Війна Легенд

Заун ніколи не спав по-справжньому. Він дрімав, ворочався, бурмотів крізь зуби, і якщо прислухатися, то в його череві можна було почути все: гупання труб, шипіння клапанів, далекий кашель людей, яким нема чим дихати, і дріботіння щурів по залізних сходах. Над нижніми вулицями висів зеленувато-жовтий туман, що пах хімією й мокрою іржею, і крізь нього світло ліхтарів пробивалося тьмяними розпливчастими плямами, схожими на очі втопленика.Джинкс сиділа на даху покинутої насосної станції й телепала ногами над порожнечею. Дах був пласкою залізною плитою, вкритою дірками й наплавами, і вона знала кожну з них, бо сама ж їх і прожигала. Поруч стояв ящик, обклеєний облупленими наліпками з рожевими черепами, з ящика стирчали дроти, ґудзики й чиясь стара ляльковa рука. Кісмет, її єдиний сусід у цій частині міста, жив в акваріумі на п'ятому поверсі й нічого не казав. Вона була тонкою, хиткою, наче її склали з дротів і недоспаних ночей. Дві довжелезні блакитні коси, що сягали майже до колін, обмотувалися навколо її рук, коли вона ворушилася, і час від часу чіплялися за все, що траплялося на шляху. Очі мала рожеві, чи то від природи, чи то від безсоння, обведені чорними колами, а шкіра під світлом ліхтарів здавалася майже прозорою. У кишенях її штанів шаруділи гвинтики, запальнички й недогризені цукерки.

— Гей, Кісмете! — гукнула вона в темряву. — Ти чув? Сьогодні в мене знову нічого не вибухнуло! Дивно, правда? Я думала, що вибухне. Вона засміялася, дзвінко, надто голосно, і сміх відбився від сусідніх дахів і повернувся до неї чужим, ламким голосом.

Колись у неї була сестра. Не просто сестра, а все. Вайлет, старша на кілька років, із твердим поглядом і теплими руками, яка першою навчила її тримати викрутку й казала, що світ можна полагодити, якщо знайти правильний гвинтик. Вони росли в під'їздах і підвалах Зауну, в місті, де діти рано вчилися, що дорослі не приходять на допомогу. Вайлет ділилася з нею хлібом і ковдрою, вона співала їй, коли гриміли грози й коли сусіди, що ночували в тому ж підвалі, починали кричати. Вона обіцяла, що завжди повернеться. Дівчина повертатиме двічі, але втретє не повернулася.Джинкс не любила про це думати. Пам'ять була кімнатою, куди краще не заходити. Іноді вона відчинялася сама, особливо ввечері, коли вітер ніс запах гару, і тоді дівчина бачила все: подвір'я, дим, чужі голоси, власні руки, що тягнуться до когось і хапають порожнечу. Вона не знала, де закінчується її біль і починається чужий задум. У голові було забагато голосів, і дехто з них звучав так переконливо, що вона починала ним вірити.

Одним із них був Сілко.Він з'явився в її житті, коли їй було п'ятнадцять і вона вже вміла посміхатися, не відчуваючи нічого. Сілко не підходив близько. Він просто став цікавитися, пропонував їй їжу, коли не мала чого їсти, давав місце в теплому підвалі, дивився на її саморобні пристрої не як на дитячі іграшки, а як на щось варте уваги. Вона відчула, що її нарешті бачать. Джинкс навіть думала, що це кохання. Зрозуміла пізніше, що це була просто вигода, тонко загорнута в ласку.Вона довго дякувала йому за це поки не побачила, що він робить із тими, хто втрачає корисність.Тоді в ній щось тріснуло. Світ, у якому вона жила, раптом виявився схожим на картинку, яку можна розірвати, і вона розірвала. Спочатку себе, потім усіх, хто опинявся поруч. Її перестали називати іншим ім'ям, вона сама вибрала нове, на цілу голову гучніше і хаотичніше за попереднє. І це було Джинкс , наче вибух, що не знає, де закінчується.

— Знаєш, що я зрозуміла? — звернулась вона до порожнього даху. — Ніхто не слухає тихих.

Вона дістала з-за пазухи гранату у формі усміхненого обличчя, покрутила в пальцях і знову сховала. Усміхнене обличчя мало одне око, інше вона вирізала сама.

— Ну чого ти? — спитала вона у ящика. — Я не збираюся нікого розривати.

Вона підвелась і пішла. Коси ковзнули по залізу, дзвякнули пряжками, над Зауном повільно світлішало, але світанок тут нічого не змінював, лише робив туман трохи жовтішим і запахи трохи гіркішими. Із нижніх рівнів долинали голоси: хтось сперечався про воду, хтось лаявся, десь плакала дитина, а старенька продавчиня, що торгувала на розі штучними квітами, голосно співала старої пісні, фальшивлячи на кожній ноті і її голос раптом обірвався.Це було так раптово, що Джинкс озирнулась. Потім замовк і другий голос, третій, і весь Заун, який ніколи не мовчав.Далі все почало дрібижати, дзеленчали. Дзвін наростав, наповнював повітря, і тоді вона відчула гул, що йшов не знизу й не згори, а одразу відусюди. Він проходив крізь залізо, крізь підошви, крізь зуби, і від нього затряслися дроти, пішли хвилями калюжі, а Кісмет у своєму акваріумі раптом заметушився, б'ючись об скло.

— Агов, — сказала Джинкс вже не так бадьоро. — Це не я.

Туман над Зауном почав розходитися, наче його розтинали ножем. Високо над дахами, в просвіті між трубами, спалахнула тонка срібляста ліні, крізь неї віяло чимось дивно знайомим, тим, що вона колись відчувала, дивлячись на недороблену бомбу: передчуттям великого вибуху.Її серце стукнуло гучніше.— О-о-о, — протягла вона. — Ну нарешті.

Дівчина не знала, чого чекала, але чекала давно. Усі ці роки, між гранатами й безсонними ночами, десь на задвірках її розуму сиділа впевненість, що світ рано чи пізно трісне по-справжньому, а не так, як тріснула вона. Чітко, голосно, з усією пишнотою, яку вона так любила. Потім у голові щось прошепотіло. Голос був тихий, лагідний, без слів, але вона зрозуміла — це не був голос Сілка і не голос Вайлет. Він говорив з-за тріщини, з тієї темряви, і казав, що вона не одна.

Джинкс завмерла. Усмішка повільно зійшла з її обличчя.— Не бреши, — пробурмотіла вона. — Не бреши мені, усі так кажуть, але голос не відступив.

Він просто чекав, терплячий, лагідний, як вода, що точить камінь. Дівчина відчула, як усередині піднімається те, чого вона боялась найбільше: надія. Крихітна, дурна, небезпечна. Колись за такою вона пішла за Сілком, вона знала, чим це закінчується.

— Знаєш що, — сказала Джинкс, повільно сповзаючи з даху на сходи. — Я піду подивлюсь, лише подивлюсь, якщо там пастка, я її розбомблю.

Вона зібрала речі швидко й недбало. Гранату з одним оком у кишеню, свій гігантський гарпун із рожевими наліпками на плече, коробку з патронами під пахву. Ляльковa рука з ящика пішла за пазуху, Кісмета вона обережно переклала в банку й нахилилась, щоб поговорити з ним на прощання.

— Ти залишишся тут, — сказала вона. — Стеж за містом, якщо хтось прийде, скажи йому, що мене немає.Риба тицьнулася носом у скло, Джинкс сумно посміхнулась і торкнулась пальцем стінки банки, а тоді, не озираючись, пішла вниз сходами, перескакуючи через три сходинки.

Дорогою до Ліги її зупинили двічі. Перший раз патрульні, які не впізнали її, але помітили гарпун. Вона показала їм язика, і вони чомусь розсміялися й пропустили, другий раз старенька торговка квітами, що ще не оговталась від раптової тиші й тримала в руках в'ялу ромашку.

— Дівчинко, — сказала вона. — Куди це ти?

— Туди, де вибухне, — відповіла Джинкс, і так щиро, що старенька відступила.

Вона йшла широкими вулицями Піллтовера, де люди дивились на неї з острахом, а діти з цікавістю. Вона не звертала уваги, у голові не вщухав той тихий лагідний голос, і вона раптом зрозуміла, що ніхто за багато років не пропонував їй нічого, окрім використання. Розлом не пропонував нічого. Він просто говорив: «Ти не зайва».Джинкс знала, що це може бути брехнею, знала, що за цим може стояти не любов, а голод, але вона вже давно не вміла відмовлятися від тих, хто на неї дивиться.

Біля воріт Ліги Рунтерри стояв вартовий із сірим обличчям, який не повірив своїм очам, коли побачив її.

— Ім'я?

— Джинкс.

— Це не ім'я.

— Ім'я

— Ранг?

— Який дасте.

Він довго дивився на неї, на гарпун, на розпатлані коси, на гранату, що визирала з кишені, і вже збирався відмовити, коли позаду пролунав голос:

— Пропусти, її внесено в список.

Вартовий обернувся, але нікого не побачив. Лише порожній коридор і ледь помітний слід від рожевої тіні, що метнулася за ріг, чоловік знизав плечима й видав їй жетон. Джинкс подякувала дзвінким сміхом і ступила в браму. Там, у темряві склепіння, вона на мить зупинилась, прислухаючись до власного серця, яке билось надто голосно. Їй здавалося, що десь далеко, по той бік тріщини, інша дівчина, зовсім не схожа на неї, стоїть над залізною пусткою й теж намагається збагнути, як це бути потрібною.Вона не знала її імені, але знала, що та усміхається.