

— Лейло.

— Ну гаразд по двох.

Мати ледь усміхнулась. Далі жінка затихла, дивлячись у стелю, поки донька поправляла їй ковдру, збирала порожню чашку, перевіряла, чи є вода на столику.

— Ти не мусиш усе тягнути сама, — промовила вона.

— Я не тягну.

— Ти ж розумієш, про що я.

— Мамо.

—Просто... — вона глибоко вдихнула й закашлялась, довго, глухо, і Лейла схопила склянку, підтримала її за плечі. Коли напад минув, у мами на губах була тоненька цівка крові, і вона швидко витерла її долонею, сподіваючись, що донька не помітила.

— Я скоро повернусь, — мовила вона натомість. — Я лише на ринок.

Новина прийшла, коли вона торгувалась на площі за дві гаки. Це була дивна новина, і в неї ніхто не повірив. Старий глашатай, що зазвичай оголошував про податки й весілля, стояв на бочці, захеканий, без шапки, і кричав, що в небі над столицею з'явилася тріщина, що вежі гудуть, що на кордоні з'явилися «безіменні». Що Орден воїнів відкрив ворота й приймає всіх, хто готовий битися, а за кожен піднятий ранг видає винагороду, і нагорода зростає разом із рангом. Лейла завмерла з мідяком у руці.

— Повтори, — сказала вона глашатаю.

— Що повторити?

— Про нагороду.

— За ранг, дівчино. Кажуть, на найвищих рангах дають таке золото, що вистачить на цілий замок.

Вона почула лише одне слово, і те слово було «лікар».

Гул прийшов трохи пізніше, коли дівчина йшла додому, і спершу їй здалося, що це відлуння від власного серця. Він ішов із землі, з гір, з невидимих глибин, і від нього затремтіли шиби в усіх будинках вздовж вулиці. Хтось вискочив надвір з піною на лобі, хтось викотив бочку з вином, наче збираючись гасити пожежу. Діти перестали гратися й повернули обличчя до гір.Над узгір'ям, там, де в ясні дні виднілася тонка смужка прикордонної вежі, піднімалася червона згуслість. Вона не нагадувала ні дим, ні заграву, а щось живе, пульсуюче, наче величезне серце, що ожило після довгого сну.Лейла стояла посеред вулиці, тримаючи кошик з хлібом, і серце її калатало так сильно , дівчині було страшно.

— Не боюсь, — прошепотіла вона. — Не боюсь, не боюсь, не боюсь.

Вдома вона розбудила Тимка, ковтнула гарячої води й почала збирати речі. Вона не питала дозволу в матері, бо знала, що отримає відмову, не питала поради в сусідів, бо ті казали б, що це безумство. Вона просто відкрила скриню, дістала гроші, зібрані на зиму, й залишила їх на столі, прим'явши камінцем, а поряд поклала записку:

«Я скоро. Лікаря знайду, Тимко, ти за старшого. Не пускай Оленку до печі, не називай її лялькою, вона ображається».

Потім постояла над порогом материної кімнати, слухаючи її рівне, слабке дихання. Тимко стояв у дверях, у своїй завеликій куртці, з очима, повними сліз.— Ти повернешся?

— Звичайно.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Лейла обняла його швидко, міцно, відчувши під пальцями худі лопатки. Потім закинула гармату на плече й вийшла з дому, не оглядаючись. Її розбіг по вулиці був майже схожий на втечу.До Ордену вона йшла три доби. Спала в стогах, їла сухарі, відбивалась від вовка, що охоче понюхав її торбу, і від двох бродяг, які не врахували, що в неї є гармата. Дорогою вона вперше зрозуміла, що розмова з самою собою це теж спосіб не збожеволіти. Вона розповідала мовчазним полям, що вона не боїться, розповідала це так довго, що поля, здавалося, почали їй вірити. Біля воріт Ордену стояла черга. Різношерста, гамірна: хлопці з сільськими обличчями, дівчата в латаних плащах, колишні солдати, які намагалися виглядати спокійними, купці-невдахи, що вирішили спробувати щастя. Вартовий, сивий, з кривим носом, сидів за столом і записував усіх у товстий журнал, не підводячи голови. Лейла прилаштувалась позаду широкоплечого чоловіка в простому плащі, без жодних знаків відзнаки. Він тримався рівно, мовчки, не озираючись, і ця його мовчазна впевненість була така, що навколо нього утворився невеликий порожній простір.

— Ви теж тут вперше? — не втрималась вона.

Чоловік скосив на неї очі, погляд у нього був важкий, але не недобрий.

— Так.

— А виглядаєте так, наче будуєте це місце самі.

Куточок його рота ледь сіпнувся.

— Просто звик стояти в черзі.

— Та ну. — вона прищулилась, оцінююче глянувши на нього. — Зброя в вас теж не проста, гляньте на ремені. Він не відповів, коли дійшла його черга й вартовий вручив йому жетон, він затримався на мить, глянув на неї ще раз, коротко кивнув і пішов у браму.

Настала її черга.

— Ім'я?

— Лейла.

— Вік?

— Дев'ятнадцять.

— Ремесло?

— Зброярка і стрілець.

Вартовий хмикнув, не відриваючись від журналу

.— Звідки зброя?

— Сама зробила.

Тоді він підвів голову, подивився на гармату, на її зухвале обличчя, на обвітрені руки з обпеченими пальцями. Нічого не сказав, лише подав їй жетон, холодний, з гострими краями.

— Ранг дають лише в справжніх боях, — буркнув він. — Пам'ятай, ніхто тут тебе не пожаліє.

— А я не прошу, — сказала Лейла.

Вона ступила в браму й відчула, як у животі зав'язався вузол. Дівчина була впевнена, що ніхто цього не помітить, як завжди. Нагорода за ранг, золото, лікар зі столиці, все було так просто, так ясно, наче її маленький світ нарешті склався докупи.