Війна Легенд

Дорога до Імперії Мооніан пахла сливами та пилом. Вздовж узбіччя тяглися сади, де гілки хилилися під вагою плодів так низько, що їх можна було зривати з сідла, не нахиляючись. Алукард їхав на сірому жеребці, що помітно кульгав на праву передню, і дивився вперед із тією втомленою неуважністю, яка буває в людей, що давно перестали чекати від дороги сюрпризів.За ним на тонкому ремені висів важкий залізний молот, а ще важче було те, що ховалося під плащем, між лопатками. Він відчував його щодня, тупий холодок, що не залежав ні від погоди, ні від пори доби. Ніби хтось тримав там долоню й не відпускав. Алукар був високий, жилавий, із запалими щоками й сріблястим волоссям, що завжди падало на очі, хоч скільки він його відкидав. Шрам тягнувся через ліву брову, давній, білий, а очі мали ту дивну глибину, коли в світлі свічки здаються карими, а в сутінках майже чорними. Колишні знайомі казали, що в ньому є щось вовче. На це воїн відповідав, що вовки хоча б чесні.

Рівно о полудні він звернув зі шляху до придорожнього заїзду, що стояв під розлогою липою. Прив'язав коня, кинув хлопчику-конюху мідяк і зайшов усередину, де було темно, прохолодно й пахло кислим пивом. Сів у куток, спиною до стіни. Його батько, Ренар, був людиною, про яку в Мооніані складали байки. Вони різнилися в подробицях, але збігалися в головному: великий мисливець на демонів, що пройшов крізь вогонь і не спалив подолу. Рівно сорок вісім тварин, яких не повинно існувати, поклав він за своє життя, і кожну позначав зарубкою на ратищі списа. Спис висів у них вдома над каміном, і Алукард, ще малим, уявляв, що кожна зарубка має голос.

Матері він не пам'ятав. Вона померла, коли йому було чотири, від лихоманки, яку батько пізніше називав не інакше, як «наслідок», а чого наслідок ніколи не пояснював. Ренар ріс його сам, у великому кам'яному будинку на околиці міста, де до вікон підступали сосни, а надвечір завжди було трохи тривожно. Він навчав сина всьому: тримати молот, читати сліди, відрізняти запах сірки від запаху звичайного болота. Говорив мало, а вчив жорстко, наче готував не до дорослого життя, а до іспиту, провалити який не можна. Увечері, при каміні, він розповідав історії, і Алукард слухав, підтягнувши коліна до підборіддя.

— А вони бояться? — питав він.

— Хто?

— Демони.

— Усі бояться, — відповідав батько. — Просто бояться не того, чого ми.

— А чого?

— Що їх помітять.

Хлопчик довго не розумів цієї фрази, він виріс, перш ніж зрозумів.

Перший раз це сталося, коли йому було вісімнадцять. Вони полювали в долині Чорної вільхи на істоту, що тижнями вбивала овець, а потім і пастуха. Батько йшов попереду, Алукард позаду. Істота вискочила з-за скелі, здоровезна, мов ведмідь, але з людськими руками, і з розгону вдарила Ренара в плече. Від удару батько впав, а наляканий хлопець закричав від страху. Він не пам'ятав, що було далі. Пам'ятав лише, що світ раптом став повільним і дуже чітким, що тіні на землі потяглися до нього, наче собаки до господаря, і що в грудях розлилося щось гаряче й чуже. Коли він отямився, істота лежала в двох кроках від нього, розірвана навпіл, а власні руки були чорні по лікті. Не від крові, від чогось густішого, що повільно йшло в землю й залишало по собі іній.

Ренар сидів, притулившись до скелі, і дивився на нього. — Давно? — спитав батько.

— Що давно?

— Це в тобі.

— Я не знаю, про що ти. Ренар заплющив очі.

— Знаєш, — тихо сказав він. — Просто ще не вирішив, чи вірити.

Додому вони йшли мовчки. Батько тримався за плече й жодного разу не озирнувся, а ввечері, коли Алукард запалив камін, Ренар зайшов до кімнати зі списом у руках, довго стояв, дивлячись на зарубки, а тоді поставив його в куток, спиною до стіни. Відтоді вони ніколи не говорили про те, що сталося.

Через рік батько помер. Альукард знайшов його вранці, обличчя в Ренара було спокійне, а в кишені халата лежав складений аркуш із єдиним реченням, написаним нерівним почерком: «Не бійся себе. Бійся того, що ти з цим зробиш». Він зберіг цей аркуш, носив із собою, склавши учетверо, у внутрішній кишені, поруч із грудьми, і вже вдесяте за ці роки не міг вирішити, чи був це заповіт, чи вирок.

— Вам щось принести? — до столу підійшла дівчина з підносом, молода, з заплетеною косою і плямкою борошна на щоці.

— Пиво і хліба.

— Лише хліба? Є юшка, свіжа.

— Хліба.

Вона кивнула й пішла. Алукард провів її поглядом, і раптом помітив, що тінь від кухоля на столі повільно тягнеться до його руки, чоловік миттю відсмикнув долоню. Тінь завмерла, а тоді повернулась на місце, ніби нічого й не було. Таке траплялося частіше. Вночі, у напівсні, у гніві, у хвилини, коли він надто сильно чогось хотів. Ніхто, крім батька, не знав. Алукард вчився тримати це, як тримають на повідку небезпечного звіра: щодня, щохвилини, без надії, що той колись засне. Мисливці на демонів, до яких він приставав у молодості, нічого не помічали. Він нікому не казав, а коли хтось надто довго дивився йому в очі, жартував чи починав сварку. Самоіронія стала його бронею, недовіра другою шкірою. Нічого з цього не рятувало від головного страху. Страх того, що темрява яка живе всередині може вирватись. Дівчина принесла хліб і кухоль. Він розламав окраєць, відпив пива й знову став слухати. Біля сусіднього столу бурчали двоє купців, обговорюючи ціни на зерно. Хтось грав у кості в далекому кутку, а над усім цим, тихо, ледь вловимо, звучало щось інше. Низьке, довге, ніби далеке бурмотіння. Кухоль у його руці дрібно задрижав, і рідина пішла по краю кільцями. Купці замовкли, дівчина з підносом зупинилась посеред зали, прислухаючись.

— Що це? — прошепотіла вона.

Гул ішов знизу, з підлоги, з-під ніг, і чим довше він тривав, тим дужче Алукард відчував, як щось відгукується в ньому самому. Пальці похололи, тінь під столом заворушилася, потягнулась, і йому довелося стиснути кулак під столом так, що нігті впилися в долоню. Потім чоловік підвівся й вийшов надвір.

Небо над садами стояло ясне, без хмар, але в далині, на обрії, куди вказувала дорога, висіла тонка срібляста лінія, якої не було зранку. Вона не рухалась, не росла, просто висіла, наче хтось провів ножем по тканині світу й не дорізав. Крізь неї повіяло холодом, і в цьому холоді він відчув знайоме: ту саму тиху долоню між лопатками, яка тепер, за все життя, не стискала, а ніби впізнавала.Тінь від липи вигнулась і потяглася до нього. — Гей, пане, — гукнув конюх. — З вашим конем щось не так.

Алукард підійшов, поклав руку жеребцю на морду, і той одразу заспокоївся, тільки дрібно тремтів усім тілом.

— Не бійся, — сказав він. — Нічого.

Увечері, лежачи на лаві в кімнатці над заїздом, він довго дивився в стелю. Усе, що він знав про вежі й Розлом, були уривчасті чутки, переказані купцями, але в одному він був упевнений: те, що прокидається, прокидається не само. Йому потрібні ті, хто відгукнеться, і той, хто відгукнувся першим, зазвичай платить найдорожче. Алукард міг би поїхати в глушину, сховатися, зникнути, жити так, щоб ні тінь, ні вовки, ні батькові зарубки не знайшли, але він знав, що це не вихід. Темрява в ньому не тримається пасом, вона росте, коли її загоняють у кут. Єдиний спосіб не дати їй вирватися був дати їй роботу, місце, де її сила стане доречною, де кожен удар молота й кожен рух тіні матиме сенс, а не загрозу. Орден воїнів дав би йому це. Орден, де не питають, хто твої батьки, і де ранги отримують лише в боях. Там би він міг вести бій за чиєсь життя, і темрява його працювала б, а не їла.«Бійся того, що ти з цим зробиш».

Чоловік піднявся до світанку, осідлав коня й виїхав у напрямку, де над горизонтом ще бовваніла тонка лінія тріщини. На порозі заїзду стояла дівчина, та сама, з борошном на щоці, й дивилася йому вслід.

— Куди ви?

— До Ордену.

— Навіщо?

— Щоб дізнатися, ким мені бути.

Вона кивнула, ніби це було цілком розумно.

Брама Ордену зустріла його шумом, лязгом і запахом поту. Біля входу метушилися новобранці, хтось сперечався, хтось вантажив мішки. Вартовий, огрядний чоловік із червоним носом, подивився на меч, на плащ, на обличчя.

— Ім'я?

— Алукард.

— Ремесло?

— Мисливець.

— На кого?

— На те, що живе в темряві.

Вартовий хмикнув і поставив позначку в журналі.

— Що ж, полювання тут буде, ранг лише в справжніх боях, пам'ятай.

— Пам'ятаю.

Він пройшов у браму, і, коли переступав поріг, відчув, як тінь за його спиною лягла рівно й слухняно, ніби чекала команди. На мить йому здалося, що десь далеко, по той бік чорної прірви, інша тінь теж піднялася з землі, лякана й нетерпляча, і теж вирішила, що час діяти.