Війна Легенд

Все, що вона пам'ятала зі свого життя це лише холодний , білий сніг , що падав на її шерсть і не танув. Хвостата лежала на спині в мовчазному лісі, дивилася вгору, на чорні гілки, між якими висіло бліде небо, і не знала, ні хто вона, ні звідки, ні чому в роті стоїть смак чужої крові. Було лише це небо, цей сніг і дев'ять хвостів, які розсипалися навколо неї, як пасма вогню, що забули, як горіти.Було це дуже давно, тепер вона йшла берегом затоки, і під лапами, чи то пак під м'якими чобітками, які вона купила в Іонії за дві срібні монети, ковзала мокра галька. Вечірнє море дихало повільно, хвилі накочувалися, розсипалися піною й відступали, і в кожній було щось зі шепоту. Арі слухала їх уже годину, лисиця була висока, тонка, граційна тією нечутною граціею, яка не потребує свідків. Довге чорне волосся спадало на плечі, і в ньому, якщо придивитися, ховалися відблиски кольору старої міді, золоті очі, трохи занадто уважні для людських, ковзали по берегу, відмічаючи кожну дрібницю. На голові, між пасмами, ледь помітно стирчали гострі вушка, які вона не завжди приховувала. Дев'ять хвостів, пухнасті, білі звисали за спиною, ворушачись незалежно, кожен зі своїм настроєм. Іноді вона забувала про них, і тоді хтось із перехожих здригався, помітивши, як один хвіст ліниво торкається землі.

Вастаї жили довго, а вона з-поміж них жила найдавніше. Арі не знала своєї родини, не пам'ятала матері, ні ліжка, ні імені, яким її колись кликали, знала лише, що вона народилася не такою, як усі. У той час, коли інші вастаї вчилися перевертатися, танцювати зі світлом і розмовляти з вітром, вона відчувала під шкірою щось інше, і це був голод. Не їжі, а сутності, чужого життя, що тече поруч, яскраве, тепле, щедре. Арі вчилася забирати його.Спершу це було випадково, потім навмисно. Мисливець у лісі, що цілився в її хвіст, завмер, коли вона торкнулася його лобу пальцями, і в ту мить щось перетекло з нього в неї: спогад про смак материного пирога, про перше кохання, про страх, що не відпускав його з дитинства. Він упав і більше не підвівся, дівчина стояла над ним довго, відчуваючи в собі його теплоту, його запахи, його імена, і це було прекрасно.

Було багато років таких ночей. Арі блукала Іонією від села до села, ховаючись у гаях, змінюючи обличчя, зваблюючи тих, хто міг дати їй найбільше, користувалась красою, як користується мисливець приманкою. Нікому не казала правди про себе, бо правди ніхто б не витримав, а вночі, в глухих кутках, залишившись наодинці зі своїми хвостами, вона слухала те, що збирала — голоси мертвих, які не вміли замовкнути, сміх дітей, яких вона ніколи не бачила, любов, що не була її.З часом дівчина зрозуміла: те, що вона шукає, це не сила. Сила в неї була, і надто велика, вона шукала себе, ту, що була до першого снігу, ту, чиє ім'я хтось колись вимовляв тихо й ніжно. Усе вкрадене лише глушило порожнечу, а не заповнювало її, і тоді вона вирішила спробувати інше. Повертати те, що було забране нею ж. Це далося важко, вона знайшла в Іонії стару ворожку, що жила в халупі над водоспадом і не боялась нічого, бо вже мало що могла втратити. Та довго дивилась на неї, нічого не питаючи, потім сказала: «Сутність не повертається так, як забирається, але її можна віддати».

— Віддати кому? — запитала вона.

— Тим, хто потребує, але дивись: кожен дар лишає слід. Те, що віддаєш, можна не повернути.

Арі намагалася кілька разів . Вона підходила до тих, хто помирав, і не забирала, а ділилась: спогадом, теплом, відчуттям спокою. Вони відходили з усмішкою, а вона ж лишалася, ставала легшою, прозорішою, наче хтось потроху стирав її контури. Дівчина не була певна, що це правильно. Берег закінчувався скелястим мисом, і Арі зупинилась на самому краю, там, де хвилі розбивались об чорний камінь і летіли вгору білою ватою. Над затокою вже згасав день, небо наливалося темним аметистом, і в ньому одна за одною запалювалися зорі. Вона дивилась на них і відчувала, як усередині повільно піднімається щось, чого вона не могла назвати.

— Знову ти на краю, — тихо сказав голос за її спиною.

Старий рибалка на ім'я Шуен жив у крайній хатині на мисі й уже кілька місяців, ніби між іншим, залишав їй на великому камені глечик парного молока й шматок печеної риби. Він ніколи не питав, ким вона є, лише одного разу сказав, що в його народі кажуть: лисиці нічого не беруть просто так.

— Це не край, — відповіла Арі. — Це спостережний пункт.

— Для чого?

— Для спостережень.

Він засміявся сухо, по-старечому, й сів на камінь поруч, не питаючи дозволу. У руках він тримав той самий глечик.

— Пий. Лисиця узяла глечик і кивнула в знак вдячності. Молоко було тепле, трохи солодкувате, і на мить їй здалося, що вона колись пила таке в іншому житті, з іншого глечика, з чиїхось тендітних рук.

— Ти нічого не питаєш, — сказала вона.

— А що питати? Ти й так не відповіси.

— Правда.

— От і добре. Я б не хотів знати того, що не можу понести.

Вони замовкли. Хвилі билися об мис, ритмічно, нескінченно, десь далеко кричали чайки, що запізнились додому.

Раптом Арі, щось відчула, її вуха насторожено стали дибки, а зініці розширилися так, наче вона щось побачила. Камінь під нею здригнувся, і глечик у руці Шуена дзенькнув об її кільце, хвилі раптом змінили ритм, розсипались у дрібну тремтячу рябу, і з води здійнялась хмара срібних бризок, що застигли в повітрі на мить довше, ніж мали б. Над морем, там, де небо зливалось із водою, прокреслилась тонка світла лінія, а за нею стала видимою темрява, глибока й кличуча, схожа на розплющене око. Дев'ять хвостів розкрилися за її спиною віялом, мимоволі, ніби захищаючись.

— Це не з нашого світу, — прошепотів Шуен, і голос його не тремтів, лише втомлено стих.

Але Арі вже не слухала його. Видіння прийшло не як сон і не як марення, воно навалилося всією вагою, ясне, нестерпно чітке. Сніг, той самий сніг, але падає він не на лісову галявину, а на велике поле з безкраїми білими рівнинами, над якими височіють чорні вежі, гладкі, гудучі. Навколо повільно ходять постаті, безлики й безмовні, і серед них одна, нижча, що тримає в руках щось маленьке, тепле, ледь світле. Її обличчя неможливо розгледіти, але вона обертається, дивиться просто на Арі й каже без слів, без звуку, одним лише поглядом: ти вже була тут. Видіння згасло так само раптово, як з'явилося. Арі стояла на колінах на мокрому камені, тримаючись за груди, і дихала часто й важко, по щоках текло щось тепле. Вона торкнулась обличчя й здивовано подивилась на мокрі пальці. Вона не плакала вже багато десятиліть.Шуен мовчки поклав долоню їй на плече.

— Ти бачила щось.

— Так.

— Тобі це не сподобалось.

— Мені не сподобалось, що воно було знайоме.Лисиця підвелась, руки більше не тремтіли, хвости повільно опустились і заспокоїлись, окрім останнього, дев'ятого, який ще кілька секунд дрібно тремтів, мов від спогаду про холод.

— Я піду, — сказала вона.

— Куди?

— Туди, звідки мене покликали.

— Ти не знаєш, що там.

— Не знаю, але мені туди потрібно.

Шуен довго дивився на неї, потім кивнув і зник у темряві хатини. Повернувся з невеликим вузликом, у якому лежав шматок сушеної риби, дві коржі й крихітна глиняна баклажка з густим абрикосовим вином.

— На дорогу, — сказав він. — Лисицям теж треба їсти.

Вона взяла вузлик, і несподівано для самої себе нахилилася й торкнулась лобом його сивої скроні. Старий усміхнувся:

— Дякую, дитя.

Арі йшла всю ніч берегом, потім дорогою, потім знову берегом, поки ранок не розтопив темряву й на обрії не виросла сіра цитадель із скла й латуні, біля якої вже вишикувались перші підводи. Вона йшла впевнено, не ховаючись, не змінюючи вигляду.Біля воріт Ліги стояв вартовий, молодий, із ледь пробитими вусами. Побачивши її, він замовк на півслові й зачервонівся.

— Ім'я? — запитав він хрипко.

— Арі.

— Це все?

— Це все, що я знаю напевно.

Він видав їй жетон і мовчки відійшов убік. Лисиця ступила під склепіння, де пахло мармуром і маслом для шестерень, і на мить завмерла, крізь кольорове скло на підлогу падало ранкове світло, розсипаючись плямами, і вона стояла в одній із таких, золотій, як її очі.